Владика Іван Бучко

Титулярний архиєпископ Леокадійський

Народився	1 жовтня 1891 року в с. Германів (Львівський повіт, Галичина, Австро-Угорщина (нині с. Тарасівка, Пустомитівський район Львівська область, Україна).
Священничі свячення	21 лютого 1915 року із рук владики Лазаря Младенова, титулярного єпископа Сатали із Македонської Греко-Католицької Церкви.
Єпископська хіротонія	20 жовтня 1929 року в церкві свв. Сергія і Вакха у м. Римі (Італія).
Помер	21 вересня 1974 року у Римі (Італія).

Дитинство і родина

Майбутній владика Іван Бучко народився 1 жовтня 1891 року в с. Германів (Львівський повіт, Галичина, Австро-Угорщина — нині с. Тарасівка, Пустомитівський район Львівська область, Україна). Батько Григорій був дяком, мати Горпина (з дому Бучко) мала великий вплив на виховання і характер сина.

Освіта

Закінчив навчання юний Іван Бучко у Львівській академічній гімназії (склав матуру в 1910 чи 1911 році). Щоб цю освіту здобути, мусів на канікулах працювати на побудові залізниці.

Після завершення навчання в академії за порадою слуги Божого митрополита Андрея Шептицького виїхав до Риму (Італія) на навчання. Таким чином, вищу богословську освіту здобув у Римі (у 1911–1915 роках).

Священниче служіння

21 лютого 1915 року прийняв Святе Таїнство Священства із рук владики Лазаря Младенова, титулярного єпископа Сатали із Македонської Греко-Католицької Церкви. Під час Першої світової війни перебував в Українській духовній семінарії у Кромержижі на Моравії, куди вона змушена була перенестися з Риму внаслідок воєнних дій між Австро-Угорщиною та Італією.

У 1921 році в Римі отець Іван Бучко захистив докторат і одержав ступінь доктора догматичного богослов’я. З того часу був на посаді ректора Малої Духовної Семінарії в Римі або викладача догматики. У 1922–1929 роках отець Іван Бучко прийняв служіння ректора Малої семінарії в м. Львові, одночасно професора Греко-католицької теологічної семінарії. В той час появилися деякі його рецензії в науковому журналі «Богословія» і статті в «Ниві».

У 1923 році стає одним з ініціаторів Богословського Наукового Товариства і його першим скарбником.

Єпископська діяльність

Найменований 17 вересня 1929 року Апостольським Престолом як єпископ, помічник митрополита Галицького Андрея Шептицького у Львові. 20 жовтня 1929 року о. д-р Іван Бучко був хіротонізований на єпископа у церкві святих Сергія і Вакха, а святителями були митрополит Андрей Шептицький, Перемиський владика Йосафат Коциловський та Станиславівський владика Григорій Хомишин. 28 жовтня 1929 року консисторія кардиналів іменувала його Кадійським титулярним єпископом та єпископом-помічником Львівським. З того часу владика Іван став правою рукою митрополита Андрея, допомагаючи йому в багатьох важливих справах Церкви.

Як єпископ-помічник розгорнув широку діяльність у ділянці архиєпархіальної адміністрації, піднесення релігійного життя вірних за посередництвом частих канонічних візитацій парафій, всенародних місій і реколекцій, через церковні організації («Католицька Акція»).

У 1930-х роках відзначався активною громадською діяльністю; був одним із організаторів з’їзду «Українська молодь — Христові» (травень 1933-го, близько 100 тис. учасників), створив Католицьку Акцію Української Молоді (КАУМ і «ОРЛИ»), морально й фінансово допомагав Марійським Дружинам.

Молодий єпископ виявився мужнім та безстрашним оборонцем Церкви й народу, зокрема під час ославленої «пацифікації». У цей час він таємно передавав звіти та фотографії побитих людей просто до самого Папи в Римі, демонструючи насильство та неправду окупантів. Активно виступав проти польського окупаційного режиму в Західній Україні, проти гітлеризму, комунізму й антисемітизму. У 1938 році очолює українську делегацію на 34-й Євхаристійний конгрес у Будапешті (сьогодні — Угорщина).

В серпні 1939 році Іван Бучко від’їжджає до Бразилії, Аргентини та Уругваю як Апостольський візитатор українських поселень в Південній Америці. Повернутись на батьківщину через початок Другої світової війни та приєднання Західної України до СРСР не зміг.

З 29 квітня 1940 року і до 5 листопада 1941 року владика Іван Бучко перебуває у США, де здійснює служіння генерального вікарія Філадельфійської єпархії, тимчасовим помічником єпископа Константина Богачевського і водночас пароха церкви св. Юра в м. Нью-Йорку (штат Нью-Йорк, США). В листопаді 1941 року повертається в Європу в надії добратися до Львова, але осідає у Римі в колегії св. Йосафата. З 1942 року стає представником Української Греко-Католицької Церкви при Ватикані.

Скромне помешкання в Українській Папській колегії св. Йосафата на пагорбі Джаніколо стало для владики єпископською резиденцією, осідком Українського допомогового комітету, бюром видавництва й адміністрації та центром, з якого владика провадив своє духовне стадо понад тридцять років. Архипастир скитальців знов узяв у руки жезл — символ пастирської влади і розпочав апостольську подорож по широкій території Італії, Бельгії, Швейцарії, Франції, Німеччині, Нідерландів, Данії, Іспанії, Великобританії і всюди, де тільки жили розкидані українці. Усюди владика служив Архиєрейські Божественні Літургії, палко проповідував, витрясаючи з пригноблених душ залишки зневіри, скріпляв у серцях віру і надію на Боже Провидіння. Від тієї пори він щороку виїжджав на такі візитації, а не раз і двічі на рік.

