Владика Симеон Лукач

Єпископ Станіславівський, блаженний священномученик УГКЦ

Народився	7 липня 1893 року в с. Старуня (тепер — Богородчанський район, Івано-Франківська область).
Священичі свячення	жовтень 1919 року із рук владики Григорія Хомишина, єпископа Станіславівського.
Єпископська хіротонія	26 березня 1945 року відбувалася таємно.
Помер	22 серпня 1964 року у рідній хаті в селі Старуня (Івано-Франківська область).

Життя і духовний подвиг Слуги Божого Симеона, всі етапи його страдницького життя підтверджуються автентичними документами: починаючи від метрики про народження та закінчуючи свідоцтвом про смерть. Стисла біографія, написана його власною рукою, — міститься вона в кримінальній справі 7115, яка зберігається в державному архіві Івано-Франківської області, — є найкращою інтерпретацією життя Слуги Божого владики Симеона Лукача.

Дитячі роки та освіта

«Я, Лукач Симеон Михайлович, народився в с. Старуня Солотвинського району Станіславівської обасти. В семім році життя розпочав науку в місцевій початковій школі. По трьох роках вчився в повітовій школі в місті Богородчанах. Потім вступив до гімназії в м. Коломия, де вчився 8 років. Середню освіту скінчив іспитом зрілости (матурою) в 1913 році. Того самого року був прийнятий до Духовної семінарії в Станиславові в ціли богословських студій. З причини першої світової війни (1914–1918) мав дволітню перерву в науці, тому закінчив студії в 1919 році і того ж року в місяцю жовтню Єпископ Хомишин висвятив мене на священика…».

Єпископ Української Греко-Католицької Церкви Семен (Симеон) Лукач народився 7 липня 1893 року в с. Старуня (тепер — Богородчанський район, Івано-Франківська область). Його родина була заможною, і у батьків було десятеро дітей. Як вказує Симеон Лукач у своїй автобіографії, його батько був рільником. Проте, племінниця отця Наталія Грицак згадує, що його батько був церковним дяком та вчителем молодших класів.

Під час навчання у початковій школі та гімназії хлопець був дуже здібним учнем. До прикладу, у початковій школі йому навіть зарахували два роки навчання за три. Симеон Лукач і в гімназії показав свою здібність до науки, адже навчався так добре, що займався репетиторством, завдяки чому сам оплачував собі навчання.

У 1913 році владика Григорій Хомишин приймає Симеона на навчання до Духовної семінарії в Станіславові. «У Духовній семінарії став зразком молитовності».

Священниче служіння

Черпаючи з його автобіографії знаємо, що у жовтні 1919 році єпископ Станіславівський Григорій Хомишин уділяє отцеві Святе Таїнство Священства, та відразу призначає отця на душпастиря села Ляцьке Шляховецьке, Тлумацького повіту (сьогодні — село Липівка, Тисменицького району, Івано-Франківської області).

У листопаді 1920 року о. Лукач отримав призначення префекта Станіславівської духовної семінарії і одночасно став заступником професора богослов’я.

Натомість у грудні 1920 року владика Григорій Хомишин призначає отця Симеона Лукача викладачем морального богослов’я у цій же семінарії, що було досить дивним фактом адже в тому часі в семінарії був досить високий рівень викладацького складу, абсолютно всі викладачі мали докторати, а отець Симеон був єдиний хто не мав докторату. У нього була лише ліцензія на викладацьку діяльність в стані професора від міністерства освіти тодішньої Польщі. Проте, Руслан Делятинський у свої статті подає інформацію з «Вісника Станіславівської єпархії», що в листопаді 1923 року був оголошений конкурс на постійну посаду викладача морального богослов’я, але через відсутність кандидатів на посаду «цей предмет на посаді заступника професора викладав о. Симеон Лукач, який не мав ступінь доктора». Таким чином отець викладав моральне богослов’я в період з 1920 по 1928. Відтак у нього було два роки перерви у викладанні морального богослов’я. А з 1930 по 1939 роки він продовжив викладати моральне богослов’я, поміж тим мав лекції з церковного співу з 1920 по 1939 роки. Обряди отець викладав з 1920 по 1929 рік, аскетику з 1920 по 1939 рік та літургіку з 1929 по 1937 рік.

Залишилися деякі відгуки студентів та викладачів тогочасної семінарії про отця Симеона: «Надзвичайно точний, зорганізований, вимогливий особливо у питаннях морального богослов’я і звичайно дуже добра людина». Також знаходимо згадки, що отця називали «магістром моральності», адже він викладав свої лекції своїм способом життя, через свої проповіді, тобто, був певним зразком священного ідеалу, як подейкували він був «ходячою совістю».

У травні 1921 року був направлений душпастирем у село Саджаву. 27 березня 1922 року о. Лукач — викладач релігії і катехит у гімназії. 30 листопада того ж року став духівником Станіславівської духовної семінарії.

