Владика Теодор Ромжа

Єпископ Мукачівський, блаженний священномученик УГКЦ

Народився	14 квітня 1911 року в селі Великий Бичків на Закарпатті, що належало тоді до Австро-Угорської імперії.
Священичі свячення	24 грудня 1936 року із рук владики Олександра Євреїнова, титулярного єпископа Парійського.
Єпископська хіротонія	24 вересня 1944 рокув Ужгородському катедральному соборі Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста.
Помер	1 листопада 1947 року в Мукачівській лікарні.

Дитинство і родина

Теодор (хресне ім’я — Юрій) Ромжа народився 14 квітня 1911 року в селі Великий Бичків на Закарпатті, що належало тоді до Австро-Угорської імперії. Він був дев’ятою дитиною у багатодітній родині службовця залізниці Павла Ромжі. Життя родини було нелегким, з дев’яти дітей матері Марії вижило лише п’ятеро: троє сестер — Марія, Ганна, Христина та брат Степан.

Юрій Ромжа виріс у складних обставинах цієї землі, яка змінювала назву, а отже й громадянство своїх мешканців, принаймні п’ять разів за час його короткого земного життя. Народжений в Угорщині, став громадянином Чехословаччини, а помер під радянським режимом.

Освіта

У рідному селі пішов до школи, закінчив початкових чотири класи, відтак продовжив навчання у Хустській державній реальній гімназії, яку закінчив на відмінно у 1930 році.

Як згадує односельчанка Василина Попович (за чоловіком Тучак), навколо себе він завжди гуртував молодь. «Добре грав у волейбол та футбол, гарно співав і танцював. Не цурався селянської праці — на канікулах у рідному селищі завжди допомагав батькам косити сіно, сушити і складати його у копиці, прополювати кукурудзу, картоплю та квасолю. Однак по неділях та на свята він виразно читав у церкві рядки із Діянь святих апостолів та гарно співав на крилосі. У ході Божої Літургії його соковитий тенор виразно виділявся між багатоголоссям церковних славоспівів його земляків».

Ще один спогад про юні роки залишив нам письменник Олександр Сливка, який теж навчався у Хустській гімназії. З 17-річним Теодором Ромжею він познайомився 1 вересня 1928 року в Хусті в учительському інтернаті. Відтак впродовж трьох років вони сиділи за одним столом, спали в одній спальні. «Ромжа був середнього зросту, чорнявий, з чорними очима, якими „просвічував“ співбесідника, як рентгеновим промінням. Говорив голосно, виразно, але ніколи ні на кого не підвищував голос. Любив грати у м’яча. Охоче вступав у дебати з рівними до нього. До товаришів-однолітків ставився дружньо, а до першо- і другокласників — як старший, добрий, щирий брат. Часто під час перерви між уроками малеча вішалась йому на шию: один звисав у нього на грудях, другий — на спині, а він носив їх по дворі, як бесаги» — згадує Олександр Сливка.

Теодор Ромжа у гімназії. 1929 рік

Здібний хлопчик розмовляв угорською та русинською, з легкістю оволодів основами чеської, латини, французької, та особливу схильність виявляв до точних наук, і викладачі гімназії бачили в ньому майбутнього інженера або військового.

Проте з дитинства Теодор відчував покликання до служіння Богу, вивчав Боже слово, мріяв навертати людей до Христа за прикладом молодого монаха-єзуїта східного обряду Василія Буржуа, який проводив тоді душпастирську роботу в довколишніх селах, і своїм прикладом заохочував до такої праці юнака. І тому, коли з відмінними рекомендаціями законовчителя хустської гімназії о. Димитрія Поповича та настоятеля парафії Великого Бичкова о. Михайла Мочкоша, Теодор Ромжа відвідав Ужгородського єпископа Петра Гебея з проханням про прийом до семінарії, це ні для кого не стало несподіванкою.

З благословення та за підтримки владики Гебея Теодор Ромжа того ж 1930 року вступає до Григоріанського університету у Римі, до колегії Германікум-Гунгарікум. Восени 1934 року він переходить на навчання до колегії Русикум. Однією з причин було те, що у 1931 році помер владика Гебей, який крім благословення ще й матеріально підтримував хлопця із багатодітної родини, що не міг розраховувати на допомогу сім’ї, особливо після того, як батька з політичних міркувань було звільнено з роботи на залізниці. Проте, не лише фінансові проблеми спонукали молодого богослова змінити червоний підрясник Германікуму на чорний Русикуму.

