Владика Йосиф Сембратович

Митрополит Львівський і Галицький

Народився	8 листопада 1821 року в Криниці, в Ново-Сончському повіті сучасного Малопольського воєводства (Польща).
Священничі свячення	7 жовтня 1845 року з рук владики Івана Снігурського, єпископа Перемишльського, Сяноцького і Самбірського.
Єпископська хіротонія	11 червня 1865 року у соборі Святого Юрія у м. Львові.
Помер	23 жовтня 1900 року у м. Рим.

Дитинство та освіта

Йосиф Сембратович народився 8 листопада 1821 року в Криниці, в Ново-Сончському повіті сучасного Малопольського воєводства, яке тоді входило до складу Австрійської імперії Королівства Галичини та Лодомерії. У цьому селі його батько Теодозій був парохом і протопресвітером. Народну школу закінчив у Мушині, а середню — в Новому Сончі.

Богословські студії продовжував з 1841 року, спершу у т. зв. Цісарському конвікті, пов’язаному з Віденським університетом, а опісля й у самому Віденському університеті, який закінчив 1845 року.

Священниче служіння

7 жовтня 1845 року владика Іван Снігурський, єпископ Перемишльський, Сяноцький і Самбірський, висвятив Йосифа Сембратовича на священника. Після рукоположення о. Йосифа було прийнято до Богословського інституту Святого Августина у Відні, знаного як «Августиніанум», де у червні 1846 року він отримав звання доктора богослов’я.

Після повернення до Галичини, молодий священник упродовж 1850–1852 років був одночасно префектом у нововідкритій семінарії в Перемишлі та Львівській греко-католицькій духовній семінарії. З 1852 року він стає віцеректором греко-католицької семінарії у Відні, де служить до 1860 року. Відтак з 1861 по 1865 роки займає посаду професора Святого Письма у Львівському університеті. У цей же час з 1863 року обіймав посади референта-помічника Львівської греко-католицької консисторії та архиєпархіального екзаменатора.

Єпископська діяльність

24 березня 1865 року Апостольська столиця та папа Пій IX іменували о. Йосифа Сембратовича титулярним єпископом Назіянзу. Єпископська хіротонія о. д-р Йосифа Сембратовича відбулася 11 червня 1865 року у соборі Святого Юрія з рук митрополита Спиридона Литвиновича, митрополита Львівського і Галицького. Співсвятителями стали владика Францішек Ксаверій Вежхлейський, римо-католицький архиєпископ Львівський, та владика Гжегож Міхал Шимонович, вірменський єпископ Львова.

Отримавши єпископські свячення владика Йосиф виїхав до Риму і там, крім виконування різних обов’язків, працював у Конгрегації поширення віри. Коли захворів Перемишльський єпископ Тома Поланський, Апостольська столиця іменувала архиєпископа Йосифа Сембратовича адміністратором цієї єпархії 1 жовтня 1867 року. На цій посаді наперекір різним труднощам і непорозумінню з деякими особами в управлінні єпархією через їхні особисті амбіції, архиєпископ Йосиф ревно працював для її духовного відродження. Він часто відвідував довірені його опіці парафії, цікаво в них проповідував, радо зустрічався і розмовляв із вірними та провадив катехитичні науки для старших і молоді.

За всю його жертвенну і віддану працю, 18 травня 1870 року цісар іменував архиєпископа Йосифа Галицьким митрополитом, а 27 червня папа Пій ІХ прийняв його номінацію. З початком серпня митрополит очолив Львівську митрополію, яка понад рік часу, адже митрополит Спиридон Литвинович помер 4 червня 1869 року, перебувала без духовного провідника. Водночас вищезгаданий папа іменував митрополита римським графом, асистентом Папського трону і консультантом Конгрегації поширення віри у справах східного обряду. Його перебування на посаді охопило період напруженості між збереженням східних традицій та зовнішнім тиском з боку польської шляхти, австрійської влади та російського православ’я.

На плечі новопризначеного митрополита, крім важкої праці для успіхів Львівської єпархії, на два роки лягла відповідальність і за Перемишльську єпархію, де помер єпископ Тома Полянський. Під час свого служіння у Перемишлі він здійснив стільки канонічних візитацій розлогих деканатів, скільки не зробив жоден митрополит до цього. Найбільшу увагу звертав на свої проповіді та катехизацію, на підставі чого видав декілька послань.

Не менш важливу увагу Глава церкви присвячував вихованню майбутніх священників у духовних семінаріях. Щоб прикрасити всередині катедральний храм Святого Юра, він видав 1876 року окреме архиєрейське послання, яким заохочував усіх вірних, замість розпускати гроші на пияцтво, складати свої пожертви на цю ціль. Збірка принесла значну суму грошей, котру передано голові окремого комітету крилошанину І. Жуковському, який найняв фахівців для виконання реставрацій та внутрішніх прикрас катедри.

Митрополит подбав і про інші церковні будинки та церковне майно і запустив нові меліораційні реформи стосовно кращого використання церковних земель. Він також розпочав нові методи навчання питомців та конкурсних іспитів, які досі провадилися за старим неканонічним способом.

Визначною ініціативою було просування руху за тверезість, спрямованого на обмеження поширеного зловживання алкоголем серед галицьких селян та духовенства. Цей рух мав на меті сприяти моральній та соціальній дисципліні, але викликав запеклий опір з боку польських землевласників, які домінували у винокурні та шинкарській промисловості. Ця кампанія підкреслила зосередженість Сембратовича на пастирському добробуті, хоча й загострила конфлікти зі світською елітою, яка звинувачувала його у загостренні москвофільських настроїв.

