Владика Богдан Дзюрах на празник Св. Василія Великого: Де народжуються і як стають святими?

20 січня 2022

Апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владика Богдан Дзюрах 14 січня 2022 року відвідав українську парафію Св. Василія Великого у м. Штутгарт (Німеччина), привітавши її із храмовим празником. Під час своєї проповіді єпископ запропонував роздумати над тим, де і як народжуються святі. Зокрема відповідь на це можна знайти у життєписі св. Василія Великого.

Владика Богдан Дзюрах на празник Св. Василія Великого: Де народжуються і як стають святими?

Під час нинішнього свята ми можемо, у світлі життя і духовного подвигу святого Василія Великого, застановитися, де народжуються святі і як стають святими.

Перші кроки до Христа — у лоні родини

1. Передовсім читаємо у Житії св. Василія, що він народився 330 року в Кесарії Кападокійській в християнській родині, в справжній «домашній Церкві», яка жила в атмосфері глибокої віри. Цей історичний факт пригадує нам, що добрі люди народжуються у добрих сім’ях, а святі народжуються у святих батьків. Справді, перший контакт з Христом дитина отримує і перші кроки до Христа вона робить в лоні родини. Якщо цього не стається, якщо батьки занедбають цей свій найголовніший життєвий обов’язок перед Богом і перед своїми дітьми — дати дітям пізнати Бога і відкрити їм шлях до зустрічі з Ним, то пізніший шлях таких дітей до віри, до особистої зустрічі з Христом може виявитися досить довгим, або й взагалі не відбутися.

З іншого боку, блаженна та дитина, котра мала щастя народитися і зростати у глибоко віруючій християнській сім’ї. Там вона отримала найбільший і найцінніший спадок, який батьки можуть залишити дітям і який може допровадити дитину до вершин людяності і святості. Ось як пише у своєму Заповіті ісповідник віри патріарх Йосиф, який провів 18 років у радянських таборах, про важливість християнської сім’ї в житті людини, нації і Церкви: «… Народився я і був вихований в українській християнській хліборобській глибоко віруючій родині. Вона передала мені та защепила в мені віру в Христа і любов до Нього! Тому сьогодні, здоганяючи їх у потойбічному світі, „де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне“, зі синівською вдячністю молюся за них! Батьки, християнська родина — це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!».

Саме тому великим нашим побажанням є для Вас, дорогі у Христі, щоб кожна родина у цій нашій громаді була «незгасним вогнищем життя і здоров’я Церкви і народу», зберігаючи і плекаючи великий і безцінний скарб віри, який ми принесли з рідної землі і який маємо тут плекати і передавати наступним поколінням. Над цим маємо усі спільно працювати — самі родини, громадські організації і, очевидно, Церква.

Чи ми здатні плакати над нашою віддаленістю від Бога?

2. Коли 330 року Василій народився, Церква вже майже 20 років втішалася свободою, оскільки переслідування християн припинилися. Вже виросло ціле поклоніння, котре не зазнало переслідувань за віру, як це, наприклад, зазнали на собі його дідусі і бабусі по батьковій і маминій лінії. Втім, хоч зовнішні обставини змінилися, це не означало, що небезпека для віри минула безповоротно. Навпаки, можна сказати, що вона стала більш підступною, бо укритою за ширмою вигідного і легкого життя, кар’єри та матеріального достатку. До певної міри Василій теж дав себе потягнути цьому загальному тодішньому трендові: він здобув блискучу освіту, став славним оратором, філософом, ритором… Однак, у певному моменті він відчув, що не туди дорога, що все це не приносить людині справжнього щастя. І це був момент його духовного пробудження. Ось як Василій згадує про це: «Одного дня, неначе пробудившись з глибокого сну, я звернувся до чудесного світла Євангельської правди…, і заплакав над моїм нужденним життям».

