Владика Гліб Лончина: «Церква свв. Сергія та Вакха дуже дорога для нас, бо там є найцінніша чудотворна ікона Київської Церкви поза її канонічною територією»

16 серпня 2021

У серпні 1718 року у храмі святих мучеників Сергія і Вакха в Римі, який від 1638 року був осідком прокуратора (офіційного представника) Київського Митрополита при Апостольській столиці, в ризниці на стіні під штукатуркою було виявлено ікону Божої Матері з дитям Христом на руках. Знайдена ікона була збільшеною копією ікони Божої Матері, яку почитають у Жировичах (сучасна Білорусь).

Владика Гліб Лончина: «Церква свв. Сергія та Вакха дуже дорога для нас, бо там є найцінніша чудотворна ікона Київської Церкви поза її канонічною територією»

Через рік, 7 вересня 1719 року, з дозволу папи Климента ХІ, ікону було вирізано з муру і перенесено та вмуровано над головним престолом, де вона знаходиться й сьогодні.

Днем віднайдення ікони в Римі традиційно вважають 15 серпня. Тому саме сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв’ю преосвященного владики Гліба Лончини про український храм свв. Сергія і Вакха в центрі Італійської столиці.

Храм святих мучеників Сергія і Вакха та чудотворної Жировицької ікони Пресвятої Богородиці — це особлива сакральна перлина на мапі Української греко-католицької Церкви. Про незвичайну історію цієї святині, її цінність та вікопомні події, пов’язані з нею, нам розповів Апостольський адміністратор єпархії святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії. На очах владики Гліба, зокрема у 70-х роках ХХ століття, відбувалося чимало доленосних моментів із життя цього храму.

Історична довідка

«Храм святих мучеників Сергія і Вакха є дуже дорогим для нас, бо там є чудотворна ікона Жировицької Богородиці. Очевидно, це копія ікони, яка була в селі Жировиці, у сьогоднішній Білорусі. Святий священномученик Йосафат молився перед тією іконою. Цікава історія храму. Ця церква є дана нашій Церкві у 1630-их роках як осідок прокураторів (представників при Апостольському престолі) Київських Митрополитів. У XVIII сторіччі робітники робили ремонт у захристії. Один чоловік збивав тиньк зі стіни і раптом йому показалося око, а трошки далі — рука. І поступово з’явилася чудова ікона Матері Божої. Люди почали приходити, молитися перед іконою, чуда ставалися. Папа Климент XI дозволив знести мур, що збудувала римська влада перед іконою, аби зупинити потік паломників, а ікону цей понтифік наказав вирізати зі стіни храму і перенести до церкви для загального вшанування. Це було зроблено в ніч на 7 вересня 1719 року. Ікону перенесли і вмурували над головним престолом, де вона перебуває до сьогодні. У 1960 р. церква і будівля були продані. Щойно у 1970 році Патріарху Йосифові вдалося її відкупити. Там була страшна руїна: і в домі, і в церкві. Одиноке, що залишилося — ця ікона. Найцінніша пам’ятка України поза Україною, одинока чудотворна ікона. Хоча у Польщі, наприклад, також маємо деякі чудотворні ікони, які належать українській Церкві. Так що, ця церква є дуже особлива», — розповів владика Гліб Лончина.

Владико, коли Ви прибули до Рима, якою вперше побачили церкву святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Матері Божої?

Я приїхав до Риму 17 листопада 1971 року до Українського Католицького Університету біля собору Святої Софії як студент-семінарист першого року філософії. А церкву святих Сергія і Вакха я знав лише з фотографій, тому що за місяць перед тим відбулося посвячення тієї церкви. Її посвячували Патріарх Йосиф разом з єпископами. Мій старший брат Тарас там прислуговував, бо також перебував на студіях у Римі. Тому я бачив церкву на світлині, а своєї першої «особистої зустрічі» з цим храмом не пригадую.

Які визначні події відбувалися у цьому храмі у 70-х роках?

Кожного року, коли було свято Матері Божої і коли був другий день Великодня чи Різдва, то Патріарх Йосиф завжди служив Службу Божу у тій церкві. Бо у свято служив у Святій Софії, а наступного дня — у храмі святих Сергія і Вакха. Тому, думаю, що 8 січня 1972 року і міг бути перший раз, коли я побував у цьому храмі. Бо я прислуговував разом з іншими студентами. 17 лютого 1972 року у тій же церкві була Літургія з нагоди 80-річчя Патріарха Йосифа. Тоді Верховний Архиєпископ Кир Йосиф (ми на той момент не називали його ще Патріархом) служив разом з отцями, а опісля відбувся святочний обід. При трапезі біля Патріарха сидів отець Атанасій Великий, протоархимандрит отців василіян. Пригадую собі, як Патріарх Йосиф йому оповідав про те, що, коли перебував у Сибірі, в ув’язненні, то мав розмову з тим, хто його допитував (чи нквдист, чи кагебіст). Той сказав: «От вашей Унии остались только ножки и рожки». Патріарх Йосиф з того сміявся, бо все ж таки наша Церква пережила різні переслідування. У дальших роках завжди була така сама схема, що у другий день свят Патріарх Йосиф служив Служби Божі на парафії святих Сергія і Вакха. Це тривало приблизно до 1977 року. Бо потім Патріарх уже постарівся і так часто публічно не служив Служб Божих.

