Як українці у Франції шукають віру, спільноту і своє духовне завтра: розповідають єпископ Гліб Лончина та о. Ігор Ранця

20 листопада 2025

Напередодні важливої для всієї Української Греко-Католицької Церкви події — найменування та єпископських свячень нового ординарія Паризької єпархії Святого Володимира отця Ігоря Ранці — «Патріярхат» поспілкувався з двома людьми, які сьогодні формують обличчя цієї молодої, але стрімко зростаючої церковної спільноти. Запитали теперішнього адміністратора єпархії владику Гліба Лончину та її майбутнього єпископа отця Ігоря про життя українців у Франції та Західній Європі, виклики й надії нашої Церкви, про духовні пошуки, асиміляцію, війну — і про те, як спільно будується новий етап у місії УГКЦ поза межами України.

Як українці у Франції шукають віру, спільноту і своє духовне завтра: розповідають єпископ Гліб Лончина та о. Ігор Ранця

17 грудня 2025 року о 18:00 в катедральному соборі Святого Володимира УГКЦ в Парижі відбудеться Чин найменування нового ординарія єпархії Святого Володимира УГКЦ Ігоря Ранці, а наступного дня о 15:00 в паризькій римсько-католицькій церкві Сен-Сюльпіс — його єпископські свячення. Головним святителем нового архиєрея буде Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук, співсвятителями — попередні керівники згаданої єпархії: теперішній Філадельфійський архиєпископ і митрополит Борис Ґудзяк та єпископ Гліб Лончина.

Отець Ігор Ранця народився й виріс в Україні, до Франції приїхав як семінарист у лютому 2014 року. Дияконські свячення отримав 19 червня 2014 року у Львові, священничі — 29 березня 2015 року в Парижі. Відтоді служить у Франції.

Єпископ Гліб Лончиназ 19 лютого 2019 рокує адміністратором єпархії Святого Володимира, до того був єпископом єпархії Пресвятої родини з осідком у Лондоні впродовж 2009–2019 років.

Саме в період очікуваних змін у єпархії Святого Володимира «Патріярхат» поспілкувався з обома її керівниками: теперішнім адміністратором владикою Глібом і майбутнім — отцем Ігорем про те, чим живе ця доволі молода, створена 2013 року на основі апостольського екзархату для українцівєпархія УГКЦ.

Отець Ігор Ранця

Єпископ Гліб Лончина

Єпархія Святого Володимира доволі молода — 2013 року піднята до свого теперішнього статусу з попереднього статусу апостольського екзархату, який існував з 1961 року. Чим живе вона тепер, який порядок денний?

Єпископ Гліб Лончина (далі — Г. Л.): Єпархія живе церковним, найперше літургійним життям, служачи своїм вірним через богослужіння в неділі, свята, а за змоги — щодня, вділяє Святі таїнства, займається допомогою потребуючим, особливо вимушеним переселенцям, які приїхали в останні роки. Також важливими є її відносини з Римсько-Католицькою Церквою, тому що ми живемо у Франції та інших країнах Західної Європи. Це територія латинської Церкви, тож ми тісно співпрацюємо з її структурами, єрархами. Наші вірні також мають постійні стосунки з вірними цієї Церкви.

Отець Ігор Ранця (далі — І. Р.): Від часу створення єпархія пройшла кілька етапів. Спершу в 2013 році владика Борис Ґудзяк як перший єпарх започаткував багато інноваційних проєктів, які базувалися на нашому соборуванні. Одним із плодів цієї роботи була єпархіальна стратегія «2020. Христос — наша надія». Тоді відбувся сплеск у розвитку єпархії.

Наступний етап почався на початку пандемії ковіду. Це було серйозне перезавантаження у роботі, яке збіглося з переходом владики Бориса до Філадельфійської архиєпархії та приходом владики Гліба Лончини як адміністратора.

Третій етап настав на початку повномасштабної війни Росії проти України. І до ковіду, і до повномасштабного вторгнення ми були не готові. Тепер, можливо, почнеться ще один період, коли вже єпархії, яка набула певного досвіду — доброго, дали нового єпископа. Що далі? Буде ще одне перезавантаження і побудова нових взаємин, побудова стратегій і тактик в певних сферах.

