СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиАпостольський лист Святішого Отця Папи Франциска «Patris Corde» («Батьківським серцем»)
Апостольський лист «Patris corde» («Батьківським серцем») Святішого Отця Франциска з нагоди 150-річчя проголошення святого Йосифа покровителем Вселенської Церкви.
Patris corde — батьківським серцем: так Йосиф полюбив Ісуса, якого всі чотири Євангелія називають «сином Йосифа» [1].
Матей і Лука, два євангелісти, які вказали на Йосифову постать, розповідають небагато, але достатньо, аби зрозуміти, яким він був батьком і яку місію довірило йому Провидіння.
Ми знаємо, що Йосиф був скромним теслею (пор. Мт 13, 55), зарученим із Дівою Марією (пор. Мт 1, 18; Лк 1, 27); чоловіком праведним (пор. Мт 1, 19), завжди готовим виконати Божу волю, об’явлену в Законі (пор. Лк 2, 22.27.39) та чотирьох снах (пор. Мт 1, 20; 2, 13.19.22). Після довгої, виснажливої подорожі з Назарета до Вифлеєма він побачив Месію, що народився у стайні, бо ніде більше «не було для них місця» (Лк 2, 7). Став свідком того, як віддавали Йому шану пастухи (пор. Лк 2, 8–20) і царі (пор. Мт 2, 1–12) — представники, відповідно, люду Ізраїля та язичницьких народів.
Йосиф мав відвагу стати законним батьком Ісуса, якого назвав іменем із ангельського об’явлення: «Даси Йому ім’я Ісус, бо Він спасе Свій народ від його гріхів» (Мт 1, 21). А ми знаємо, що для давніх народів надати ім’я особі або речі — як це вчинив Адам на сторінках книги Буття (пор. 2, 19–20) — означало набути її у власність.
У святині, через сорок днів після народження Дитяти, Йосиф разом із Матір’ю пожертвував Його Богові та здивовано вислухав Симеонове пророцтво про Ісуса і Марію (пор. Лк 2, 22–35).
Щоб захистити Сина від Ірода, Йосиф оселився в Єгипті як чужинець (пор. Мт 2, 13–18). Повернувшись на батьківщину, жив приховано, у малому, невідомому поселенні Назарет у Галилеї — звідки, як казали, не приходить жоден пророк і не може бути нічого доброго (пор. Йо 7, 52; 1, 46) — далеко від Вифлеєма, свого рідного міста, і від Єрусалима, де містилася святиня. Коли Йосиф і Марія загубили дванадцятирічного Ісуса під час паломництва до Єрусалима, вони засмучено шукали Його і знайшли саме у святині, зануреного в розмову з учителями Закону (пор. Лк 2, 41–50).
Після Марії, Матері Божої, жодному святому не присвячено стільки висловлювань папського магістеріуму, як Йосифові, Її нареченому. Мої попередники зверталися до послання, вміщеного в нечисленних рядках Євангелія, аби виразніше підкреслити його центральну роль в історії спасіння: блаженний Пій ІХ проголосив Йосифа «покровителем Католицької Церкви» [2], Пій XII указав на нього як на «покровителя працівників» [3], а св. Йоан Павло ІІ — як на «опікуна Спасителя» [4]. Люди прикликають його як «покровителя доброї смерті» [5].
Нині, через 150 років після того, як 8 грудня 1870 року блаженний Пій ІХ проголосив Йосифа покровителем Католицької церкви, я хочу поділитися кількома особистими думками про цю незвичайну постать, таку по-людськи близьку нам, щоб — як говорить Ісус — вуста промовляли те, чим переповнене серце (пор. Мт 12, 34).
Прагнення це зростало протягом місяців пандемії, коли в розпалі кризи ми пересвідчилися, що «наше життя плекають і підтримують звичайні особи, зазвичай непомітні, які не з’являються ні в заголовках газет і журналів, ні на сценах великих шоу, але сьогодні, без сумніву, справляють вирішальний вплив на історію: це лікарі, медсестри й медбрати, працівники супермаркетів, прибиральники, опікуни, водії та кур’єри, правоохоронці, волонтери, священики, богопосвячені особи та багато інших, хто зрозумів, що ніхто не спасається сам. […] Скільки ж осіб щодня вправляється в терпінні й наповнює інших надією, намагаючись сіяти не паніку, а спільну відповідальність. Скільки людей — батьків і матерів, дідусів і бабусь, учителів — показує дітям, як опиратися кризі та її долати, малими щоденними жестами: змінюючи звички, дивлячись уперед і заохочуючи до молитви. Скільки ж осіб дає пожертви й молиться в намірі блага для всіх» [6].
