«Якщо Бог хоче і це є воля Божа, то і я хочу бути єпископом», — отець Микола Бичок, ЧНІ

1 лютого 2020

23 січня 2020 року отець Микола Бичок, ЧНІ, новопроголошений єпарх Єпархії свв. апп. Петра і Павла із осідком у Мельбурні для українців католиків в Австралії, Новій Зеландії та країнах Океанії, у розмові із ведучим Тарасом Бабенчуком в ефірі програми «Добра розмова» на «Живе радіо. Воскресіння» розповів про зародження свого монашого і священичого покликання, про служіння в Сибірі, Україні та Сполучених Штатах Америки, а також про власні очікування від нового етапу в житті, до якого його кличе Господь Бог.

«Якщо Бог хоче і це є воля Божа, то і я хочу бути єпископом», — отець Микола Бичок, ЧНІ

Христос Рождається! Вітаю Вас, отче!

Славімо Його! Взаємно вітаю.

«Звістку про єпископство отримав у стоматологічному кріслі»

Останнім часом у наших ефірах так повелося, що маємо або вже висвячених єпископів, або кандидатів та номінатів на єпископство, які лише готуються бути висвяченими. Так цікаво сталося, що нещодавно у нашій студії ми зустрічалися із тодішнім отцем Степаном Сусом, а сьогодні вже владикою. Минулого тижня ми мали ефір із владикою Ігорем, митрополитом Львівським. Натомість, тепер маємо на зв’язку отця Миколу Бичка. Я нічого не можу вдіяти, адже роблю це ненавмисно, а навпаки радію, що наша Церква так активно розвивається. Молоді єпископи висвячуються, і тому майже кожного тижня є новини, пов’язані із глобальними змінами у нашій Церкві. Тому наше радіо «Воскресіння» реагує на це саме таким чином: ми стараємося запросити на ефір цих людей, яких стосуються останні новини в житті нашої Церкви. Отож, 15 січня цього року було повідомлено про те, що Синод Єпископів обрав, а Папа Франциск затвердив вибір Вас на владику Української Греко-Католицької Церкви в Австралії з осідком у Мельбурні. Проте, ця єпархія охоплює не лише Австралію, про що поспілкуємося згодом. У церковних колах це була очікувана подія, адже вже було відомо про те, що владика Петро Стасюк подав прохання на емеритуру у зв’язку із досягненням 75-річного віку. Однак, ніхто не знав, хто буде наступником владики. Як сприйняли цей вибір Ви? Адже відомо із інтерв’ю, що Вам зателефонував сам Блаженніший Святослав. Що саме Ви тоді відчули і подумали?

Справді, всі очікували на вибір, вірні в Австралії очікували, однак, я цього не очікував. Ця для мене було величезним шоком! Знаєте, нещодавно читав інтерв’ю теперішнього владики Степана Суса про те, як його Господь кликав саме тоді, коли він біг марафон і йому задзвонив телефон із звісткою про радісну новину. Щось подібного сталося і у мене. Проте, я не біг марафон, а сидів у кабінеті стоматолога. Дивлюся, хтось телефонує. І бачу, що мобільний номер з України. Перша думка була про те, що, мабуть, хтось помер або інші якісь недобрі новини. Практично, за п’ять років мого перебування в Америці ніхто зі мною безпосередньо не контактував із України. Адже зараз існує вайбер, вотсап, скайп та інші можливості сконтактуватися. Тому я відразу розпочав дещо хвилюватися щодо причини такого дзвінка. Таким чином, я не взяв трубки, адже не міг цього зробити. Та, мені залишили повідомлення про те, що з Вами контактує секретар Патріарха і при можливості, будь ласка, зв’яжіться із Патріархом. Справді, тоді було не по собі на душі. Коли ж я сконтактувався із Патріархом, він насамперед промовив: «Не бійся, звіщаю тобі радісну новину! Синод обрав тебе на єпископа, Святіший Отець поблагословив це рішення, — і пізніше додав, — на єпископа в Австралію».