Спитаймо себе, дорогі у Христі: коли ми останній раз плакали над нашим «нужденним життям», і, властиво, в чому ми вбачаємо нужденність життя? Ми не раз нарікаємо і плачемо над економічними проблемами і матеріальними негараздами. Але у світлі віри, найбільшим злом для християнина, — і про це теж каже св. Василій, — не є ані убогість, ані хвороби, ані навіть саме смерть, найбільшим злом є віддаленість від Бога, непослідовність у вірі, одним словом — гріх. Чи ми здатні оплакувати таку нашу нужденність? Нашу віддаленість від Бога, наші провини і гріхи? Якщо так, то це знак, що і ми пережили духовне пробудження, подібне як св. Василій. Якщо ні, то маємо просити про ласку такого духовного пробудження.

Справді, великими випробуваннями для віри є переслідування, проте не меншим випробуванням для віруючих людей буває випробування свободою, яку дехто може хибно розуміти як свавілля, як намагання будувати своє життя і щастя не на Богові і Божому законові, а на власних силах, планах і здобутках. Такий шлях може дуже легко і непомітно відвести людину від Бога, а навіть наразити на втрату віри, перед чим св. Павло застерігав свого учня Тимотея: «Бо корінь усього лиха — грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями. Ти ж, чоловіче Божий, утікай від цього. Шукай праведности, побожности, віри, любови, терпеливости, лагідности» (1 Тим. 6, 10–11). Господь Ісус усіх нас закликає: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33).

Олена Осадча, Святитель Василій Великий, 2012 рік

Не лише зватися християнами, але і бути ними

3. Святий Василій, коли отямився від спокуси світової слави і кар’єризму, разом із однодумцями вирішив посвятитися тому, до чого був покликаний в Святому Хрещенні: «Найбільшим нашим змаганням і найбільшою славою було не лишень зватися християнами, але й на ділі бути ними», — пише він про цей період переломний свого життя. Ось — це завдання і для нашого християнського життя: не лише зватися християнами, але і бути ними. Бо коли розглянемося навколо, то мусимо з прикрістю ствердити, що навколо нас є, щоправда, багато охрещених людей, але є так мало справжніх християн.

А що означає: бути справжнім християнином? Це в першу чергу бути втіленим у живого Христа, бути живим членом Тіла Христового — святої Церкви, яку творить Євхаристія. Бо входимо до Церкви і стаємо живими членами Тіла Христового через живу віру і участь у Євхаристії, яка це Тіло формує і оживляє.

Розуміючи це, св. Василій Великий заохочував своїх вірних до частого, а навіть щоденного Святого Причастя, вважаючи його «дуже корисним і потрібним», пригадуючи при цьому слова самого Господа Ісуса, який сказав: «Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним» (Йо. 6, 54). Для християн усіх часів було чимось життєво необхідним принаймні у неділю — День Господній — брати участь у Божественній Літургії та причащатися Тіла і Крові Господньої. За це християни були готові платити найвищу ціну власного життя. І навіть попри переслідування християни збиралися на Євхаристію укрито, в домах і квартирах, і саме тому, до речі, такі сім’ї і родини називалися «Домашніми Церквами».

Саме в тому часі, коли предки Василія Великого зазнавали переслідувань в Малій Азії, на Африканському континенті відбулася інша подія: в м. Абітіна привели до римського намісника 49 християн, які, попри заборону з боку цивільної влади, збиралися в домах служити Євхаристію. На запитання, чому вони на це наважилися, один із них сказав: «Sine dominico non possumus» — «Без святкування Дня Господнього ми не можемо жити». Він висловив одну з найголовніших істин нашого християнського життя: без участі в недільній Євхаристії ми, християни, не можемо жити. Відсутність Євхаристії для нас означає відсутність життя. Усіх 49 оскаржених, в тому числі і 4 дітей священника, який очолював ці зібрання, стали мучениками за віру. Проте, хоч мучителі позбавили їх земного життя, не змогли позбавити їх вічного життя, яке їм запевняла Євхаристія.