Священниче служіння

На Різдво 1935 року Теодор Ромжа був висвячений на диякона болгарським греко-католицьким єпископом Кирилом Степаном Куртевом. Вже через рік, 24 грудня 1936 року, прийняв Таїнство Священства у церкві св. Антонія Великого із рук владики Олександра Євреїнова, титулярного єпископа Парійського.

Свою першу Літургію о. Теодор Ромжа служив наступного дня, 26 грудня, в свято Собору Пресвятої Богородиці, в одному з найбільш шанованих римських храмів — у базиліці Святого Павла, званої S. Paolo fuori le mura («Св. Павло за мурами»), побудованої над місцем поховання апостола.

1937 року здає ліценціат у Папському Григоріанському університеті з визначним результатом magna сиm laudea. Проте богословська освіта і священство не були причиною для звільнення від військового обов’язку в тодішній Чехословаччині, і молодий священник змушений пройти однорічний курс військової підготовки у Празькому офіцерському училищі. Труднощі та обмеження армійського життя не лякали юнака, він сприймав їх як привід для духовної вправи у самозреченні. Того ж 1937 року о. Теодор повертається додому. Мукачівський єпископ Олександр Стойка доручає йому парафії в селах Березово та Нижній Бистрий, Хустського району, неподалік від рідних місць.

22 вересня 1938 року в Чехословаччині оголошена загальна мобілізація. Молодий священник знову йде в армію. Невдовзі нові кордони закрилися, а паспорти стали недійсними. З 2 листопада 1938 єпископська резиденція в Ужгороді відійшла до Угорщини і стала недосяжною для парафій о. Ромжі. Недосяжною стала й мрія про докторат з богослов’я у Римі.

Однак Чехословаччина не наважується на війну з Гітлером і, врешті-решт, розпадається. Закарпаття окуповує Угорщина. У нових умовах влітку 1939 року єпископ Олександр Стойка іменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той сім років простудіював у Римі, професором Ужгородської духовної семінарії. У семінарії йому доручений високий обов’язок духовного наставника. Вражає висока вимогливість духівника Ромжі як до себе, так і до інших.

Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, — пише він ректору Русікуму. — Мені здавалося дуже дивним, коли доброю називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою — де невисокі. Це означає, що критерієм „доброго“ чи „поганого“ приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він залишається місіонером, для якого найцінніше — це самопожертва в ім’я Боже.

Коли у 1939 році кордон СРСР проліг по Карпатах, у листі ректору Русикуму Ромжа пише: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль — апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа — значить вічно жити».

Над Карпатами вирує війна. Ллється кров, люди зазнають духовної та фізичної муки і просять у Господа швидшого визволення від усіх жахіть воєнного лихоліття. Священик Ромжа за будь-яких умов виконує свої душпастирські обов’язки, невтомно несучи вірним Господнє слово, розраду і тепло свого серця.

А роботи було багато. До єпархії тоді належали 8 монастирів, у яких здійснювали своє служіння 85 монахів і монахинь, 495 діючих церков і капличок, духовна семінарія в Ужгороді, у якій навчалися 85 майбутніх богословів. Більше півмільйона віруючих молилися, щоб скоріше закінчилася війна, кровопролиття та невиправдані жертви.

31 травня 1944 року раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли суперечності з мадярами. Угорці отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Рим проти і процес призначення нового єпископа затягується. Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії — угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша.

Ситуація на фронті нелегка, бої точаться вже у Карпатах, повітряні бомбардування, артобстріли — і от уже лінія фронту перетинає карпатські хребти. Радянські війська вступають на землю Закарпаття. Терени Мукачівської єпархії стають театром воєнних дій, у церквах та школах радянські війська розміщують госпіталі та казарми.

За таких умов 24 вересня 1944 року єпископом Мукачівської єпархії призначено Теодора Ромжу. На той час йому виповнилося лише 33 роки, і він був наймолодшим єпископом у всій Вселенській Церкві.

