СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиБлаженніший Святослав про духовне здоров’я, відновлення внутрішніх сил і Божу руку над Україною
Нинішню війну називають відкладеною війною за українську незалежність чи й війною за саме існування України. Україна сьогодні — у центрі тектонічних цивілізаційних процесів, у яких народжується новий світ, і саме Україна платить за це все велику і страшну ціну. Ми — у центрі битви, у якій повинні вистояти і перемогти. Тому так важливо втримувати внутрішню рівновагу, не зламатися, бачити сенси в тому, що відбувається, не втрачати надію, віддавати любов.
Про те, як зберегти і примножити духовну силу у ці важкі часи у «Відкритій Церкві» з о. Ігорем Яцівим говорить Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Це не поради, а розважання, у яких кожен зможе знайти щось близьке і потрібне саме зараз. Про це — у матеріалі Оксани Козак для Департаменту інформації УГКЦ.
Перед лицем безумства війни
Початок прямого вторгнення російських військ в Україну стало для українського суспільства шоком. Незважаючи на те, що такий розвиток подій був очікуваним і про нього попереджали, нова реальність, яка настала 24 лютого, була такою, що розум відмовлявся їй вірити: вибухи на околицях міст, повітряна тривога, перші години в бомбосховищах. Блаженніший Святослав ділиться своїми відчуттями цих перших годин і днів війни:
«Нормальна людська реакція в таких обставинах — шок, у якому важко чітко і свідомо діяти. Хоча багато хто постійно говорив, що Україна де-факто перебуває у стані війни вже вісім років, для багатьох слово „війна“ сприймалося як щось далеке, десь там на Сході. А ця війна захопила в момент всю Україну: ракетні удари були по Північній, Центральній, Південній, Західній Україні. Тобто війна постала перед нами в усій повноті свого безумства, руйнувань і жахіття.
Перше відчуття, яке було в мене особисто, — що перед нами розгортається безумство. Бо треба мати особливо схиблену уяву і хворий розум, щоб цілеспрямовано руйнувати цілі міста і села, щоб навмисно вбивати дітей, жінок, старих людей, і думати, що це може бути інструментом для вирішення якихось проблем. Святіший Отець Франциск у перші ж дні сказав: «Зупиніть це безумство!».
Але перший шок швидко минув, бо треба було думати, що робити. Перше і негайне: рятувати життя — не так своє, як інших. Напевно, ви, отче, думали про своїх парафіян у Броварах, ми в Патріаршому соборі приймали людей у бомбосховищі… Кадри цих перших годин з людьми в бомбосховищах у Києві були жахливими: це були перші кадри безумства війни, якою вона є насправді, війни, яка є злочином. І в якій і злочинець, і жертва мають конкретне ім’я. І ця правда сьогодні розгортається перед очима всього світу».
Опанувавши гнів, стаємо мужніми
Війна породжує багато сильних почуттів, яких більшість людей раніше не переживали. Християни часто бояться визнати, що мають почуття гніву, що проклинають тих, хто руйнує і вбиває наше життя.
«Коли бачиш, як хтось руйнує твоє місто, гнів — природне почуття, — каже Блаженніший Святослав. — У мене весь час перед очима картини, як з дня на день у всі ці дні змінювався Київ… До речі, у Святому Письмі є опис гніву самого Ісуса Христа: коли він входить в єрусалимський храм, виганяє торговців, перевертає столи міняйлів і каже: „Ревність за дім Божий роз’їдає мене“. Це праведний гнів, як реакція на очевидне беззаконня, на очевидний факт злочину, очевидне зло, яке треба зупинити.
Але оскільки ми говоримо про духовне здоров’я, думаю, нам слід піти трошки далі в аналізі своїх емоційних станів. З одного боку, так, гнів — природна реакція на злочин, на видиме об’єктивне зло. З іншого боку, знаємо: людина, як істота, має різні сфери буття, і її здоров’я — це гармонія духу, душі і тіла. Духовний світ — частина гармонії, яку зло вбиває, воно впливає і на психіку, і на тіло людини.
Останнім часом велися дискусії про моральне здоров’я українського суспільства. Тож коли говоримо про важливість духовного здоров’я, нам потрібно вчитися керувати собою — не просто піддаватися емоціям, а правильно їх переживати. Людина має розум, волю і почуття: якщо вона живе лише почуттями, вони забирають у неї здоровий глузд і паралізують волю. Тому навіть природні почуття — той же гнів — не повинні затьмарювати наш розум і перетворюватися на цілковитих господарів нашої волі.