Усі можуть знайти у Йосифі — непомітному чоловікові, людині тактовної та прихованої щоденної присутності — заступника, помічника і провідника у скрутні хвилини. Св. Йосиф нагадує нам, що люди, які здаються непримітними чи другорядними, беруть виняткову участь в історії спасіння. Їм усім належить слово визнання і вдячності.
1. Улюблений отець
Велич св. Йосифа полягає в тому, що він був нареченим Марії та батьком Ісуса. За словами св. Йоана Золотоустого, він «став слугою вселенського спасенного задуму» [7].
Св. Павло VI підкреслює, що Йосифове батьківство конкретно виявилось у тому, що він «зробив своє життя служінням, склав його в жертву таємниці втілення і пов’язаної з нею спасительної місії; використав владу, що законно йому належала у Святій Родині, аби принести в цілковитий дар себе, своє життя, свою працю; перетворив людське покликання до любові в родині на понадлюдську жертву з себе, зі свого серця й усіх здібностей, на любов, віддану на служіння Месії, що зростав у його домі» [8].
Завдяки своїй ролі в історії спасіння св. Йосиф став для християн любим батьком. Про це свідчать численні храми, присвячені йому в усьому світі; розмаїті чернечі інститути, братства й церковні спільноти, що черпають натхнення в його духовності та носять його ім’я; священні дійства, що віками відбуваються на його честь. Серед багатьох святих, які ревно вшановували Йосифа, була Тереза Авільська: вона обрала його захисником і заступником, увірила себе йому й отримувала всі благодаті, про які просила; натхнена своїм досвідом, свята заохочувала інших до такої побожності [9].
У кожному молитовнику містяться молитви до св. Йосифа. Особливі заклики скеровані до нього щосереди та в березні — місяці, традиційно йому присвяченому [10].
Довіра люду до св. Йосифа сконцентрована у вислові «Ite ad Ioseph» — «Ідіть до Йосифа». Ці слова пов’язані з голодом у Єгипті, коли люди просили фараона про хліб, а він сказав: «Ідіть до Йосифа і, що він вам скаже, робіть» (Бут 41, 55). Ішлося про Йосифа, сина Якова, якого брати продали через заздрість (пор. Бут 37, 11–28) і який, як розповідає Біблія, потім став правителем Єгипту (пор. Бут 41, 41–44).
Як нащадок Давида (пор. Мт 1, 16–20), з чийого кореня — згідно з обітницею, яку отримав Давид від пророка Натана (пор. 2 Сам 7), — мав народитися Ісус, і як наречений Марії з Назарета, св. Йосиф єднає Старий і Новий Завіт.
2. Ніжний отець
Йосиф бачив, як Ісус із дня у день «набував мудрості, віку та благодаті — у Бога і в людей» (Лк 2, 52). Як Господь робив із Ізраїлем, так і Йосиф учив Сина ходити, беручи Його за руки: був для Нього батьком, який притуляє дитя до скроні, похиляється над ним, аби його нагодувати (пор. Ос 11, 3–4).
Ісус бачив у Йосифі ніжність Бога: «Як милосердиться батько над синами, так милосердиться Господь над тими, що Його бояться» (Пс 103, 13).
Йосиф точно чув у синагозі, як під час молитви псалмами лунали слова, що Бог Ізраїля — це Бог ніжності [11], добрий до всіх, а Його милосердя охоплює все творіння (пор. Пс 145, 9).
Історія спасіння вершиться в надії, «всупереч сподіванню» (пор. Рим 4, 18), через наші слабкості. Дуже часто нам здається, що Бог спирається лише на те, що в нас добре й переможне; насправді ж більшість його планів утілюється через наші слабкості й попри них. Павло говорить: «І щоб я через численні об’явлення не пишався, то дано мені колючку в тіло — посланця сатани, — аби бити мене в обличчя, щоб я не величався. Задля цього тричі благав Господа, щоб він відступився від мене, та Він сказав мені: Досить тобі Моєї благодаті, адже [Моя] сила виявляється в немочі!» (2 Кор 12, 7–9). Раз це частина ікономії спасіння, то потрібно навчитися приймати слабкість із глибокою ніжністю [12].