Фото Теодора Ромжі для закордонного паспорта. 1944 рік

Єпископська діяльність

8 вересня 1944 року папа Римський Пій XII призначив Теодора Ромжу титулярним єпископом Апійським. 24 вересня 1944 року в Ужгороді відбулася єпископська хіротонія о. Теодора Ромжі. Головним святителем став вже згаданий Гайду-Дорозький єпископ Миколай Дудаш, а співсвятителями — владика Янош Шефлер, єпископ Сату-Маре у Румунії, а сьогодні — блаженний Католицької Церкви, та владика Іштван Мадараш, єпископ Кошицької єпархії.

Свою першу Архиєрейську Літургію Теодор Ромжа відслужив в Ужгородському катедральному соборі в храмове свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста. Своїм гаслом новопоставлений титулярний єпископ Аппійскій, єпископ-помічник Мукачівський Теодор Ромжа обрав слова псалмоспівця: «Полюблю Тя, Господи, кріпосте моя, Господь, утвердження моє і прибіжище моє» (Пс. 17, 2).

Відносний спокій тривав недовго. Нова влада спершу наказала владиці на богослужіннях не згадувати імені Папи Римського. Потім стала схиляти єпископа та все його духовне оточення перейти у православ’я. Від греко-католиків стали відбирати храми, забороняти проповіді духовників, вести уроки релігії, виганяти їх з парафій. А з прибуттям православного єпископа, призначеного синодом Московського патріархату 22 жовтня 1945 року, юрисдикція владики Ромжі припинилася. Його стали викликати в КДБ, переконувати, що греко-католицька церква під час війни співпрацювала з фашистами, чинила опір становленню соціалістичного способу життя на Закарпатті, а тому є антирадянською інституцією.

Єпископ Теодор Ромжа старався перешкодити погіршенню ситуації, але бачачи, що стає щораз важче навіть розмовляти зі священниками, він на простій підводі вирушив на душпастирські відвідини єпархії, які тривали більше місяця. Владика Ромжа зробив усе, щоб його священники зберегли вірність Риму — всі до єдиного. 29 червня 1945 року Карпатська Україна була приєднана до Радянської України.

У вересні 1946 років через віруючого, який приїхав з Праги, єпископ Ромжа отримав текст енцикліки папи Пія XII «Orientales omnes» від 23 грудня 1945 року, зміст якої мав безпосереднє відношення до греко-католиків того часу: «У ці смутні часи наставляємо вас і далі твердо і непохитно триматися вашої віри, підтримувати слабких і додавати сили тим, хто вагається. Нагадуйте, якщо потрібно, довіреним вашому піклуванню вірним, що ніяк не можна, навіть зовні або ж словесно, покинути Христа і Його Церкву, і розкривайте єхидні спокуси тих, хто обіцяє людям земні вигоди і невідомо яке щастя в цьому житті, за яке гублять їх душі». Повчальні слова цієї енцикліки і наведені в ній цитати з Святого Письма ми згодом почуємо з вуст єпископа Теодора.

Теодор Ромжа стає особисто небезпечним для радянських функціонерів, бо його невтомна діяльність унеможливлює «галицький варіант» розвитку подій із ліквідації УГКЦ. «Переконайте Ромжу — і багато уніатських священників перейде у православ’я», — радив Москві один зі зрадників. Але переконати людину, яка свідомо готувалася все життя до ісповідництва та мук, було неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли всі.

Навесні владика вирушає у подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час Церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. Конфісковано автомобіль. Але це не зупиняє енергійного владику — то на простому селянському возі, то навіть пішки він дістається до кожної церкви, до кожного села, розмовляє, проповідує, переконує. Для єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру і укріплювати у вірі духовенство та вірних.

Тиск на Церкву має зворотний ефект: на свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 року замість звичайних 5 тисяч прочан прийшло учетверо більше. Люди спрагло дослухаються до кожного слова літургії, ревно і щиро моляться. Наприкінці своєї проповіді єпископ Ромжа закликав усіх підняти правицю й урочисто присягнути на вірність правдивій вірі аж до смерті. Люди присягали щиро, розуміючи реальну небезпеку, що нависла над головами їхніх душпастирів та їх самих.

