СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Костянтин Чехович
Єпископ Перемишльський, Самбірський і Сяноцький
Народився | 15 жовтня 1847 року в селі Дев’ятир, тодішнього Равського повіту Королівства Галіції та Лодомерії Австро-Угорської імперії (сьогодні — Жовківський район). |
Священничі свячення | 5 січня 1873 року з рук владики Івана Сатурніна Ступницького, єпископа Перемишльського. |
Єпископська хіротонія | 21 лютого 1897 року у храмі Святого Івана Хрестителя у м. Перемишлі. |
Помер | 28 квітня 1915 року у м. Перемишлі. |
Дитинство та родина
Костянтин Чехович народився 15 жовтня 1847 року в селі Дев’ятир, тодішнього Равського повіту Королівства Галіції та Лодомерії Австро-Угорської імперії (сьогодні — Жовківський район) в сім’ї пароха Дев’ятиря отця Йосифа Чеховича та його дружини Антоніни з священничого роду Паславських, що походив з місцевості Губиця поблизу Дрогобича. Вихований у сільській українській греко-католицькій громаді, Чехович з раннього віку був занурений у церковні традиції, оскільки роль його батька формувала повсякденне життя та соціальний статус родини. Це середовище дало йому фундаментальний досвід літургійних практик, релігійної освіти та збереження українських культурних звичаїв у багатоетнічній тканині Галичини.
Його зростання припало на переломний період в австрійській Галичині XIХ століття, що ознаменувався українським національним пробудженням, яке сприяло зростанню почуття етнічної ідентичності завдяки зусиллям з культурного та мовного відродження. Водночас регіон переживав постійну напруженість між польським та українським населенням, що загострювалася боротьбою за політичне представництво у межах австрійського панування та конкуренцією за вплив у місцевій адміністрації та освіті.
Освіта
У 1858 році закінчив Головну нормальну школу в Яворові. Цей заклад забезпечив фундаментальну освіту в регіоні, відомому своїм мультикультурним впливом під австро-угорським правлінням, закладаючи основу для його майбутнього духовного шляху. У 1868 році закінчив гімназію та у 1871 році — богослов’я у Львові. 12 вересня 1872 року в Любенях відбувся шлюб Костянтина Чеховича та Марії з роду Сінкевичів. Та, тривав цей шлюб недовго. Марія померла 12 серпня 1873 року у віці 17 років, залишивши Костянтина Чеховича вдівцем лише через сім місяців після його священничого рукоположення та менш ніж через рік після їхнього весілля.
Священниче служіння
Після прийняття Таїнства Священства 5 січня 1873 року з рук Перемишльського єпископа Івана Сатурніна Ступницького був призначений сотрудником в Молодичу, допомагаючи у літургійних обов’язках, катехизації та підтримці громади. 1875 року отець Костянтин став префектом Львівської духовної семінарії, де він займався формуванням студентів та дисципліною до 1877 року, сприяючи вихованню майбутніх священиків у період зростання української національної свідомості в Галичині. У 1876 році після смерті батька став парохом рідного села Дев’ятир. Деякий час був душпастирем, згодом став канцлером Перемишльської єпархії.
5 грудня 1887 року був виданий дозвіл цісаря на призначення отця Костянтина Чеховича каноніком Перемишльської капітули УГКЦ. З 1888 по 1890 рік він обіймав посаду ректора Греко-католицької богословської семінарії в Перемишлі, провадячи підготовку майбутніх священиків та роблячи внесок у розвиток закладу на тлі зростаючого попиту на українськомовне навчання.
22 січня 1888 року єпископ Іван Сатурнін Ступницький призначив його екзаменатором просинодальним, референтом та радником консисторіяльним, ректором Львівської дієцезіяльної духовної семінарії. У 1890 році отець Костянтин Чехович став радником подружнього суду. Упродовж священничого служіння обіймав також посади куріяльного канцлера, папського шамбеляна (камерґера), архипресвітера капітульного (1896 р.). Після смерті єпископа Юліяна Пелеша був призначений вікарієм, єпархіальним адміністратором з правом використання понтифікалій.
У 1895 році Чехович вступив у галицьку політику як депутат Сейму Крайового, регіонального сейму Галичини під австрійським правлінням, представляючи українські інтереси протягом чотирьох термінів (VII-X) до 1914 року. Він відстоював права українців у багатокультурній провінції, де польське панування часто маргіналізувало русинські (українські) громади, та зосереджувався на культурних та економічних ініціативах для зміцнення національної самостійності. На початку 1912 року він змінив Андрея Шептицького на посаді віце-маршала сейму, що посилило його вплив у законодавчих процесах.
