СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Миколай Чарнецький
Екзарх Волині та Полісся, блаженний священномученик УГКЦ
Народився | 14 грудня 1884 року у західноукраїнському селі Семаківці на Станіславівщині. |
Священичі свячення | 2 жовтня 1909 року із рук єпископа Станіславівського владики Григорія Хомишина. |
Єпископська хіротонія | 2 лютого 1931 року у м. Римі (Італія). |
Помер | 2 квітня 1959 року. |
Дитинство і родина
Апостол українського народу Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 року у західноукраїнському селі Семаківці на Станіславівщині. Батьки його, Олександр Чарнецький і Параскева з роду Притоцьких, були простими селянами, що жили і працювали при парафії о. Каратницького, котрий опікувався їх багатодітною родиною. Його мати була сиротою й виховувалася на приходстві о. Каратницького. Священиче подружжя найбільш полюбило малого Миколая, хоча було прихильне до усіх дев’ятьох малих Чарнецьких. Малий Миколай ріс у лагідній духовній атмосфері і був найстаршою дитиною в сім’ї. В юності мріяв стати військовим, не раз задивляючись на австрійських уланів.
Його батько працював у великому господарстві пароха села Семаківці. Таким чином, найстарший син Миколай мав можливість часто бувати вдома у священника. Завдяки їмості хлопця взяли у шестикласну школу в сусіднє село Товмач.
Освіта
Початкову освіту і середні класи закінчив у с. Товмач і вступив до гімназії Святого Миколая у Станіславові (теперішній Івано-Франківськ). У гімназії Миколай відзначався великою пильністю і добротою — Святий Дух діяв у тій душі, яка завжди була відкрита Його натхненню і йому послушна. Ось як згадує про нього його гімназійний товариш о. Атанасій Тимків: «Відзначався взірцевою поведінкою, згідний з усіма, нікому не робив прикрості, мовчаливий, пильний у виконанні своїх обов’язків, точний і покірний, правдомовний, нікому не завидував. У його присутності не можна було зле говорити про других, навіть жартома, або прозивати, бо він все ставав в їх обороні. Мав бистрий ум і сильну пам’ять. Скромне носив убрання і був задоволений тим, що має».
Покликання Чарнецького до духовного стану визрівало вже в юнацькому віці. Незабаром він заявив про своє бажання присвятити себе Богові як священник і вступив до духовної семінарії в Станіславові. За підтримки владики Григорія Хомишина в 1903 році Миколай їде на навчання до Рима, де протягом шести років вивчає філософію і богослов’я в Українській колегії, що на той час називалася Папська руська колегія при церкві Св. мучеників Сергія і Вакха. Разом з ним в семінарії навчався Омелян Ковч, Леонід Федоров, який згодом став екзархом для греко-католиків в Росії, на старших курсах був ще один майбутній мученик Йосафат Коциловський.
Під час візиту до України у Станіславові 18 і 21 вересня 1909 року єпископ Григорій Хомишин уділив Миколаю Чарнецькому піддияконські і дияконські свячення.
2 жовтня 1909 року єпископ Григорій Хомишин рукоположив Миколая на священника. Свою першу Службу Божу о. Миколай відслужив у рідних Семаківцях. Мало хто стримував сльози зворушення: син убогих селян став вченим священником.
Після приміційної Літургії він повертається до Рима, щоб продовжити навчання. Закінчивши свої студії у Римі, здобуває ступінь доктора богослов’я. Захист докторської роботи з богослов’я відбувся 16 листопада 1909 року в Римі, в університеті Урбаніанум, що належав до Конгрегації поширення віри.
Священниче служіння
Восени 1910 року о. Чарнецький повертається до Станіславова і стає професором філософії та фундаментальної догматики. Водночас виконує функції духівника семінарії, ревно працюючи над освяченням своїм та довірених його опіці душ. У семінарії він є взірцем покори та аскези, а також великої жертовної любові для семінаристів і викладачів.