До речі, це найцікавіший зворот…

Чесно кажучи, я йшов до монастиря із бажанням бути редемптористом, бути місіонером. Натомість, я ніколи не готувався до єпископства. Тому це повідомлення було для мене шоком. Особливо це повідомлення про Австралію, — край світу, — і мене молодого. Звичайно, що вже існує і в мене певний досвід. Однак, взяти цю відповідальність на свої плечі за Українську Греко-Католицьку Церкву в Австралії, Новій Зеландії та Океанії — це справді було нелегко.

Ці наші переговори із Блаженнішим Патріархом тривали декілька разів. Це не були легкі переговори, а доволі важкий час особисто для мене. Декілька днів я справді дуже сильно це переживав: і недоспані ночі були, і головні болі, і багато інших речей. Але врешті я погодився, оскільки потреба єпископа у цьому регіоні є нагальною, особисто Блаженніший про це просив, проте, більш за все відіграла свою роль довіра Синоду нашої Церкви.

У дивний спосіб Господь кличе в реальних обставинах, в реальному часі когось на марафонах, а когось — у стоматологічному кабінеті. Колись же апостолів Петра і Андрія Господь кликав у той момент, коли вони закидали сіті для ловитви. Дивні дороги Господні!

Саме в такий спосіб я отримав цю вістку і до кінця ще з нею не змирився. Але зараз, принаймні, голова не болить і це вже великий плюс.

Я як журналіст відразу бачу ці сенсаційні заголовки на кшталт «Звістку про єпископство отримав у стоматологічному кріслі». Справді доволі цікаво Бог провадить. Однак, отче, ви сказали про те, що Ви роздумували. Пригадую, що коли було інтерв’ю із владикою Степаном Сусом, — яких насправді у той час було дуже багато, — він сказав, що майже не думав і погодився відразу. І тут два моменти, про які я хотів би запитати: чи Ви могли відмовитися? І наступне питання: що стало вирішальним фактором у Вашій згоді?

Звісно, що я міг відмовитися. Цей процес обрання на єпископа в Австралію, як я вже сказав, не був легким. Знаєте, я не був введений у ці справи, про це більше знають Блаженніший та Синод нашої Церкви. Однак, із того, що мені розповідали, це було дуже важке рішення для них, щоб пройти всі етапи вибору єпископа.

Знову ж таки, якби я відмовився, це би також було моєю відповідальністю. Адже Синод обрав мене, Папа підтвердив це рішення, а врешті-решт, сам Господь кличе. Тому, як я вже згадував у своєму інтерв’ю, я як редемпторист керувався постаттю нашого святого засновника Альфонса Лігуорі, який мав подібний досвід, та не в такому віці, як я. Йому така новина прийшла у 66 років. Перше, що він зробив, це заплакав і сказав «ні». Але згодом, через десять днів тривання цього процесу знову прийшли посланці від тодішнього папи і сказали, що сам папа хоче, щоб ти був єпископом. Він же відповів, якщо Бог хоче і це є воля Божа, то і я хочу бути єпископом.

Тому саме це було тим вирішальним моментом для мене як для редемпториста, щоб прийняти це справді нелегке рішення. Це був найважчий тиждень у моєму житті. Хоча різні етапи в житті вже довелося пережити і різні існували проблеми, але це було доволі неочікуване і тому, доволі важке пережиття.

Невідома досі Австралія

У Вас була дуже цікава доля, зокрема місця служіння: Росія, Сибір, Сполучені Штати Америки, Україна. Про це ми обов’язково поговоримо згодом. А зараз, оскільки ми вже зачепили тему Австралії, то продовжимо про неї. Наскільки я розумію, Ви ще не бували в Австралії?

Справді, я в Австралії ще не був. Але, дякувати Богу, був один наш редемпторист із України о. Ігор Колісник, який із 2015 по 2018 роки здійснював служіння в Новій Зеландії. Тобто, він був єдиним священником від нашої Церкви у Новій Зеландії. Зокрема, він обслуговував три невеличні парафіяльні спільноти: до одних він добирався автомобілем, до інших — був змушений летіти літаком. З різних причин це його служіння завершилося, не будемо про це говорити.

