Владика Григорій Хомишин

Єпископ Станіславівський

Народився	25 березня 1867 року у с. Гадинківці Густинського району Тернопільської області.
Священничі свячення	18 листопада 1893 року з рук владики Юліана Саса-Куїловського, єпископа Станіславівського.
Єпископська хіротонія	6 травня 1904 року в архикатедральному храмі Святого Юрія у м. Львові.
Помер	28 грудня 1945 року у Лук'янівській тюрмі м. Києва.

Дитинство та освіта

Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року у родині селянина-середняка в с. Гадинківці Густинського району Тернопільської області, в Україні. Своє навчання Григорій розпочав у сільській початковій школі. Провчившись там чотири роки, у дванадцятирічному віці, по рекомендації і допомозі священника Сімовича вступає до Тернопільської гімназії, яку закінчив 1888 року на відмінно. З дитинства Григорій відзначався побожністю і вже як учень гімназії належав до товариства «Апостольство молитви». Завжди був одним з кращих учнів не лише у класі, а й цілій гімназії, був взірцем для інших.

Священниче служіння

Григорій Хомишин після закінчення гімназії у 1888 році поступив на Богословський факультет у Львові, а разом з тим розпочав свою священничу формацію у Генеральній духовній семінарії. Зі спогадів сучасників довідуємось, що він мав великі сумніви щодо вибору життєвого стану, а навіть більше мав намір створити власну сім’ю.

Після довгих розмов з о. Єремією Ломницьким, ЧСВВ, який на той час був сповідником у львівському монастирі Святого Онуфрія, Григорій, все таки, обрав неодружений стан, що є справді подиву гідне. Хтось би міг сказати, що цей вибір був задля кар’єрного зросту або втечі від бідності, однак виглядає, що ні. На це вказують наступні аргументи. За часів монархії священники (одружені чи неодружені) отримували добру фінансову підтримку зі сторони уряду, тобто для змоги утримувати родину. Після реформи Чину першими, що розглядались кандидатами на єпископів були оо. Василіяни. Ще одним моментом є те, що через його низьке походження із селянської родини, можливість стати єпископом була малоймовірною. Отож, ніщо інакше як тільки чисті наміри спонукали його до цілковитої посвяти Христу та Його Церкві.

Свячення відбулися 18 листопада 1893 року, які уділив владика Юліан Сас-Куїловський, а відтак о. Григорій став третім катедральним сотрудником у Станіславові. Звернувши увагу на талановитого молодого священника, у 1893 році владика відправив його на п’ятирічні богословські студії до Віденського університету поглиблювати знання з богослов’я. При цьому мешкав о. Григорій в отців-августинців в колегії «Фрітанеум» та служив українській громаді при храмі Святої Варвари.

21 лютого 1899 року відбувся захист о. Григорія Хомишина, після якого вже як доктор богослов’я він повернувся до Галичини та розпочав працю катехита при школі Адама Міцкевича та водночас сотрудника в катедрі у Станіславові.

Після недовгої праці був скерований до Коломиї, де завданням постала боротьба з русофільськими поглядами серед населення. Саме в Коломиї отець Хомишин здобув собі авторитет ревного проповідника.

1902 року митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на поміч до Львова і призначив ректором Львівської духовної семінарії.

Єпископська діяльність

Цікавими були колізії навколо призначення о. Григорія Хомишина єпископом Станіславівським. Пропольський уряд у воєводстві бажав бачити в особі єпископа кого завгодно, навіть москвофіла, аби тільки не свідомого українця. Але за наполяганням митрополита Андрея цісар Франц Йосиф I іменував єпископом Станіславівським саме о. Григорія Хомишина. Сталося це 16 квітня 1904 року, а вже 6 травня відбулася єпископська хіротонія у Львові. Головним святителем став митрополит Львівський Андрей Шептицький, а співсвятителями — владика Константин Чехович, єпископ Перемишльський, Самбірський і Сяноцький, та владика Йосиф Теодорович, архиєпископ вірменського обряду. Інтронізація в Станіславові відбулась 19 червня 1904 року. Ось так владика знову повернувся до катедрального собору Воскресіння Христового. Цього разу на довгий 41 рік.