6 червня 1929 року о. Симеона призначають професором богослов’я духовного ліцею, а з 27 травня 1938 року він стає професором Станіславівської духовної семінарії.

До березня 1946 року працював священиком у Старуні разом з місцевим парохом.

Пам'ятник владиці Симеону Лукачу

Підпільна єпископська діяльність

26 березня 1945 року владика Григорій Хомишин таємно уділив отцеві Симеонові Лукачу єпископську хіротонію. Вночі з 11 на 12 квітня 1945 року владику Григорія Хомишина арештовують. Ту ніч отець Авксентій Бойчук та владика Симеон Лукач провели в молитві в семінарійній каплиці. Оскільки вони відмовились підтримувати «Ініціативну групу» та перехід під юрисдикцію Московського патріархату, були вимушені перейти в підпілля та таємно продовжували своє служіння.

Також 12 квітня було розігнано духовну семінарію. Проте, Симеон Лукач залишався ще деякий час в семінарії: єпископ щодня служив Літургію. 24 квітня він відслужив останню Літургію в каплиці сестер Служебниць, на наступний день, 25 квітня, владика вже молився в смт. Лисинець, а 26 квітня у своєму рідному селі Старуня.

Племінниця Симеона Лукача розповідає у своєму інтерв’ю, як владика прийшов до рідної хати: «Він мав торбинку через плече, парасолю і каштур». Це все, що мав при собі бідний священнослужитель. З того часу він розпочав проживати у свого брата Василя.

У своєму життєписі владика Симеон Лукач згадує, про початок свого перебування у рідному селі: «У с. Старуня працював душпастирем священик Корсан. З його дозволу я відправляв для себе Службу Божу в місцевій церкві від травня 1945 р. до червня 1946 р. Мабуть в половині червня 1946 р. священик Лазорів з сусіднього села Гвозд (Солотвинського району) заявив мені таке: „Я був в Станиславові і єпископ Пельвецький велів переказати тобі, щоби ти не відправляв богослуження в церкві“. Причина була та, що дійствуючі по парохіях душпастирі, візвані православним єпископом, мали прилучитися до православної церкви. Я не був душпастирем, отже мені як греко-католицькому священикови заборонено відправу Служби Божої в церкві з хвилею, як місцевий душпастир Корсан прилучився до православ’я. Я примінився до того одинокого зглядом мене зарядження єпископа Пельвецького і більше не ішов до церкви».

Оскільки владика не мав змоги служити Літургію в церкві, то відчитував її приватно для себе в своїй хаті, не допускаючи до молитви нікого з парафіян, навіть родичів, щоб не творити для них небезпеки. Також підпільний єпископ щодня відмолював молитовне правило для священників. Проте, згодом люди, жаліючись на місцевого пароха, почали приходити до владики, щоб той відмовляв треби. Симеон Лукач згадує: «Я не відмовляв їх просьбі, одначе не вимагав від нікого ніяких грошей, хиба приймав від декотрих милостиню, звичайно в натурі, якщо наполягали, щоби прийняти. Але бувало, що таки рішучо відмовлявся від прийняття милостині від убогих, або поручав дати ту жертву якомусь убогому».

Владика щодня служив Літургію. Це відбувалося в основному по вечорах: збирались у якійсь хаті і молились. Інколи на ці молитви приходило до тридцяти осіб.

Також рідна хата владики служила за семінарію. Симеон Лукач писав книжки для студентів, з яких ті пізніше мали змогу вивчати різні предмети. Також, знаючи вісім мов, перекладав літературу, яку згодом використовував як підручники. Проте, Симеон для своїх студентів не був лише викладачем, він також турбувався про них, дістаючи харчі та кошти.

Крім того, що владика опікувався вірянами свого села та навколишніх, він також ходив до міста Надвірна, щоб душпастирювати там. Відстань у 15 кілометрів він долав завжди пішки. Коли Симеон Лукач ходив на служби, то завжди брав з собою сумку, в якій ховав священничі речі, в основному яблуками. Таким чином він мав можливість обґрунтувати свої подорожі як походи на ринок задля продажу яблук.

Проживаючи у свого брата, владика також працював касиром в столярному цеху села Старуня від 20 липня 1948 року до 18 лютого 1949 року.

У лютому 1949 року до отця розпочали поступати погрози, через які він був змушений переїхати до Надвірної. «При кінци лютого 1949 р. голова Солотвинського Райвиконкому тов. Троян покликав мене в сільраду і зробив мені закид про вінчання Грицюка. Також погрозив мені виселенням зі Старуні. Щоби уникнути сего, я рішився покинути село і сам хотів знайти собі десь відповідну працю (умову або фізичну), що забезпечила би мені удержання. Тимчасово удався до Надвірної і замешкав на квартирі п. Кочержук при вул. 1 Мая. Але не мав паспорту і не мав спромоги його дістати. Тому задержався на місци», — розповідає єпископ у своїй автобіографії.