Згідно з Annuario pontificio на 2025 рік єпархія мала приблизно 26 200 вірних, 27 громад і 28 священників. Хто ці вірні, де проживають ці спільноти?

Г. Л.: Франція — велика країна, але ми не маємо багато парафій, вони є в головних містах. Це передусім громади в Парижі й довкола нього, Ліоні, Марселі, Ліллі, Люрді — вони головні. Є й менші спільноти. У Бельгії це передусім Брюссель, Антверпен, Ґент, Ґенк, Турне. У Нідерландах це передусім Утрехт, Ден Гаах (Гаага), Ейндховен, Гертохенборсх. Новозаснована парохія діє у Люксембурзі. У Швейцарії головні громади діють у Женеві, Лозанні, Берні, Цюріху, Базелі.

І. Р.: Попри офіційну статистику, про яку ви згадали, через динамічну ситуацію важко сказати, скільки насправді є наших вірних. Реєстру осіб немає, хоча звітувати потрібно. Легше говорити про кількість наших спільнот: маємо наразі 40 локацій і 34 священників. Але коли ми в Паризькій єпархії вживаємо за звичкою слово «парафія», то воно має трохи інше значення, аніж в Україні. Тут у нас насправді дуже мало спільнот, де звершують щоденні богослужіння: Люрд, Париж і Антверпен. Частина з тих 40-ка т. зв. парафій, а точніше спільнот чи місій, не має щонедільних богослужінь, лише раз на місяць або раз на два тижні. Також у нас є парафії, які не мають своїх храмів.

Тому тут парафія — це не церква, як це часто розуміють у Галичині, а спільнота, яка час від часу змінює навіть місце свого служіння. Отже, з огляду на описані умови, наразі тільки 12 із 40 наших громад оформлені канонічно як парафії. Шість із них — у Бельгії, шість — у Франції. Інші оформлені як душпастирства, а та, що в Люрді — як місія.

Якщо говорити про спадкоємність нині діючих громад і тих, що діяли від початків служіння УГКЦ у Франції та сусідніх країнах, на які тепер поширюється юрисдикція єпархії Святого Володимира: Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Швейцарії, чи вона виразна, а чи перервана?

Г. Л.: Багатьох з тих давніших душпастирств уже немає, тому що люди або асимілювалися і уже не приходять до церкви, або нам бракує священників, щоби охопити малі осередки, особливо віддалені.

І. Р.: Нащадки перших хвиль українських іммігрантів переважно асимілювалися. Віруючі ходять здебільшого до римо-католиків, а невіруючі хіба бережуть певну культурну причетність до українства і приходять лише на Пасху та Різдво. Вони контактують із нашою Церквою у зв’язку з війною. Водночас варто враховувати, що вони живуть життям місцевих громад.

Храм Св. арх. Михаїла і Св. ап. Петра в м. Антверпені (Бельгія)

Чи можна говорити, що й у Франції мовна асиміляція іммігрантів не усуває релігійно-культурної належності? У нас є франкомовні вірні?

І. Р.: Так, тяглість релігійно-культурної традиції є більшою за тяглість мовної традиції. Людина в своєму побуті швидше призвичаюється до місцевої традиції, але зберігає пам’ять нашої: писанки, Святвечір.

В Америці, як кажуть фахівці, асиміляція відбувається в третьому-четвертому поколіннях. А коли тут?

Г. Л.: Тут асиміляція відбувається швидше. Такі специфічні умови.

Говорячи про життя нашої Церкви у Франції, годі оминути питання секуляризації.

Г. Л.: Секуляризаційні процеси в цій країні дуже могутні. Діти ходять до школи, а вона у Франції сильно працює над тим, щоби вирвати їм Бога з серця. Поки діти малі, то ходять до церкви з батьками, але після урочистого Святого причастя дуже часто перестають це робити. Коли ж юнацтво потрапляє під секуляризаційний вплив університетів, то це налаштування тільки закріплюється. Коли вони тримаються Паски й Різдва, це вже добре. Але й у цьому випадку мовиться радше про збереження культурної традиції, а не релігійної.

Чи можна тоді говорити, що нові сили єпархія почерпнула з новими хвилями іммігрантів?

Г. Л.: Я сказав би, що цю нову силу єпархія почерпнула з приходом нових священників. Приїхали молоді душпастирі, причому деякі з них закінчували семінарії тут, тобто вже під час навчання глибше пізнавали французьку культуру, вивчали мову. І це ревні священники, які добре орієнтуються на терені служіння.

Тобто, для багатьох у єпархії Святого Володимира активні священники реактуалізували вже певною мірою затерту релігійну ідентичність?

Г. Л.: Саме так.

І. Р.: Хочу ще додати кілька думок про місцеву секуляризацію, адже вона насправді доволі специфічна — ніби затіняється й витісняється Бог, його наче нема. Але, з іншого боку, в тутешніх людях дуже сильно виховують гуманні цінності, значно більше, ніж в Україні. Мовиться про любов і повагу до інших націй, до переслідуваних, до меншин і так далі. Тому я не абсолютизував би цю секуляризацію як негативну. Дійсно, вона має певну традицію, поставу й напрямок дії. Так, вона базується на внеску численних французьких філософів, які витісняли Бога, але водночас зберігає низку позитивних факторів, базуючись на певних цінностях, хоча й секулярних. Для порівняння, в радянський період у нас, на мою думку, направду не було жодних цінностей.

Г. Л.: Коли в нас почалася повномасштабна війна, то дуже багато французів — у тому числі невіруючих — зверталися до нас, хотіли допомогти. Вони мали розуміння долі нашого народу, приймали в себе наших утікачів. Тож я абсолютно погоджуюся зі сказаним.

Ми вже зачепили питання духовенства. Як можна описати його спільнотний портрет?

І. Р.: Середній вік нашого духовенства — 42 роки. Більшість приїхала з України, але є й кілька тих, що народилися тут. Є священники, які почали служіння у Франції в середині 1990-х років, тобто застали старше, діаспорне покоління священства другої половини ХХ століття і зберегли тяглість між різними поколіннями духовенства. Наступна група — ті, які завершили, скажімо так, першу нормальну, не підпільну, а семінарійну формацію в Україні. Зрештою, значне поповнення з’явилося з приїздом до Парижа владики Бориса Ґудзяка. Їх теж можна поділити на дві групи: перші — ті, які закінчили формацію і студії в Україні, а сюди приїхали вивчати мову та служити, як я; другі — ті, які почали формацію та студії в Україні, а закінчили їх у Франції. Цей останній варіант спрацював значно краще — ці священники дуже гарно вписалися в місцевий контекст. Сповна розвинути можливості цього варіанта плекання духовенства нам завадила спершу пандемія ковіду, потім повномасштабна війна, а тепер ще й певні законодавчі обмеження. Проте думаю, що саме за опцією поєднання формації й навчання в Україні та Франції буде майбутнє. Адже ми не маємо можливості створити й утримувати тут окрему повноцінну семінарію, водночас нам треба, щоб наші кандидати до священства знали місцеві культурні особливості, мови, навіть діалекти, мати знайомства в місцевих єпархіях і розуміти локальні умови.

Г. Л.: Модель поєднання формації в Україні та Франції цілком виправдовує себе. Тепер, варто зауважити, ми входимо в абсолютно нову фазу, коли починають з’являтися місцеві покликання до священства. Це хлопці, які хоча й народилися в Україні, але переїхали до Франції з батьками ще дітьми, ходили тут до школи, зростали тут. І ось деякі з них уже зголосилися до духовної семінарії: один навчається на другому році в Любліні, двоє — на першому році в Італії та Бельгії. На другий рік також заповідаються двоє кандидатів. Так потроху ця єпархія розвивається.

Як щодо монаших покликань?

Г. Л.: На жаль, їх ще не було.

І. Р.: Тут варто розуміти, що ми не маємо класичних монастирів, як в Україні. У нас є спільноти, по двоє монахів чи по дві монахині, більше місійні, аніж звичні обителі як взірці молитовного життя для потенційних кандидатів.

Знаю, що в середині ХХ століття були спроби створити у Франції для екзархату як попередника сучасної єпархії Святого Володимира східні гілки сестер-бенедиктинок і сестер-кармеліток. Чи тривають такі зусилля?