Існує одна гарна історія з періоду життя блаженного Григорія, яка трапилася в перші роки після його ієрейських свячень. Її згадує о. Авксентій Бойчук, права рука та близький соратник владики. В цей час провадились ремонтні роботи в головному храмі єпархії. При цьому також був реставрований іконостас. Для царських воріт була зроблена «митра», котра виглядала радше як королівська корона. Бачивши це, о. Хомишин доручив помістити корону на бічний престол Богородиці, а на царські врата вирізьбити справжню наочну владичу митру. Під час його інтронізації на Станіславівську катедру, цей факт згадували, жартуючи, що Хомишин подарував Богородиці корону, а Діва Марія Хомишину — єпископську митру.

На початку своєї діяльності новий владика зосередив свою увагу на духовній формації священників, підкреслюючи роль молитви у житті та заохочуючи священиків до того, щоби вони з більшою любов’ю ставилися до душпастирських завдань та місійних викликів часу. З цією метою владика Григорій здійснив понад 150 одно- та двотижневих парафіяльних місій, плоди яких вірні відчувають до сьогодні.

Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. За стараннями владики уряд асигнував фонди на утримання духовної семінарії в Станіславові, і 1907 року її нарешті було відкрито. Таким чином почала здійснюватися мрія владики — виховати нове духовенство.

Крім цього активно будувались храми (один з таких численних храмів знаходиться в місцевості Маріямпіль Галицького району, на будівництво якого владика Хомишин особисто пожертвував 20 тис. золотих), розвивалась економіка єпархії, доказом чого може свідчити двохмільйонний капітал Станіславівської єпархії в українському Земельному Банку, що на той час діяв у Львові.

Одночасно єпископ Григорій дбав про розвиток монаших Чинів і Згромаджень та допомагав їм матеріально. Так, в липні 1909 року єпископська капітула (дорадчий орган при єпископові, що складається зі священників) віддала дім з фундації інж. Осостовича на вул. Петра Скарги, 17 (тепер вул. Василіянок) у власність сестер василіянок, які заснували там Інститут для дівчат, початкову школу й учительську семінарію. З допомогою владики сестри збудували на тій площі праве крило нового будинку, де помістилися монастир і названі установи.

У 1920-х роках єпископ Григорій Хомишин запросив до Станіславова монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів). Владика надав їм парафію у передмісті Гірка і збудував каплицю й приміщення на вул. Голуховського (тепер — Чорновола).

Архиєрей дбав не лише про монастирі Станіслава, але й усієї єпархії. Так, з його допомогою побудовано дім сестер служебниць в Микуличині. Мріяв також підняти з руїни історичний монастир Скит Манявський, але Друга світова війна перешкодила цьому. А загалом про розвиток монаших чинів у єпархії свідчить таке порівняння. У час, коли владика Григорій 1904 року став єпископом в Станіславській єпархії були один чоловічий монастир і чотири жіночих, то у 1935 році їх було відповідно сім і тридцять чотири.

Владика також пильно тримав у полі зору розвиток мирянських організацій, дитячих захоронок, шкіл, католицьких видавництв і преси. З його ініціативи, 1927 року у контексті «Католицької Акції», було засновано «Українську Католицьку Організацію», яку 1931 року переіменовано на товариство «Українська Народна Обнова». 1935 року створив товариство «Скала», яке вело активну діяльність зі зміцнення католицької віри та проти радянської влади і комуністичних ідей. Організував на місцях «приходські читальні». Також постали католицькі газети «Правда» і «Нова Зоря», тираж яких становив, відповідно, 25 і 1.5 тисяч екземплярів. Часопис «Нова зоря» був заснований наприкінці 1925 року, згодом став друкованим органом Української Католицької Організації — Української Національної Обнови. Перший його номер побачив світ 7 січня 1926 року. І хоча газета виходила у Львові, її духовним натхненником був єпископ Станіславський Григорій Хомишин. У цих газетах друкувались статті і заклики єпископа до вірних, де він також виступав проти радянської влади. Крім того, з метою поширення релігії та заохочення до читання, матеріально підтримував інші Станіславські часописи про що було висловлено ним на сторінках «Вісника Станиславівської єпархії» за жовтень-грудень 1934 року.

