Владика Дмитро Григорак

Єпарх Бучацький

Народився	1 січня 1956 року в м. Івано-Франківську.
Священичі свячення	25 жовтня 1992 року із рук преосвященного владики Софрона Дмитерка, єпарха Івано-Франківського.
Єпископська хіротонія	18 вересня 2011 року в катедральному соборі Святих верховних апостолів Петра і Павла у м. Чорткові (Тернопільська область).
Інтронізація	18 вересня 2011 року в катедральному соборі Святих верховних апостолів Петра і Павла у м. Чорткові (Тернопільська область).

Дитинство і родина

Владика Дмитро (хресне ім’я Богдан) народився 1 січня 1956 року в м. Івано-Франківську в сім’ї Дмитра і Анни з роду Припхан. Ось як тепло преосвященний владика Дмитро згадує про свою родину: «Мої батьки — це люди, завдяки яким я пізнав Бога. Саме вони навчили мене молитися, сказали, що Бог є і треба в Нього вірити, щоб бути порядною і чесною людиною. Крім мене, у сім’ї зростали ще молодша сестра і старший брат. Вся наша родина була віруюча. Від тата, працівника Івано-Франківського медінституту, і мами, яка була державним службовцем, я перейняв не тільки основи віри й моралі: батьки навчили мене незамінного — людяності. У Радянські часи, як відомо, було заборонено навіть говорити про Бога. Мама й тато ризикували тим, що вчили мене основних правд Христової віри. Батьки не були ані богословами, ані священиками, однак дали мені істинну живу віру. Ми знали, що коли в сім’ї виникає якась проблема чи біда, потрібно щиро молитися, і були певні, що Господь вислухає й допоможе. Такий мій первинний досвід віри. Наша сім’я була первісною Церквою. Саме батьки привели мене до священика Івана Демушки (який, до речі, мене хрестив) на першу катехизацію. Це було в початкових класах, і отець вчив нас ґрунтовніше катехизму. Ми добре знали, вдома нам говорили і, зокрема отець, що, якщо про це довідаються у школі чи у відповідних каральних органах, батьків переслідуватимуть і їм буде зле. Тому ми знали, що про це треба мовчати. Тоді були такі обставини, що в сім’ї дітей виховували по-християнськи, а в школі, навпаки, казали, що Бога нема. Якщо й говорили про Бога, то тільки в негативному значенні. Ми з сестрою знали, що в школі не можна говорити те, про що ми говорили вдома. Своїх батьків ми дуже любили, дорожили ними, цінували їх, все ж, на жаль, не так, як було би треба. Досі жалію, що дав батькам не все, що міг дати у свій час. Якби ті роки повернути назад, я поводився б із ними по-іншому. Дякую Господеві, що він мені дав мені саме таких батьків, і що саме вони мене навчили вірити в Бога не тільки на словах, але й серцем».

Освіта

У 1963–1973 роках здобув повну середню освіту в м. Івано-Франківську. В 1973 році поступив в Івано-Франківський інститут нафти і газу, який закінчив в 1978 році, отримавши диплом інженера-механіка. Працював на різних заводах м. Івано-Франківська інженером-конструктором.

14 жовтня 1989 року офіційно вступив до Чину св. Василія Великого. 7 січня 1990 року відбулись облачення в монастирській церкві в м. Золочеві. Перший «легальний» новіціят проходив в Гошеві і Крехові в 1990–1991 рр. Про зародження свого покликання у непростий час радянського безбожжя владика Дмитро розказує: «Велику роль відіграла сім’я, в якій я народився, батько й мати, які навчили мене молитися. Дилема „вірити чи ні?“ в мене не виникала. Уся моя родина була віруючою, хоча глибокого усвідомлення віри я не мав, бо батьки, звісно, не могли мені його дати. Нашу родину духовно підтримував о. Мирон Підлісецький, ісповідник віри. Це було раз на рік. Він приходив на Пасху, ми сповідалися, причащалися, отець служив Літургію в хаті. Згодом на життєвій дорозі зустрічався з отцями різних згромаджень: василіянами, редемптористами, студитами. В той час я не розрізняв чини, для мене то все були монахи. Так сталося, що з отцями-василіянами налагодилися найтісніші взаємини і в кінці 80-х років вони запропонували мені вступити до Чину».