Зберігся текст молитви, якою 13 травня, в 30-ту річницю Фатімського об’явлення Богородиці, єпископ Теодор довіряв себе і свою єпархію Непорочному Серцю Божої Матері. У ній говорилося: «… Тобі, Твоєму Пречистому Серцю вручаємо і присвячуємо себе, Матір Милосердя. Проси у Господа ту милість, яка в змозі відразу привернути людське серце. Візьми під Свій покров невіруючих, тих, які пропадають в тіні смертній, дай їм миру і проси, щоб і для них настав день правди, щоб разом з ними заспівали ми Визволителю світу: „Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління“ (Лк. 2:14). Поверни в єдину Христову Церкву тих, кого відірвали від неї помилки або чвари, і в першу чергу тих, які особливо Тебе шанують, тих, у кого немає жодної обителі, де б благочестиво не зберігати Твого шанованого зображення. Розбуди в віруючих любов до чистоти і гідного християн життя, апостольську старанність до того, щоб боголюбиві народи зростали і заслугами, і числом…»

Краплею, що переповнила чашу терпіння НКВС, було святкування Успіння Пресвятої Богородиці, коли в Мукачево прибуло 83 тисячі прочан. З них три тисячі православних і 80 тисяч католиків.

У звіті Уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І. Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій, найбільш зручній формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». Таку «найбільш зручну форму» радянській системі не довелося довго шукати, тактика політичних убивств була розроблена до тонкощів, існував цілий підрозділ спеціально навчених убивць, що віртуозно позбавляли життя «ворогів народу».

Вбивство мукачівського єпископа Теодора Ромжі

Минуть роки, і у 1998 році віднаходять архівний документ, у якому організатор убивства Павло Судоплатов з гордістю описуватиме свій «героїчний» план у спогадах: «Отримана нами в 1947 році інформація з-за кордону про те, що Ватикан шукає підтримки американської та британської влади для надання допомоги уніатській церкві та пов’язаним з нею бандерівським формуванням, була передана не тільки Сталіну і Молотову, але й Хрущову, першому секретарю ЦК компартії України. Хрущов звернувся до Сталіна з проханням дозволити йому таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку в колишньому угорському місті Ужгороді. У листі, направленому на дві адреси — Сталіну і Абакумову, — Хрущов і Савченко, міністр держбезпеки України, стверджували, що архієпископ української уніатської церкви Ромжа активно співпрацює з ватажками бандерівського руху і підтримує зв’язок з таємними емісарами Ватикану, які ведуть активну боротьбу з радянською владою і надають всебічну підтримку бандерівцям. Вони писали також, що Ромжа та його група становлять серйозну загрозу для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу.

Крім того, Хрущов знав, що Ромжа має інформацію про становище в керівних колах України, де планувалися заходи з придушення українського націоналістичного руху. Відомості надходили від монашок-уніаток, що знаходилися в тісному контакті з дружиною Турениці, першого секретаря обкому партії і голови облвиконкому. Обидві посади він обіймав одночасно і користувався великою повагою і любов’ю населення. На гаслах і транспарантах, розвішаних в Ужгороді до листопадових свят, було написано: «Хай живе 30-а річниця Жовтневої революції та Іван Іванович Туреніца! (правильно — Туряниця)»

Інформація про обстановку в українському керівництві через Ромжу просочувалася за кордон, а звідти бумерангом до Москви. Все це створювало реальну небезпеку для Хрущова. Не впоравшись із ситуацією, Хрущов виступив ініціатором таємницею фізичної розправи з Ромжею.

Міністр держбезпеки СРСР Абакумов показав мені листа Хрущова і Савченко і попередив: не чинити українським органам держбезпеки ніякого сприяння в цій акції до отримання прямої вказівки Сталіна.

Сталін погодився з пропозицією Хрущова, що настав час знищити «терористичне гніздо» Ватикану в Ужгороді.

Однак напад на Ромжу було підготовлено погано: в результаті автомобільної аварії, організованій Савченком та його людьми, Ромжа був тільки поранений і доставлений в одну з лікарень Ужгорода. Хрущов запанікував і знову звернувся за допомогою до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану.

«Я виїхав до Ужгорода зі своєю групою, щоб виявити зв’язки та контакти Ромжі, бо особисто знав усе керівництво українських націоналістів з того часу, коли проник у штаб-квартиру ОУН.

В Ужгороді я провів майже два тижні. У цей час мені подзвонив Абакумов і сказав, що через тиждень в Ужгород приїздять Савченко та Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко та Майрановський розповіли мені, що в Києві на вокзалі, у своєму залізничному вагоні, їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіху. Два дні по тому Савченко доповів Хрущову телефоном, що до виконання операції все готове, і Хрущов віддав наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки — це була медсестра у лікарні, де лежав Ромжа. Вона й зробила смертельний укол.