У відозві про пресу з 1931 року владика писав: «Якщо Святе Письмо проповідує якусь правду, але „Times“ напише щось протилежне, то з 510 читачів, 500 вірять „Times“ (…). Вона (преса) може виховувати святих, але також й представляти кримінал. Вона може захищати релігію та мораль, але водночас може висміяти, понизити й змішати з болотом святі речі. Подиву гідне, але вона фактично має владу над людським мисленням».

Попри всі свої численні душпастирські харизми, владика був ще й дбайливим і талановитим господарем. Єпархіальне Товариство Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії під натхненням владики закупило дві площі в Станіславі, на одній з яких вибудувало приміщення, де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині — готель «Дністер» та Народний дім № 1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців). Здаючи це приміщення в оренду, єпархія отримувала прибутки для своїх потреб. Мала єпископська курія і дві чотириповерхові кам’яниці в місті, які також забезпечували її доходи. Був владика Григорій, спільно з митрополитом Андреєм, одним з фундаторів Земельного Банку Гіпотечного, фінансової установи, яка дбала про розвиток українського підприємництва і капіталу. У зв’язку з цим єпархія часто брала кредити з цього банку, які спрямовувалися на будову церков, шкіл, захоронків, закупівлю землі і лісу.

Станіславівський владика залишив по собі також велику літературну спадщину: численні пастирські послання, відозви, мемуари та, між іншим, такі напрацювання як «Українська проблема», «Парафіяльна місія» та «Набоженьство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа». Всі вони вийшли з-під його пера, натхнені молитвами в соборі Воскресіння Христового.

Арешт і мучеництво

Владика Григорій відзначався великою активністю та ревністю, так, що неодноразово був заарештований радянським урядом. Перший раз 1939 року. Цілу ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташувалося НКВС, і тільки над ранком відвезли додому, де було вже проведено обшук.

Вдруге ж арештували 15 квітня 1945 року, майже одночасно з усіма владиками греко-католицької Церкви (більшість греко-католицьких єпископів, на чолі з митрополитом Й. Сліпим було заарештовано ще 11 квітня 1945 року). Лише зовсім недавно, завдяки доступові до архівів колишнього КДБ, вдалося з’ясувати важливі подробиці ув’язнення і перебування владики Григорія у Лук’янівській в’язниці Києва. Цих фактів достатньо для того, щоб переконатися у мучеництві цього великого ісповідника віри.

Сім останніх місяців життя єпископа Хомишина докладно описані на 390 сторінках у кримінальній справі № 35826, том 1, яка тепер зберігається в Архіві Служби Безпеки України в Києві. У ній є все — від «Постановления на арест» від 26 березня 1945 року аж до останнього протоколу допиту. Справа нараховує 36 протоколів допитів. 28 з них проводились удень, один уночі а решта — увечері. Тривали допити від 2 год. 20 хв. і до 37 год. 20 хв. Останній з них задокументований 11 вересня 1945 року. Всі допити проводив заступник начальника підрозділу 4 відділу 2 Управління Народного Комісаріату Державної Безпеки (НКДБ) УРСР капітан держбезпеки Дубок.

У «Постанові на арешт», виданій 26 березня 1945 року, на основі розглянутих матеріалів «про злочинну діяльність» єпископу Григорію Хомишину, зокрема, інкримінується:

• «підтримуючи зв’язок з Ватиканом, ХОМИШИН був провідником його уніатської політики, переслідуючи мету паралізувати серед трудящих Західної України ріст симпатій до народів СРСР»;
• «у своїй практичній діяльності ХОМИШИН проводить тверду лінію зміцнення уніатської церкви і розповсюдження її впливу на Схід».