І. Р.: Ні, в цьому напрямку зараз розмов немає. Це був пошук, зумовлений не в останню чергу тим, що кордони України тоді були закриті, а Церква загнана в підпілля, тож залучити до роботи в екзархаті своє монашество не було змоги.

Г. Л.: В єпархії тепер є сестри-служебниці в Парижі та Люрді й отці-редемптористи в Брюсселі й Антверпені.

Франція у ХХ столітті мала реноме країни, у якій наші вірні, а за ними й священники нерідко зупинялися тимчасово, щоб потім емігрувати далі, за океан. Це тепер уже не актуально?

Г. Л.: Тепер — ні. За останні роки маємо приклад тільки одного священника, який зупинився тут, а потім переїхав до Канади.

І. Р.: Якщо говорити про біженців від теперішньої війни, то їх прибуло до Франції приблизно 120 000. З них залишаються тут до 67 000. Частина поїхала в Італію, де українців, а отже, й українських зв’язків є більше, частина повернулася в Україну, дехто перебрався в Німеччину або інші країни. Тож багато людей тут не затрималися. Справді, менші Швейцарія чи Нідерланди притягнули більше українців, аніж Франція. Можливо, компактніші країни привабили біженців саме своїми меншими розмірами й більшою концентрацією потрібної їм інфраструктури.

Остання хвиля українських емігрантів шукає церкву?

Г. Л.: До якоїсь міри так, але насправді це робить мало хто з них. Звертаючись до церкви, вони шукають передусім спільноту, місце, де можна отримати матеріальну, харитативну, соціальну допомогу. Мало хто з них потім лишається в церкві як парафіянин. І це зрозуміло, якщо врахувати, що більшість цих людей походить зі сходу й центру України.

І. Р.: Переміщені особи мають свої базові потреби, які повинні задовольнити першочергово: облаштуватися, знайти роботу, тощо. З того, що я спостерігаю, вони перебувають у стані невизначеності, не знають, повернуться в Україну чи ні.

На початках свого побуту тут вони проходять період певного шоку. Потім, коли отримують допомогу від держави, переживають період своєрідної ейфорії, мовляв, усе легко, я нічого не роблю, а гроші приходять. Відтак настає усвідомлення жорстких реалій, того, що це чужа країна, мова, культура, що ти не інтегрований, не знаєш свого майбутнього. В окремих департаментах Франції соціальну допомогу біженцям вже обмежують, тож вони повинні шукати роботу. Роблячи це, українці стикаються з потребою швидкої інкультурації, а коли знаходять місце праці — з потребою платити податки. І тоді настає розуміння жорстких реалій, що життя не таке вже й просте.

Отже, люди починають думати, що робити далі: повертатися в Україну чи переїжджати в якусь іншу країну. В цих процесах Церква з’являється в людей у моменти екзистенційних пережиттів: хтось захворів, помер, когось убили на війні. Спостерігаючи за життям кількох наших спільнот у Франції, я догледів ту особливість, що більшість людей турбує полагодження якихось їхніх конкретних питань, а вже потім на певному етапі до частини приходить усвідомлення потреби перебувати в спільноті. Вони починають шукати, і виринає один особливий момент: люди змушені проходити значну внутрішню еволюцію, бо для багатьох наш «галицький» стиль парафіяльного життя є чужим. Тоді вони починають відкривати для себе щось нове. І цей шлях входження у спільноти досить тривалий і непростий.

Зустріч духовенства Паризької єпархії Святого Володимира Великого з Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом, 2 листопада 2024 року.

Як розвивається позалітургійне життя в цих спільнотах?

І. Р.: При кількох громадах у Парижі та його околицях діють суботні школи. В Парижі, як розповіла директорка такої школи, навчається 317 дітей. Вони мають заняття в трьох локаціях, де викладають переважно вчительки-заробітчанки або вчительки-біженки. Діти вивчають предмети, які для українців доповнюють французьку шкільну програму: українську мову, історію, культуру та географію України. Це дійсно прицерковні школи, але не парафіяльні, тобто не оформлені на Церкву. Очевидно, що виховний процес у цих закладах базується на християнських цінностях: святкуємо Різдво, Пасху, проходимо спільно Страсний тиждень, відбуваємо прощі тощо.