Акція тверезості, якої Йосиф був усією душею, спонукала його написати «Посланіє о великім достоїнстві чоловіка», що є підставою митрополита великої любові до свого народу. Цей лист виданий 7 квітня 1874 року у друкарні Львівського ставропігійного братства, вважався тоді як початком нової епохи в економічному розвитку українців у Галичині, бо тверезістю піднявся як матеріальний добробут, так і моральний рівень народу. Після цього польські землевласники старалися різними способами скомпрометувати митрополита і ліквідувати його вплив серед українського народу.

Також цей період був затьмарений примусовим наверненням Холмської єпархії 1875 року (історично перебувала під духовним впливом Галича) до російського правосла’я за царської політики, що призвело до втрати приблизно 1,5 мільйона греко-католиків та послабило ресурси та престиж митрополії. Адміністрація Йосифа Сембратовича відреагувала посиленням захисту від прозелітизму, включаючи звернення до Риму за підтримкою у збереженні цілісності візантійського обряду проти латинізаційних тенденцій, які підтримували деякі польські духовенства.

Під час свого служіння архиєпископом і митрополитом Львівським з 1870 по 1882 рік Йосиф Сембратович зіткнувся зі значними адміністративними труднощами, що випливали з внутрішніх ідеологічних розбіжностей у самій Українській Греко-Католицькій Церкві, зокрема зі зростаючим впливом москвофільського руху. Ця фракція, що діяла з 1860-х років, виступала за очищення Церкви від латинських впливів та наближення її до російського православ’я, часто ставлячи під сумнів лояльність Австрійській імперії. Уявна поблажливість Сембратовича до москвофілів викликала критику як з боку польської еліти, так і з боку реформаторського духовенства, загострюючи напруженість та перешкоджаючи ефективному контролю за духовенством та публікаціями.

Митрополит Йосиф Сембратович також намагався реформувати Чин Святого Василія Великого, повідомляючи про його моральний занепад. До кінця 1870-х років кількість монахів зменшилася до близько 50 ченців у 14 монастирях. Його зусилля запросити єзуїтів на допомогу завершилися папською буллою 1882 року «Singulare Praesidium» (виданою 12 травня), яка передала нагляд Святому Престолу та поставила Добромильський монастир під контроль єзуїтів, але це викликало широкі протести з боку москвофілів, націоналістів та духовенства, які розглядали це як іноземне втручання.

Під кінець ХІХ століття гострий настрій віденської політики, чи радше австрійського уряду, супроти Української Церкви в Галичині, можна було відчути із слів самого цісаря Франца-Йосифа, який сказав: «Коли б Галичина стала римо-католицькою, я би був ощасливленим». Відчуваючи таку поставу з боку цісаря, митрополит Йосиф вибрався до столиці Австро-Угорщини у 1882 році з наміром боронити права рідної Церкви.

Через польські інтриги проти нього в цісарському дворі, поширення москвофільства, яке підтримувала частина вищого галицького духовенства, протести греко-католицького духовенства проти реформування монашого Чину василіян єзуїтами і через перехід священника Івана Наумовича та ще кількох на православ’я на вимогу цісаря Франца Йосифа І Йосиф Сембратович у 1882 році зрікається Галицького митрополичого престолу. Папа Лев XIII, правдоподібно, прийняв це зречення 11 листопада 1882 року.

Після зречення

Невдовзі після свого зречення митрополит Йосиф Сембратович відправився на подальший побут до Риму, де 22 грудня 1882 року прийняв титул Теодосіопільського архиєпископа. У цьому столичному місті Йосифа Сембратовича було призначено Головою Папської комісії для ревізії церковних книг, а згодом і консультантом т. зв. Індексу.

Як асистент членів Папського двору брав участь у всіх важливих церковних святах і подіях. Багато свого часу архиєпископ присвятив церковним справам та глибоким молитвам, через що й був широко відомий серед багатьох особистостей у Ватикані. З нагоди 50-ої річниці священства, яка припала на листопад 1895 року, кардинал Сильвестр Сембратович, племінник Йосифа і його наслідник, разом із єпископом Юліаном Пелешем, приїхали спеціально зі Львова до Риму привітати ювіляра та зложити йому побажання з чисельними підписами духовних і світських осіб та багатьох вірних трьох єпархій Галичини. У Римі архиєпископ Йосиф зберігав тісні зв’язки зі Львовом, якого часто інформував про розвиток українських церковних справ та подій навколо них. Свою збірку цінних книг у передсмертному заповіті записав Українській семінарії в Римі.

Йосиф Сембратович помер після однотижневої недуги, 23 жовтня 1900 року, на вісімдесятому році життя в Римі. Його тлінні останки було поховано на центральному римському цвинтарі «Кампо Верано», де покійник спочивав у братській могилі римських кардиналів Священної Конгрегації поширення віри.

Стараннями кардинала Йосифа Сліпого в 1973 році прах митрополита перенесли до новозбудованого собору Святої Софії УГКЦ в Римі.

Після його смерті велика шана та незабутня пам’ять про цього п’ятого з черги митрополита в Галицькій митрополії у Львові залишилася в серцях українського народу на довгі роки.