Свої слова о. Миколай скріплював прикладом власного життя. Його побожність промовляла голосніше, ніж усі повчання, що їх він давав семінаристам кожного вечора. Тож недивно, що всі вважали його за «Божого чоловіка». Дух молитви та аскези о. Миколая створював у семінарії атмосферу надприродного життя. Ось як про нього писав один з відвідувачів семінарії о. Йосафат Жан, ЧСВВ: «Я змінив мій латинський обряд на візантійський у 1911 році. Після своєї першої Святої Літургії у візантійському обряді я поїхав у Станіславів. Там я привітав ректора семінарії з гарним заведеним порядком у семінарії та із надзвичайно високою духовністю поміж семінаристів. Ректор відповів, що мені слід привітати з цим отця-духівника семінарії, преп. Миколая Чарнецького. І він додав: „Це справжній і чудовий аскет“. Я пішов до кімнати преподобного о. Чарнецького і запитав його, якими засобами йому вдалося запровадити своїх семінаристів на такий чудовий шлях? — „Набожністю до Найсвятішого Серця. Наш Господь обіцяв благословити всі починання Його відданих слуг“». Як згадує о. Атанасій Тимків, о. Чарнецький відзначався глибокою євхаристійною побожністю, „прекрасно і довго робив благодарення по Службі Божій, відбував адораційні години, жив Пресвятою Євхаристією“.
У 1914 році вибухнула Перша світова війна, семінарію тимчасово закрили, і отець Чарнецький служив у місцевій катедрі: найчастіше сповідав. «Миколай відрізнявся від сповідників, що через годину „перемолочували“ цілу скирту каянників і тікали зі сповідальниці наче з місця під обстрілом, (…) сповідав доволі довго. Здавалося часом, що будив у серці каянника якесь сум’яття, аби дістатися до самого дна грішної душі». В період війни не лише обласне місто, але й десятки малих сіл нинішньої Івано-Франківщини залишилися без душпастирів. Професор Чарнецький не нехтував можливістю послужити простим людям, «часто-густо ночував у стіжках сіна». Заразився тифом і був на порозі смерті, але видужав, бо Бог мав ще багато планів на нього. Станіславівську гімназію ще двічі відкривали і закривали у повоєнний період. Миколай Чарнецький віддав навчанню і формуванню майбутніх священиків десять років свого життя. Чимало його випускників вступало до монастиря.
Серце о. Миколая також поривалося до монашого життя. На початку 1918 року два монахи Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Йосиф Схрейверс та о. Йосиф Бала відвідали семінарію. Отець Чарнецький раніше вже чув про Чин отців редемптористів, але не мав нагоди ближче з ним познайомитися. Пізнавши харизму Згромадження, він вирішує вступити до цього Чину, котрий щойно розгортав свою діяльність в Галичині. Владика Хомишин з важким серцем відпускав о. Миколая, кажучи: «Отак найліпші мене покидають!» У жовтні 1919 року о. Чарнецький вступає до новіціяту отців редемптористів у Збоїськах поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 року, складає свої перші монаші обіти. Отець Стефан Бахталовський згадує: «Новиків було поважне число. Всіх їх будував і бадьорив на дусі своїм прикладом о. Чарнецький. Він точно й радо виконував усі обов’язки, вправи і праці новіціяту, навіть такі, що їх не мав обов’язку сповняти. Все те виконував зовсім природно, без найменшого сліду самохвальби. Нічим не вирізнявся від других, хіба більшою ревністю і покорою».
Описуючи монаше та священниче подвижництво отця Чарнецького, о. Р. Костенобль зазначає: «Всюди він уходив за святого монаха і місіонара. Не менше в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ. Я ніколи не запримітив, щоб він мав найменшу трудність з яким отцем або братом в Згромадженні, ніколи я не чув найменшої критики відносно якого брата. Добрий отець, був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших дрібницях. Він не занедбував жодної вправи, приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Найсв. Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію і т. д., духовне читання, — живе правило. Великий подиву гідний святий. Досконалий монах — священик і апостол».
Влітку 1924 року двоє львівських редемптористів — о. Миколай Чарнецький та о. Роман Бахтальовський пустилися у небезпечну дорогу: вони перетнули заборонений для галичан «сокальський кордон» і прийшли на Волинь. Поляки не наважилася зупинити монахів, які йшли «поклонитися місцям святого Йосафата Кунцевича». Ідея «проникнення» на Волинь, де тоді жило багато переселенців з Галичини, належала отцю Чарнецькому.