Однак, він також був в Австралії. Зокрема, він мав серію реколекцій у наших парафіях і, власне, від нього я дізнався перші повідомлення про Австралію, про наші парафії на цьому континенті. Проте, варто брати до уваги, що це було два-три роки тому. Таким чином, перша новина про Австралію пролунала саме від нього.

Однозначно, я як редемпторист деколи спілкувався із владикою Петром Стасюком, коли він приїжджав у період мого перебування у Львові і він гостював у нашому монастирі. Проте, ми ніколи не входили у справи Церкви в Австралії, адже більше спілкувалися про монастирі, про наших співбратів, і ніколи не заторкували Церкву в Австралії.

Владика Петро Стасюк, Ваш попередник та дотеперішній владика в Австралії, якщо я не помиляюся, також є редемптористом. Навіть наше радіо «Воскресіння» має певну ниточку до Австралії, адже о. Андрій Микитюк, який був у нашій програмі «Вечірні діалоги із душпастирем» і активно проводив ефіри, тепер служить в Австралії, у передмісті Мельбурна. Ми також мали із ним одну із програм по скайпу, яку Ви можете віднайти на нашому сайті. Цей ефір був доволі цікавим, тому що отець служив там п’ять років, відтак повернувся в Україну на певний час і вже тепер повернувся до Австралії разом із своєю дружиною та дітьми. Тішуся за нього особливо. Судячи ж із Вашої фейсбук-сторінки, на якій люди із Австралії розпочали писати привітання на кшталт «Вітаємо нового єпископа!», тамтешні українці також радіють новині про нового єпископа, про його призначення. Проте, важливо також сказати про те, що це певний виклик як для Вас, так і для цілої нашої Церкви. Адже Австралія — це далеко; Австралія має свої особливості, на відміну від Канади чи Сполучених Штатів, чи навіть України, де трішки проїхався і потрапив в іншу єпархію, до іншого єпископа, де служить безліч священників. Натомість, там доволі обмежене середовище, великі відстані між греко-католицькими парафіями і, наскільки мені відомо, немає багато греко-католицьких священників. Хоча попит є дуже великим, але священників відносно мало, — близько 20 осіб. Ми вже забігаємо дещо наперед, у майбутнє, однак, що Ви думаєте про ці виклики? Не хочу надто заглиблюватися у це майбутнє, тому що Бог керує по-своєму, але якими є перші думки про початок служіння там?

Насправді виклики є великими і, думаючи по-людськи, тяжко своїм розумом осягнути, як воно все буде у майбутньому. Проте, я вдячний Богові, адже за декілька днів до того, як Апостольський Престол оголосив про моє призначення на єпарха єпархії Свв. апп. Петра і Павла у Мельбурні, зі мною також контактували із Австралійської Конференції католицьких єпископів. В цей момент я відчув своєрідну руку допомоги.

Один із єпископів, що служить недалеко від Мельбурна і також є єдиним редемптористом у цій австралійській Конференції, навіть написав мені привітання, зокрема: «Тепер я не буду один, адже тепер нас буде двоє».

Я думаю, що ця щира підтримка римо-католицьких єпископів буде дуже потужною для мене, тому що так як Ви зазначили, біля мене поблизу не буде наших українських греко-католицьких єпархій. Хоча, сьогодні це все є відносним, адже через інтернет тепер можна сконтактуватися, попросити поради, запитати як поступати в тій чи іншій ситуації. Однак, реального досвіду спілкування чи реальної підтримки, мабуть, не буде, і тут потрібно надіятися насамперед на Господа, радитися із римо-католицькими єпископами, які мають набагато більший досвід, оскільки для мене це все є новим. Це нова країна, це нова культура, це нові обставини життя. Тому потрібно зачерпнути трішки досвіду від тих, хто вже справді відчув австралійську католицьку Церкву, хто може поділитися досвідом. Вони дуже радіють із того, що я буду наймолодшим в Австралійській Конференції католицьких єпископів і надіються, що я також принесу із собою якийсь новий дух. Проте, я думаю, що все таки буду більше вчитися від них.

Церква збагачується новими єпископами

Якщо я не помиляюся, то Ви із 1980 року і цього року святкуватимете 40-річчя?

Так, за декілька тижнів мені буде 40 років.