Злий змушує нас дивитися на свою крихкість із осудом, але Дух ніжно виводить її на денне світло. Ніжність — це найкращий спосіб торкнутися того, що в нас крихке.
Осуд і показування пальцем, спрямовані на інших, — це часто ознака неспроможності прийняти власну слабкість, власну крихкість. Лише ніжність збереже нас від оскаржувача (пор. Одкр 12, 10). Тому важливо зустрічатися з Божим милосердям, особливо в Таїнстві Примирення, зазнаючи Його правди й ніжності. Навіть Злий, парадоксально, може сказати правду, але тільки для того, аби нас погубити. Правда ж, яка походить від Бога, не губить, а приймає, обіймає, підтримує, пробачає. Правда завжди являється нам, немов милосердний батько з притчі (Лк 15, 11–32): виходить назустріч, повертає гідність, знову ставить на ноги, скликає для нас бенкет, бо ж «цей син мій був мертвий — і ожив, пропав — і знайшовся» (в. 24).
Божа воля, Його історія, Його план діє навіть через неспокій Йосифа. Так він навчає нас, що мати віру означає також вірити, що Господь здатен діяти через наші страхи, невірності та слабкості, і що серед життєвих буревіїв не треба боятися віддати Йому стерно нашого човна. Іноді ми хочемо все контролювати, але Божий погляд завжди ширший.
3. Слухняний отець
Як і Марії, Бог об’явив Йосифові план спасіння — і зробив це через сни, адже давні народи вважали сни одним із засобів, якими Бог відкриває Свою волю [13].
Йосифа глибоко непокоїла вагітність, якої він не міг пояснити. Не бажаючи «ославити» Марію [14], чоловік вирішив «таємно відпустити Її» (Мт 1, 19). У першому сні ангел допоміг йому розв’язати серйозну дилему: «Не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній є від Духа Святого. Вона ж народить Сина, і даси Йому ім’я Ісус, бо Він спасе Свій народ від його гріхів» (Мт 1, 20–21). Реакція була миттєва: «Прокинувшись від сну, Йосиф учинив так, як наказав йому Господній ангел» (Мт 1, 24). Завдяки послуху він подолав свою драму та вберіг Марію.
У другому сні ангел наказав: «Уставай, візьми Дитя та Його матір і втікай до Єгипту; будь там, доки я тобі не скажу, бо Ірод буде розшукувати Дитя, щоб убити Його» (Мт 2, 13). Йосиф послухався, не вагаючись, хоч це й означало наразитися на труднощі: «Уставши, він взяв уночі Дитя та Його матір і вирушив до Єгипту. І був там, поки не помер Ірод» (Мт 2, 14–15).
У Єгипті Йосиф довірливо й терпливо чекав від ангела обіцяної звістки, аби повернутися до рідного краю. Коли Божий посланець у третьому сні повідомив йому, що тих, хто хотів убити Дитя, уже немає серед живих, і наказав устати, узяти Матір і Дитя й вирушити до землі Ізраїля (пор. Мт 2, 19–20), Йосиф знову послухався без вагань: «Уставши, взяв Дитя і Його Матір, та й прийшов до Ізраїльської землі» (Мт 2, 21).
Однак на зворотному шляху, «почувши, що в Юдеї замість свого батька Ірода царює Архелай, побоявся туди йти. Отримавши вві сні застереження, він пішов у Галилейські околиці, а прибувши туди, поселився в місті, що має назву Назарет» (Мт 2, 22–23).
Євангеліст Лука, зі свого боку, розповідає, що Йосиф вирушив у довгу й незручну подорож із Назарета до Вифлеєма, щоб виконати наказ імператора Цезаря Августа про перепис населення й зареєструватися в місті, з якого походив. Саме в таких умовах народився Ісус (пор. 2, 1–7) і був записаний у реєстрі імперії, як кожна інша дитина.
Особливих зусиль Лука доклав, щоби показати, що батьки Ісуса дотримувалися всіх приписів Закону: обрізання Ісуса, очищення Марії після пологів, жертвування первістка Богу (пор. 2, 21–23) [15].
У кожній ситуації Йосиф здатен був промовити «fiat» — як Марія під час Благовіщення й Ісус у Гетсиманії.
Як голова родини, він навчав Ісуса слухатися батьків (пор. Лк 2, 51), дотримуючись Божих заповідей (пор. Вих 20, 12).
Схований у Назареті, Ісус у школі Йосифа навчився виконувати волю Отця. Ця воля стала Його щоденною їжею (пор. Йо 4, 34). Навіть у найважчі миті, пережиті в Гетсиманії, Він бажав чинити волю Отця, а не Свою [16], і був «слухняним аж до смерті […] хресної» (Флп 2, 8). Тому автор Послання до євреїв підсумовує: Ісус «навчився послуху через те, що постраждав» (5, 8).
Усі ці події вказують, що «Бог покликав св. Йосифа безпосередньо служити особі й місії Ісуса через батьківство: так Йосиф долучається в повноті часів до великої таємниці відкуплення, виявляючись істинним слугою спасіння» [17].
4. Отець, який приймає
Йосиф прийняв Марію безумовно. Він довірився словам ангела. «Завдяки шляхетності серця він підпорядкував любові те, чого навчився з Закону. І в нинішньому світі, де психологічне, словесне й фізичне насильство над жінками таке очевидне, Йосиф постає як чоловік, що виявляє повагу й делікатність; він, хоч і не знає всієї правди, стає на захист репутації, гідності та життя Марії. Серед сумнівів щодо того, як найкраще вчинити, Бог допомагає Йосифові зробити вибір, осяявши його судження» [18].
У житті часто трапляються події, значення яких ми не розуміємо. Зазвичай наша перша реакція — це розчарування й опір. Йосиф же відкладає судження набік, щоби звільнити простір для самих подій, і, хоча вони здаються таємничими, приймає їх, бере відповідальність за них і вписує їх у свою історію. Не примирившись із власною історією, ми не зможемо прямувати вперед, бо завжди будемо заручниками очікувань і подальших розчарувань.
Духовний шлях, на який вказує Йосиф, — це дорога не пояснення, а прийняття. Лише завдяки такому прийняттю, такому примиренню ми здатні підійти до осягнення більшої історії, глибшої суті. Здається, ніби тут чути відлуння палких слів Іова, який відкидає заклик дружини повстати супроти Бога через пережиті страждання: «Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» (Іов 2, 10).
Йосиф не вдовольняється пасивною відмовою. Він мужній і сильний учасник подій. Прийняття виявляє в нашому житті дар відваги, отриманий від Святого Духа. Лише Господь може дати нам силу прийняти життя в його повноті — із суперечностями, несподіванками, розчаруваннями.
Поява Ісуса серед нас — це дар Отця, аби кожен міг примиритися з реальністю своєї історії, навіть якщо не зовсім її розуміє.
Як Бог сказав нашому святому: «Йосифе, сину Давидів, не бійся» (Мт 1, 20), — так і нам він ніби повторює: «Не бійтеся!» Належить відкласти набік гнів і розчарування, щоб не в пасивній покорі, а зі сповненою надії мужністю звільнити простір для того, що є, хоч ми його й не обирали. Вітаючи життя в такий спосіб, ми осягаємо прихований сенс. Життя кожного з нас може чудесно розпочатися наново, якщо знайти відвагу для втілення того, про що говорить Євангеліє. Байдуже, якщо зараз усе начебто полетіло шкереберть і деякі речі здаються невиправними: Бог може вчинити так, що квіти проростуть серед скель. Навіть якщо наше серце чимось нам дорікає, Він «більший від нашого серця і знає все» (1 Йн 3, 20).
Це нове повернення християнського реалізму, який не відкидає нічого, що існує. Реальність, загадково необмежена і складна, несе в собі сенс існування, його світла й тіней. Саме тому апостол Павло каже: «Знаємо, що тим, які люблять Бога, котрі покликані за Його передбаченням, усе сприяє до добра» (Рим 8, 28). А св. Августин додає: «Навіть зло» («Etiam illud quod malum dicitur») [19]. У такій загальній перспективі віра надає сенс кожній радісній чи сумній події.
Та не варто вважати, що віра — це пошук легких, утішних відповідей. Віра, якої навчав Христос, — це радше віра Йосифа, який не шукає зручних ярликів, а «з відкритими очима» приймає те, що з ним діється, беручи на себе відповідальність.