Доти він упродовж п’яти років всіляко намагався послужити своїм співбратам, займаючи керівні посади у монастирях редемптористів. Не припиняв викладати, адже на той період далеко не кожен міг похвалитися таким рівнем освіченості і знанням мов. Парафія редемптористів у Станіславові, монастирі в Збоїсках, Голоско, у Львові (тепер на вулиці Івана Франка), семінарія — так схематично можна накреслити шлях служіння і вчителювання «римського доктора». Також йому належали переклади з італійської основних творів засновника редептористів святого Альфонса де Ліґуорі. Проте ні адміністративні посади, ні можливість навчати не давали Миколаю Чарнецькому того, чого насправді він прагнув: «… серце праведника немов передбачає Божі наміри: воно тужить за широкими просторами Сходу, де почитають Христа в прекрасних обрядах, повних таємниць, смутку за Богом, нескінченної символіки. (…) Миколай має природний потяг до містики, тому й манить його східний обряд», — так пояснює «втечу» на Волинь компаньйон Чарнецького у тій подорожі о. Роман Бахталовський.
Через два роки дорога редемптористам на Волинь була відкрита: латинський єпископ Луцька Адольф Шельонжек сам запросив місіонерів дати реколекції кільком православним монахам, які хотіли повернутися в лоно Католицької Церкви. Однією з вимог луцького екзарха було те, щоб серед місіонерів перейшов на Волинь отець Миколай Чарнецький. Спершу галицькі монахи обслуговували села, де мешкали переселенці. Більшість зустрічали їх радо, але о. Бахтальовський згадує випадок, коли православний священик на чолі своєї громади чекав о. Миколая з сокирою під церквою. Восени 1926 року редемпотристи відкрили перший монастир в Костополі. Чарнецький виконував певний час роль настоятеля. Невдовзі єпископ Шельонжек змінив своє ставлення до греко-католиків, коли вони попросили дозволу заснувати в його дієцезії парафію.
Прагнучи працювати задля єдності християн і навернення духовно опущених людей, у 1926 році отці редемптористи Львівської провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Як ревного місіонера, туди було послано о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Своєю ерудованістю, а поряд з цим, простотою, духом східних Отців, вабить до себе народ, а через себе — до Христа та Вселенської Церкви.
Через рік, 1928 року, у Дубно відкрили папську семінарію. Римо-католицький владика Шельонжек знову звертається за допомогою до отця Чарнецького, аби той читав для семінаристів лекції про східний обряд і провадив практичні заняття з літургіки. Семінарія, щоправда, існувала лише рік. Розгоралося питання про єпископа східного обряду на північно-західних теренах Польщі (Волинь, Холмщина, Полісся, Біла Русь).
Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю ієромонаха Миколая Чарнецького, папа Пій XI у 1931 році призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. Приголомшений він пише співбратам: «… Мене вдарив грім… прошу всіх о ласкаві молитви, яко нищ і убог єсьм аз». На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років як місіонер та єпископ. Єпископська хіротонія о. Миколая Чарнецького відбулася 2 лютого 1931 року у м. Римі (Італія). Головним святителем під час хіротонії став Станіславівський єпископ Григорій Хомишин, а співсвятителями — владика Джованні Меле, єпископ Лунгро для італо-албанців в Італії, та владика Петрас Пранчішкус Бачис, титулярний єпископ Олімпа. Митрополит Андрей Шептицький у посланні з нагоди свячень пише: «Преосв. Миколай є монахом всеціло відданим справі Унії, що… по-божому розуміє потреби і труднощі уніостичної праці серед українського і білоруського народу… Вмів у своїх обрядах пристосуватися до потреб народу».
Єпископська діяльність
Зважаючи на геополітичне становище тих земель, сан єпископа був, радше, випробуванням, ніж почестю. Поляки особливо холодно відгукнулися на таке рішення Римського Престолу. Владика Чарнецький терпить приниження від польської влади, яка заявила, що «знає такого священика, але не знає такого єпископа». Навіть, щоб посповідатися під час однієї з візитації у редемпториста, Чарнецькому потрібен був дозвіл від місцевого латинського пароха. Натомість до тихого, сповненого віри владики Миколая тягнуться вірні: як і колись простим монахом, єпископ їздить від села до села, від міста до міста, де були українські чи білоруські греко-католицькі громади, дуже нечасто, але посвячує церкви. Однак, якщо до нього приходила громада православних, яка хотіла перейти до греко-католиків, він мусів відправити їх до латинського єпископа. Згодом, на Волині розійшлася чутка, що Чарнецький «не має жодної влади».
