Владика Петро Крик

Єпископ-емерит

Народився	25 квітня 1945 року в с. Кобильниця Волоська (Любачівський повіт, Польща).
Священичі свячення	6 серпня 1971 року із рук Преосвященного Владислава Міжолека, єпископа-помічника Варшавського.
Єпископська хіротонія	3 лютого 2001 року у соборі Покрову Пресвятої Богородиці в Мюнхені (Німеччина).
Інтронізація	3 лютого 2001 року у соборі Покрову Пресвятої Богородиці в Мюнхені (Німеччина).

Дитинство і родина

Народився 25 квітня 1945 року в селі Кобильниця Волоська (Любачівський повіт, Польща). Його батьки Григорій та Анна Фещин були хліборобами. Навесні 1947 року сім’я разом з іншими односельчанами опинилися на території колишньої Східної Прусії в селі Гарш, що у Венгожевському повіті (Польща). Про своє дитинство та про досвід переселення владика добре пам’ятає: «Я є українцем з Польщі. В сорок сьомому році нас завезли в тогочасні німецькі землі, а загалом вивозити людей з України почали ще з тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Були люди, котрі зволікали, не хотіли їхати, але саме в тисяча дев’ятсот сорок сьомому році, після вбивства під Калінінградом польського генерала Свяческу, вивезли й тих 146 тисяч українців, які ще залишились. Тоді була гарна пропаганда, знаєте, що там все на них чекало: добробут, хата, а в реальності залишили в чистім полі — і робіть, що хочете. Часу на збори наші люди мали всього три години. Ну, що це таке — три години? Навряд чи багато встигнеш запакувати з того, що маєш за цей час. Люди ж хотіли взяти з собою усе: худобу, курей, меблі… Так от, польське військо оточувало село, і пильнувало, що хто мав брати, потім відправляли людей на потяг. Їхав він довго, кілька тижнів, бо й корови були, і ще багато чого. Навколо того всього ще й різні чутки ходили, то наші люди не хотіли по воді діставатися, бо боялися, що їх можуть потопити, а жити хотілося всім. У поляків, в свою чергу, свої чутки ходили, що приїхали бандити, бандерівці, і вони сильно нас боялися і були дуже обережні, бо, може, й дійсно бандити. А серед тих українців були в основному звичайнісінькі хлібороби, люди, котрі Богу духа винні, налякані, люди, які втратили свій дім, але найбільше — своє комфортне середовище, бо кожне село мало тоді церкву та читальню. Функціонували тоді й просвіти, в яких люди брали участь, а при просвітах завжди хори організовували: там співали і показували театральні вистави. Ще в ті роки наше село мало найращий хор, котрий виїжджав на конкурси і займав добрі місця. Коли ми приїхали, то застали старі німецькі будинки, які за якихось два роки стали обграбовані та практично знищені. То все була справа рук східних поляків, які мали великий страх та відразу до всього німецького, „не свого“. Вони, знаєте, навіть для опалення своїх будинків, щоб до лісу не ходити по дрова, брали з тих будинків двері чи вікна, чи підлогу. А коли наші люди туди прийшли, то в тих руїнах дали їм мешкати, і часто вони не мали навіть дверей. Будинків таких було дуже багато, і людей наших було багато. Бувало, що кілька родів змушені були однією купою жити. Часи були тяжкі, але люди все відремонтували. Загалом, всі залишилися самими собою, бо в тім селі все було по-українськи, так, як колись. Діти ходили до польської школи, а я, наприклад, не вмів ще тоді по-польськи розмовляти. Ми мешкали в такому собі присілку, де було десь сім українських родів. В тім часі нам помагало малесеньке село в двадцять хатів — Шаново. Туди ж прийшов отець Мирослав Ріпецький, і з тисяча дев’ятсот сорок сьомого року почали там служити Божественну Літургію. О, то була така собі наша Мекка, туди люди з’їжджалися з усіх околиць. Наприклад, туди їхали дитину хрестити, або шлюб взяти, і то було таким собі доказом, як українці прив’язані до всього рідного, і як хочуть всі важливі моменти свого життя пов’язати із своєю церквою. В нас до п’ятдесят шостого року те єдине, що давало людям сили — то була церква. Я ж був малий і ще не розумів, що то є. До діда мого, Андрія, приїздили в неділю ну десь 10 мужчин на роверах і правили суху службу Божу (бо не було священика). То вони збиралися, дідо мав завжди книги з собою, читав по-слов’янськи, і то також їм допомагало. Мій брат має близько тисячі інтерв’ю з тими людьми, котрі ще там продовжують жити; більшість, звичайно, на жаль, вже повмирала. Я самого повіту добре не пам’ятаю, бо я дуже малий був, лиш два роки мав. Українці ж там освоїлися, працювали і поволі вростали. В ті часи ми не могли нічого збудувати, ніякої церкви чи каплиці, бо була комуна. Хтось хотів щось збудувати, навіть і маленьке, та не мав можливості. Тому правили ми зазвичай по костелах, оскільки деякі латинські священики були досить прихильні до нас. Служба відбувалась зазвичай десь пополудні, і це відобразилось і на нашому обряді, бо ми не могли вповні розвинути наші богослуження. Ситуація повністю змінилась у тисяча дев’ятсот вісімдесят третьому році, коли впала комуна. Ми тоді десь сорок церков збудували по всій Польщі. Тепер кожний округ чи село, чи містечко має свою церкву, і люди ходять туди. Було й таке, що якусь стару церкву перенесли на північ, а вона майже розвалилась, погнила, але зробили їй реконструкцію і вона продовжує там людям служити. Вони ж згадують та пишаються, що вона разом з народом туди прийшла».

Освіта

Навчання у початковій школі Петро Крик розпочав у селі Гарш, а завершив в селі Крузи, що у повіті Біскупєц (Польща). Згодом продовжував навчання в загальноосвітньому ліцеї в Гіжицько (Польща). Після його завершення та отримання атестату зрілості, у 1964 році поступив у духовну семінарію «Гозіанум» в Ольштині. У 1965 році, у зв’язку із переслідуванням Католицької Церкви у Польщі, будучи семінаристом, був призваний на військову службу. Зародження свого покликання Преосвященний Петро (Крик) пов’язує одразу із кількома особистостями із його життя: «Був один дуже добрий священик в Бжесько, він був поляк, дуже мудрий був. Звичайно, дідо мій. Він жив дуже праведно, і ніколи не кривив душею. Як приходила пора, то він на колінах на спеціальному п’єці молився; хай в півголоса, але щоденно молився. Ніколи не соромився, а навпаки — боявся і тримався свого народу, своєї церкви. В семінарії був отець Ріпецький, мітрат наш. А ще якось довелось мені зустрітися з Каролем Войтилою (Папа Іоанн Павло ІІ — прим. авт.). Він був молодим єпископом, а потім став молодим Папою в 56 років. То було раз так, що святкувалися якісь урочистоті в одному німецькому місті. Ну, була там вечеря чи обід спільний, і він прийшов туди такий гордий, з примусом. Подивився на наш той стіл весь і каже: „О, то вам ліпше живеться, як нам — єпископам“. А я кажу: „То запрошуємо…“ На це була мені відповідь: „Дякую, я вже їв. А вам бажаю смачного до самого кінця“ (сміється) Здавалося б, такі банальні речі, але найбільше запам’ятовуються. Він й справді був дуже відкритий та щирий, по горах ходив, з молоддю на каяках плавав, часто зі всіма спілкувався».

Священиче служіння

Після військової служби навчався у Варшавській семінарії, яку закінчив у 1971 році. 27 червня 1971 року отримав дияконські свячення, а 6 серпня 1971 року — священиче рукоположення із рук Преосвященного Владислава Міжолека, єпископа-помічника Варшавського.

Душпастирював серед українців, що проживали на західно-північних землях теперішньої Польщі (міста Щецін та Колобжег).

З 1979 року й аж до 2001 року став душпастирем для українців у містах Вроцлав, Жмігруд та Познань, Сьроді Сьльонскій, Олаві, Олесниці, Єленій Горі, Ґлоґів і Валбжиху. Також тривалий час виконував обов’язки декана Вроцлавсько-Ліґницького.

У 1986 році отримав призначення на крилошанина Перемиської катедральної капітули. Відтак у 1989 року став єпархіальним радником, а в 1992 році за сумлінне служіння для Церкви нагороджений мітрою.

2 вересня 1996 року призначений протосинкелом новоствореної Вроцлавсько-Ґданської єпархії візантійського обряду в Польщі. Після смерті єпископа Вроцлавсько-Ґданського Теодора Майковича у 1998–1999 роках був Адміністратором вакантної Вроцлавсько-Ґданської єпархії.

Єпископська діяльність

19 грудня 2000 року Папа Римський Іван Павло II призначив священика Петра Крика Апостольським екзархом для українців-католиків у Німеччині і Скандинавії. Єпископська хіротонія і введення на престіл відбулося 3 лютого 2001 року у соборі Покрову Пресвятої Богородиці в Мюнхені. Головним святителем був митрополит Перемисько-Варшавський Іван Мартиняк, а співсвятителями — єпископи Михайло Гринчишин, Апостольський екзарх у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, та Юліан Ґбур, єпарх Стрийський.

Впродовж свого єпископського служіння владика Петро Крик був запрошений до праці у міґраційній комісії Німецької Єпископської конференції, у комісії «Weltkirche» Німецької Єпископської конференції, а також у підкомісії «Trägerkreis der Aktion Renovabis».

У четвер, 18 лютого 2021 року, у Ватикані повідомлено про те, що Папа Франциск прийняв зречення владики Петра Крика, титулярного єпископа Кастрамартійського, з уряду Апостольського екзарха для українців візантійського обряду, що проживають у Німеччині та в Скандинавії.

Водночас, повідомляється про те, що Святіший Отець призначив Апостольським екзархом для українців візантійського обряду у Німеччині та в Скандинавії владику Богдана Дзюраха, ЧНІ, титулярного єпископа Ваґадського, дотеперішнього куріального єпископа Курії Верховного Архиєпископа та Секретаря Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви.

Контактна інформація

Адреса: Postfach 86 01 21, 81628 Munchen, DEUTSCHLAND-НІМЕЧЧИНА

Телефон: +49 (089) 99728-38-13
Факс: +49 (089) 99728-38-18

Ел. пошта: [email protected]