Кажуть, що як гнів, так і страх, є поганими порадниками. За вченням і Католицької, і Православної Церков, християнські чесноти — це вміння керувати силами душі. І тому, коли визнаємо — так, у мені є ця гнівливість як одна із сил душі, треба вчитися нею керувати.
Один із видів здатності панувати над гнівом — мужність. Ми сприймаємо мужність як вияв військової доблесті на захисті нашої Батьківщини. Християнська традиція доповнює це поняття: мужня людина — та, яка вміє керувати своїм гнівом, може опанувати його. Тому вчімося бути мужніми — зокрема, у часи нинішнього, такого трагічного, періоду історії нашого народу».
«Мені належить помста, Я відплачу» (Рим. 12, 19)
Ще одне почуття, яке сьогодні панує в суспільстві — прагнення помсти за горе, яке російська орда принесла на нашу землю. Блаженніший Святослав каже: так, це справедливе бажання і природне почуття, але і його треба опанувати, як і гнів, воно не повинно засліплювати. А християнину потрібно пам’ятати: Бог — завжди на стороні скривдженого, тому Бог зараз — з нами, з Україною.
«Ми стаємо заручниками логіки помсти і ненависті, зокрема тоді, коли в стосунок входять лише я і мій кривдник, коли вважаємо, що це тільки наша двостороння справа. У такій оптиці природно сказати: тільки я є тим, хто повинен покарати злочинця, бо більше нікому. Помста означає, що немає нікого, окрім мене, щоб відновити справедливість і перенести на злочинця весь тягар болю і страждань, які він завдав іншим.
Можливо, позиція, яку я висловлю, стосується передусім віруючих людей, а невіруючі сприймуть це по-іншому і не погодяться. Але коли ми віримо в Бога — навіть у момент стосунків із кривдником, з агресором — між нами присутній третій, і це Господь Бог. Читаємо у Святому Писанні, де Господь Бог каже людині: «Віддай Мені можливість помститися — Я відплачу». Тобто віруюча людина не є сам на сам з кривдником, агресором, злочинцем — поряд з нею є Господь Бог.
І тут дуже важливо розуміти — на чиїй стороні Бог і чому, і це теж природне питання. Знаємо, що Господь Бог сам це об’явив: Він — завжди на стороні скривдженого, на стороні жертви. Місце Бога в тих стосунках ми бачимо у таїнстві розп’яття, смерті і воскресіння Ісуса Христа. Ісус Христос захотів бути тим, кого несправедливо засудили і вбили: Він навіки ототожнив себе з тим, кого ми можемо назвати жертвою несправедливості. Рання християнська думка говорила, що маємо прообрази такої постави Бога на боці жертви ще зі Старого Завіту: невідомий автор ІІ століття каже, що це Ісуса Христа брати продали в рабство в особі Йосифа, це Він був пожертвуваний в особі Ісаака, і багато інших прикладів зі Старого Заповіту ми маємо.
Тому, якщо повернутися до нашої кривавої дійсності, Ісуса Христа сьогодні вкотре розпинають, скидаючи бомби на мирні міста і села. Його вкотре принижують, коли на окупованих територіях грабують будинки і знущаються на жінками, дітьми і старими людьми. Ним вкотре торгують ті, хто хоче сховатися за спиною України, щоб буцімто не допустити третьої світової війни. Тому сьогодні ми можемо сказати, що Господь Бог — на боці України. Він воює разом з нами, страждає разом з нами і каже кожному і всім нам: «Ти не сам на сам з ворогом, Я з тобою». Інколи ми не маємо можливості покарати кожного злочинця поіменно. І Господь Бог каже: «Дай у Мої руки помсту — Я відплачу».
Чому це сталося і коли скінчиться
Коли ж це скінчиться? На жаль, відповіді на це питання не може сьогодні дати ніхто. Однак це питання болюче і тому знаходяться ті, які намагаються спекулювати чи то «пророцтвами», чи так званими простими відповідями, маючи при цьому на увазі власні цілі та інтереси. Ще одне питання — чому все це відбувається? Чому українцям знову випали такі страждання? Де шукати відповіді на такі питання і чи є ці відповіді в принципі?
«Я б не радив роздумувати над псевдопророцтвами про те, коли це закінчиться, — каже Блаженніший Святослав. — У духовній практиці Церкви подібні речі називають щонайменше марновірством, чи й роботою диявола, введенням в оману. Ніхто достеменно не знає, як довго це буде тривати, і ми ще не можемо збагнути, чому це сталося.