Після арештів більшовиками в Україні всього єпископату владика Іван Бучко залишається єдиним представником Української Греко-католицької Церкви у Ватикані. Засновує Український допомоговий комітет у Римі. З благословення Папи Пія ХІІ він перебирає духовну опіку над втікачами від більшовицького режиму в Україні на Заході. На цьому поприщі єпископ Іван показав себе не тільки як духовний батько та архипастир, але як великий громадянин і патріот України. Маючи зв’язки з впливовими особами і прямий доступ до Святішого Отця Пія ХІІ, він захищає своїх духовних чад від насильницької репатріації, піклується про матеріальну допомогу для дітей і немічних. Завдяки його зусиллям багато переміщених осіб з таборів могли дістати дозвіл на поселення у Європі і Америці. Опікувався становищем українських вояків з дивізії «Галичина», які перебували в таборі Ріміні (Італія). Коли постала загроза їх видачі у руки НКВД, Іван Бучко вночі наніс екстрений візит до Папи, результатом якого стало посилення вимог до британської влади щодо недопущення відправки дивізійників на вірну смерть. Пізніше, завдяки зусиллям владики Бучка чимало вояків дивізії змогли вступити до університетів і навіть отримувати стипендії під час навчання.

16 серпня 1942 року — владика Іван Бучко висвятив о. Івана Шімрака на єпископа української греко-католицької єпархії у м. Крижевці (Королівство Югославія, нині — Хорватія).

З 1946 року владика Іван Бучко проголошений Святішим Отцем як Апостольський візитатор українців-католиків у Західній Європі.

28 липня 1946 року відбулося освячення Українського дому в Парижі (Франція), який громада отримала завдяки старанням Злученого українсько-американського допомогового комітету. А у 1949 році владика Іван Бучко придбав для греко-католиків студентський дім у Лювені (Бельгія).

Владика Іван Бучко високо цінив науку. Він бачив, що на еміграції зібралося немало українських науковців, радив їм зорганізуватися і за його клопотанням у 1951 році було куплено дім для українських науковців у Сарселі, поблизу Парижу (Франція), де й розпочалося редагування Енциклопедії українознавства під керівництвом професора Володимира Кубійовича.

Владика також журився майбутнім нашої молоді, доручав організувати школи по таборах у Німеччині, заснував гімназію в м. Ріміні (Італія), де відбувалися матуральні курси. 29 червня 1952 року відбулося освячення Малої семінарії в м. Люрі, біля Орлеану, яку заснував владика Іван Бучко. На освячення приїхали кардинал Євген Тісерант, секретар Конґрегації для Східних Церков, Анджело Ронкалі, Апостольський нунцій у Франції (майбутній папа Римський св. Іван ХХХІІІ) та багато інших церковних достойників. Згодом цю семінарію владика Іван переніс до Риму і добився для неї права Папської Малої семінарії. Вища духовна семінарія уже існувала в Німеччині в замку Гіршберґ. Владика Іван переніс її в більш сприятливе місце в м. Кулемборґу (Нідерланди). В Іспанії владика Іван віднайшов 40 стипендій для наших студентів, внаслідок чого сотні наших студентів закінчили університетські студії. Владика не забував і про харитативну діяльність і в Мюнхені заснував благодійну організацію «Карітас», що надавала допомогу сиротам, вдовам, хворим і потребуючим. Користуючись різними тогочасними засобами апостольства, владика зорганізував «Український Християнський Рух», щоб християнські засади імплементувалися в наше розбите політичне й суспільне життя. До тих різноманітних засобів належала преса й друковане слово. Владика видав Святе Євангеліє в перекладі о. Т. Галущинського, ЧСВВ, кілька молитовників для народу, заснував тижневик «Християнський Голос» у Мюнхені (Німеччина), «Голос Христа Чоловіколюбця» в Бельгії і «Наша Церква» в Лондоні (Великобританія). Писав багато пастирських листів, а важливіші з них перевидавав окремими брошурами.

16 квітня 1951 року преосвященний владика Іван Бучко номінований асистентом Папського Трону та графом Риму. З 4 травня 1953 року стає титулярним архиєпископом Леокадійським. 1958 року владика Іван одержав номінацію на консультора Конгрегації Східних Церков. Під час Другого Ватиканського собору був членом Комісії для Східних Церков.

22 липня 1960 року — французький генеральний вікаріат західноєвропейської візитатури папою Римським св. Іваном ХХІІІ піднесено до рівня апостольського вікаріату, та відповідно, вийнято із юрисдикції владики Івана Бучка.

15 жовтня 1961 р. — з благословення апостольського престолу висвятив о. Андрія Сапеляка на єпископа для українців Аргентини.

Почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, один із засновників його центру в м. Сарсель (Франція), доктор Українського вільного університету та Українського технічного господарського інституту в м. Мюнхен (Німеччина).

29 листопада 1971 року владика Іван Бучко склав усі повноваження, і відходить на емеритуру.

В останні роки життя здоров’я владики занепадало. Перед смертю забезпечив ще свою паству провідником, висвятивши їй на своє місце свого найближчого співробітника о. д-ра Мирослава Марусина. Це сталося 28 липня 1974 року з благословення Апостольського Престолу. Відтак продовжив його працю в Римській курії та служіння українцям Західної Європи у країнах, де не було структур УГКЦ.

На столі залишив «своє строге аскетичне завіщання, в якому писав: „Моя остання воля є: вмерти в св. католицькій вірі, в повній відданості й послуху для кожночасного Святого Отця Папи Римського“».

Помер преосвященний владика Іван Бучко на 60-ому році священства та 45-ому році єпископського служіння 21 вересня 1974 року у Римі (Італія). Похований у крипті греко-католицького собору Святої Софії.