Хто у 70-х роках дбав про богослужбове життя, богослужбову утвар, купував її, чи жертвував?

Поруч церкви святих Сергія і Вакха був розміщений пансіон. Тим домом опікувалися сестри катехитки святої Анни з Бразилії. Патріарх Йосиф спеціально спровадив їх до того дому, щоб вони ним опікувалися. Не пригадую, коли був призначений перший парох для храму святих Сергія і Вакха. Але від початку ця церква була знана як парафіяльна. Після 1975 року парохом було назначено отця-доктора Івана Музичку. Він був настоятелем приблизно 30 років. Потім, у 2000-их роках, коли українці масово почали приїздити до Італії, були призначені молоді отці до тієї церкви. Пригадую, був отець Василь Зейкан, потім отець Михайло Хром’янчук, потім, уже пізніше, отець Іван Кулик (сьогодні єпископ Кам’янець-Подільський). Тепер є новий парох. Про чистоту церкви і про все, що потрібне до Богослужінь, дбали сестри катехитки, поки там жили; зараз отці організують парафіян для прибирання церкви.

Знаємо, що 8 вересня 1970 року завдяки старанням Патріарха Йосифа Сліпого спеціальним декретом утворено персональну парафію для українців греко-католиків, які проживають на території Римської єпархії. Розкажіть, як у другій половині ХХ століття вдавалося гуртувати українську парафію, робити її справді живою?

Це було нелегко, бо не було українців у Римі і взагалі — в Італії було їх дуже мало. Переважно це були духовні особи чи богопосвячені, а ще студенти-семінаристи, які жили по колегіях і монастирях у Римі. Світських людей було обмаль. Між ними була пані Ольга Коновалець — дружина покійного полковника Коновальця. Була пані Тетяна Шуфлин — співачка (сопрано) і редактор українського відділу Радіо Ватикану, була пані Оля, яка також робила українські програми в італійському радіо. Був пан Василь Лосічко, який працював при Конґреґації для Східних Церков, і потім може ще дехто був, але це було дуже мало. Але щонеділі у храмі були Служби Божі. Може, також італійці приходили. Я не часто там бував. Спершу я мешкав в УКУ при Святій Софії, а потім в обителі монастиря Студіону. Наприкінці 1990-их років вже почали до Італії приїздити українці. Це цілковито змінило характер тієї церкви. Бо українці почали шукати саме українську парафію, а вона у Римі вже була. Наші отці тоді почали їздити й до інших місцевостей. Покійний отець Іван Музичка, наприклад, часто вирушав до Неаполя, звідки звернулися українці, які потребували священника там. Він сам їздив, правив Служби Божі, та й інші отці їздили. Таким чином активно почало розвиватися українське душпастирство в Італії. Також покійний отець Василь Поточняк розвивав ці місійні точки (церкви, де наші люди могли прийти на Службу Божу). У 2000-их роках, за часів Блаженнішого Любомира, було призначено пасторального координатора для організації цих душпастирських точок в Італії; отець Василь Поточняк став першим координатором. Блаженніший Любомир його представив Італійській єпископській конференції, і отець Василь довгі роки працював у Італії. Думаю, що кількадесят парафій він зорганізував. Тож наприкінці 90-их — у 2000-их роках парафіяльне життя українців у Італії і на парафії святих Сергія і Вакха та Жировицької Богородиці і по різних куточках країни сильно розвинулося.

Розкажіть про яскраві сторінки із життя цього храму, які Вам довелося пережити? Можливо, це була яскрава зустріч з кимось з парафіян?

Блаженніший Йосиф назвав це місце «Патріаршим двором». Як я вже сказав, там був пансіон, яким провадили сестри. Багато українців приїздили до Рима у сімдесятих і вісімдесятих роках та зупинялися при церкві Сергія і Вакха. Щоліта студенти мешкали у тому пансіоні, бо приїздили до Українського Католицького Університету на вакаційні курси. Коли були свята чи річниці Патріарха Йосифа: його уродини, річниці свячень, архиєрейської хіротонії — багато людей приїздили. Тоді головні богослужіння були у Святій Софії, але у храмі святих Сергія і Вакха також. Пансіон гостив наших людей у великій мірі, коли вони приїжджали чи на якесь свято, чи відвідати Рим. Цей пансіон славився не лише між українцями, але й різними паломниками. Бо це було у центрі Рима, він завжди був чистий. Дуже гарно сестри варили. Там обіди були знаменитими. Так що це все допомагало, щоб він розвивався і був корисним для наших людей.

Також, владико, чи єдналася парафія якось з вірними греко-католиками у підпіллі?

