26 грудня минає 121 рік від дня народження священномученика Івана Зятика

26 грудня минає 121-річчя від дня народження блаженного священномученика Івана Зятика.

Отець Іван Зятик народився й виріс у добрій українській родині, що мешкала в селі Одрехово неподалік від Сянока (нині територія Польщі).

Він прийшов на світ 26 грудня 1899 року в сім’ї убогих селян Степана та Марії Зятиків. Коли Івасеві виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.

Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже підчас навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця. Середню освіту здобував у Вищій Сяноцькій Гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року; був зразковим у поведінці та навчанні. Хотів стати священиком.

У ті часи, коли кандидати зголошувались до Духовної семінарії, їх долю переважно вирішували добрий музичний слух та голос, бо у східному обряді всі спільні богослуження відбуваються у супроводі співу і гарний голос був однією з необхідних вимог для душпастирського служіння. Хоча в Івася не було музичного слуху і міцного голосу, все ж, як свідчить о. Іван Ортинський СДБ, він мав у собі щось набагато більше, аніж музичні здібності. Він носив у своєму серці слова Христа: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий є». У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемиської Духовної Семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого року, після закінчення богословських студій, він отримує єрейські свячення. Здійснилася мрія його дитинства.

Протягом десяти років, від 1925 до 1935 року, отець Зятик виконує обов’язки префекта при Греко-Католицькій Семінарії в Перемишлі. Як свідчать семінаристи, виклади о. Івана були дуже цікавими, виразними, зрозумілими, незважаючи на те, що читав їх латинською мовою. Його любили та шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного й талановитого вчителя. Усе своє вміння і здібності він присвячує праці для духовного та інтелектуального формування молодих семінаристів — викладає катехитику і спеціальну догматику.

Попри свої обов’язки в семінарії, о. Іван Зятик служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля. Сапеляк Надія у своїх споминах пише: «Моя мама розповідала, що навчаючись у Перемишлі, вона постійно відвідувала Богослужіння, які очолював о. Іван Зятик. Службу Божу він відправляв дуже тихо, говорив надзвичайно повчальні проповіді, так що на його відправах церква була завжди переповнена, а під час молитви або проповіді панувала ідеальна тиша. А тато згадував, що о. Іван був безкорисливий і дуже побожний. Він хотів, щоб українці були освіченими, тому як духовно, так і матеріально опікувався Гімназією».

О. Іван Ортинський, СДБ так розповідає про молодого єрея Зятика:

«Це була людина великої покори, глибокого внутрішнього життя, надзвичайної доброти та сердечності супроти інших. Він помітно відрізнявся від інших, справляв на довколишніх людей враження своєю зосередженістю… Тепер ми знаємо, що це був вияв та наслідок його постійної злуки з Богом і розмови з Ним… Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу, завжди злегка усміхнений, готовий відповісти кожному, небалакучий, але привітний і ввічливий до кожного, з ким йому доводилося зустрітися. Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, але водночас підкреслювало його юну бадьорість… намагаючись охарактеризувати його таким, яким він вкарбувався в моїй пам’яті, я назвав би його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивились як на святця, богомільного праведника».

Вже досить довго в о. Івана визрівало бажання вступити до монастиря і провадити подвижницьке, монаше життя. Канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. Незважаючи на це, 15 липня 1935 року о. І. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Він шукав святості та найглибшого з’єднання з Господом, а тому йому було призначено зректися світу і йти за Христом з іще більшою послідовністю та переконанням.

У новіціяті в Голоску, отець, хоч і був набагато старшим за своїх співбратів-новиків та перед тим працював вихователем і професором у Перемиській Семінарії, зовсім не вирізняв себе серед них. Тут він виконував будь-яку працю, яку належало виконувати новику: мив підлогу, прибирав, працював у городі. Для о. Зятика була характерною виняткова покора та терплячість у ставленні до настоятелів та своїх співбратів.

