Владика Андрій Сапеляк

Єпарх Буенос-Айреський

Народився	13 грудня 1919 року в с. Ришкова Воля (неподалік від м. Ярослав над Сяном, Польща).
Священичі свячення	29 червня 1949 року із рук Преосвященного владики Івана Бучка, Апостольського візитатора для українців-католиків у Західній Європі.
Єпископська хіротонія	15 жовтня 1961 року у базиліці Святого Петра у м. Рим (Італія).
Помер	6 листопада 2017 року у м. Винники (Львівська область).

Дитинство і родина

Андрій Сапеляк народився 13 грудня 1919 року в селі Ришкова Воля, на присілку Ходані, неподалік (15 км) від міста Ярослав над Сяном (сьогодні — Польська Республіка). Андрій був першою дитиною в селянській родині Михайла та Агафії. Батьки намагалися дати своєму найстаршому синові вищу освіту. Мати мріяла бачити його священником.

Спочатку Андрія віддають до української народної школи в м. Ярославі, а після її закінчення він продовжив навчання у Перемишльській гімназії. Одному з викладачів гімназії о. Петрові Голинському, тодішній Перемиський єпископ Йосафат Коциловський доручив відбирати кандидатів до Салезіянського Згромадження, створенням української гілки якого заопікувався папа Пій ХІ. Гімназист Андрій Сапеляк зацікавився салезіянами, місіонерами і вихователями молоді. «Моє покликання до священства зародилось ще перед зустріччю з митрополитом Шептицьким. Навчаючись у Перемиській гімназії, я дізнався, що є це таке — селезіанське монаше Товариство, яке розповсюджене вже по цілому світі і займається молоддю. Мене це зацікавило, і я почав мріяти про те, щоб ввійти до того Товариства, щоб пізніше працювати серед української молоді. До цього мене спонукав о. Степан Чміль — перший, хто поїхав до селезіян в Італію. Він писав до нас листи в Перемиську гімназію. Ми, студенти, їх читали і в кількох із нас зародилося покликання бути священиками для молоді. З митрополитом Шептицьким я зустрічався уже як від’їжджав в Італію на студії, він мене поблагословив на дорогу. Згодом він нами цікавився, писав до нас, селезіян-кандидатів, заохочував. Отже, моє покликання зародилося ще перед Шептицьким, але пізніше Андрей Шептицький мав вплив на мене», — розповідає про зародження власного покликання майбутній владика Андрій. 1937 року він разом з п’ятьма юнаками виїжджає на навчання в Салезіянську початкову семінарію в м. Івра (Італія), де вчиться до 1941 року. Відтак продовжує свою освіту у салезіянських навчальних закладах: насамперед впродовж 1942–1945 років у м. Фольїццо, поблизу Турина (Італія), потім — в Салезіянському домі освіти в м. Боленго протягом 1945–1949 років, а вкінці — у Туринському університеті (1949–1952 роки), де він отримав ліцензіат із канонічного права у 1951 році. 29 червня 1946 року здійснив урочисте зложення обітів в Салезіянському Згромадженні.

Священниче служіння

29 червня 1949 року відбулося свячення Андрія Сапеляка в українсько-візантійському обряді. Священниче рукоположення здійснив архиєпископ Іван Бучко, Апостольський візитатор українців-католиків у Західній Європі.

У 1952 році архиєпископ Іван Бучко організовує для дітей-біженців з України Українську малу семінарію під керівництвом оо. Салезіян у м. Люрі, поблизу м. Орлеану (Франція). Отець Андрій Сапеляк взяв активну участь в її організації. Згодом семінарію було перенесено до Італії і першим її ректором призначено о. Андрія. Ось як згадує про цей нелегкий період сам владика Андрій: «На той час, я і мої друзі вже стали членами Салезіянського Згромадження. Ми хотіли працювати з молоддю, котра відчувала покликання до священства. Тому започаткували малу семінарію, щоби плекати ці покликання, приготовляти до священства. У Франції я був тільки три роки. Там загалом було не дуже сприятливе середовище для цього. У цю семінарію вступали наші хлопці з Франції, Німеччини, Англії. Однак, у Франції я не бачив перспектив для нашої семінарії, тому ми перенесли її в Італію, де нам було свобідніше працювати з кандидатами на українських священиків. В Італії мала семінарія довгі роки виховувала нашу молодь до священства».

У 1956 році створено першу Салезіянську українську монашу спільноту як зародок майбутньої Провінції. Першим настоятелем став отець Андрій Сапеляк.