Священиче служіння

З 1991 по 1996 рік — навчався в семінарії оо. Василіян, а також закінчив Івано-Франківський теологічно-катехитичний духовний інститут. Завершив богословські студії магістерським титулом з еклезіології в Люблінському католицькому університеті в Польщі.

Дияконські свячення отримав 21 вересня 1992 року, а священичі — 25 жовтня у неділю Христа Царя того ж року з рук Преосвященного Софрона Дмитерка, єпарха Івано-Франківського, ЧСВВ.

З 1992 по 1998 роки виконував різноманітне душпастирське служіння: у монастирі і на парафії Христа Царя в м. Івано-Франківську; виконував обов’язки економа і духівника сестер-мироносиць; був настоятелем василіянського монастиря в с. Погоня (Тисминецький район, Івано-Франківська область). Окрім цього, започаткував капеланське служіння в івано-франківській в’язниці, був духівником молодіжної молитовної групи.

Також був направлений на місійну працю на Волинь, де обслуговував парафії у м. Володимир-Волинську, Луцьку та інші. Згодом призначений ігуменом монастиря і парохом храму св. Василія Великого у м. Луцьку. Започаткував будівництво комплексу приміщень монастиря і церкви. Одночасно виконував обов’язки духівника організації «Українська молодь — Христові». Організовував екуменічні міжконфесійні молитви. Особливо дбав і був духовним натхненником громадської організації «Рух за життя». Розбудовував духовне життя і служіння УГКЦ на Волині, землі святого священномученика Йосафата Кунцевича.

28 липня 2007 року Папа Венедикт ХVІ призначив о. Дмитра Григорака, ЧСВВ, Апостольським Адміністратором «ad nutum Sanctae Sedis» Бучацької єпархії УГКЦ, яка стала вакантною після призначення владики Іринея Білика, ЧСВВ, каноніком базиліки Санта Марія Маджоре в Римі.

Єпископська діяльність

23 липня 2011 року оприлюднено повідомлення, що Cвятіший Отець Венедикт ХVІ дав свою згоду на канононічний вибір Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який прийняв рішення призначити о. Дмитра Григорака єпархом Бучацьким. Ось як про цей вибір на єпископа згадує сам владика Дмитро: «Я ніколи не уявляв себе ні єпископом, ні священиком. У молодому віці ніколи не прагнув бути монахом, навіть не знав, що це таке. Бути священиком чи єпископом — навіть не спадало на думку. Але, за порадою одного священика, я шукав волі Божої. Розкажу такий епізод зі свого життя. Коли мені запропонували вступити до Монастиря Отців Василіян, я завагався. Ніколи не думав іти в монастир. Бачив себе людиною одруженою. Але чомусь не міг сказати отцям ні, чомусь це слово „ні“ застрягло мені в горлі. В той час у мене виникло бажання бути в монастирі, хоча я не знав, що це таке. Але щось таке мене тягнуло в монастир. І я ходив до різних священиків, запитуючи, як мені правильно поступити, яку дорогу мені вибрати. Одні казали: „Не думай нічого, йди в монастир. Це воля Божа“, інші казали: „Одружися. Можна бути добрим священиком одруженим“. І так мені ніхто не сказав, як я повинен поступити. Одного разу я прийшов із тим же запитанням до старшого священика і він мені відповів: „Це твоє життя. Це твій вибір і ти повинен сам прийняти рішення. Що вибереш, то буде твоє“. Я кажу: „Отче, я все ж таки прийшов до Вас питатися, що краще“. Він каже: „Добре бути в сім’ї: мати дружину, дітей. І добре бути в монастирі. А краще те, що твоє“. Я кажу: „Що моє?“ „Твоє буде те, що ти вибереш собі сам“, — відповідає отець. Я кажу: „А що ж Бог хоче від мене?“. „Саме з цього і починай“, — каже отець. — „Якщо ти маєш вибір, ти маєш пропозиції. Ті, хто не мають пропозиції від Бога, вони одружуються. Ти маєш пропозиції від Бога бути в монастирі. Отже, маєш вибір. Вибирай“. Я кажу: „Як мені вибрати, якщо я не знаю, що краще для мене“. Він каже: „Тоді не проси в Бога ні за монастир, ні за сім’ю, але проси в Бога, щоби сталася з тобою Божа воля. Щодня молися за Божу волю“. З того часу я почав молитися про волю Божу й молюся донині. За Його волею я є монахом, священиком і тепер — владикою-номінантом».