Поведінка Йосифа заохочує нас приймати інших, без винятку, такими, які вони є, особливою любов’ю оточуючи слабких, адже Бог обирає те, що слабке (пор. 1 Кор 1, 27), є «отцем для сиріт та опікуном удів» (Пс 68, 6) і наказує любити чужинців [20]. Мені подобається думати, що Йосифова постава надихнула Ісуса на притчу про марнотратного сина й милосердного батька (пор. Лк 15, 11–32).
5. Отець, повний творчої відваги
До першого етапу істинного внутрішнього зцілення — примирення зі своєю історією, тобто звільнення в собі простору для того, чого ми самі не обирали, — належить додати іще один важливий аспект: творчу відвагу. Вона особливо проявляється у моменти труднощів. Перед негараздами можна зупинитись і зійти з поля бою, а можна щось вигадати. Часом саме труднощі пробуджують у нас можливості, про які ми навіть не здогадувалися.
Читаючи Євангеліє дитинства, ми не раз замислюємося, чому Бог діяв не ясно й безпосередньо, а через людей і події. Йосиф — це той, через кого Бог подбав про початки історії спасіння. Він — справжнє чудо, завдяки якому Господь зберіг Дитя і Його Матір. Бог вірить у творчу відвагу цього чоловіка, що, прибувши до Вифлеєма й не знайшовши місця, де Марія могла б народити, облаштував у стайні найгостинніше місце для Сина Божого, Який прийшов у світ (пор. Лк 2, 6–7). А коли Ірод запрагнув убити Дитя, Йосиф, почувши уві сні заклик захистити Сина, посеред ночі зорганізував утечу до Єгипту (пор. Мт 2, 13–14).
Якщо читати ці тексти поверхово, може здатися, що над світом панують сильні й могутні. Проте «добра новина» Євангелія полягає в тому, що, попри деспотизм і жорстокість земних правителів, Бог завжди знаходить спосіб здійснити Свій план спасіння. Ми й самі часом відчуваємо над собою панування сильних, але Євангеліє нагадує: Бог може врятувати те, що має значення, якщо ми наснажені тією самою творчою відвагою, що й тесля з Назарета, у довірі до Провидіння здатний перетворити проблему на можливість.
Навіть коли здається, що Бог нам не допомагає, це не значить, що Він нас покинув. Господь довіряє нам і тому, що ми спроможні планувати, винаходити, знаходити.
Таку саму творчу відвагу виявили друзі паралітика, коли спустили його з даху, щоб наблизити до Ісуса (пор. Лк 5,17–26). Складність не зупинила їхньої сміливості й упертості. Вони були впевнені, що Ісус може зцілити хворого, і, «не знайшовши, як пронести його крізь натовп, вони вилізли на дах, та й крізь черепицю опустили його з носилками на середину перед Ісусом. Побачивши їхню віру, Він сказав: Чоловіче, прощаються тобі твої гріхи!» (в. 19–20). Ісус цінує творчу віру, з якою ці люди прагнуть привести до Нього хворого друга.
Євангеліє не каже, як довго Марія і Йосиф пробули з Дитятком в Єгипті. Але їм неодмінно довелося знайти дах над головою, їсти, працювати. Щоб заповнити євангельську тишу на цю тему, не потрібно багато фантазії. Свята Родина не уникла конкретних проблем, як і всі інші сім’ї, як і наші численні брати й сестри мігранти, яких голод і скрута сьогодні змушують ризикувати життям. З огляду на це я вважаю св. Йосифа особливим покровителем усіх, хто мусить покинути рідну землю через війну, ненависть, переслідування та бідність.
Наприкінці кожної історії, у якій згадано Йосифа, Євангеліє зазначає, що він устає, бере Матір і Дитя й виконує те, що наказав Бог (пор. Мт 1, 24; 2, 14.21). Справді, Ісус і Марія, Його Мати, — це найцінніші скарби нашої віри [21].
У плані спасіння Син невіддільний від Матері, Яка «йшла шляхом віри і вірно зберігала єдність із Сином аж до хреста» [22].
Потрібно завжди запитувати себе, чи ми всіма силами захищаємо Ісуса і Марію, таємничо ввірених нашій відповідальності й опіці. Син Усемогутнього Бога, приходячи у світ, стає слабким і вразливим. Він потребує Йосифа, захисту, догляду, опіки, виховання. Бог довіряє Йосифові, як і Марія, Яка знаходить у ньому того, хто не тільки хоче врятувати Її, а й завжди піклуватиметься про Неї та про Дитину. Тож Йосиф не може не бути опікуном Церкви, бо Церква — це продовження Тіла Христового в історії, а в її материнстві віддзеркалене материнство Марії [23]. Захищаючи Церкву, Йосиф захищає Дитя і Його Матір; і ми, люблячи Церкву, любимо Дитя і Його Матір.