У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станіславові (Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року він переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія на вул. Зибликевича, 56 (нині вул. Івана Франка). Там о. Зятик провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності протоігумена о. Де Вохта заступав його.

1934 року отці-редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів). 1937 року о. Зятик стає професором догматичного богослов’я та Святого Письма в цій семінарії. Під час німецької окупації в 1941–1944 роках о. Іван тимчасово виконує обов’язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а протягом 1944–1946 років займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах, де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат. Добрий проповідник, спокійний та цілковито байдужий до всіх мирських справ, він був взірцем священика, особливо щодо молитви. «Коли молився, здавалось, що це молиться ангел — не оглянувся, не подивився в бік, не зважав на те, що хтось зайшов чи вийшов з каплиці», — так згадують про нього співбрати. Через це Господь наділяв його ласкою та надзвичайним даром на амвоні та в сповідальниці. Улюбленими темами проповідей о. Зятика були Страсті Христові, Євхаристія та життя Пресвятої Богородиці.

Після закінчення Другої світової війни прийшов жахливий для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської провінції редемптористів час… Знаючи з Христової притчі, що маючи намір захопити овець, ворог знищує пастиря, керівництво нашої Церкви готувало себе до нових умов переслідування. Перед тим, як провід УГКЦ було ув’язнено, митрополит Йосип Сліпий призначив чотирьох вікаріїв для керівництва Церквою. Двоє з них були редемптористами: єпископ Миколай Чарнецький та протоігумен о. Йосиф Де Вохт.

«Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїск та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3–4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання», — так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.

Невдовзі депортували до Бельгії о. Йосифа Де Вохта, протоігумена редемптористів. Від’їжджаючи, він передав повноваження вікарія УГКЦ та протоігумена Львівської провінції Згромадження редемптористів отцю Івану Зятику — як одному з найстарших і найдосвідченіших співбратів Згромадження. З того часу радянська влада почала особливо за ним стежити. 5 січня 1950 року о. Івана заарештували, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на його арешт та обшук.

Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:

— він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.

— як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.

Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: «Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом Ордену редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об’єднання католиків».

Майже два роки о. Зятик провів під слідством у Золочівській та Львівській в’язницях. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в’язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця. Ось як про це свідчить Ярослав Юрчак: «Одного разу приїхали кагебісти до вуйка Степана, маминого брата, в Золочеві, і кажуть до нього: „Собирайся и идем с нами“. Я був в той час також у нього. Вони дивляться на мене і питають, що за один? Вуйко каже: „Сестри син“. „І він нехай збирається, також поїде з нами…“ Потім кажуть до мене: „Будеш просити його, говорити йому, щоб він підписав православ’я і сказав, де і що є“. І ми пішли. Коли отця вивели, він виглядав такий збитий, такий знищений, що його неможливо було навіть впізнати. Всі просили його і я кажу: „Стрийку, візьміть і підпишіть“. Та й Микола каже: „Підпиши, а там, як схочеш, так будеш мати, але за то вийдеш, відпустять“. А він каже: „Ні! Цього я не зроблю“. Озвався тоді кагебіст: „Подпишите, или мы их в расход пустим, этих твоих“. Стрийко каже: „Божа воля“. І його забрали»… Незважаючи на важкі тортури, катування не зламали отця Зятика і він не зрадив віри й не піддався насильницькій, безбожній системі.

Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року — о. Івана Зятика засуджено на 10 років позбавлення волі. Характер «злочину» — «сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація» (ст. 20-54-1′а», 54–10 ч.2 КК УРСР). Своє ув’язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.

Небагато часу залишилось о. Івану, щоб «спокутувати» свої земні провини проти радянської влади. Під час перебування у неволі над ним жахливо знущалися більшовицькі посіпаки. Остання стація хресної дороги єромонаха Івана Зятика відбулася у Велику П’ятницю 1952 р. Очевидці розповідають, що після побиття палицями о. Зятика облили водою й залишили на сибірському морозі. Побої й застуда стали причиною смерті. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії… 17 травня 1952 року о. Іван помер у в’язничному шпиталі, завершивши дорогу мучеництва справжнього слуги Христового.

Поховано отця Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373.

З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Івана Зятика, а вже 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передали до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Зятика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Івана Зятика як блаженного мученика за Христову Віру.

Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним.

Преображення у Христі # 4 | Блаженний Іван Зятик — https://www.youtube.com/watch? v=0 ufCo17 a_pQ

Священномученик Іван Зятик, редемпторист УГКЦ — https://www.youtube.com/watch? v=pfJLspDPXVY

БІЛА ЯЛИНКА О. ІВАНА ЗЯТИКА

«Коли мою родину вигнали з Лемківщини і поселили в Золочеві, серед небагатьох речей, які вона перевезла, був альбом з сімейними фотографіями. Після Свят-Вечора ми мали традицію той альбом переглядати і згадувати рідних. На першій сторінці була знимка дуже гарного священника. Ним можна було милуватися. Я питала батьків: „Хто це?“ Але вони не могли сказати правду, лише казали: „То є дуже добрий священник, який молився так, що аж коліна спухали, на молитві був, як ангел“.

Такими спогадами поділилася родичка українського блаженного Івана Зятика Надія Зятик-Сапеляк, виступаючи на конференції, присвяченій пам’яті священномученика. Іван Зятик — викладач і духівник Перемиської семінарії та дівочої гімназії, монах-місіонер Згромадження редемптористів, український блаженний, замучений у таборі, куди був висланий. Досі невідоме місце, де поховано його прах. 26 грудня випадає 121 рік від дня народження о. Івана Зятика.

Професор догматики одягнув габіт редемпториста

Сьогодні село Одрехова неподалік Сянока — територія Польщі. 26 грудня 1899 року в сім’ї бідних селян Степана та Марії народився ще один син Іван. В 14 років хлопець втратив батька і залишився під опікою матері та старшого брата Михайла, який був сільським писарем. Після початкової сільської школи здібного учня прийняли до Сяноцької гімназії. «Першим з села Одрехови, хто здобув вищу освіту, був саме Іван Зятик»¹. Після гімназії вступив до Перемиської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою. Не мав він гарного голосу чи відмінного слуху, що тоді було вирішальним для священника. Однак його внутрішній духовний стан дивував наставників. Івана Зятика рукоположили на священника у 1923 році. Впродовж першого десятиліття душпастирства він долучився до розвитку Перемиської семінарії: був студентським виховником (префектом), викладав катехизм та догматику (як викладача семінарії Зятика кликали „професором“). «Його любили й шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного та здібного вчителя. Його всі називали просто — святець»². Водночас він був катехитом і духівником в Українській дівочій гімназії в Перемишлі, яка дала багатьох освічених українських діячок.

Ще семінаристом, припускає дослідник Згромадження редемптористів ієрм. Руслан Піх, Іван Зятик мав змогу бачити величну місію, яку проводили ці монахи у Перемишлі. Ще раз він міг (хоч нема цьому підтвердження) зустрітися з місіонерами у рідній Одрехові, де з місіями приїжджали Кароль Більке і Володимир Стернюк. Покликання до монашого життя все більше утверджувалося в серці отця Івана Зятика, хоч він мав неабиякий успіх як перемиський духівник, працював у канцелярії єпископа Йосифа Коциловського. В серпні 1935 року він залишив Перемишль і приїхав у село Голоско Велике під Львовом. «35-річний професор догматики одягнув габіт редемпториста і став простим початківцем у монастирі», — наголосив у доповіді, присвяченій 120-літтю блаженного Івана Зятика, ієрм. Руслан Піх. «А там в новіціяті є такий звичай: коли настоятель, магістр щось каже новикові, то новик має на коліна клякати. Такі приниження є. То спеціально так, щоб загартовувати волю. А він професор був, і йому дають зауваження. Йому так не давали зауваження, але десь раз такий випадок був, і кажуть: „Треба тобі було йти сюди. Там тебе жінки в руки цілували, ти був професор, а тут от що ти“. Так йому диявол підсилав всякі спокуси, але він то все перебув» (витяг з інтерв’ю з о. Володимиром Піговським)³. Єпископ Михайло Бубній, який одним з перших досліджував життя Івана Зятика, писав про здатність цього священника до покори і послушності. «(…) виконував кожну працю, яку належало виконати новичку: помити підлоги коридорів, вивезти сміття, працювати на городі»⁴. Останній місяць перед першими обітами Іван Зятик провів в монастирі на Збоїсках. Магістр новіціату о. Ван ден Босх так охарактеризував новика, який мав стати монахом: „Глибоко побожний, зібраний, точний в дотримуванні правила; смиренний „до надміру“. У нього є нещасна звичка вимовляти вголос часослов та інші приватні молитви, чим ризикує роздратувати і відволікати своїх співбратів. Він легко вливається з іншими“. (…) Схильний до деякої стриманості у спілкуванні на рекреації; яка походить із дещо меланхолійного характеру. Дефект, який був відомий ще у світі. Але він бореться з ним безперервно. Дуже щасливий у своєму покликанні»⁵.

Цікаво було спостерігати за меланхолійним і надміру покірним чоловіком, який був високого зросту, широкоплечий і від природи фізично сильний, але дуже лагідний і богобоязливий. «Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу (…) Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, а водночас підкреслюючи його юну бадьорість (…) можна було б назвати його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивилися як на святця, богомільного праведника»⁶, — згадував о. І. Ортинський, в якого жив відразу після свячень Іван Зятик.

21 вересня 1936 року о. Іван Зятик склав перші чернечі обіти. Формацію, як місіонер (Згромадження Найсвятішого Ізбавителя «має харизму проводити місії на парафіях»), Іван Зятик пройшов у Станиславові. Перший раз на місії виїхав у село Іваниківка разом з майбутнім владикою Василем Величковським. В тому селі тоді було 10 «особливих навернень» і пів тисячі людей захотіло вступити до Братства Матері Божої Неустанної Помочі. Перебування в Станиславові було коротким: настоятель монастиря святого Климентія у Львові просив, щоб дали когось з отців-редемптористів, бо тут було дуже багато роботи. Львівський період о. Івана Зятика був дуже плідний та переповнений обов’язками. Він — духівник для братів-монахів; дорадник настоятеля і його намісник; відповідає за матеріальні потреби чернечої обителі. Іван Зятик вправляється в проповідництві і невдовзі стає затребуваним реколектантом: його запрошують до духовної віднови як парафіян, так і священників, монахів, дяків. Одним з таких яскравих спогадів є запис про реколекції, які давав о. Іван Зятик в українській гімназії в Стрию у 1939 році. В духовній віднові взяло участь 37 священників. «Реколекції в Стрию під проводом Впр о. Зятика були так любі і відтворювали таку ніжну атмосферу, як витворює мила і сердечна розмова дорогої мамусі зі своїми дітьми, коли то діти посідають біля неньки, склонять голови на її лоно, вдумаються і вислуховують о Божі правди і Божу Любов. Дай Боже ще дочекати таких реколекцій, дай Боже всім священикам виходити з духовних наук так піднесеними і покріпленими», — писала тоді газета «Мета»⁷.

З початком Другої світової війни співпало складання вічних обітів Івана Зятика. Монастир на вул. Зиблікевича (нині Івана Франка) наполовину заповнили біженці та військові. З 1940 року тут поселилися органи НКВД — просто під боком у монахів. Ярослав Левицький, який був ближче знайомий з редемптористами, писав у спогадах про передвоєнний період: «(…)o. Зятик, дуже добрий проповідник, але без реторичних афектів, спокійний і зовсім байдужий до всіх світових справ. Зате оо. Де Вохт і Ковалик цікавилися різними актуальними справами, головно тим, що нас всіх тоді найбільше цікавило, a саме дальшим розвоєм політичних подій. О. Зятик не проявляв в тому напрямі найменшого заінтересування. Все таки з близьких розмов з ним, a також на основі його глибоко обдуманих проповідей і наук можна було ствердити, що проблеми туземського життя не були йому чужі. Та наймилішими для нього розмовами були все таки релігійні теми»⁸.

З 1939 році чимало редемптористів-студентів навчалися у Тухові (нині Польща), втікаючи від радянської влади. Отець Іван Зятик був не раз приставлений до студентів, щоб дбати про їхній духовний розвиток. Один з семінаристів, Іван Козовик, відгукувався про духівника так: «Отець Іван Зятик — надзвичайний духовний ерудит. Його духовність походила не тільки з книжок, а й з внутрішнього життя. То була неземна людина, здатна до високого містичного життя»⁹.

Найсмиренніший серед редемптористів стає Генеральним вікарієм Катакомбної Церкви

Відомий філолог Мирослав Мороз згадував, як мав розмову з отцем Зятиком, і запитав, чи не бояться монахи переслідувань. Зятик відповів: «Церкву завжди переслідували, ми підемо слідами мучеників». Кампанія НКВД з ліквідації Львівської архиєпархії УГКЦ відбувалася в два етапи: перший, коли за одну ніч в квітні 1945 року арештували весь єпископат на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. Друга хвиля арештів відбулася у 1949–50 рр., після вбивства радянського письменника Ярослава Галана, який спричинився до ліквідації Церкви. «11 квітня о 17-ій годині митрополит Йосип Сліпий, якого було таємно попереджено про те, що на нього чекає, зібрав нараду з чотирьох священників — найближчих друзів, — розповіла на конференції, присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика доцент кафедри історії УКУ Світлана Гуркіна. — Просив двох з них перейняти на себе юрисдикцію Церкви, однак обоє відмовилися, не вірячи в можливість арешту. Менш, ніж за дві години митрополита арештували»¹⁰. За словами Світлани Гуркіної, останніми, хто тоді розмовляв з Йосипом Сліпим, були владики Никита Будка та Миколай Чарнецький, настоятелі монастирів Климентій Шептицький та Йосиф де Вохт. Двох останніх митрополит просив перейняти на себе церковне управління в разі його арешту. Владики Чарнецький і Будка були забрані тієї ж ночі. На так званій „капітулі“ за тиждень після арешту Йосипа Сліпого обрали капітульного вікарія, який переймав на себе обов’язки митрополита. Першого капітульного вікарія о. Омеляна Горчинського виявили і арештували за кілька днів. Замість нього обрали пароха села Мшани Миколу Хмільовського. Йосиф де Вохт і Хмільовський таємно зустрічалися на квартирі о. Степана Рудя у Львові, але ігумен редемптористів так і не розповів Хмільовському, що насправді він мав би виконувати головні обов’язки в митрополії. У 1947-му арештували архимандрита Климентія Шептицького, через рік депортували бельгійця Йосифа де Вохта. Останній перед вигнанням звірився своєму дораднику о. Івану Зятику, що митрополит Сліпий уже із заслання потвердив його право виконувати функції Генерального вікарія. Тепер де Вохт мав залишити когось після себе — то було єдиним способом зберегти структуру Катакомбної Церкви. Так тимчасове управління митрополією, як і спільнотою редемптористів, перейшло до Івана Зятика.

Знайомство з о. Миколою Хмільовським дуже вплинуло на хід подій в житті о. Івана Зятика. Він зустрівся з парохом Мшани у 1949 році і розповів йому, ким насправді був Йосиф де Вохт і як передав монахові Зятику право наступництва. Хмільовський не відразу зрікся обов’язків капітульного вікарія, аж доки із заслання не прийшло підтвердження цьому від митрополита Сліпого. Іван Зятик мав всього пів року, аби діяти як головний священник в Львівській архиєпархії. Він передбачав і свій арешт, тому на черговій зустрічі з Хмільовським роздумував, хто б міг його замінити. Зупинилися на отцю-каноніку Степану Рудю, але і того невдовзі «взяли» органи НКВД. В той період були ліквідовані всі монастирі на території Галичини, а монахів, які залишалися на волі, звезли до Унева, де вони перебували в неприйнятних умовах. Попри такі важкі життєві обставини о. Іван Зятик примудрявся всіляко підтримувати ув’язнених церковних діячів: він не лише листувався зі Сліпим, Чарнецьким, Величковським, Стернюком, але й надсилав їм необхідні для богослужінь атрибути. «Будучи генеральним вікарієм нелегальної Греко-Католицької Церкви, на початку 1949 року, я встановив письмовий зв’язок з уніатським митрополитом Сліпим. Крім цього підготовляв переписку з засудженими уніатськими єпископами Чарнецьким, Лакотою, і священиками Стернюком, Величковським, Грициляком і іншими, про що вже докладно розповів на минулих допитах. У своїх листах Сліпому, Чарнецькому, Стернюку, Величковському і іншим я детально інформував їх про становище Греко-Католицької церкви в Західних областях України, а також надавав їм матеріальну допомогу. З монастирських коштів я організовував для них відправку посилок з продуктами харчування, а також направляв грошові перекази»¹¹, — йшлося у протоколі допиту ув’язненого Івана Зятика.

Отця Зятика заарештували 5 січня 1950 року в Уневі. Слідство тривало півтора року. За цей час священника утримували у львівській «внутрішній» тюрмі МДБ та золочівській тюрмі, останніх пів року перед винесенням вироку він перебував у київській в’язниці. «У Золочеві був замок, який оминали десятими дорогами. То було сумне місце, — розповіла Надія Зятик-Сапеляк. — Я була зовсім малою, але пам’ятаю, як казали, що бабця носила туди передачі. Для стрийка».

Спершу отцю Івану, як ігумену монастиря, інкримінували «антирадянську діяльність», вилучили у нього релігійну літературу. Очевидно, Зятик був потрібен для того, аби навести слідчих на нові імені, пов’язані не лише з церковним, але й військовим підпіллям. У своєму дослідженні владика Михайло Бубній подає спогад родичів, яких приводили в тюрму до Зятика. «Коли вивели його, не годен було впізнати. Він був такий збитий, такий знищений, що не був до впізнання. Всі просили його підписати (перехід на православ’я — О. Ю), і я кажу: „Стрийку, візьміть і підпишіть“. (…) А він каже: «Ні! Цього я вже не зроблю»¹². Навіть, коли пригрозили розправою над родиною, Зятик не похитнувся: „Божа воля“, — відповів.

Нового розмаху набула кримінальна справа о. Івана Зятика навесні 1950 року. «В березні 1950 року була проведена спецоперація, завдяки якій вдалося спіймати зв’язкову головнокомандувача УПА Дарію Гусяк. Далі, через обман, вони дізналися про місце, де переховувався Роман Шухевич і 5 березня, внаслідок перестрілки з працівниками МДБ, він загинув. На допитах від Дарії Гусяк вони отримали цікаву інформацію про зв’язок Романа Шухевича з греко-католицьким священиком Миколою Хмільовським. Окрім цього, на місці його смерті вдалося знайти записник з явками і паролями на різних осіб, серед яких, швидше за все, значилося й ім’я цього священика. 31 березня 1950 року о. Хмільовський був заарештований на своїй парафії, в селі Мшана Перемишлянського району. На допитах цей 70-річний священик розповів слідчим про свою діяльність як капітулярного вікарія Львівської архиєпархії, змушений був розповісти про зв’язок з керівництвом українського збройного підпілля, діяльність як члена УГВР. Серед цього всього він згадав і про свої контакти з о. Зятиком», — розповів на конференції докторант Інституту Історії Церкви о. Василь Гаранджа.

Отець Зятик тепер був пов’язаний однією кримінальною справою з «учасниками уніатського підпілля» Хмільовським та Білоскурським. Знайомство з «людиною Шухевича» автоматично робило його «зрадником батьківщини». В’язневі, який проходив за цією статтею, світила найвища міра покарання — розстріл. Суд виніс вирок — 10 років виправно-трудових таборів. Отець Іван Зятик був закинутий в так званий «Озерний табір» Іркутської області.

Отцю Зятику не було життя у таборі: мабуть, тихість і мовчазність цього колись кремезного чоловіка ще дужче бісила наглядачів. Владика Михайло Бубній зібрав свідчення співв’язнів, які казали, що монах часто терпів побої. Через три місяці перебування в таборі він попав до лікарні після сильного побиття палицями. Отець Іван Зятик не оговтався від завданих ран і помер 17 травня 1952 року. Припускають, що його поховали в селі Новочунка Тайшетського району, де була лікарня для в’язнів. У 2004-му троє редемптористів здолали 5 тисяч кілометрів, намагаючись відшукати поховання Івана Зятика. «Ми знали номер поховання, але в тому лісі були лише западини, що нагадували могили, за якими ніхто не доглядав. Більше нічого не збереглося. Жодної таблички», — поділився спогадами учасник експедиції о. Ярослав Федунів.

»… ще маю один спогад з дитинства, — продовжувала Надія Зятик-Сапеляк. — В нас на Різдво все була на біло вбрана ялинка. Ланцюжки ми робили з білого паперу, так званої «бабіни»; нарізали тільки білий сніжок; робили такі кучеряві білі «помадки», в яких були цукерки; горішки загортали у білі і срібні позлітки. На верхівці завжди був ангел. Так вбирати ялинку навчив мого тата стрийко Іван. Казали, що так він все вбирав вдома, в Одрехові. А отця Івана Зятика ми всі в родині кликали «стрийко».

Посилання:

¹ Бубній М. Іван Зятик. — Львів: Євросвіт, 2003. — С. 6.

² Бубній М. Іван Зятик. — С. 9.

³ Піх Р. Іван Зятик — шлях редемпториста: від вступу до арешту 1935–1950 рр.//За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика, 2019.

⁴ Бубній М. Іван Зятик. — С. 11.

⁵ Піх Р. Іван Зятик — шлях редемпториста: від вступу до арешту 1935–1950 рр.//За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика, 2019.

⁶ Бубній М. Іван Зятик… — С. 8.

⁷ Піх Р. Іван Зятик — шлях редемпториста: від вступу до арешту 1935–1950 рр.//За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика, 2019.

⁸ Піх Р. Іван Зятик — шлях редемпториста: від вступу до арешту 1935–1950 рр.//За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика, 2019.

⁹ Піх Р. Іван Зятик… . //За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика, 2019

¹⁰ Гуркіна С. Специфіка управління Катакомбною Церквою в 1945–1952 рр. //За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика, 2019.

¹¹ Гаранджа В. Єрм. Іван Зятик: особливості слідства (на основі кримінальної справи) //За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика, 2019.

¹² Бубній М. Іван Зятик… — С. 18–19.

Дивіться також

17 листопада — день уродин блаженного священномученика Климентія Шептицького
17 листопада

Владика Йосафат Говера здійснив Чин освячення музею-садиби у Старому Лисці
16 листопада

Люди надії: в УКУ презентували книги про Патріарха Йосифа Сліпого та владику Любомира Гузара
16 листопада

Тернопільським медикам розповіли про постать митрополита Андрея Шептицького
13 листопада

Дивитися ще