Базиліка Святої Терези у м. Лізьє (Франція)

В історії УГКЦ у Франції значну роль відіграли духовні центри в Люрді, Лізьє, духовно-освітній центр у Маквіллері. Якою є наша нинішня діяльність там?

Г. Л.: Абсолютно діяльним залишається Люрд, хоча на кількість паломництв туди дуже сильно негативно вплинула пандемія ковіду. Це досі відчувається. Саме в Люрді ми хочемо відкрити духовно-реабілітаційний центр для наших воїнів-захисників і жертв війни. Можемо для цього запрошувати духівників та психотерапевтів, щоби працювати з людьми, які могли б приїхати в Люрд на пару тижнів духовно відпочити, відновитися, відпружитися. Таким є проєкт, однак він потребує ще багато праці, зусиль і грошей.

І. Р.: У Маквіллері проживають кілька біженок. Приміщення цього центру ми відремонтували з допомогою місцевої мерії та однієї громадської асоціації.

Ви вже кілька разів згадували про допомогу французів українцям з огляду на поточну російську війну проти України. Як загалом ця війна вплинула на контакти французів і українців у Франції? Адже відомо, що Франція здавна мала репутацію країни поширеного русофільства.

Г. Л.: Впевнено можна сказати, що французи відгукнулися й відгукуються на українські потреби. Де б я не був у різних справах, чую від них співчуття, слова про молитву за нас і пропозиції допомоги. З їхнього боку є розуміння, яке дає нам нагоду пояснити багато речей щодо України, зокрема й у сферах, в яких досі існують певні хибні стереотипи. Тож маємо нагоду допомогти французам відрізнити деякі твердження про «велику російську культуру», які замовчують українську культуру.

І. Р.: Думаю, що ви як історик можете краще оцінити особливості зв’язків між Францією та Росією. На мою думку, історично «особливі» зв’язки між Францією та Росією — це зв’язки між двома колоніальними імперіями. Просто для Франції колонія — це, скажімо, Конго, а для Росії — Україна. Тому в менталітеті та історичній тяглості обох країн справді є дещо спільного.

Водночас Франція, хоч і була колоніальною імперією, базувалася на християнських цінностях. Що б ми не говорили про секуляризм, у Франції значно більше релігійних християн, аніж у Росії, а на Пасху відвідуваність храмів тут значно більша, ніж у православній Росії. Цінності, ідеї та права людини у Франції базовані на християнських ідеях, чого не можу сказати про Росію.

Французи здавна виявляли інтерес до духовності християнського сходу. Він зберігається? І якщо так, то чому ми в цьому сенсі їм цікаві?

І. Р.: Інтерес до східної християнської духовності зберігається, але проблема в тому, що українці, на мою думку, досі не змогли на нього відповісти. На це були різні причини: ми займалися збереженням своєї ідентичності, а ще нагромаджували одні перед одними декларації того, хто більший українець. Натомість Росія, базуючись на своїх давніх зв’язках, працювала над тим, щоби зайняти затребувану нішу. Тож у масовій свідомості закріпилася думка: все, що є автентично східне і православне — російське (східна ікона — російська, церковний спів — російський і так далі). Ці хибні уявлення важко долати з огляду на нашу невелику кількість, у той час як у Франції діють три паралельні російські єпископські структури.

Водночас мала вода камінь точить, і своєю присутністю та діяльністю у Франції ми перешкоджаємо певним силам абсолютизувати власні претензії й на нашу спадщину. Деякі наші дискурси, як-от про Анну Ярославну, приймає і президент Франції Еммануель Макрон. Тож наша маленька свічечка теж розвіює темряву. Єдине, чого нам у цьому розумінні тут бракує, то це франкомовної парафії, на якій ми презентували б французкою мовою свою східну українську традицію, яка є водночас візантійською, а не російсько-синодальною. Це було б корисно для усвідомлення зацікавленими французами того, що не все візантійське — російське.

Для людей, з якими ви спілкуєтеся, святі Ольга, Володимир, королева Анна Ярославна — українські?

І. Р.: Будьмо реалістами: більшість французів про них навіть не чули, а для багатьох із тих, які чули (не для істориків, звісно), це лише чужі імена. Можливо, тепер щось у цій сфері буде змінюватися. Скажімо, я цікавився, як у французьких шкільних підручниках фігурує Анна Ярославна. Вона там — Анна Русинка, що для французів відкриває шлях розуміння як «Анна росіянка». Ось така ситуація.

