Владика Богдан Дзюрах у Зверненні про Декаду місійності: «Ставати справжніми Христовими учнями-місіонерами — це завдання на усе наше життя»

ЗВЕРНЕННЯ

владики Богдана Дзюраха,
Апостольського екзарха для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії
до духовенства, монашества і мирян

у справі проведення Декади місійності

«Не можемо бо ми не говорити про те,
що самі бачили та чули» (Діяння 4, 20)

Всесвітліші і всечесні отці-душпастирі,
преподобні богопосвячені особи,
дорогі у Христі брати і сестри,

Христова Церква, яка у день П’ятидесятниці отримала силу Святого Духа, натхнена і проваджена тим самим Духом, відразу ж розпочала здійснювати у світі місію, яку їй доручив Божественний Спаситель, коли наказав апостолам перед Своїм Вознесінням: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мр. 16, 15). У серцях Христових учнів, які творили першу християнську спільноту Єрусалима, звучало відлуння цих Христових слів як заповіт, як заповідь, як місійний наказ, а Святий Дух зі середини спонукав їх до проголошення Євангелія спасіння «усьому творінню». І ніякі зовнішні перешкоди та труднощі не могли стримати церковну спільноту від цього свідчення про дар спасіння, що його дарував Воскреслий наш Господь грішному людству.

Коли Христовим учням погрожували, а навіть карали та ув’язнювали їх, вони не переставали проповідувати, спокійно і впевнено твердячи своїм опонентам: «Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, — розсудіть! Не можемо бо ми не говорити про те, що самі бачили та чули» (Діяння 4, 19–20). Святий Павло підсумував цей місійний досвід перших християн, які, попри утиски і переслідування, не переставали проповідувати Христову благовість спасіння, таким влучним спостереженням: «Слова Божого зв’язати неможливо» (2 Тим 2, 9).

Цей досвід первісної Церкви майже дослівно пережила у минулому столітті наша Українська Греко-Католицька Церква. Вона на матірних землях і в країнах так званого «соціалістичного табору» була заборонена радянським комуністичним режимом, жорстоко переслідувана, увесь єпископат, сотні священників і богопосвячених осіб, десятки тисяч вірних мирян зазнали жахливих гонінь, тортур і ув’язнень, нерідко віддаючи своє життя як мученики і ісповідники святої віри. На цих наших братах і сестрах здійснилося те, що заповідав Господь, кажучи: «На вас накладуть руки й переслідувати будуть, і волочитимуть по синагогах та по тюрмах, водитимуть перед царів і правителів з-за імени мого. І це дасть вам нагоду свідчити» (Лк. 21, 12–13).

Втім, свідчити про Воскреслого Христа і проголошувати Євангеліє Царства Божого — це завдання Христових учнів у всі часи, а не лише в обставинах загроз і переслідувань. Що більше, здається, саме в часах, коли фізичні переслідування припиняються, а суспільне життя починає плисти в спокої, достатку і комфорті, християнам загрожує небезпека перетворитися на «мовчазну Церкву», на Церкву, яка замикається у самій собі, яка, щоправда, вірує у Христа, говорить про нього у стінах своїх храмів і в катехитичних класах, проте не проголошує Христової благовісті поза територією парафій. Вийшовши з храму після богослуження, християни неначе «розчиняються» у морі панівної культури, часто позначеної байдужістю до всього надприродного і релігійного. На пустині світу вже не чути спасенної християнської Благовісті, бо християни перестають виконувати свою пророчу місію, перестають бути «голосом волаючого на пустині», щоб у серцях своїх сучасників «приготовляти шлях Господеві» (пор. Мр. 1, 3), як це свого часу робив св. Йоан Предтеча.

Причин такого стану багато і вони мають як внутрішнє, так і зовнішнє походження. Над зовнішніми чинниками можна застановлятися окремо, проте ця застанова не принесе бажаних позитивних змін у Церкві, бо, остаточно, стан церковної спільноти, її динамізм і живучість залежать не так від зовнішніх факторів, як радше від її внутрішнього стану. Слушно казав свого часу праведний Митрополит Андрей: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Те саме можна віднести і до «перетворення» Церкви: Господь бажає оновляти Її силою Святого Духа, проте і сама церковна спільнота мусить відкритися на це оновлююче Боже діяння. То ж застановімся над тим, що в нас самих не дозволяє нам відкрито і відважно свідчити про Христа, щоб, згідно заповіді Христової, бути «світлом світу і сіллю землі» (див. Мт. 5, 13–14).