Найбільше і найскладніше духовне питання, яке я ставлю у своїх молитвах до Бога, не коли це скінчиться, а чому це сталося, чому Україна має так терпіти? Чому діти мого народу мають складати таку велику жертву за свою свободу? Свого часу це була молитва патріарха Йосифа Сліпого. Є свідчення кількох осіб, які ненароком стали свідками такого діалогу патріарха Йосифа з Богом, — патріарха, якого після 18 років сталінських концтаборів було звільнено і він у Римі, у базиліці Святої Софії, вдивляючись в ікону Божої Мудрості, казав: «Боже, чому, чому стільки страждань?». Господь Бог дав йому можливість бачити знищення всього збудованого ним і його попередниками упродовж століть. Та Церква, яка була цілою духовною країною, на його очах була цілковито знищена. І це, можливо, було почуттям пророка Єремії, який плакав над знищеним Єрусалимом.
З часом, можливо, Господь Бог дасть нам зрозуміти, чому все так, як є. Можливо, ми ще не можемо збагнути цілісності Божого задуму про Україну. Але я переконаний, що під впливом цієї великої трагедії в усьому світі щось починає змінюватися, щось народжується. Так, можливо, за народження того нового ми платимо надвисоку ціну, але те, що відбувається в Україні, у той чи інший спосіб торкнеться всього людства.
Усвідомлення Європою, що Україна — справжня європейська нація, відбувається сьогодні як певна ментальна революція. Це усвідомлення, що сьогодні ми обстоюємо не тільки європейські цінності в Україні, а й захищаємо Європу, як це було за часів монголо-татарської навали. І тому Україна сьогодні стає болісним нервом всього людства, а наш Київ перетворюється на духовну столицю світу. Так, під час цієї війни відбуваються тектонічні зрушення у всьому світі: ми живемо в переломний період історії людства, а такі моменти завжди є непростими і драматичними.
Молитва як інструмент для духовної рівноваги
Чи справді для важких часів і ситуацій існують особливо сильні молитви? Як молитися у час війни? Відповіді на ці питання незмінно призводять до роздумів, чим є молитва як така. А це особиста розмова людини з Богом.
«Зараз є навала різних „сильних“ молитов, які здійснюють усі бажання — за аналогом псевдопророцтв та інших таких речей, — каже Блаженніший. — Думаю, це прояви певної магічної ментальності і цілком неправильне ставлення до молитви. Дехто думає, що молитва — це якісь заклинання і формули, якими можна примусити вищі сили виконати волю людини. Так діють чарівники, різні ворожбити тощо. Ставлення до молитви в християн є радикально іншим.
Почну ніби здалеку. Пригадую поради психологів, як пережити шок початку війни, одна з яких — за будь-яких обставин намагатися підтримувати гігієну тіла. Я спочатку думав: вони що, знущаються? Ну як у таких обставинах цим перейматися і знаходити для цього можливості? Але, як з’ясувалося, це не тільки можна, а й необхідно робити: це дає людині можливість утримувати психічну рівновагу, стосовно своєї тілесності віднаходити звичні рамки і відчуття.
Так-от, молитва є чимось подібним, але для відновлення і утримання внутрішньої рівноваги. Молитва — це спілкування з Богом, який є джерелом нашого життя і нашої сили. Коли ми молимося, то здійснюємо духовну гігієну, очищаються наші розум, воля і почуття. Молитва допомагає віднайти гармонію, про яку ми говорили на початку, проливає нове світло на те, як нам жити і що робити. У молитві ми отримуємо нові сили, які дають можливість не похитнутися, не вичерпатися у непростих обставинах. Той, хто молиться, має діалог з Богом, перебирає Його погляд на своє життя. Тому не так Бог потребує нашої молитви, як ми потребуємо її.
Також хочу пригадати, що ми переживаємо час Великого посту — особливий період, коли молитва, піст і милостиня переплітаються між собою і створюють для людини простір духовної весни, духовного відродження. У богослужіннях у цей період часто кажуть, що молитва, піст і милостиня подібні до зрошення саду, коли благодать Святого Духа, наче жива вода, зрошує цей сад і живить все, що в ньому росте: усе розквітає, зростає, визріває і згодом приносить плоди. Я б хотів, щоб ми, коли шукаємо молитви, відчуваємо її потребу, правильно собі уявляли зміст і значення цієї молитви, а відтак зібрали її плоди у своєму духовному житті.