Окрім погроз була, ще одна причина переїзду. Міністерство державної безпеки (далі МДБ) провело у владики обшук, про який він був попереджений від монахині, яка знала вже про попередньо проведений обшук у домі владики Івана Слезюка.

У Надвірній владика, не зважаючи на свій стан, продовжував здійснювати своє душпастирське служіння, яке зазвичай відбувалося по домівках вірних. Цікавим є та річ, що владика у своїй автобіографії не згадує ніяких імен та прізвищ тих людей, які були причетні до богослужінь: «Імен тих осіб (де була відправа) або не знаю, або за одиничними виїмками не пам’ятаю, бо місцевість для мене чужа. Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби з моєї причини не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я ділав в добрій вірі, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава признає мене винним, сам хочу нести відповідальність».

Арешт владики

Так тривало до 1949 року, коли хтось доніс на владику Лукача. 26 жовтня 1949 року Симеона Лукача було арештовано в домі пані Магдалини Кочержук. Арешт відбувся на два дні скоріше, ніж був оформлений сам ордер на це. Кримінальна справа під номером 7115 була відкрита також 28 жовтня 1949 року, всі постанови про арешт датуються 27 жовтня, тобто владику було заарештовано ще до того, як були готові всі юридичні на це підстави.

Владиці інкримінували звинувачення за статтею № 54–10 Кримінального кодексу УРСР: «комплекс складу злочинів, що передбачали відповідальність за „контрреволюційну діяльність“, „зраду батьківщини“ […] За пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів а також за розповсюдження чи виготовлення або зберігання літератури того самого змісту».

У постанові на арешт знаходимо обвинувачення в тому, що владика писав у «фашистській пресі», — мається на увазі «Добрий Пастир», нібито був учасником Українського Національного Об’єднання (далі УНО) «Скеля», був активним прибічником Ватикану, не возз’єднався з РПЦ та перейшов у підпілля, організовував нелегальні богослужіння, зберігав у себе антирадянську літературу.

Арешт проводив начальник відділу Управління міністерства держаної безпеки (ділі УМДБ) Станіславівської області старший лейтенант Кушнаренко, який запротоколював, що «Лукач С. М. при затримані опору не чинив». При особистому обшуку владики було знайдено 675 рублів, державні облігації на суму 500 рублів, кишеньковий годинник «Омега» та ланцюжок з жовтого металу до цього годинника.

Крім того, при обшуку помешкання, де проживав владика, знайшли різного роду релігійну літературу та рукописи, єпитрахиль, хрести, певні документи та свічки. Розглядаючи матеріал справи, також можемо уявити собі картину, як проживав владика серед його речей був літній плащ та піджак, одні штани та дві сорочки, одна виделка і ніж, портфель та 10 парафінових свічок.

28 жовтня 1949 року були проведені перші два допити. Слід зазначити, що другий допит тривав вісім годин, за цей час було поставлено всього дев’ять запитань. Ця розмова могла тривати максимум годину. Що відбувалось загалом, ми можемо лише здогадуватись.

Наступний допит у протоколі позначено 6-им листопада, в якому висвітлили обвинувачення. Відтак наступний допит відбувався 13 грудня: він розпочався о 12 годині 30 хвилин і завершився о 16 годині 5 хвилин. На ньому було задано сім запитань, і усі вони стосувались причетності отця до УНО. 22 грудня о 23 годині 45 хвилин розпочався п’ятий допит, на якому було задано десять запитань, які також були про зв’язки з УНО, закінчився допит о 2 годині 45 хвилин.

Наступну ніч отець знову провів на допиті. Знову були запитання про УНО «Скеля» та про часопис «Добрий пастир». Загалом можна побачити, що було внесено до протоколу інформацію про вісімнадцять допитів, а чи їх насправді було стільки, ми не може знати. Допити проводились до 18 лютого 1950 року; в основному в нічний час або дуже рано; тривати могли як дві години, так і вісім. У протоколах двох допитів є зазначено час початку, але не вказано часу завершення.

Проаналізувавши допити, бачимо, що владика жодного разу не згадав якогось імені, яке б могло когось підставити. Також владика був твердий у своїй вірі, ніяким чином її не зрадивши. А на всі компрометуючі запитання казав, що його священнича совість забороняє відповісти на дане запитання.

28 лютого 1950 року Симеона Лукача направляють в загальний табір Міністерства внутрішніх справ (далі МВС) УРСР. Його звинуватили в антирадянській пропаганді, у тому, що він викладав в семінарії, говорив проповіді, писав статті в часописи, та священнодіяв, за те, що виковував свої обов’язки. Владику засудили до 10 років суворого режиму, плюс 5 років виселення у віддалені райони Радянського Союзу.