На основі викладеного начальник підрозділу 4 відділу 2 Управління НКДБ УРСР капітан держбезпеки Ходін постановив: «ХОМИШИНА Григорія Лукича піддати арешту і обшуку».

11 квітня 1945 року Станіславським облуправлінням слідчому Свистуну видано Ордер № 634 «на переведення арешту і обшуку Хомишина Григорія Лукича за адресою м. Станіслав, вул. Червоноармійська № 16».

На основі викладеного — постановив: «Керуючись ст. ст. 126 і 127 КПК (Кримінально-процесуального Кодексу) УРСР, притягнути ХОМИШИНА Григорія Лукича в якості звинуваченого по ст. ст. 54–1»а» і 54-II КК (Кримінального Кодексу) УРСР, про що оголосити звинуваченому під розписку про дану постанову».

Вказані статті Кримінального Кодексу інкримінують «агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення Радянської влади».

Останній допит єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 року. Він тривав з 21:00 год. до 23:40 год.

По те, за якими методами проводились допити, сказати важко, але багатогодинна тривалість більшості з них при порівняно невеликій кількості запитань і відповідей, свідчить про те, що до звинуваченого швидше всього застосовувались фізичні засоби впливу.

На окрему увагу заслуговує мова протоколів допитів. В’язень Григорій Хомишин, незважаючи на свій високий інтелектуальний рівень, був позбавлений права на своє слово. Протоколи писалися мовою слідчого, з притаманним для карних органів того часу кримінальним жаргоном, якого владика Григорій Хомишин за свого життя не вживав ні разу. Мова протоколів також свідчить, що вони відбувалися в атмосфері фізичного і психічного терору.

21 грудня 1945 року єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ до лікарні Лук’янівської тюрми. А 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців фізичних і моральних тортур перестало битися його серце.

Цей офіційний діагноз смерті є найважливішим документальним свідченням мученицької смерті Слуги Божого єпископа Григорія Хомишина, про що свідчить медична інтерпретація Акту.

Численні свідки підтверджують, що смерть владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу віру. Тіло єпископа похоронили православні сестри на одному з кладовищ неподалік від в’язниці, але на сьогодні конкретне місце поховання не визначено. Найімовірніше, і цю версію підтримали працівники київського управління СБУ, тіло поховане на Лук’янівському цвинтарі, який знаходиться недалеко однойменної в’язниці. За іншою, також правдоподібною версією, воно могло бути похованим в урочищі «Биківня» на околиці Києва — відомому місці страти десятків тисяч жертв сталінського режиму.

Той факт, що тіло спочиває на Київщині, також можна розглядати як знак Провидіння для нашої Церкви, котра сьогодні розгортає на цих землях широку пасторальну діяльність, а з 2005 року Київ є осідком Глави УГКЦ.

Єпископ Павло Василик, який особисто не знав владику Хомишина, бо походив із Перемишльської єпархії, часто згадував про один сон із років заслання, в якому бачив ангела із розгорнутим листом та текстом на латині: «Доктор єпископ Григорій Хомишин є святим».

Беатифікація нашого владики відбулася 27 червня 2001 року святим папою Іваном Павлом II, на якій проголосили інших численних новомучеників нашої Церкви. Іронічно, та сон владики Павла Василика був підтверджений беатифікаційним процесом Церкви.

«Блаженний Григорій служив своєму народу, Українській Греко-Католицькій Церкві, за яку страждав, терпів осуди, зневаги, ув’язнення і побої, аж до цілковитого виснаження та мученицької смерті… Кров блаженного мученика Григорія кличе нас до рішучої боротьби з безбожництвом, матеріалізмом, сектантством і всім тим, що заповнило духовну порожнечу, яку спричинив комуністичний режим на нашій землі…», — такими словами під час проповіді з нагоди 152-ої річниці від дня народження блаженного священномученика Григорія Хомишина, звернувся до присутніх архиєпископ і митрополит Івано-Франківський владика Володимир Війтишин.