Архиєрейська хіротонія та Чин інтронізації відбулися 18 вересня 2011 року в катедральному соборі Святих верховних апостолів Петра і Павла в м. Чортків (Тернопільська область). Чин архиєрейської хіротонії здійснив Блаженніший Святослав Шевчук, Отець і Глава УГКЦ. Співсвятителями були владика Василь Семенюк, Правлячий єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії, та владика Софрон Мудрий, єпископ-емерит Івано-Франківської єпархії. У одному із своїх перших інтерв’ю після проголошення про єпископство Дмитро Григорак поділився своїми роздумами стосовно подальшого розвитку Бучацької єпархії: «Я вважаю, духовний зріст єпархії залежить передусім від священиків. Тому я хотів би від священиків, щоб вони були дійсно священиками, справжніми учнями Христовими. У нашій єпархії 90 відсотків одруженого клиру. Це священики, які мають сім’ю, дружину, дітей, яких треба годувати, одягати, виховувати, навчати. Це вимагає певних зусиль не тільки моральних, але й праці, яка би забезпечувала їхнє фізичне існування, тому що вони дбають також про матеріальне добро своїх сімей. Тут є напруження між обов’язками священичими і матеріальними зобов’язаннями перед родиною. Я б хотів, щоб священики ставили на перше місце свої духовні обов’язки перед парафією, перед Церквою і також перед родиною, щоб виховували своїх дітей перш за все людьми побожними, порядними, а вже аж потім дбали про їхній матеріальний добробут; щоб вони завжди були позитивним прикладом для парафії. Тут велику роль відіграє сім’я священика. Священик може бути прекрасним проповідником, але, якщо в його сім’ї діються речі, протилежні до того, що він говорить, тоді, зрозуміло, приклад для парафії буде негативним. Вірні дивляться не тільки на те, як говорить священик, але також і на те, як живуть його дружина й діти. Направду, у нас в єпархії є приклади чудових їмостей, які доповнюють своїм життям слова священика. Якщо є така співпраця, продовження проповіді священика життям його дружини, то ця парафія, направду, має прекрасний приклад і чудово розвивається. Бувають приклади також і негативні. Думаю, їх є небагато і вони не є характерні для нашої єпархїі. Від вірних хотів би очікувати великої довіри до духовенства, до Церкви, до проводу єпархії. Довіри в тому сенсі, щоб вони знали, що священик на парафії, а особливо керівництво єпархії, ні про кого не забули, що ми пам’ятаємо про всіх своїх вірних. Навіть в найвіддаленіших парафіях на околицях єпархії. Ми хочемо нікого не забути, до всіх дійти. Ми намагаємось допомогти кожній, навіть найменшій, клітинці нашої єпархії. Звісно, це не завжди виходить так оперативно, як би того хотілось, не завжди вдається наблизитися до кожної громади, однак ми пам’ятаємо про всіх і хочемо всім уділити свій час. Ми прагнемо, щоб кожний наш парафіянин відчув, що він потрібний Церкві і, усвідомлюючи це, щоб усі вірні передусім дбали про своє духовне життя та щоб були свідомі того, що не тільки від матеріальних речей, але від їхньої віри, залежить добробут їхніх дітей і родин. Чому так масово люди виїжджають за кордон? Тому, що дбають передусім про матеріальне, забуваючи про духовне, про те, що діти залишаються без батьківської опіки, часто йдуть дуже поганою дорогою. Згодом розпадаються сім’ї. Багато з наших людей успішно заробляють за кордоном, не помічаючи, що вдома втрачають набагато більше, втрачають родину і своїх дітей. Тому бажаю нашим вірним ставити на перше місце у своєму житті Бога. Все решта додасться».

Нагороджений нагрудним знаком «Гордість Тернопілля» у 2018 році за вагомий особистий внесок у розвиток духовності, утвердження принципів християнської моралі, історичної справедливості в українському суспільстві.