В мене якраз виникло запитання, яке комусь може видатися смішним. Однак, водночас воно є доволі важливим, адже сьогодні ми часто говоримо про монаші покликання та згромадження. У цьому сенсі отці редемптористи є доволі активними. Більше того, спостерігається дуже цікава традиція у тому, що саме із редемптористів є багато єпископів у нашій Церкві. Таким чином, періодично вибирають когось доброго і активного, забирають із монастиря і вибирають на єпископа. До прикладу, митрополит Львівський владика Ігор, який був минулого тижня у нашій студії, також редемпторист. В Одесі маємо владику Михайла Бубнія, який також є редемптористом. Навіть не хочу перелічувати усіх, адже справді їх багато, і тому боюся когось забути. Як сприйняли Вашу номінацію на єпископа у середовищі редемптористів, адже монастир зі свого боку втрачає цінні кадри, хоча й дарують їх Церкві. Тож як Вас вітали співбрати?

Звичайно, що співбрати мене вітали. Проте, так як шок був для мене, також шок був і для моїх співбратів. Мушу визнати, що останні кілька виборів наших співбратів на єпископів — це також великий виклик для нас як редемптористів. Очевидно, що на єпископів беруть чи принаймні стараються брати кращих. Тому Львівська Провінція редемптористів також втрачає.

З іншої сторони, воно вже є настільки болісним, що навіть наш архимандрит, тобто наш головний настоятель у цілому світі о. Майкл Брейл декілька разів нашим владикам говорив: «Будь ласка, не вибирайте редемптористів на владик». Адже, знаєте, ми всі свідомі того, що сталося із редемптористами східної вітки в Канаді, — т. зв. Йорктонська провінція, де також дуже багатьох співбратів брали на владик і, на превеликий жаль, сьогодні вони практично відходять, нових покликань немає. Напевно, що це було спричинено також тим, що багатьох забрали на владик.

Хоча, з іншого боку, я вважаю, що це не якась тенденція, що полягає у виборі редемптористів на владик. Наше підпілля багато в чому завдячує саме редемптористам, які перенесли цей тягар підпільної Церкви: чи це блаженний Миколай Чарнецький, чи блаженний Василь Величковський, чи світлої пам’яті Володимир Стернюк. Справді, на них усі керували свій зір і вони були тими світилами у підпільній Церкві.

Проте, я не знаю, чому саме обирають редемптористів. Для мене це також велике запитання і я не маю відповіді на це запитання. Але однозначно, для наших співбратів у Львові це не є радісна новина. Це радісна новина для людей, для Церкви, адже люди будуть мати молодого Пастиря, але редемптористи у цьому конкретному випадку втрачають.

Отче, Ви дуже цікаво згадали про минуле, а особливо про історичні постаті, які винесли на собі тягар підпілля. Це також дуже цікавий прецедент, адже буквально кілька днів тому я потрапив на конференцію в Українському католицькому університеті про отця Івана Зятика, також блаженного сьогодні редемпториста. Він перетерпів і загинув фактично за те, що був греко-католиком і священником. Його доля була доволі цікавою, тому я заохочую усіх ознайомитися із його життєвим подвигом. Що для Вас особисто значить таке минуле редемптористів? Можливо, саме це вплинуло певний чином чому Ви пішли до монастиря саме редемптористів, а не до іншого Чину? Чому не вирішили просто бути священником, але таки пішли у монастир?

Оскільки Ви заторкнули постать блаженного Івана Зятика, то мушу відзначити, що й для мене вона є дуже близькою через те, що я був в експедиції пошуку його мощей. До цієї групи входили отець Ярослав Федунів, я та отець Іван Сикало, що на той час здійснював обов’язки настоятеля нашого храму Матері Божої Неустанної Помочі у Прокоп’євську, в Сибірі. Ми на власні очі побачили ті місця із минулого, зокрема Байкало-Амурську магістраль, де розташовувалися концтабори.