Роздумуючи над життям Христа, владика Миколай готував себе до мучеництва за віру. Знаменним з цього огляду був випадок, що стався під час його єпископських свячень в Римі. Після накладення мітри на його голову, вона зсунулася і впала на долівку. Присутні потрактували це як зловісний знак, на що нововисвячений владика відповів до тих, що стояли поблизу: «Можливо, і я покладу голову як св. Йосафат». І справді, хоч Господь не готував владиці Чарнецькому кривавого мучеництва, справжнім мучеництвом були роки переслідувань та великих терпінь в комуністичних таборах. Перший український владика-редемпторист від початку зазнав переслідувань. Так, у 1939 році, під час першої радянської окупації, отців редемптористів вигнали з Волині, а разом з ними й владику Миколая. Тому він був змушений оселитися у Львові, в монастирі на вулиці Зибликевича (тепер це вулиця Івана Франка). Щоб якось прожити, виконував важку фізичну працю: «тесав каміння».
Після відновлення діяльності Львівської богословської академії в 1941 році владика Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов’я. Завдяки внутрішньому спокоєві, опертому на міцній та непохитній вірі у Боже Провидіння, глибокій покорі та молитовному духові, студенти вважали владику за святого. Як вони самі стверджували, владика Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі.
Єпископ Чарнецький виховував молодих студентів у дусі дитинного довір’я до Божого Провидіння та опіки. Своїм власним життям, своєю надією на Божу силу та допомогу владика подавав їм живе свідчення істинного християнського життя. Отець Степан Вівчарук, що на той час ще був студентом єпископа, згадує: «Це було під час бомбардування Львова: ми були в класі, і раптом сирена повідомила про нанесення повітряного удару на місто. Але Кир Миколай спокійно продовжував свою лекцію.
Коли місто вже почали бомбардувати, деякі семінаристи налякались. Зауваживши це, Преосвященний впевненим тоном звернувся до них: «Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не бійтеся, ми є в Божих руках»». Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину в 1944 році, почалась довга і важка Хресна дорога владики Миколая Чарнецького. 11 квітня 1945 року, близько 23:00 год., Миколая Чарнецького заарештували. У нього забрали нагрудний єпископський хрест і перстень. На порозі кир Миколай попросив протоігумена о. де Вохта про останнє розгрішення. Його тримали у в’язниці НКВД на вул. Лонцького і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били… Зі слів Світлани Гуркіної, яка аналізувала кримінальну справу Миколая Чарнецького, інформацію на нього почали збирати органи львівського НКВС ще в грудні 1939-го в так званій оперативній справі під кодовою назвою «Ходячі». «Обшук під час арешту кир Миколая тривав 3 ⅓ год (з 21:00 до 0:20) при трьох свідках із співбратів-редемптористів», — пише Світлана Гуркіна.
Згодом єпископа перевели до Києва, де його тримали цілий рік, аж поки справу розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як «агентові Ватикану» — 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку владику Чарнецького разом з митрополитом Йосифом Сліпим відіслали до сибірського містечка Маріїнська, Кемеровської області, а пізніше його часто переводили з одної зони до іншої.
Згідно з достовірними джерелами, за час свого ув’язнення, — від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році, — єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв’язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім’я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду. Згодом не раз зустрічався на етапах і в таборах із владикою Йосифом Сліпим, який стверджував, що Чарнецький і в нелюдських умовах продовжував душпастирювати, особливо старався уділяти в’язням улюблене для нього Таїнство Сповіді: «сповідав багато і, як хтось сказав там, зробив з ляґра монастир».
Він був настільки правдомовним, що патріарх Йосип Сліпий казав, що це людина свята, але не до життя, бо не вміє брехати, навіть на допитах. Одного разу спецагент почав його бити та стрибати на ньому. Миколай Чарнецький подивився на нього і запитав: «Навіщо ти це робиш, синку?». Наступного дня цей слідчий прийшов до нього, покаявся і охрестився. Це особливий знак сильної покори.