Перш за все, відсутність місійного запалу у Церкві може свідчити про те, що у серцях християн згас вогонь Святого Духа, то ж Боже Слово залишається «зв’язаним» в глибинах їхнього єства і не виявляє своєї життєдайної сили у словах і в поведінці тих, хто називає себе віруючими. Віра, не закорінена у глибокому духовному досвіді особистого єднання з Воскреслим Господом, навряд чи пробудить у серці такого «остиглого» християнина апостольський запал і місійну ревність, як це було у перших Христових учнів, про що св. Павло свідчить: «Мавши той самий дух віри, про який написано: „Я вірував, тому й говорив“, — то й ми віримо, тому й говоримо» (2 Кор. 4, 13).

Ми у Таїнстві Хрещення стали храмом Святого Духа, який є «духом віри», а відтак — в Таїнстві Миропомазання — отримали «печать дару Святого Духа», щоб бути здатними жити новим Божим життям, отриманим у Хрещенні, та свідчити про Христа Воскреслого, навіть якщо доведеться за це свідчення зазнати утисків, принижень і гонінь. Недаремно Церква молилася за нас перед намащенням святим миром: «Щоб йому/їй дана була благодать помазанням всесвятого мира, щоб він/вона завжди хотів/хотіла зі сміливістю, без страху і бездоганно ісповідувати перед усіма ім’я Христа Бога нашого, і Його ради страждати, і з любов’ю вмерти…».

Першим кроком до пробудження чи відновлення у нас динамізму і сили Святого Духа є постійне навернення від грішних вчинків темряви до Божого світла правди і любови через щире покаяння та регулярну Сповідь, поєднане із витривалою молитвою про дар Святого Духа. Така молитва безперечно принесе свої плоди, бо Господь сам нас запевняв, що «Отець небесний дасть Святого Духа тим, що у нього просять!» (пор. Лк. 11, 13).

Інша трудність, яка може не дозволяти нам відважно визнавати нашу віру, це — недостатня релігійна освіта. Поминаючи ту обставину, що більшість дорослих вірних, що виростали у комуністичних часах, не мали нагоди пізнати правди віри через систематичну і ґрунтовну катехизацію, ми у наших часах і надалі надто мало приймаємо духовної поживи через роздуми над Божим Словом, вивчення Катехизму, читання релігійної літератури, поглиблення знань щодо справ віри і моралі. Про першу громаду Христових учнів в Діяннях святих Апостолів сказано, що «вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах» (Діяння 2, 42). Оце перебування в «апостольській науці» не менше важливе для пробудження місійного духа, ніж приймання Святих Таїнств та витривала молитва. То ж намагаймося частіше звертатися до духовної літератури, брати участь в катехизації та біблійних гуртках при парафії, щоб ставати щораз більше Христовими «учнями-місіонерами», до чого нас часто закликає Святіший Отець Франциск.

Дорогі у Христі, ставати справжніми Христовими учнями-місіонерами — це завдання на усе наше життя. Проте, існують моменти і періоди, коли Церква присвячує окрему увагу пробудженню місійної свідомості і місійного запалу у своїх вірних. Таким періодом у нашому церковному житті, почавши від 2014 року, є Декада місійності, яку ми проводимо від Вознесіння до Зіслання Св. Духа. То ж, передаючи слова Отця і Глави нашої Церкви Блаженнішого Святослава, закликаю Вас усіх «до активної та творчої участі в Декаді місійності», щоб кожен на своєму місці і всі разом ми могли «будити місійного духа в нашій Церкві, вчитися наново євангелізувати», ставати здатними «виходити поза стіни наших храмів, щоб свідчити про великі діла Божі та служити Богові і ближньому, щоб давати свідчення, що бути з Христом — це невимовна радість, якою треба ділитися з усіма».

То ж поручаю Отцям-душпастирям належним чином підготувати і провести, в тому числі за допомогою онлайн-трансляцій, Декаду місійності у наших парафіяльних спільнотах, а усіх вірних закликаю до активної участі у цьому благодатному періоді церковного життя. У громадах, які слідують за григоріанським календарем, якщо ще не була проведена Декада місійності, поручаю використати інші нагоди (щоденна Літургія, Молебень тощо), щоб пригадати вірним основні науки, пов’язані з місійним духом і місійною природою Церкви. Заздалегідь дякую усім Вам також за Ваші пожертви на місійні потреби Церкви і екзархату, які матимете нагоду скласти наприкінці Декади, щоб таким чином підтримати розбудову Церкви в Україні і на поселеннях.

Дорогі у Христі! Нехай молитовне очікування Святого Духа принесе щедрі плоди відновлення віри у нашому особистому, родинному і церковному житті! Нехай Пречиста Діва, Мати Неустанної помочі вимолює для нас усіх щедре благословення Пресвятої Тройці:

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця,
і причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами!

† Богдан Дзюрах,
Апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії

Дано у Мюнхені
при катедральному соборі Покрову Пресвятої Богородиці
та св. Андрія Первозванного,
4 червня 2021 року Божого,
в день св. муч. Василіска