Єпископська діяльність

14 серпня 1961 року о. Андрія Сапеляка номіновано на єпископа для українців у Аргентині з титулом апостольського візитатора та титулярним осідком Севастополя в Тракії. 15 жовтня цього ж року, в день Покрови Пресвятої Богородиці, відбулася єпископська хіротонія в Римі у базиліці святого Петра. Головним святителем став архиєпископ Іван Бучко, апостольський візитатор українців-католиків у Західній Європі, а співсвятителями — єпископ Гавриїл Букатко, апостольський адміністратор Крижевецької єпархії, та єпископ Володимир Маланчук, апостольський екзарх Франції. За словами владики Андрія Сапеляка, для нього день хіротонії мав дуже вагоме значення: «Мені важливо було, щоб вона відбулася в свято Покрови, щоб своє служіння започаткувати в ім’я Марії та під її Покровом, як наслідник апостолів „крок за кроком з Марією та під її Покровом. Бо я відчував свою неміч бути єпископом і всю мою надію поклав на Матір Божу, щоб мені допомагала. І вона мені допомогла і допомагає. Саме через свою неміч я хотів, щоб вона була матір’ю мого єпископства. Тому, я немовби такий марійський єпископ: все через Марію — все через Неї, все від Неї — моя надія — покров Марії. І не помилився, бо Вона мені помогла у всіх ділянках моєї діяльності. З цими ідеалами я жив завжди, запевняючи успіхи, помимо всяких труднощів, часто великих“.

Обдумуючи те, яким має бути єпископський герб, владика Андрій дуже хотів показати в ньому, що, незважаючи на те, що його духовне служіння відбуватиметься поза теренами України, Батьківщина завжди є у його серці. У верхній частині єпископського гербу владики — якір, як символ Пречистої Діви Марії і тризуб — як символ України. У нижній частині окреслено його місійний ідеал — корабель у океані, спрямований до Української землі апостола Андрія, з Андріївським хрестом.

На початку грудня молодий єпископ вирушив до Аргентини, віддаючи себе і своїх духовних дітей під Покров Вседіви Марії. На його гербі написано: «Моя надія — Покров Марії». Перші місяці єпископа Андрія Сапеляка в цій південноамериканській країні — це поїздки по її великій території в ті місця, де оселилися вихідці з України. Впродовж 36 років невтомної праці владика Андрій кожного року відвідував усі українські поселення в Аргентині.

До приїзду єпископа Андрія в Аргентині було 32 храми греко-католицького обряду (в тому числі каплиці) та недобудована катедра в столиці. Від 1962 до 1968 року завершено спорудження собору в Буенос-Айресі, збудовано ще 35 церков і каплиць, відкрито 10 католицьких колегій, 11 законних домів. За 10 років місійної праці єпископа було створено українську єпархію, яку 24 квітня 1978 року затверджено Папською буллою. «Це було непросте, але, водночас, захоплююче служіння. Аргентина — це країна, яка мала багато еміграцій і була дуже опущена, цілком опущена. Через те Апостольська столиця, митрополит Андрей Шептицький і наше духовенство, прагнули щось зробити для української еміграції в Аргентині. Вони хотіли заснувати там єпархію і звернулись до мене, щоб я туди поїхав. Там служив 36 років як єпископ Аргентини. Почав, практично, з нічого, були тільки деякі парохії. Згодом заснував цілу єпархію. Вся Аргентина — це одна велика українська єпархія. Там, в Аргентині, мене застав ІІ Ватиканський собор, тому незадовго до того, як прибув в Аргентину, мав повернутися на Собор, на якому був чотири роки як член Собору», — продовжує розповідати про своє єпископське служіння в Аргентині владика Андрій.

Від 1962 до 1965 року він учасник і отець історичного ІІ Ватиканського собору, член Комісії для Східних Церков. Єпископ Андрій Сапеляк п’ять разів виступав на Соборі як фахівець канонічного права, вносив свої пропозиції, які були прийняті до уваги під час опрацювання документів Собору. Значний відгомін у пресі мав його виступ стосовно релігійної свободи. Єпископ Андрій Сапеляк здобув загальне визнання і високий авторитет у церковних колах світу. 9 лютого 1968 року владику Андрія номінували екзархом-ординарієм, а через десять років 24 квітня 1978 року — єпархом на всю Аргентину. У 70-х роках минулого століття в СССР у багатьох виданнях атеїстичної літератури єпископ Андрій Сапеляк згадувався як одна з найнебезпечніших постатей для совєтської ідеології.