Політична діяльність Чеховича перепліталася з економічним розширенням можливостей українців, оскільки він допоміг створити ключові фінансові установи, зокрема ощадний банк «Українська щадниця», Товариство взаємного кредитування «Віра» та фонд ремісників «Міщанська каса». Ці організації надавали позики та підтримку українським підприємствам і кооперативам, долаючи економічні труднощі в Галичині з польською більшістю та сприяючи стійкості громад. Долаючи напруженість між польськими та українськими фракціями в сеймі, Костянтин Чехович сприяв діалогу та прагматичній співпраці, надаючи пріоритет розвитку України, не відчужуючи ширших провінційних інтересів.
Його внесок приніс йому помітні нагороди: у 1897 році папську медаль «Fidei et Virtuti» за вірну службу, а у 1899 році австрійський орден Залізної корони (другого ступеня) за громадянські заслуги.
Єпископська діяльність
17 листопада 1896 року після смерті єпископа Юліана Пелеша іменований єпископом Перемишльським, Самбірським і Сяноцьким. 21 лютого 1897 року у Перемишлі відбулася єпископська хіротонія з Чином інтронізації. Головним святителем став владика Сильвестр Сембратович, митрополит Львівський і Галицький, а співсвятителями — владика Лукаш Солецькі, єпископ Перемишльський, владика Якуб Глазер, титулярний єпископ Габали, владика Юліан Сас-Куїловський, тодішній єпископ Станіславівський, та владика Йозеф Вебер, титулярний єпископ Темнуса.
Під час свого перебування на посаді єпископа Перемишльського з 1896 по 1915 рік Костянтин Чехович запровадив низку реформ, спрямованих на зміцнення українських греко-католицьких інституцій під тиском полонізації в Галичині. Ці ініціативи були зосереджені на покращенні духовної освіти, запрошенні жіночих монаших згромаджень — сестер-василіянок та сестер-служебниць для душпастирської та освітньої підтримки, а також на сприянні збереженню української культури та мови для зміцнення ідентичності громади в сільських парафіях.
Наріжним каменем освітніх реформ Чеховича був нагляд за будівництвом нової будівлі для Греко-католицької богословської семінарії в Перемишлі. Раніше, обіймаючи посаду ректора семінарії з 1888 по 1890 рік, він розпочав підготовку на початку 1900-х років, будівництво якої розпочалося в 1910 році за проектом львівського архітектора Яна Левинського. Трикрила споруда, завершена та відкрита в 1912 році, поєднувала елементи галицького історизму, сецесії та народного мистецтва, слугуючи життєво важливим центром підготовки духовенства для протидії загрозам русифікації та забезпечення формування священиків української орієнтації.
Далі Костянтин Чехович зосередився на пастирському оновленні та розвитку громад, провівши єпархіальний синод у 1898 році, присвячений церковному управлінню та заохоченню священників до створення сільських читалень та участі в освітніх ініціативах по всій Галичині. Щоб зберегти українську спадщину від асиміляції, єпископ Чехович пропагував використання української мови в Літургії та освіті, підтримуючи катехизації народними мовами, шкільні читанки, такі як «Рідна хата», та українську мову як засіб навчання в парафіяльних школах, таких як школа в Жужелі.
Єпископ Чехович також сприяв розвитку жіночої освіти, заснувавши Руський інститут для дівчат (Ruski Instytut dla Dziewcząt) у Перемишлі. Це був спеціалізований заклад вищої освіти для українських жінок. Таким чином архиєрей виріши проблему доступу до неї, що виникла через польські системи. На додаток до цього, він підтримував запровадження монаших згромаджень для сприяння освіті та пастирській опіці дівчат: у 1902 році в Перемишлі було засновано монастир сестер-василіанок, який зосереджувався на формуванні молоді; так само він підтримував Сестер служебниць Непорочної Марії, перший монастир яких відкрився в єпархії у 1892 році під його матеріальним та духовним патронатом, з акцентом на догляді за дітьми, благодійності та навчанні українською мовою.
Як місток між громадами, він підтримував дружні стосунки з польським населенням та римо-католицьким духовенством, ставши співорганізатором конференції галицьких єпископів трьох обрядів у 1906 році та беручи участь у спільних релігійних заходах.