Натомість, коли повертатися до джерел мого покликання, такими прикладами для мого священничого та, перш за все, монашого покликання були два отці — отець Михайло Шевчишин, редемпторист, і отець Володимир Вонс. Коли я був маленьким хлопцем на парафії Успіння Пресвятої Богородиці у м. Тернополі, вони були для мене великим прикладом. Вони завжди мене брали зі собою: чи їхали на реколекції, чи їхали десь на місії, чи навіть під час своїх канікул я завжди проживав у монастирі. Я був доволі близьким із отцями редемптористами і тому, вже закінчуючи школу, я знав, що хочу стати таким, як вони.

Отець Михайло Шевчишин, який сьогодні є найстаршим отцем нашої провінції, усіх цих перелічених мною святців дуже добре знав. Він передав і продовжує передавати дуже багато інформації для нас молодих; він був дуже ревним місіонером і давав місії по цілій Україні. Звичайно, що сьогодні його здоров’я вже не є таким, щоб продовжувати поїздки на місії, але однозначно його тихий і смиренний спосіб життя, його молитва дають свої плоди.

Натомість, коли говорити про отця Володимира Вонса, то він був дещо молодшим і тоді мав близько 40 років. Він також був для мене доволі близькою особою, тому що, будучи молодшим, з ним можна було поговорити на більше тем.

Однак, саме отець Михайло Шевчишин є моїм першим наставником. Ще навіть в той час, коли не було монастиря, коли отці жили на квартирі, ми дуже часто зустрічалися з отцем, піднімали різні теми. Це було величезним прикладом для мене і я дякую їм за той приклад, що вони дали і дають до сьогодні.

Сибірський досвід душпастирського служіння

Ви згадали про попередників, про вплив на власне покликання і кілька разів згадали про місійність. Із багатьох дописів про Вас можна судити, що це для Вас не порожній звук. Саме Ваше служіння як священника і редемпториста розпочалося на місійних теренах в Сибірі. Мало знаю таких священників, яких відразу після висвячення відсилають так далеко від рідних околиць. Це місто Прокоп’євськ. Як Ви туди потрапили? І чому саме Сибір?

У 2004 році коли я ще був дияконом була можливість поїхати на два-три місяці до Сибіру на дияконську практику і допомогти отцю-настоятелю, яким на той час був отець Іван Сикало, в організації літніх таборів із дітьми та молоддю. Коли ж я поїхав у 2004 році, то отримав певний запал служити саме там: «Я хочу тут служити!»

Справді, нелегкі долі у тамтешніх парафіян. Я спілкувався із багатьма людьми, яких вивозили товарняками, вагонами. Із тих товарняків доїжджало до місця призначення 30 % осіб, адже завантажували у товарняк і не давали ні їжі, ні жодних умов. Шлях на той час тривав півтора-два місяці. Одним словом, це були жахливі умови і ці люди пережили дуже багато. Для мене їхня доля стала певним заохоченням, щоб послужити цим людям. Тому, коли мене висвятили на священника 3 травня 2005 року я був готовий їхати туди. Тодішній протоігумен отець Василь Іванів призначив мене сотрудником на цій парафії. Відтак приїхав я туди в червні.

Коли говорити про Сибір, то звичайно, доки я був дияконом воно виглядало по одному, а коли я став священником воно стало виглядати по-іншому. Насправді це була місійна праця, тому що ми жили і молилися у місті Прокоп’євську, адже там була невелика церковця, а вже звідти ми виїжджали на різні десять парафій нашої Церкви. Але «парафія» звучить доволі голосно, адже як сьогодні пам’ятаю, що ми їздили до однієї бабусі, яка жила у поселенні Котовськ і була єдиною у цьому місці. Ми їздили на сповідь, причащали, відправляли Святу Літургію. І таких місійних точок у нас було десять: десь їхали до однієї людини, ще десь — до п’яти, а ще десь — десять-п’ятнадцять.

Також цікавим було те, що ми служили у двох обрядах: ми служили не тільки для українців, яких у свій час переселили, але і також для німців, що були переселені із Поволжя. Ми мали окремий дозвіл від Святішого Отця на біритуалізм, щоб служити у двох обрядах.

Варто уточнити, що німці вже були нащадками тих, яких переселили і вже моляться у більшості випадку російською мовою.

Признаюся чесно, що я також мав нагоду побувати майже у Прокоп’євську, зокрема на посвяченні церкви у Новокузнєцьку, а потім — місяць у Нижнєвартовську в отця Івана Леги, до котрого ми їздили із кількома семінаристами зі Львова. До Прокоп’євська ми так і не доїхали, хоча були вже достатньо близько — у Новосибірську. Ось це служіння в Росії як молодого священника який відбиток на Вас наклало? Із якими спогадами у Вас асоціюється це місце, враховуючи те, що зараз ситуація із Росією є важкою і ми маємо війну. Тоді, це все виглядало зовсім інакше. Отож, якими є Ваші думки стосовно того, що відбувається зараз і як згадуєте Сибір?

Мене болить одна річ: перший редемпторист, котрий приїхав у Сибір — це отець Василь Рудка у 1959 році, щоб послужити людям. Я вже говорив в інтерв’ю, проте повторюся, — для мене найбільш захоплюючим було те, що люди розказували, коли в період підпілля в Україні дуже сильно переслідували і гонили нашу Церкву, то у Сибірі в Різдвяний період люди вдягалися у костюми та ходили із вертепом колядувати, раділи Різдвом Христовим і ніхто не міг нічого їм зробити. Бо далі вже не було куди вивозити (усміхається — ред.). Звичайно, що священників намагалися застрашити і навіть могли посадити на декілька днів, але всі чудово знали про служіння і великих проблем не існувало.

Окрім цього, мені надзвичайно прикро що ці подій 2014–2015 років, які заторкнули нашу Українську Державу, вони також відбилися на нашому служінні в Сибірі. На той час у Прокоп’євську служив колишній протоігумен отець Михайло Волошин. Коли ж йому прийшлося відновлювати документи, то, на жаль, для нього було своєрідним викликом запитання: «Крим — це Росія чи Україна?» Він дав відповідь, що Україна, і тому наше служіння, що тривало близько 55–56 років закінчилося цією відповіддю. Таким чином, сьогодні цю парафію обслуговує звичайний священник. Так в трагічний спосіб закінчилося наше редемптористське служіння у цьому місці.

Є надія на те, що колись зміниться ця ситуація. І можливо, редемптористи також повернуться до Прокоп’євська. Я чув про те, що там дуже цікаве середовище, адже окрім отців редемптористів там також були сестри святого Йосифа. Прокоп’євськ був, таким чином, духовним центром. Дуже шкода, що російська влада не дозволила продовжувати працю. Однак, наскільки я розумію, через цей дозвіл постраждало багато людей і зараз туди приїжджають священники, які очевидно не мають російського громадянства, російського паспорта і влада може в будь-який момент не продовжити чи не дозволити перебування. Я вже знаю кілька таких випадків і з римо-католиками, і з нашими священниками.

В українській стороні

Про Сибір ми поговорили. Натомість, після Сибіру Ви деякий час служили в Україні. Трішки розважіть і про цей період та чим займалися тут?

З 2007 року мене призначили у місто Івано-Франківськ до нашого монастиря святого Йосифа. Із 2007 по 2008 роки я був сотрудником на цій парафії та опікувався молоддю та різними групами, які є при парафії. Із кінця 2008 року мене поставили ігуменом і настоятелем на цій парафії Матері Божої Неустанної Помочі. Це також був доволі цікавий досвід із тієї сторони, що парафія дуже велика, доволі жива, існує безліч різних груп, відбувається багато подій. Навіть якщо подивитися на сьогоднішні мірки, то тепер там служить отець Андрій Цікало, який усе розвинув до величезних масштабів: католицький садочок, різні секції, різна гімнастика і що тільки не хочеш (усміхається — ред.). Справді, сьогодні все те, що я колись започаткував як настоятель, сьогодні розвинулося до величезних масштабів. І цим моє серце радіє. Адже колись окрім цієї церкви Матері Божої Неустанної Помочі був збудований величезний монастир. Він став відповіддю на те, що у 90-их роках ми мали дуже багато покликань. Наші отці та протоігумен турбувалися про майбутнє. Проте, склалося так, що вони збудували із тим розрахунком, що буде дуже багато покликань, але їхня кількість, на жаль, почала падати. Сьогодні ж цей монастир використовується для парафії і для людей, для молоді і дітей, а тому він не втратив своєї цінності і вартості.