Ця Дитина скаже: «Те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені» (Мт 25, 40). Тож кожен, хто бідує, страждає чи вмирає, кожен незнайомець, кожен в’язень, кожен хворий — це дитина, яку захищає Йосиф. Тому до нього і звертаються як до захисника нещасних, нужденних, вигнанців, бідних і присмертних. Церква не може не любити найменших зі своїх братів понад усе, бо Ісус особливо любив їх, ототожнював Себе з ними. Нам потрібно навчитись у Йосифа такої самої турботи й відповідальності: любити Дитя і Його Матір; любити таїнства й милосердя; любити Церкву і бідних. Кожен із них — завжди Дитя і Його Мати.
6. Отець-трудівник
Характерна для св. Йосифа риса, на якій наголошувала ще перша соціальна енцикліка, «Rerum novarum» Лева XIII, — це його зв’язок із працею. Йосиф був теслею і сумлінно працював, щоб забезпечити сім’ю. Від нього Ісус дізнався про цінність, гідність і радість можливості споживати плоди власної праці.
У наш час, коли робота знову стає нагальною соціальною проблемою, а безробіття часом досягає рекордних рівнів навіть у тих країнах, що десятиліттями жили в добробуті, необхідно по-новому усвідомити важливість гідної праці, зразковий покровитель якої — св. Йосиф.
Праця стає участю у справі спасіння, можливістю прискорити прихід Царства Божого, розвинути власні таланти й уміння, ставлячи їх на службу суспільству та спільноті. Вона дає змогу реалізуватися не тільки окремій особі, а й тій основній одиниці суспільства, яку становить сім’я. Сім’ї, яким бракує роботи, наражені на скруту, напругу, розриви й навіть безпросвітну спокусу розлучення. Як можна говорити про людську гідність, не намагаючись забезпечити кожній особі можливість гідно жити?
Людина, що працює, хай на якій роботі, співпрацює із самим Богом і по-своєму стає творцем навколишнього світу. Сучасна криза — економічна, соціальна, культурна і духовна — може підштовхнути до перевідкриття цінності, важливості й необхідності праці, породжуючи нову «нормальність», у якій буде місце для кожного. Робота св. Йосифа нагадує нам, що сам Бог, воплотившись, не погордував працею. Утрата праці, що заторкнула багатьох братів і сестер і тільки посилилася через пандемію COVID-19, має спонукати до перегляду пріоритетів. Просімо св. Йосифа Робітника допомогти нам у пошуку шляхів до того, щоб могти сказати: не залишимо жодної молодої особи, жодної людини, жодної сім’ї без роботи!
7. Отець у тіні
«Тінь Отця», книжка польського письменника Яна Добрачинського [24], у романній формі переповідає історію св. Йосифа. Промовистим образом тіні автор вказав на те, що Йосиф для Ісуса був земною тінню Небесного Отця: він доглядав за Сином і захищав Його, не відходив від Нього, прямуючи Його слідами. Спадають на думку Мойсеєві слова, скеровані до Ізраїля: «Та й у пустині, де ти бачив, як Господь, Бог твій, ніс тебе, як чоловік носить свого сина, на всьому шляху, що ви його пройшли» (Втор 1, 31). Так і Йосиф усе життя сповнював батьківське покликання [25].
Батьками не народжуються, ними стають. І стають не просто тому, що приводять дитину на світ, а тому, що відповідально про неї піклуються. Щоразу, коли хтось бере на себе відповідальність за життя іншого, він у певному сенсі виконує батьківську роль.
У сучасному суспільстві діти часто залишаються без батьків. Та й Церква нині також потребує отців. Не втрачає актуальності пересторога, яку св. Павло звернув до коринтян: «Хоч і маєте безліч учителів у Христі, але батьків небагато» (1 Кор 4, 15); і кожен священик або єпископ мав би могти повторити за апостолом: «Я ж через Євангеліє породив вас у Христі Ісусі» (там само). Чи як до галатів: «Діти мої, я знову терплю нестерпні муки за вас, доки не відобразиться у вас Христос» (4, 19).