Єпископ Костянтин Чехович у довіреній його проводу Перемишльсько-Самбірській-Сяноцькій єпархії посвятив близько ста церков та відвідав більше ніж двадцять деканатів.
Костянтин Чехович як греко-католицький єпископ увійшов до Галицького крайового сейму як віріліст з 1896 року. Зокрема він виконував обов’язки заступника маршалка у 1898–1901 та 1912–1914 роках, а в 1912 році був посвячений у дворянство як Ріттер фон Чехович (Konstantyn Ritter von Czechowicz), отримавши лицарський титул від цісаря Австро-Угорщини за свою громадську службу.
Попри це, єпископ Чехович був прихильником народовецької течії і противником москвофільської. Більшість капітули і священників були за його єпископства свідомі українці.
Він також робив внесок у душпастирську опіку над українськими емігрантами в Америці, співпрацюючи з митрополитом Андреєм Шептицьким.
За свою активну діяльність отримав відзнаки: прелат домовий, асистент трону Папи, граф Риму, кавалер-лицар Великого хреста Ордену Святого Гробу в Єрусалимі, Ордену Залізної корони ІІ-го класу, таємний радник цісаря, член Палати панів Райхсрату, посол Галицького Сейму.
Вибух Першої світової війни застав владику Костянтина Чеховича в Марієнбаді. Він швидко повернувся до Перемишля, і через наближення російських імперських військ відразу видав для священників та вірних необхідні постанови.
Під час Першої світової війни єпископ Костянтин Чехович залишався на чолі Перемишльської греко-католицької єпархії посеред ескалації кризи, оскільки регіон став центральним пунктом австро-угорської оборони від російського вторгнення на Східному фронті. Єпархія, що охоплювала райони навколо Перемишля, Самбора та Сянока, зіткнулася з серйозними проблемами через військові мобілізації, евакуації та тривалу облогу Перемишльської фортеці, яка розпочалася у вересні 1914 року та посилювалася до початку 1915 року.
Виконуючи свої душпастирські обов’язки, владика Костянтин Чехович надавав життєво важливу духовну підтримку як солдатам, так і цивільному населенню, яке переживало злидні облоги, зокрема нестачу їжі та медикаментів. Помітний приклад його відданості стався 19 січня 1915 року, коли він освятив Йорданську воду за традиційним обрядом, адаптованим до умов воєнного часу; через ризик російських повітряних бомбардувань церемонію на річці Сян було змінено, проте вона символізувала стійкість та безперервність віри серед оточення фортеці. Ці дії допомогли зберегти релігійні практики та зміцнити громадський моральний дух в обложеному місті, де церква служила притулком для віруючих.
Йорданське водосвяття в оточеному Перемишлі, 19 січня 1915 року.
Під час усієї облоги Перемишля єпископ перебував у місті, попри застереження і прохання покинути місто. Здоров’я єпископа підірвали військові операції, переслідування австрійською владою католиків східного обряду, їх звинувачення у несприйнятті політики австрійської влади, звинувачення цісаря Франца Йозефа І у нелояльності.
Відтак за московитської окупації єпископа Костянтина Чеховича переслідувала військова влада. Архиєрей залишив цінні рукописні нотатки про труднощі цивільного населення у цей воєнний період.
Після падіння Перемишля 22 березня 1915 році розпочалися масові приготування до приїзду московського імператора Миколи ІІ. Єпископ не послухався російських генералів, і не погодився в мурах катедри вітати царя Миколу II. Результатом став домашній арешт, протягом якого російська влада піддавала його сильному психічному тиску, внаслідок чого стався серцевий напад і владика Костянтин Чехович помер. Сталося це 28 квітня 1915 року у Перемишлі. Його смерть одразу створила своєрідний вакуум проводу в Перемишльській єпархії, якою тимчасово керував канонік Кароль Волошинський як генеральний вікарій до кінця війни.
Єпископа було поховано на Головному цвинтарі (Cmentarz Główny) у Перемишлі, де на його могилі збереглися напис та барельєфне зображення єпископа; місце залишилося недоторканим після відступу російських військ та австрійського відвоювання пізніше у 1915 році.
Спадщина єпископа Костянтина Чеховича живе завдяки опублікованим листуванням та дослідженням, що висвітлюють його протидію москвофільству, просування українського культурного життя та зусилля щодо об’єднання різноманітних релігійних груп у багатоетнічному регіоні.