Піст у час війни
Яким може чи має бути піст у тих обставинах, у яких ми є зараз? Це питання, як і питання про молитву, повертає нас до сутності цих речей: що це таке насправді, якщо відкинути зовнішні прояви і традиційні звичаї?
«Мусимо розуміти, що піст — це вправа над самим собою, це не про певні обмеження в їжі, — каже Блаженніший. — Ми говорили про те, як перетворити гнів на мужність, — оце і є піст. Якщо вам вдасться хоч трошки стримувати невпорядковані емоції і перетворювати їх на силу протистояння ворогові, — ви правильно постите.
Піст — це правильне ставлення до тих благ, які маємо: харчів, одягу, побуту тощо. Правильне ставлення до матеріальних благ, які нас оточують, — це питання, яке потрібно постійно оновлювати в тих нових обставинах, у яких ви є.
Дуже важливим у контексті посту є ставлення до іншої людини. Усім нам давно відомі слова Івана Золотоустого, який сказав: «Що з того, що ви не їсте м’яса, якщо ви з’їдаєте одне одного?». Можливо, у цьому контексті варто звернутися до всіх, хто в цей час покликаний бути гостинним до біженців. Я б просив людей у Центральній і Західній Україні: прийміть цих ваших братів і сестер, не картайте їх за те, що вони, можливо, не так добре говорять українською мовою, як ви, чи не так глибоко розуміють істини християнської віри, чи мають якісь інші політичні переконання. Прийміть їх такими, якими вони є, і поділіться з ними тим, чим Господь Бог вас обдарував. Це буде ваш піст, справжній піст. Коли ви самі не з’їсте, а віддасте тому, хто потребує, — це буде ваш справжній піст. Коли ви стримаєте своє палке патріотичне почуття з поваги до того, хто був вихований, можливо, в трохи іншому світі, — це буде ваш піст. Таким постом ми відбудуємо гармонію українського суспільства, бо так ми будуємо єдність нашого народу.
Я переконаний, що наші люди повернуться додому — до Києва, до Чернігова, до Харкова, до Маріуполя. І мені б хотілося, щоб вони привезли туди із собою вдячність і пам’ять про добрих галичан, подолян, волинян, які не просто відкрили перед ними свій дім, а подарували щось більше, ніж матеріальні речі. Подарували їм свою повагу, своє серце, свою любов. І це буде справжнім постом для тих, хто цими днями покликаний прийняти подорожнього у свій дім, голодного — нагодувати, спраглого — напоїти, нагого — одягнути, а тому, хто сумнівається, дати добру пораду».
Таїнство покаяння і сповіді в час війни
У час війни і загрози смерті Таїнство сповіді набуває особливого значення і сенсу як акт очищення від гріхів і примирення з Богом. Блаженніший Святослав каже: якщо немає можливості піти до храму, можна здійснити акт особистого покаяння перед Богом. Блаженніший викладає основні засади Церкви щодо доступу людини до Божого милосердя, Таїнства Сповіді і Покаяння.
«Таїнство Сповіді — великий Божий дар. Взагалі, можливість зняти зі свого сумління тягар гріхів — це особистий досвід спасіння: Бог мене спасає від мене самого, від мого зла. Дуже важливим плодом покаяння є примирення з Богом. Апостол Павло вважав одним із найважливіших моментів свого апостольського служіння саме примирення людини з Богом. Нам це особливо потрібно тоді, коли ми перебуваємо в небезпеці смерті. Адже покаяння і примирення з Богом є можливими лише до смерті: коли помремо, каятися у вічності вже буде запізно. Тому можливість покаятися і отримати відпущення гріхів є великим Божим даром, який не можна відкладати на завтра — зокрема, в умовах війни. Як каже апостол Павло, нехай сонце не заходить над вашим гнівом.
У час Великого посту ми повинні скористатися з нагоди сповіді, коли є така можливість. Це відкритий заклик до наших внутрішніх переселенців — заходьте у відчинені храми, шукайте священника і просіть про сповідь. Наші священники на вас чекають, вони день і ніч готові бути служителями цього Таїнства Божого милосердя. В умовах війни всі міжцерковні поділи відходять на задній план, тому що священник уділяє Таїнство Сповіді не від власного, а від Божого імені.