Бути батьком означає вводити дитину в досвід життя, у реальність. Не тримати її, не поневолювати, не володіти нею, а виплекати в ній здатність вибирати, бути вільною, іти. Можливо, саме тому традиція називає Йосифа «пречистим» батьком. Цей термін описує не просто емоцію, а ставлення, протилежне до володіння. Чистота — це свобода від володіння в усіх сферах життя. Тільки коли любов чиста, це справді любов. Любов, яка хоче володіти, врешті-решт стає небезпечна, сковує, пригнічує, робить людину нещасною. Господь полюбив людину чистою любов’ю, залишивши їй навіть свободу робити помилки та діяти проти Нього. Логіка любові — це завжди логіка свободи, і Йосиф умів любити надзвичайно вільно. Він ніколи не ставив себе в центрі. Він не зосереджувався на собі, а натомість поставив Марію та Ісуса в центрі свого життя.
Йосиф знайшов щастя не в самопожертві, а в дарі себе. Ми не бачимо в ньому розчарування — тільки довіру. У його терпливому мовчанні немає докору — це жест довіри. Світ потребує батьків і відкидає володарів, тих, хто хоче панувати над іншими, щоб заповнити порожнечу в собі; він відкидає тих, хто плутає владу з авторитаризмом, служіння з догідливістю, конфронтацію з пригнобленням, милосердя з милостинею, силу з руйнуванням. Кожне справжнє покликання народжується з дарування себе — зі зрілішого рівня звичайної жертовності. Така зрілість потрібна й у священстві та в богопосвяченому житті. Якщо покликання — чи до подружжя, чи до целібату й чистоти — не досягає зрілості дару, а зупиняється лише на логіці жертви, замість знаку краси й радості любові воно може стати виявом нещастя, смутку й розчарування.
Батьківство, яке відмовляється від спокуси влаштувати життя дітей відповідно до власних уявлень, відкриває нові горизонти. Кожне дитя приносить у цей світ таємницю, здатну проявитися тільки з допомогою батька, який поважає свободу дитини; батька, який усвідомлює, що його виховна функція та батьківське покликання по-справжньому сповняться тільки тоді, коли він стане «непотрібний», коли побачить, що його дитина здатна самостійно крокувати життєвими шляхами, коли буде схожий на Йосифа, який завжди знав, що це Дитя — не його власне, а лише довірене його опіці. Зрештою, саме це пропонує Ісус, коли каже: «І не називайте нікого на землі отцем, бо є один у вас Отець — Небесний» (Мт 23, 9).
У кожному прояві батьківства належить пам’ятати, що воно — це не володіння, а «знак», що вказує на інше, вище батьківство. У певному сенсі ми всі перебуваємо в ситуації Йосифа: ми — тінь єдиного Небесного Отця, Який «сонцю велить сходити над злими і над добрими та посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мт 5, 45); тінь, яка іде за Сином.
* * *
«Уставай, візьми Дитя та Його Матір» (Мт 2, 13), — каже Бог св. Йосифові.
Мета цього апостольського листа — пробудити більшу любов до великого святого, заохотити до молитви за його заступництвом, до наслідування його чеснот і відданості.
Адже місія святих полягає не тільки в тому, щоби творити чудеса, а й у тому, щоб заступатися за нас перед Богом, як Авраам [26] і Мойсей [27], як Ісус, «один Посередник» (1 Тим 2, 5) і «Заступник» (1 Йо 2, 1) перед Богом Отцем, бо ж «Він живе, щоб заступитися за нас» (пор. Євр 7, 25; пор. Рим 8, 34).
Святі допомагають «усім вірним досягти святості й досконалості у своєму стані» [28]. Їхнє життя — виразний доказ того, що можна жити Євангелієм.
Ісус сказав: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем» (Мт 11, 29). Святі — це теж зразок для наслідування. Св. Павло прямо закликав: «Наслідуйте мене» (1 Кор 4, 16) [29]. Св. Йосиф промовистим мовчанням говорить про те саме.
Споглядаючи такі численні приклади святих, св. Августин запитував себе: «Невже ти не можеш зробити того, що робили вони?» І так він ішов до остаточного навернення, коли нарешті зміг вигукнути: «Пізно я полюбив Тебе, Красо така давня і така нова!» [30].
Нічого іншого не залишається, як благати св. Йосифа про благодать над благодаттю: про навернення.