Останні роки свого ув’язнення владика Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 році стан здоров’я владики настільки погіршився, що лікарі навіть не давали надії на життя, йому вже навіть пошили одяг, у якому ховали в’язнів. Табірне керівництво вважало його за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати владику до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.
Отож, у 1956 році владика Миколай Чарнецький повернувся до Львова. Редемптористи о. П. Дмуховський, о. Б. Репетило та інші поїхали на залізничний вокзал зустрічати свого єпископа. Сестри Милосердя св. Вінкентія с. Онисима Римик та с. Миколая Пандрак, що були свідками його повернення, згадують: «Наші священики привели його з вокзалу до нас на вул. Огієнка — там мешкало біля двадцяти сестер. Як увійшов, запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра і кості. Коли сестри побачили владику такого виснаженого, дуже худого, з палицею, вони розплакалися. По хвилині мовчанки владика звернувся до них: «Дорогі діти, не плачте, а радше ходімо до каплички і разом заспіваймо „Тебе Бога хвалимо“».
Владика тричі хворів на гепатит (жовтяницю), мав багато інших недуг, а тому відразу мусив лягти до лікарні. Всі думали, що владика Миколай вже багато не проживе, але Господь продовжив його життя, адже цей духовний батько був таким потрібним Українській Церкві. Через деякий час владика видужав, що здавалося чудом. Опісля він замешкав з братом Климентієм, ЧНІ, на вулиці Вечірній, 7, де за владикою Чарнецьким дбайливо доглядали співбрати та сестри Милосердя. Тут єпископ продовжував свій апостолят молитви та терпіння. У самітній кімнаті, як у келії, молився та читав. Ті, хто відвідував його, розповідали, що часом бачили владику в стані духовного захоплення. Навіть коли був тяжко хворий, владика Миколай залишався вірним своїй місії Доброго Пастиря: духовно підтримував своїх співбратів, готував кандидатів до священства, висвятив понад десять священників.
І все ж чудесне покращення стану здоров’я владики не було тривалим. 2 квітня 1959 року, у Хрестопоклінну неділю, владика Миколай відійшов по вічну нагороду до свого Господа. Його останніми словами було тепле звернення до Матері Божої Неустанної Помочі, до якої завжди мав велике синівське довір’я. Похорон владики Чарнецького відбувся 4 квітня 1959 року. Опис похорону, що зберігся в архіві Йорктонської провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя, закінчується такими словами: «Ми думаємо, що прийде день, коли він буде канонізований, бо він був справді святим єпископом».
Спочатку був похований Кульпарківському цвинтарі (в районі нинішніх вулиць Симоненка-Володимира Великого у Львові), куди, не зважаючи на суворий контроль комуністичної влади, на могилу владики Миколая відразу почали приходити вірні. У 1960-х роках, під час ліквідації Кульпарківського цвинтаря, перепохований на Личаківському цвинтарі.
Всі, хто знав владику Миколая, одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей звертаються до владики Миколая у своїх молитвах та отримують поміч за його заступництвом. Це незабутнє пережиття святості та могутнього заступництва перед Богом відчуваємо під час молитовної зустрічі з владикою біля його могили на Личаківському цвинтарі. Люди постійно приходять на цвинтар, де поховано владику Миколая і завдяки його заступництву випрошують у Бога різні ласки. Так, одна жінка, якій вже мали ампутувати хвору руку, набрала землі з могили владики Миколая, приклала до руки й одужала. Саме відтоді люди стали часто брати цілющу землю з могили владики.
Зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам’яті владики Миколая Чарнецького, зокрема, його витривалість, мужність та вірність Христовій Церкві, виявлені в часи переслідувань, в 1960 році розпочато беатифікаційний процес. 2 березня 2001 року процес завершився на єпархіяльному рівні і справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 року богословська комісія ствердила достовірність мучеництва владики Миколая Чарнецького, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію єпископа Миколая Чарнецького як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 року у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Миколая Чарнецького блаженним.
4 липня 2002 року мощі блаженного перенесли в храм Свщм. Йосафата у м. Львові, де вони перебуваються і сьогодні.