В результаті цієї операції Савченко отримав підвищення, через рік його перевели до Москви і призначили заступником Молотова в Комітеті інформації… (Павел Судоплатов. Спецоперации)»

Надалі історію смерті владики Ромжі розповідатиме очевидиця та учасниця подій с. Теофіла Манайло, ЧСВВ.

«В Мукачівську лікарню Владику Теодора у важкому стані завезено в понеділок 27 жовтня 1947 року о 12 год. 30 хв зі своїм дуже важко пораненим о. Даниїлом Бачинським та менше травмованим о. Андрієм Березнай, теологами Михаїлом Бугір і Михаїлом Маслей. Разом з ними був доставлений і сильно скалічений селянин-кучер, який віз гостей із с. Лохова.

Владика Теодор Ромжа разом із племінницями у гуцульському вбранні

Події, які довели до мученицької смерті владику, були такі.

Вірні с. Лавки Мукачівського району закінчили ремонт храму і з цієї нагоди було призначено посвячення на неділю Христа-Царя — 26 жовтня 1947 року.

Незважаючи на серйозні застереження і прохання священства, особливо Капітули, вбачаючи небезпеку обстановки, яка склалася, Преосвященний, як колись св. Йосафат, вирішив особисто провести посвячення храму. Урочисті святкування відбулися спокійно. Після обіду вірні селяни повідомили, що за селом стоїть військова вантажна машина «Студебекер» з особами неясної форми одягу, що стежать за селом, особливо за парохіальним будинком. Щось готується… Отець Петро Васько та його дружина Маргарета — рідна сестра о. Даниїла Бачинського, стали благати своїх милих гостей, щоб зостались ночувати у Лохові. Вечоріло, і Владика погодився на те.

Наступного дня, 27-го жовтня вранці Владика Теодор зі своєю асистенцією виїхали із села. За ними повільно посувалася згадана вантажна машина. Перед селом Іванківці, коли карета спускалася з невисокої гірки, на її вершині появився «Студебекер» і, набравши швидкості, з розгону вдарив по кареті…

Картина була жахливою! Автомобіль, поки не зупинився в кюветі, штовхав перед собою все. Преосвященний Теодор потрапив між розбиту вщент карету та перше колесо вантажника. Отець Даниїл Бачинський та кучер Хома попали під карету з важкими пораненнями. Отець Андрій Березнай і теологи Бугір та Маслей від різкого удару вилетіли в траву. Схаменулися, побачивши, як єпископа Теодора та кучера вбивці залізними палицями добивають. Молоді юнаки, піднявшись, стали втікати з криками. Щоб їх наздогнати, кати залишили свою основну здобич і погналися за ними. Наздогнавши їх, теж били, куди попало, однак поштова автомашина, що наближалася з Мукачева, перешкодила їм досягнути своєї злочинної мети. Збентежені кати повискакували на свою машину і швидко зникли, а наших, кров’ю залитих страждальців чуйні поштові працівники завезли в Мукачівську міську лікарню.

28-го жовтня, у вівторок зранку, головний лікар ставить нас перед фактом, що на той час, поки в нас лежать такі невинно потерпілі люди як Єпископ та його асистенція, він прийняв нам на допомогу санітарку, молоду дівчину на ім’я Одарка».

Далі с. Теофіла описує, як Одарка, в якій вона одразу запідозрила агентку НКВС, провокувала її на викрадення ліків, нібито щоб передати «хлопцям у лісі». Сестра попередила василіанок, які працювали разом із нею, с. Інокентію Дебель та с. Ольгу Ладжун, щоб не довіряли дівчині. За кілька днів стан пораненного єпископа покращився.

«Преосвященний Владика, тихенько стогнучи, весь час вервичку крутив у руках, о. Данило з тексту служби Господньої виспівував уривки в непритомності, а я мучилася з думками, що робити завтра. Безпорадна, вручаючи волі Божій наступний день, за прикладом Преосвященного теж знаходила розраду у вервичці, доручаючи своїх пацієнтів в опіку Небесної матінки», — так описує свої безсонні ночі біля мученицького ліжка Владики с. Теофіла.