Бувають обставини, коли піти до храму чи знайти священника важко чи неможливо. Тоді заохочую вчинити акт покаяння, який є актом особистої волі. Перепросіть Господа Бога так, як ви перепрошуєте дорогу вам людину. Перепросіть не тому, що боїтеся померти в гріхах, не від страху кари, а тому що ви, можливо, зневажили Його любов до вас. Скажіть: «Боже, каюся перед Тобою з усіх моїх гріхів, бо я образив Тебе — найвище моє благо, найбільшу мою любов». Такий щирий акт особистого жалю дає можливість Богові в той же момент очистити ваше сумління і звільнити вас від тягарів гріха. А тоді за першої нагоди підіть до сповіді».
Про вбивства в час війни
Питання вбивства ворога, який прийшов знищити твій дім і вбити тебе, попри очевидність відповіді, є дуже непростим, що підтверджують військові капелани. Блаженніший Святослав каже: наші воїни — не вбивці, вони — захисники, які жертвують своїм життям заради життя і безпеки інших:
«Церква не може стверджувати, що існує право на вбивство, бо вбивство — це завжди злочин. Але існує право і обов’язок легітимного захисту. Це цілком інший зміст і моральні критерії вчинку: ми не вбиваємо, щоб свідомо забрати у когось життя, ми хочемо захистити своє життя чи життя інших людей. Тому, коли говоримо про оборонну війну і, зокрема, про наше військо, яке захищає свій народ, йдеться саме про правило легітимного самозахисту: пропорційними засобами зупинити агресора. Тобто якщо він нападає на нас зі зброєю в руках, ми маємо право зі зброєю в руках його зупинити. Наша мета — захист своєї Батьківщини, ми не загарбники і не вбивці.
Якщо ж у воїна є сумніви і почуття провини, можливо, варто звернутися до психолога та до священника, які допоможуть розібратися в собі і в тих обставинах. Бо наше сумління — це наш внутрішній суддя, це те святилище, де голос Божий говорить до людини і допомагає їй розрізнити добро і зло. І коли совість докоряє чи є сумніви, я б радив під час Таїнства Покаяння порозмовляти про це зі священником: він допоможе цей стан прожити, отримати дар Божого милосердя і пережити своє примирення з Богом».
«Бог пам’ятає про кожного нашого загиблого»
Найтяжче для нас зараз — смерть близьких, друзів, знайомих, дітей, загиблих під обстрілами, бомбардуваннями і завалами, наших воїнів. Чи є в Церкви слова, які можуть хоча б трохи втамувати біль таких втрат, дати світло в тому мороку, у який занурює насильницька смерть? Блаженніший Святослав каже: наша надія — у воскресінні, у воскреслому Христі, який дарував нам спасіння від смерті:
«Слів розради, які б могли загоїти ці рани, напевно, не існує. Біль втрати сина, доньки, брата, батька, дитини — це щось настільки глибоке, що якимись людськими словами його неможливо зцілити. Кажуть, що коли гине одна людина, то виникає така порожнеча, ніби загинув цілий світ. Хто може заповнити порожнечу втрати всього світу, коли ми переживаємо смерть наших рідних і близьких?
Але все-таки у таких обставинах нашою надією є Господь Бог, воскреслий Христос, який нам відкриває таємницю смерті. Його особиста історія — Його страждання, смерть і воскресіння — показує, що наші загиблі у цій війні продовжують жити. Вони — у руках Божих, вони перейшли з одного способу життя в інший.
Ми, християни, віримо у воскресіння. Тому ми віримо — Україна воскресне. Ми віримо, що наші рідні і близькі, які загинули в цій війні, живуть в оселях нашого Небесного Отця. Ми за них молимося, і ця молитва Церкви є вірою у воскресіння.
Коли ми кладемо до гробу тіла наших загиблих, ми співаємо давній християнський гімн, «Вічную пам’ять». Ми кажемо: «Вічная пам’ять героям України, які віддали своє життя за Батьківщину». Але «Вічная пам’ять» — це гімн воскресіння, бо цією вічною пам’яттю є не тільки пам’ять людей, це пам’ять Бога про людину. Бог пам’ятає про кожного нашого загиблого — чи він загинув на полі бою, чи під уламками свого дому, чи від вибуху бомби. Ми можемо забути, але Господь Бог — ніколи. Нехай же ця вічная Божа пам’ять буде всім тим, які загинули в цій війні, відійшли у вічність, віддали своє життя за кращу долю України і світу».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