Тож молімося до нього.
Радуйся, опікуне Спасителя,
і обручнику Діви Марії.
Тобі Бог довірив Свого Сина,
тобі довірилася Марія,
із тобою Христос став людиною.
О святий Йосифе, будь батьком також нам
і веди нас дорогою життя.
Випроси нам благодать, милосердя, відвагу
і захищай від усілякого зла. Амінь.
Посилання:
[1] Лк 4, 22; Йо 6, 42; пор. Мт 13, 55; Мк 6, 3.
[2] Священна Конгрегація обрядів, «Quemadmodum Deus» (8 грудня 1870): ASS 6 (1870–71), 194.
[3] Див. Промова до християнської асоціації італійських робітників з нагоди урочистості св. Йосифа робітника (1 травня 1955): AAS 47 (1955), 406.
[4] Апостольська адгортація Redemptoris custos (15 серпня 1989): AAS 82 (1990), 5–34.
[5] Катехизм Католицької Церкви, 1014.
[6] Медитація під час пандемії (27 березня 2020): L’Osservatore Romano, іспанською, 3 квітня 2020, ст. 3.
[7] In Matth. Hom, V, 3: PG 57, 58.
[8] Гомілія (19 березня 1966): Insegnamenti di Paolo VI, IV (1966), 110.
[9] Див. Книга життя, 6, 6–8.
[10] Уже понад сорок років я щодня після утрені проказую молитву до св. Йосифа, узяту з французького молитовника, який у ХІХ столітті уклала Конгрегація Сестер Ісуса і Марії. Ця молитва повна побожності й довіри, ба навіть виклику до св. Йосифа: «Преславний патріарху, святий Йосифе, чия сила робить неможливе можливим, прийди мені на поміч у ці часи тривоги та скрути. Візьми під опіку всі труднощі й турботи, які я тобі ввіряю, щоб вони завершилися щасливо. Любий батьку, на тебе всі мої надії. Нехай не скажуть, що прикликаю даремно тебе, хто може зробити все разом із Ісусом і Марією. Покажи мені, що твоя доброта велика, як і твоя сила. Амінь».
[11] Див. Втор 4, 31; Пс 69, 17; 78, 38; 86, 5; 111, 4; 116, 5; Єр 31, 20.
[12] Див. Апостольська адгортація «Evangelii gaudium» (24 листопада 2013), 88, 288: AAS 105 (2013), 1057, 1136–1137.
[13] Див. Бут 20, 3; 28, 12; 31, 11.24; 40, 8; 41,1–32; Чис 12, 6; 1 Сам 3, 3–10; Дан 2; 4; Іов 33, 15.
[14] У таких випадках навіть каменували (див. Втор 22, 20–21).
[15] Див. Лев 12, 1–8; Вих 13, 2.17
[16] Див. Мт 26, 39; Мк 14, 36; Лк 22, 42.
[17] Св. Йоан Павло II, Апостольська адгортація «Redemptoris custos» (15 серпня 1989), 8: AAS 82 (1990), 14.
[18] Гомілія під ча беатифікаційної меси, Вільявісенсіо — Колумбія (8 вересня 2017): AAS 109 (2017), 1061.
[19] Enchiridion de fide, spe et caritate, 3.11: PL 40, 236.
[20] Див. Втор 10, 19; Вих 22, 20–22; Лк 10, 29–37.
[21] Див. Священна Конгрегація обрядів, «Quemadmodum Deus» (8 грудня 1870): ASS 6 (1870–71), 193; бл. Пій IX, Апостольський лист «Inclytum Patriarcham» (7 липня 1871): l.c., 324–327.
[22] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція «Lumen gentium», 58.
[23] Катехизм Католицької Церкви, 963–970.
[24] Оригінальне видання: «Cień Ojca», Warszawa, 1977.
[25] Див. Св. Йоан Павло II, Апостольська адгортація «Redemptoris custos», 7–8: AAS 82 (1990), 12–16.
[26] Див. Бут 18, 23–32.
[27] Див. Вих 17, 8–13; 32, 30–35.
[28] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція «Lumen gentium», 42.
[29] Див. 1 Кор 11, 1; Фил 3, 17; 1 Сол 1, 6.
[30] Сповідь, VIII, 11, 27: PL 32, 761; 10, 27, 38: PL 32, 795.
Переклад Католицького медіа-центруПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