31-го жовтня, в п’ятницю зранку, приїхав запрошений милий гість — намісник с. Дубровка, батько потерпілого о. Даниїла, старенький о. Даниїл Бачинський з Найсвятішими Тайнами для наших страждальців. Преосвященний Владика щиро висповідався і прийняв Святі Тайни. В обідню пору прибули з Бичкова рідні сестри владики. Потішив їх, що почуває себе набагато краще.

«Коли повернулася у відділення, якийсь юрист сидів біля наших хворих, допитуючи Єпископа, що пам’ятає з аварії. Як відійшов юрист, я вологим рушником освіжила спітніле тіло. Ще раз повторно повитирала бинтом спітніле обличчя Преосвященного від густих, яскраво блискучих крапель поту на чолі. Досі пам’ятаю, як задумалась над тим, чому вони, як тільки витру, в ту ж мить знову появляються і надзвичайно яскраво блищать, мов перлинки. Тоді ще не відгадала, чому. Пізніше зрозуміла. Це були останні краплинки мученичого поту на теплому, чистому, святому чолі.»

Далі с. Теофіла описує візит матері ігумені Ігнатії Гаревич, про те, що ігуменя обіцяла головному лікареві Бергману замінити сестру Теофілу на іншу, щоб вона мала можливість відпочити. Воля матері ігумені — закон. На чергування заступають с. Інокентія та с. Іренея. «Потім сестри в сльозах розповіли, що др. Бергман наказав сестрам вийти разом із ним. Повернувшись дійсно через 5–8 хвилин забігають в палату і дійсно утішені тим, що хворих знайшли в такій же позі, в якій залишили. В ту ж мить почувся стогін: „О, Ісусе!“, і тут же сильний, здригнувший все тіло струс завершив діяльність шляхетного серця назавжди».

Таким чином, 27 жовтня 1947 року на єпископа Теодора Ромжу було вчинено заздалегідь спланований НКВС замах, а 31 жовтня його було отруєно в Мукачівській лікарні.

У різних медіа та ЗМІ можна зустріти іншу дату смерті Теодора Ромжі — 1 листопада. Плутанина пов’язана з тим, що смерть настала о 00:50 год. за московським часом, який тоді був офіційний у державних установах, і саме за цим часом велися історії хвороб. Оскільки Закарпаття зараз живе за київським часом, а географічно є в середньоєвропейському часовому поясі, за часів незалежної України була прийнята офіційна дата смерті 31 жовтня, яка наразі вказана на сайті Мукачівської греко-католицької єпархії.

«Після секції зодягли ми свого улюбленого владику достойно, згідно Його званню, в належний йому єпископський одяг. Перевезли тіло в Мукачівську церкву, звідти до Ужгорода, священики занесли його в кафедральний храм. Важко прощався осиротілий народ Закарпаття зі своїм дорогим батьком всю ніч і весь день — понеділок, 3 листопада. Похорон відбувся у вівторок 4-го листопада після богословським хором відспіваної Святої Літургії. До глибини душі зворушуючи проповідь промовив отець Прелат Олександер Хіра. Домовина з останками нашого дорогого мученика захоронена в крипту під кафедральним собором. Вічна йому пам’ять та блаженний покій!»

Варто зазначити, що привезти тіло владики Теодора Ромжі з Мукачевого до Ужгорода дозволили лише пізно ввечері, щоби не здіймати великого ажіотажу. Проте по всій дорозі люди зустрічали похоронну процесію зі сльозами на очах. День похорону 4 листопада став на Закарпатті незвичайним. Були скасовані залізничні й автобусні маршрути у напрямку Ужгорода, щоби перешкодити вірникам попрощатися з улюбленим єпископом.

Доля самої сестри Теофілії склалася важко — 28 січня 1948 року її заарештовано і звинувачено… в сприянні убивству єпископа Ромжі! Тяжкі шість місяців ізоляції в камері-одиночці, допити із тортурами, які ледве не звели сестру зі світу, страшні звинувачення, щоденна підготовка до смерті, вимоги підписати протокол, признатися, що допомагала убивці Одарці.

У червні 2001 року Святіший Отець папа Іван Павло II під час свого візиту в Україну причислив Теодора Ромжу до лику блаженних. У Мукачівській греко-католицькій єпархії діє Ужгородська греко-католицька богословська академія імені Теодора Ромжі.