Чи мали Ви після Івано-Франківська продовження свого служіння в Україні?

Після Івано-Франківська мене було призначено провінційним економом у Львівській провінції редемптористів. Так би мовити, до таких «грішних» справ (усміхається — ред.). Це також було відповідальне служіння, адже від цього залежить розвиток наших редемптористських спільнот, будова наших монастирів чи храмів. Саме у цей час нам вдалося розпочати будівництво комплексу блаженного Миколая Чарнецького, що знаходиться на вулиці Підголоско. Зокрема, був збудований дерев’яний храм, щоб люди могли приходити на молитву і просити в Господа Бога через мощі блаженного Миколая Чарнецького усіх потрібних для себе ласк. Ми всі знаємо про те, що блаженного Миколая Чарнецького в Україні описують як другого Миколая після Мир Ликійського чудотворця.

Окрім того, вдалося збудувати відпочинково-реколекційний комплекс у місті Яремче, куди зараз приїжджають дуже багато груп молоді, дітей та наших воїнів АТО/ООС на реабілітацію. І це тішить, а тішить те, що воно дає добрі і рясні плоди не тільки для редемптористів, але для цілої Української Греко-Католицької Церкви.

Теперішнє місце служіння: Ньюарк (штат Нью-Джерсі, США)

Зараз же Ви перебуваєте у Сполучених Штатах Америки, в англомовному середовищі, у місті Ньюарк, звідки Вас покликано на єпископа. Знову ж таки, якщо зазирнути до інтерв’ю, яке розміщене на сайті УГКЦ, Ви досить відверто призналися, що ситуація в Ньюарку не є суперовою, адже зазнали змін певні фактори: зменшилася кількість парафіян, які переселилися у інші місця. Як загалом отці редемптористи в Ньюарку зокрема та в Америці в цілому дають собі раду із тими викликами, які постійно надходять, адже світ не стоїть на місці?

Все оцінюється у порівнянні. Якщо взяти до уваги той період, коли була збудована тутешня церква св. Івана Хрестителя у 1965 році, це було щось подібне до того, що ми можемо сьогодні спостерігати у дуже великих церквах та парафіях, які розвиваються, в яких є велика кількість людей, в яких може прислуговувати до 40–50 хлопців. Так виглядала парафія тоді: служилося кілька Божественних Літургій і це при тому, що церква не є малою, адже лише сидячих місць є 800. Тобто, якщо сьогодні на Літургію прийде 100–200 осіб, то так виглядає, ніби нікого нема (усміхається — ред.). Сьогодні в Америці продовжують будувати нові церкви, то деякі є набагато меншими, аніж хори у нашій церкві. Справді, ця церква є заслугою людей цього часу.

Мушу визнати, що колись люди більше ставили Бога на перший план. Для них церква була чимось святим. Вони не мали таких засобів для існування, як мають українці сьогодні. Вони інколи могли пів години, годину, півтора йти до церкви, щоб в неділю потрапити на Святу Літургію. Це в них було на першому місці. Коли ж розповідати про сьогоднішній день, то трішки ці цінності втратилися.

Проблемою є також те, що колись поблизу храму жили українці, але також й італійці, адже за 700 метрів від нас була римо-католицька церква, яку вони збудували у свій час. Ця церква, на жаль, також є сьогодні закритою і її орендують ефіопи. Натомість, колись ішла мова про те, щоб зробити цю церкву римо-католицькою катедрою Ньюарку, адже вона також доволі простора. Однак, згодом дуже багато людей розпочали виїжджати звідси. Це було пов’язано зокрема і з політикою американського уряду, що полягала у тому, що багато афроамериканців почали тут заселятися. І люди почали виїжджати.

Сьогодні ж ситуація є такою: ми є тут і ще близько п’яти українських родин, а всі інші вже живуть поза межами Ньюарка. Таким чином, сьогодні на нашу парафію з’їжджаються звідусіль, з цілого штату Нью-Джерсі, а навіть деякі люди добираються із Пенсильванії. Тобто, їдуть і пів години, і годину, а то й дві години. Віра тих людей є для нас величезним прикладом і свідоцтвом.