Владика Андрій Сапеляк домігся, щоб під час візиту до Аргентини Папа Іван Павло ІІ прибув також до української катедри Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, що привернуло увагу світової спільноти до проблем України та української діаспори. Владика Андрій так свідчить про цю знаменну подію: «В Аргентину Папу запрошував я особисто та вплинув на те, щоб він приїхав до нас. Я це зорганізував, зреалізував. Тоді Папа коронував ікону Матері Божої у нашій катедрі. Крім того, він в Аргентині започаткував святкування тисячоліття Хрещення нашої України. Там він виголосив дуже гарну проповідь, у якій наголосив, що Українська Церква ніколи формально не відходила від сопричастя з Римом, що завжди була з ним, тому тепер нам не потрібно якогось формального з’єднання, бо ми ніколи не роз’єднувалися. Тільки важливо, щоб наші люди мали цю свідомість, переконання, що ми ніколи не віддалялися формально від Католицької Церкви».

На початку відновлення незалежності України Аргентина одна з перших визнала Українську державу і широко відкрила двері для її громадян. Новій українській діаспорі прийшов на допомогу владика Андрій. Сам же він планує повернутися в Україну, щоб виконувати місію, яку обрав в далекому 1937 році: виховувати українську молодь на чесних громадян та добрих християн згідно науки святого Івана Боско. Для започаткування салезіянської праці посилає до Львова найближчих йому людей: рідного брата о. Василя Сапеляка і свого багатолітнього секретаря о. Василя Короля.

У 1998 році владика Андрій долучився до справи творення українського Салезіянського Згромадження у Львові. Однак, він бачив необхідність поширювати ідеї св. Івана Боско на східні терени України. Тому, у 2002 році у 83-річному віці він розпочинає місійну працю у м. Верхньодніпровськ (Дніпропетровська область). Заснував тут парафію Покрови Пресвятої Богородиці, ставши її парохом, і збудував невеличкий молодіжний центр (ораторію). У 2011 році купляє за останні заощадження помешкання у м. Дніпро, де салезіяни відкривають офіційну спільноту і, згодом, викупляє територію для будівництва храму і молодіжного центру, де перебуває до 2014 року. Все це владика Андрій Сапеляк здійснював завдяки впевненості у покликанні та світлій мрії: «Там є мало місіонерів, тільки певне число тих, котрі приїхали на деякий період. Там дуже важка праця. 70 років комунізму, атеїзму, змосковщення спричинили те, що люди відвикли від Церкви, втратили релігійне життя. Неділя там сприймається тільки як відпочинок і більше нічого не означає. Для них неприйнятним є щонеділі ходити до церкви. На Великдень, на Різдво — так, але не щонеділі. Однак вони це роблять через незнання, тому їх потрібно навчати, катехизувати… Потрібно починати з ними працювати і дивитися, як буде. Мені там дуже сподобалось, маю багато позитивних вражень. Люди гарні. Потрібно вдовольнитися малим числом людей, працювати — і громада помаленьку зросте. Є гарні успіхи, але вони приходять повільно. На жаль, ми ще не маємо достатньо матеріальних засобів, щоб допомагати священикам, котрі там служать, тому там є важко, але ми вдячні. Варто йти, треба йти».

У 2014 році повертається на Західну Україну, відмовляється від аргентинського громадянства, стає громадянином України і оселяється у салезіянській спільноті у м. Львів-Винники, щоб своєю молитвою, добрим прикладом свідчити новим покликанням і салезіянам свій позитивний ентузіазм до життя, адже владика дуже хотів дожити до століття.

Важко знайти в історії Церкви аналоги, щоб єпископ у поважному віці розпочинав місійну працю на порожньому місці.

Послідовність у жертовності заради Української Церкви, України — те, чим керувався єпископ Андрій Сапеляк у діях, вчинках, рішеннях. А також у своїх творах. Владика Андрій відомий як автор багатьох праць: «Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі» (1967), «Отець Степан Вапрович. Місіонер-ісповідник» (1970), «Отець Іван Сенишин. Український місіонер — піонер в Аргентині» (1997), «Київська Церква на Слов’янському Сході. Канонічно-екуменічний аспект» (1999), «Отець-прелат Кирило Селецький. Засновник монаших згромаджень» (2004), «Україна крізь віки: релігійно-церковний аспект» (2006), «Спогади владики-місіонера» (2011), «Три ювілеї України з Іваном Павлом ІІ» (2013), «Світло святості. Отець Степан Чміль» (2014), «Митрополит Андрей Шептицький. Дар Бога Україні» (2016), низки статей та брошур.

6 листопада 2017 року на 98 році життя владика-салезіянин Андрій Сапеляк відійшов у вічність.

Все життя владики Андрія Сапеляка, його думки, міркування, спостереження, переживання невід’ємні від загальнонаціональних проблем українського народу, його історії, долі, Церкви.

Владика Андрій багато зробив для того, щоб українські салезіяни розпочали свою душпастирську працю в Україні у 1990-х роках, й це служіння для дітей та молоді в дусі св. Івана Боско продовжується й до сьогодні.