У цій парафії такого досвіду не було. Це могли робити окремі особи. Наприклад, Патріарх Йосиф завжди мав контакти з підпільною Церквою в Україні. Так само його секретарі, священники, богопосвячені особи чи миряни. Патріарх Йосиф міг дати якесь завдання чи котромусь отцеві, чи сестрам, які їздили як туристки в Україну і зустрічалися з людьми з підпільної Церкви. Це було на індивідуальному рівні під проводом Патріарха Йосифа.

Знаємо, що 2003 року, Ви стали Апостольським візитатором… Що особисто для Вас означало це служіння?

Тоді наша Церква дуже розрослася в Італії і треба було вже творити церковну структуру. На щастя, ми мали координатора, вже згаданого покійного отця Василя Поточняка. Як Апостольський візитатор я відбував зустрічі зі священниками, відвідував парафії. Це були початки церковної структури в Італії, які увінчалися теперішнім українським екзархатом. Екзархом став владика Діонісій Ляхович. Це ще не завершення церковної структури, але великий крок уперед. Завершення структури буде, коли в Італії створять єпархію. Екзархат — це тимчасова структура. Це схоже на ситуацію у Англії та Франції, де раніше були екзархати, а тепер уже є єпархії. Так само надіємося, що екзархати в Італії та Німеччині стануть єпархіями.

Відвідуючи парафію Сергія і Вакха у 2000-х роках, якими були Ваші враження? Ви вже відзначили, владико, що в той період у Італії було багато українців.

Наші священники з великою відданістю працювали для наших людей у Італії. Тому що люди не з добра приїздили туди. Вони приїздили, бо в Україні були збідовані, не мали праць, можливостей. Тому й приїздили до Італії у пошуках праці, а Церква вже тут ними опікувалася. Не лише духовними справами, але також допомагала їм у їхніх щоденних речах. Наприклад, знайти житло, сприяли у тому, аби налагодити легальний статус в Італії. Не раз були амністії, коли уряд в Італії дозволяв легалізуватися, і священники інформували вірних про такі можливості. Були пережиття, різні побутові проблеми. Священники підтримували наших людей і надавали допомогу настільки, наскільки могли. Тому Церква на цих теренах відіграла велику роль для того, щоб підтримувати наших вірян. Були започатковані різні організації, церковні хори, спільнота «Матері в молитві». Гарно розвивається наше церковне життя в Італії.

Був період, коли парафія свяхих Сергія і Вакха перейшла на юліанський календар. За яких обставин це відбулося?

У дев’яностих роках ще українців при тій церкві не було. Ми завжди служили за юліанським календарем, але там мешкав також Кардинал Мирослав Іван Любачівський (до березня 1991 р.) і сестри катехитки Святої Анни — а вони служили за григоріанським календарем, як також сестри василіянки, які були студентками в Римі і які також мешкали там. У тому часі була така аномалія, що головні жителі при цій церкві служили за григоріанським календарем, а в неділю і свята на богослужіннях ми служили за старим стилем (юліанським). Але ж не було для кого служити! Бо на ті Служби Божі приходили тільки сестри, аби супроводжувати моління співом. Кардинал Любачівський переїхав в Україну, а я в 1992–94 роках жив при церкві Сергія і Вакха. Тоді я написав до Кардинала Любачівського, до Львова, із питанням, чи ми могли б у церкві святих Сергія і Вакха та Жировицької Богородиці перейти на григоріанський календар. Він дозволив, тож ми перейшли. Коли я друге жив у Римі (1997–1999), тоді приїжджали наші люди і церква почала мати своїх парафіян: людей з України, які звикли до юліанського календаря і для яких григоріанський календар був чужий. Але вже що зроблено — те зроблено. Та коли я вже приїхав як Апостольський візитатор, після 2003 року, то побачив, що, наприклад, 6 серпня на Переображення не було майже у храмі людей, а 19 серпня, була повна церква. Саме тому ми повернулися до юліанського календаря.

Але тепер після цієї реформи, згідно з якою парафії УГКЦ в Італії мають перейти на григоріанський календар, все зміниться?

Якщо всі перейдуть, то однозначно. У Франції всі парафії перейшли на григоріанський календар, лише дві залишилися на юліанському. У Нідерландах та Бельгії деякі також перейшли на григоріанський.

Що б Ви побажали сьогодні парафіянам української парафії у Римі?

Бажаю парафіянам храму Жировицької Богородиці і святих мучеників Сергія і Вакха, щоб їхня парафія була живою. Щоб це справді було місцем зустрічі з живим Христом. Щоб вони приходили до тієї церкви і парафії як до свого дому, щоб могли відчувати Божу любов до себе. Щоб вони між собою браталися і опікувалися одні одними. Щоб справді ця парафія була місцем зустрічі і місцем прославлення Господа Бога — і місцем, де Церква є Церквою (спільнотою вірних учнів Ісуса Христа). Тобто тими, кого Бог кличе до спілкування і до єдності з Ним.

Відео про історію Жировицької чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, що знаходиться в храмі святих мучеників Сергія і Вакха в Римі: