СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви10 думок Блаженнішого Святослава про сучасність: світ, сім’я, війна, освіта, Церква
У червневому випуску «Відкритої Церкви» Глава УГКЦ розповів про місце Церкви в посткоронавірусному світі, дав оцінку стихійному лиху на Заході України, відповів на запитання співрозмовника про власне бачення нинішнього стану війни на Сході країни. Юрій Бутусов, головний редактор інтернет-порталу «Цензор. нет» запитав у Отця і Глави УГКЦ також про українську систему освіти і виховання та поцікавився, який навчальний заклад Блаженніший поставив би у приклад. Нижче пропонуємо 10 вибраних думок Предстоятеля УГКЦ на ці теми.
Де місце Церкви в посткоронавірусному світі?
Місце Церкви в посткоронавірусному світі — у людських стосунках. Нові обставини заставляють нас сьогодні боятися іншої людини. Нині людські стосунки переживають непростий етап їхньої трансформації. Ми тепер дуже часто живемо у віртуальному світі. Через пандемію входимо в онлайн-спілкування. Часом не до кінця розуміємо, наскільки важливими сьогодні є базові мережеві суспільства, які можуть допомогти людині знайти своє середовище і відчувати себе комфортно, бути собою. Власне, Церква є сьогодні таким мережевим світом, мережею стосунків. І одним із завдань Церкви сьогодні, за словами Папи Франциска, є допомогти людині залишитися людиною, не перетворитися на машину чи комп’ютер. Тому саме людські стосунки — це той особливий вимір, де Церква себе по-особливому сьогодні проявляє, адже Церква — це спільнота людей, які спілкуються між собою.
Церква — середовище надії
У нинішніх обставинах Церква є тою, хто дає життєві орієнтири, допомагає не загубитися, не впасти у відчай посеред тих хвиль, які одна за другою на нас накочуються. Церква — це спільнота людей, які мають надію, навіть у тих обставинах, які, можливо, викликають лише безнадійність.
Паводки в Карпатах. Що робить Церква?
Церква є Матір’ю і Вчителькою свого народу. Вона є тою, яка першою захищає своїх дітей. Тому сьогодні ми невідкладно мобілізуємо усі наші ресурси. Ми хочемо зібрати необхідну допомогу для потерпілих, дати їм речі, щоб вони могли реально пережити цей період, щоб вони могли вижити в цих обставинах. Я окремим зверненням скерував свій голос з проханням про поміч до міжнародних гуманітарних інституцій, які завжди були нашими партнерами в подоланні різних викликів. Я звернувся до нашої Церкви в діаспорі для того, щоби ми могли відчути біль тих людей і могли за них молитися, але також думати, як їм допомогти. Одне лихо нашаровується на інше, але ми зможемо вистояти в цих обставинах лише тоді, коли не залишимо один одного наодинці з бідою. Бо, як будемо шукати можливості лише самому дати собі ради, ми нічого не зробимо. Солідарність, єдність, діяльна любов до ближнього є ключами до того, щоби подолати це стихійне лихо, яке сьогодні ми переживаємо.
А що з війною?
Потрібно насамперед сказати правду про війну самим собі. Народ України є жертвою несправедливої агресії. І до того часу, поки всі ми, навіть самі українці, не скажемо собі правди про цю війну, вона ніколи не закінчиться. На жаль, дехто вважає, що якщо ми забудемо, закриємо очі на цю війну, вона сама собою закінчиться. Однак це — небезпечна і хибна ілюзія. У духовному житті є таке правило: якщо зло не відкрити, не демаскувати — воно ростиме і помножуватиметься. Якщо зло відкрити, виставити його на світло правди — воно зникає. Лихом нашого українського суспільства є те, що ми звикли до цієї війни і живемо так, ніби її немає. Тому завдання Церкви — будити сумління і пригадувати про це.
Чому УГКЦ відправляє до війська своїх капеланів?
Наша Церква завжди була зі своїм народом. Саме наша Церква має безперервний досвід капеланського служіння в усіх військових формуваннях українського народу впродовж століть, на всіх етапах становлення нашої державності чи національно-визвольних змагань. Не було жодних військових українських формувань, де би наша Церква не мала своїх капеланів. Це — наша традиція. Це — наш досвід, наш скарб, який ми сьогодні активно приносимо в сучасні обставини.
Закон про військове капеланство. Треба чи ні?
Закон про військове капеланство є дуже позитивним, вкрай необхідним плодом для того, щоби ми могли дати відповідь на запитання промісце і статус священника у Збройних Силах України. Закон про військове капеланство допоможе підняти капеланське служіння на якісно новий рівен; щоби у війську були не лише священники-волонтери, хоча і вони дуже важливі, чи священники-туристи, які лише заїжджають подивитися, як там на передовій, але фахівці своєї справи. Є й інша складова необхідності цього закону. Священники є такими самими людьми, як і наші воїни. Вони отримують такі самі поранення, психічні та фізичні, тому також потребують відповідної духовної і медичної опіки та реабілітації після завершення служіння на передовій. До цього часу усі згадані потреби забезпечувала наша Церква за допомогою доброчинців, але я думаю, що про військових капеланів повинна також подбати і наша держава.
Як вберегти сім’ю?
Сім’я, я хочу підкреслити, не може бути лише монадою, ядром, яке закрите лише на собі. Інакше вона загине. Сім’я потребує іншої сім’ї. Сім’я потребує ширшого суспільства… Сім’я потребує Церкви так само, як Церква потребує сім’ї. Сім’я потребує ширшої церковної спільноти, потребує ширшої громади. Лише тоді вона зможе вижити в сучасному світі, адже сім’я сьогодні потребує захисту, підтримки. Сім’я також формується в суспільстві. Бо, щоби збудувати нову сім’ю, дівчина і хлопець мають десь зустрітися, мають десь познайомитись, мають десь обмінятися своєю любов’ю і збудувати нову сім’ю. Якщо цей вектор буде здоровим і збереженим, можемо говорити, що людство, суспільство, народ, держава матимуть майбутнє.
Як змінилася роль вчителів сьогодні?
В сучасному світі роль вчителя абсолютно змінилася. Вчитель перестав бути джерелом інформації для учня. Роль вчителя, викладача я би назвав сьогодні роллю регулювальника на багатолюдному перехресті. Сьогодні справжній педагог повинен навчити студента орієнтуватися в інформаційному потоці, навчити свого учня, де є джерело певної професійної інформації на дану тему… Ми знаємо, що регулювальник — це той, хто показує дорогу, напрямок. В такому образі орієнтир є не лише на джерело інформації, але на певні морально-етичні цінності… Тому-то в сучасних обставинах роль вчителя є ключовою не лише в інформуванні, але й у формуванні учня.
Християнська етика у школах: зберегти не треба викинути!
Де тут поставити кому?
Роль Церкви у вихованні молодої особи — надати їй ціннісні орієнтири для її життя. Очевидно, ми хотіли б, щоби в українських школах їх надавали всі викладачі, однак особливо, вчителі основ християнської етики, які мали би бути збереженими… Хочу пригадати, що християнська етика — це не конфесійний предмет, але морально-етичні орієнтири, без яких сьогодні годі сформувати цілісну особистість в сучасному світі і сучасній культурі… Я хотів би побажати українській школі, освітній системі, щоби у наших школах та вищих навчальних закладах учні і студенти могли здобути правильні істинні ціннісні орієнтири для їхнього професійного служіння і для їхнього життя.
Приклад Українського католицького університету
УКУ є саме тою інституцією, яка є відкрита на всіх, бо католицька освіта — це не конфесійна освіта. Сьогодні в нашому університеті 2/3 студентів не є греко-католиками. Це — інституція, яка дає інтегральне виховання і високопрофесійну, європейську освіту, а, з іншого боку, передає базові цінності, які поділяють представники усіх релігій, конфесій, і кожна людина, яка хоче бути людиною, хоче бути собою. Ось та ціннісна складова в нашому університеті є базою для життя його академічної спільноти. Тому наш УКУ — це унікальна інституція, яка дає можливість здобути освіту європейського рівня, не виїжджаючи за межі України. Двері УКУ відкриті для всіх.
За матеріалами о. Тараса Жеплінського для Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