Сама ж парафія святого Івана Хрестителя була заснована ще у 1907 році, тому сьогодні вже йде 113 рік від заснування парафії. Ця церква, у якій ми зараз служимо, була першою збудованою власними силами церквою, а до цього були оренди двох церков. Пізніше, вже перед тим, як розпочати будову храму, була побудована школа. І тільки тоді, коли вже була побудована школа, розпочалося навчання близько 500 дітей, розпочалася будова самого храму. У цей же час будови богослужіння здійснювалися у підвальному приміщенні школи.

Я думаю, що той вплив школи і стількох років (понад століття) цього парафіяльного життя потягає тебе до себе, потягає сюди до Ньюарку. Зрозуміло є те, що багато людей, які сьогодні приїжджають, мають також й інші можливості, адже навіть у самому нашому штаті Нью-Джерсі є добрий десяток наших церков. Практично, кожних 10–15 км є якась наша церква. Але люди вибирають нас.

Не знаю, чому так. Можливо, це пов’язано із служінням редемптористів, із можливістю на кожній Літургії приступити до Святого Таїнства Сповіді. Це є дуже позитивним моментом, адже багато наших отців на парафіях служать поодинці і тому не можуть водночас служити Літургію та сповідати. Це також є певним викликом для нашої Церкви тут, щоб в належний спосіб послужити усім людям. Це лише декілька слів про наше життя-буття в Ньюарку.

«Єпископська хіротонія відбудеться 26 квітня 2020 року об 11:00 год. у Львові»

Дуже дякую за розповідь про цей цікавий досвід. Надіюся, що наступного разу ми вже зможемо також поговорити про Ваш досвід служіння в Австралії. На завершення вже хотілося ще б запитати про плани. Зокрема, коли Ви вже збираєтеся їхати до Австралії? Коли відбудеться єпископська хіротонія?

Найменування мене на єпископа відбудеться 25 квітня цього року у церкві Святого священномученика Йосафата по вулиці Замарстинівській, 134 а, де якраз і перебувають мощі блаженного Миколая Чарнецького. Саме у Львові буде Вечірня, а відтак Чин найменування о 18:00 год. Натомість, наступного дня, 26 квітня об 11:00 год. у соборі Святого Юра відбудеться єпископська хіротонія.

Це буде незадовго після Великодня?

Так, це буде наступна після Пасхи неділя — Провідна.

І вже після цього Ви вирушите до Австралії? Чи ще до цього?

Тут уся справа полягає у документах. Саме зараз я сиджу, обложений документами, і розпочинаю справу щодо вироблення візи. Також дуже багато документів потрібно заповнити. Тому моя поїздка до Австралії вже буде залежати не від мене, а від того, як швидко я отримаю візу. Хоча, попередньо ми говоримо про Чин інтронізації у червні. Але це дуже попередні домовленості, і ми будемо відштовхуватися від того, коли я отримаю візу.

Дякую, отче, за цю розмову та за цікаві речі, думки та досвід, про що Ви розповіли. Бажаю Вам добрих приготувань, а усіх наших читачів заохочую до молитви за отця Миколу та за інших наших єпископів та священників, тому що вони цього потребують. Церквою є ми усі, разом зібрані, а не тільки священник чи єпископ, і від нашої молитви вона залежить. Правда, отче, відчувається, коли люди за Вас моляться?

Справді, це є велика підтримка для нас, а особливо для мене, зараз як для священника, а в майбутньому як для єпископа, коли люд Божий товаришує з тобою. Коли це не тільки твоя відповідальність, але й коли люд Божий несе свою відповідальність за справи нашої Церкви у цілому світі. Це дуже добре відчувається, коли люди підтримують тебе навіть коротким «Господи помилуй», чи «Богородице діво», чи пожертвуваним добрим ділом, чи у будь-який інший спосіб. Справді, ця підтримка є дуже потрібною і за неї дуже дякую. Також заохочую підтримувати мене до цього часу хіротонії молитвою, а я зі своєї сторони однозначно усіх буду пам’ятати у своїх молитвах.

Дякую, отче, і чекаємо Вас у Львові!

За матеріалами «Живе радіо. Воскресіння»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