Симеона Лукача було відправлено на каторгу в Красноярський край. Оскільки медичне обстеження показало, що владика цілком здоровий, його відправили на роботу в лісоповал. Будучи на каторзі, владика підтримував зв’язки з рідними та з духовенством через листування, про що дізнаємся з листа отця Авксентія Бойчука, який вже у своєму листі до Йосифа Сліпого згадував про Симеона Лукача.

Коли в 1953 році помер Йосиф Сталін та до влади у Радянському Союзі прийшов Микита Хрущов, настала т. зв. «Відлига». У той час проводиться перегляд справ репресованих, і багатьох засуджених повертають з заслання. Так, 11 лютого 1955 року був звільнений Симеон Лукач, якому було дозволено повернутись у рідне село, куди і прибув владика в березні.

Хоча владиці було наказано «залягти на дно», та не проводити жодної діяльності, той, навіть не підлікувавшись після важких років каторги, знову береться за свою підпільну діяльність, створює в себе вдома підпільну семінарію та проводить підпільні богослужіння.

Щоб не викликати ніяких підозр зі сторони влади, влаштувався на роботу в рідному селі в місцевий Артіль «учотчиком». Попри це вів духовний провід цілого Богородчанського району.

У серпні 1962 році через провокацію було заарештовано владику Івана Слезюка. У його домі було проведено обшук, про який не попередили владику Симеона. У домі, де мешкав Симеон Лукач, обшук у червні 1962 року виявив велику кількість церковних речей та рукописів.

Після обшуку владику вдруге арештовують за «рецидивіську» діяльність. Кримінальні справи владик Івана Слезюка та Симеона Лукача об’єднають в одну. Його знову звинувачують за священничу діяльність та написання релігійних творів. Суд присудив обом по 10 років праці в таборах та 5 років виселення. Але дивлячись на їх немолодий вік, суд переглянув справу, та засудив владик до 5 років звичайного ув’язнення.

На численних допитах владика Симеон на все, що стосувалося його особи, давав правдиві і героїчні відповіді. Але кожного разу, коли мова заходила про когось іншого, кого можна було наразити на небезпеку, його відповідь завжди була незмінною: «На этот вопрос мои религиозные убеждения греко-католика запрещают мне давать ответ. Этот вопрос есть вопросом моей совести и поэтому дать ответ я отказываюсь».

Друге своє ув’язнення владика відбував у Станіславівській тюрмі, у «сотій» камері. Умови ув’язнення були жахливим, оскільки камера була розрахована на 100 осіб, а в ній перебувало близько 200 людей. Не зважаючи на погане ставлення до отця не тільки від представників керівництва тюрми, але і від деяких ув’язнених, був зразком ідеалу християнина. У одному з листів до свого брата згадує, що йому зробили якийсь укол, після чого він захворів. До виникнення хвороби також спричинились антисанітарія та вік владики. Лікарі, які були в тюрмі, поставили діагноз астма.

У березні 1964 року через критичний стан здоров’я був звільнений з ув’язнення і перевезений до рідного села Старуня. Радянська влада настільки турбувалася своєю репутацію, що навіть не встигла оформити всіх юридичних документів про те, що засудженого відпущено з тюрми.

Удома владику оглянув лікар, який констатував діагноз туберкульоз легень, тобто тюремні лікарі поставили неправильний діагноз. Незважаючи на свою хворобу, владика продовжував свою душпастирську діяльність: він щодня служив Літургію та уділяв треби.

Смерть владики

22 серпня 1964 року, на 71 році свого життя, у рідній хаті в селі Старуня помер як мученик за віру владика Симеон Лукач. Похований на сільському цвинтарі.

Ексгумація тіла була проведена 18 липня 2003 року судово-медичним експертом-криміналістом Івано-Франківського обласного бюро судово-медичних експертиз Омеляном Левицьким, за результатом якої був укладений «Акт судово-медичного дослідження № 73/3970-МК» від 28.08.2003».

На початку 90-х років XX століття православна громада с. Старуня перейшла у повному складі в лоно УГКЦ, а вже влітку 1991 року на кошти громади єпископові Симеону Лукачу звели пам’ятник біля церкви. Іменем єпископа названа і одна з сільських вулиць. Громада високо оцінила свого душпастиря, що був для неї не просто священиком, а, як і в ті далекі роки для семінарії, «магістром моральності».

У червні 2001 року папа Іван Павло ІІ проголосив єпископа Симеона Лукача блаженним.

2003 року затверджена і освячена ікона блаженного Симеона в м. Надвірна.

19 жовтня 2003 року мощі Симеона Лукача перенесли зі Старуні до архикатедрального собору Воскресіння Христового УГКЦ у м. Івано-Франківськ.