Проща українців Бельгії до Санктуарію в Банньо, 14 вересня 2024 року.

Розкажіть про маркери, на яких будується ідентичність сучасної Паризької єпархії Святого Володимира в діалозі з іншими, у представленні свого образу франкомовному світові.

І. Р.: Це, мабуть, наша присутність у Люрді, про що добре знають у Франції. Також це, мабуть, українські прощі до Лізьє. Думаю, владика Гліб деталізує те, з чим асоціюють нашу єпархію владики інших французьких єпархій.

Г. Л.: Ми завжди маємо єпископські конференції в Люрді, і всі єпископи знають нас завдяки нашій присутності там. Вони добре знають нашу церкву в Люрді, а під час згаданих конференцій ми не раз звершували нашу Літугію у співслужінні з ними. А ще в Лізьє маємо престол України, при якому цього року освятили дві ікони. На одній з них зображені святі Володимир, Борис і Гліб, на другій — свята Ольга, блаженна Едіґна (донька Анни Ярославни) та блаженна Йосафата Гордашевська.

І. Р.: Також у деяких містах наші церкви є значними маркерами української присутності. Скажімо, в Ліоні люди, обізнані в церковному контексті, добре знають українську парафію. Так само розвивається ситуація з молодою парафією в Марселі, де маємо своє приміщення, іконостас, регулярні богослужіння. Натомість деякі значимі колись центри відійшли в минуле, як-от Альґранж на північ від Меца, що біля кордону з Люксембурґом.

Г. Л.: Для порівняння: у Бельгії особливим місцем є наша парафія в містечку Вам — одинока наша власна церква в цій країні, бо приміщення інших ми там винаймаємо.

Себто наразі архітектурний образ єпархії Святого Володимира — це переважно римсько-католицькі церкви, пристосовані для потреб нашого богослужбового життя?

І. Р.: Так. Якби ми мали мільйони, то нам варто було б для розвитку нашої архітектури шукати щось оригінальне, те, що вписувалося б у французькі витончені смаки і водночас містило в собі візантійські й українські риси. Поки що це питання не постало.

А як із українськими мирянами-інтелектуалами, вірними як промоторами нашої спадщини у Франції?

І. Р.: Моїм очікуванням від початку повномасштабної війни було те, що в нашій церкві у Парижі з’явиться й культурна еміграція, як це було в роки після Другої світової. З цим було пов’язане сподівання на відродження НТШ, колись так розвинутого в Сарселі. Кілька професорів приїхали, але в цьому напрямку події не розвивалися. Можливо, це зумовлене якоюсь іншою на відміну від колишньої ментальністю сучасної людини. Можливо, тим, що ці люди, як і загал, зосереджені на задоволенні власних базових потреб… Не знаю. Зрештою, зрозуміло, що теперішнє покоління українських інтелектуалів формувалося ще в комуністичні часи.

Наостанок хотів би зачепити питання про те, чого часто недобачають наші люди: про жертовність французів. Бо як Апостольська столиця, так і французька Церква сильно підтримують структури УГКЦ в діаспорі, як також у Паризькій єпархії.

І. Р.: Підтверджую це. Українці у Франції не зазнають великої біди, а французи часто жертвують на нашу Церкву й на Україну. Зрештою, увесь світ бачить, як українці, будучи бідними, жертвують свою вдовину лепту на різні потреби власної держави. Через це тут, у Франції, я позбувся стереотипу, що секулярність означає нечутливість до чужого горя та невміння проявляти любов. У Франції діє система заохочень пожертв на різні сфери через податкові знижки, але люди роблять пожертви не тільки через це. Вони діють через переконання, співчуття, усвідомлену потребу допомагати іншим. Я бачив, як студенти університету, медичний факультет якого через стіну від нашої катедри і яким начебто далеко до справ України, несли гроші на її підтримку. Я був свідком того, як старші жінки несли одяг для українців і такдалі. Така жертовність вражає.

Розмовляв Володимир Мороз для інтернет-часопису «ПАТРІЯРХАТ»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