Подібних прикладів ми знаємо чимало і з нашої власної новітньої історії: ув’язнені в радянських таборах священники і єпископи УГКЦ служили Євхаристію у тюремних бараках, а скельця їхніх окулярів служили їм за чашу і дискос… А після відродження нашої Церкви на матірних землях, коли наші громади не мали власних храмів, зокрема на Сході України, то першими місцями служіння Божественної літургії часто ставали родинні помешкання наших парафіян, які таким чином ставали справжніми «домашніми Церквами».

Святі Василій Великий, Власій, Модест, Флор і Лавр, 1916 рік

Чинити маленькі справи із великою любов’ю

4. Насамкінець, справжня віра має виявлятися ділами милосердя. Бути християнином означає світити світлом віри і добрих діл, до чого нас кличе благодать Хрещення і сам Господь, кажучи: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі діла, прославляли Отця Вашого, що на небі» (Мт. 5, 16). Де б ми не були, як Христові учні ми покликані саме до цього: давати свідчення нашої віри нашими ділами, ділами милосердя. Невипадково Господь дав саме такий «розпізнавальний знак» своїх учнів: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35).

У цьому ж дусі св. Василій Великий наголошує: «Богові до вподоби не великі діла, а велика любов, з якою ці діла довершуються». Справді, жести любови можуть бути дрібними і маленькими — добре слово, лагідний погляд, ніжна усмішка, — але, учинені з великою любов’ю, вони стануть об’явленням близькості Бога для наших ближніх і виявом нашого справжнього християнства.

Святий Василій, ставши єпископом, дуже дбав про стан убогих, про їхні права і потреби. Часто критикував можновладців за прояви соціальної несправедливості у їхніх діях та ставав на захист покривджених і знедолених. Але і сам робив усе, що міг, щоб зарадити нужді і нещастю стражденних і убогих. Зокрема, наказав збудувати цілу мережу притулків для убогих і хворих, які за його ім’ям почали називати «Базиліадами». Ці заклади стали прототипом сучасних благодійних установ і лікарських закладів.

До діл милосердя наш Святий виховував також і своїх вірних. У своїх проповідях він використовував мову, яка нам може здатися надто радикальною, втім цей радикалізм може нас спонукати до щирого іспиту сумління. Ось як він говорив:

«Хліб, що ти зберігаєш у коморі, не твій, а — голодних;
Одяг, що висить у твоїй шафі, це — одяг позбавленого одежі;
Взуття, яке ти не носиш, це — взуття того, хто босий;
Гроші, які ти заховав у землі [ми б нині сказали — в банках], це — гроші убогого;
Діла милосердя, яких ви не зробили, це — ті самі злочини, які ви робите».

Мова досить радикальна і вимоглива. Але суть її зрозуміла: усе, що ми маємо в надлишку, не наше, воно належить убогим, а ми маємо бути лише розподілювачами цього майна, яке Господь дав у наші руки, але призначив для користі наших ближніх. Може нас не стати на те, щоб обмежитися лише до того, що маємо на собі. Проте, якщо переглянемо наш гардероб і побачимо там річ, яку ми вже впродовж останнього року не вживали, то ця річ, правдоподібно, дійсно не є нашою… Можливо вартує зробити тут, у храмі, Куточок милосердного самарянина і принести сюди усі ці речі, замість того, щоб їх їла міль у шафі, чи вони мали б з року на рік припадали порохом удома…

За прикладом святого Василія Великого

Дорогі у Христі! Носити ім’я святого Василія для громади — це велика честь, але також — велике зобов’язання. То ж намагаймося краще пізнати його життя, а ще більше — наслідуймо його віру, яка привела його до святості, — життєвої мети кожного християнина.

І цього всього я вам і собі від душі бажаю:

Щоб ми усі дбали і піклувалися про наші родини, які нехай стають що раз то більше вогнищами живої віри і щирої любові;
Щоб ми часто зазнавали духовного пробудження і відновлення у Таїнстві Сповіді;
Щоб підтримували у собі Боже вічне життя живою участю у Євхаристії;
Щоб давали свідчення нашої віри ділами милосердя.

А Господь Ісус, за молитвами Вашого великого Покровителя, святого Отця нашого Василія, нехай нам в цьому допоможе і благословить! Амінь.

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії