СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«У всьому вручала Богові себе і своїх дітей»: про Софію, матір Андрея і Климентія Шептицьких
Сестра-служебниця Олена Манькут, дослідниця епістолярної спадщини Софії з Фредрів Шептицької, — про матір праведного митрополита Андрея та блаженного священномученика Климентія, про те, якою була дружиною та мамою, у чому можемо на неї взоруватися.
«Молодше покоління не знало Тебе, але повинно Тебе пізнати, бо коли мається у родині святу, то і її вплив, і знання про Неї, повинні переходити з покоління до покоління», — так пояснив свою працю над архівом матері блаженний о. Климентій (Казимир) Шептицький. Він також написав про неї: «Життя мами є велика наука, жодні терпіння, жодні труднощі, які випадали на її життя, вона не відкинула і не сприймала з примусу, ніколи в її серці не осіла гіркота, ніколи не скаржилась на те, що випало на її долю».
Мати праведного Митрополита Андрея, блаженного священномученика Климентія і ще п’яти синів, Софія Шептицька, донька відомого польського письменника і драматурга, майстер слова і пензля, а передусім жінка з чуйним серцем відкритим на Бога. Красива й інтелігентна, виважена й мудра. Яким було її життя, що її хвилювало, як вдалося їй виховати таких синів?
Сестра Олена Манькут, Згромадження Служебниць Найсвятішої Діви Марії, переконана, що відповідь на ці питання можна знайти у листах Софії Шептицької, яких та впродовж життя написала чимало, набереться на кілька томів. Сестра Олена вже впродовж багатьох років вивчає кореспонденцію матері Митрополита, спершу її численні листи до сердечної подруги і кузини Ванди Островської, а відтак й до синів та ширшого кола знайомих. На основі опрацьованого матеріалу сестра написала книжку «Софія з Фредрів Шептицька», що у 2015 році вийшла друком у видавництві «Свічадо».
Сестра Олена зізнається, що відчуває особливу опіку Софії Шептицької у своєму житті. Окрім наукових досліджень сестра звершує своє служіння через катехизацію дітей і молоді та писання ікон. Вона певна, що дар малювання випросила для неї в Бога саме Софія Шептицька, адже сестра раніше не уявляла собі, що іконописання буде її захопленням і способом євангелізації.
Отож цього ювілейного листопада, відзначаючи 75-ліття відходу до вічності Митрополита Андрея і 150-ліття з дня народження блаженного Климентія, пропонуємо інтерв’ю з дослідницею епістолярної спадщини Софії Шептицької сестрою-служебницею Оленою Манькут, розпитуємо про вдачу цієї визначної жінки, чим переймалася, якою була матір’ю та дружиною та чого можемо нині повчитися у неї.
Сестро, чим зацікавили вас листи Софії Шептицької, що спонукало до дальшої роботи з ними?
Читати чужу кореспонденцію через 150 років після написання дуже цікаво. Окрім того, це дуже гарне історичне свідчення про те, як жилося тоді. Я читала листи Софії, написані починаючи від 15-того року життя, коли вона була ще панною. Було дуже цікаво, як розвивається людина, як формується її особистість, як вона описує своє входження у світське товариство, захоплюють її спостереження, викристалізування світогляду, а заразом те, які мала взаємини з Богом, з людьми, як вона їх вибудовує.
Софія вміла дуже елегантно і легко описати дуже інтимні духовні переживання, а також свої спостереження. В її листах багато гумору, я часом так сміялася з її окреслень людей, ситуацій, подій чи то родинних, чи зовнішніх. Водночас вони сповнені автентичності, щирості. Коли пише про сумні події, дуже покірно їх змальовує, покладаючись на волю Божу. Часом відчувається, що їй прикро саме так описувати людей, але є відчуття, що вона пише правду. А ще так художньо це робить, що все постає перед очима, наче у фільмі.
Отож, на основі листів, якою була Софія з Фредрів Шептицька?
Софія завжди була природньою і безпосередньою, у стосунках з людьми вміла поєднати цю природність з умовностями, яких повинна була дотримуватись, але ніколи не трактувала їх надто суворо. З юних років не приховувала своїх поглядів, думок, вміла щиро їх висловлювати. Не приховувала й свого негативного ставлення до львівського середовища і його манер. Її вражали нещирість, манірність, а передовсім сарказм щодо інших. На першому місці завжди ставила моральні цінності, а не захланність і багатство. Нерідко відчувала себе чужою в товаристві. Ще перед заміжжям не любила пустих розмов, уникала дівчат зі своїх сфер, котрі говорили поверхово, а коли заходила розмова на непристойні теми, таке товариство здавалося їй обридлим, потребувала піти звідти, бо дуже погано чулася.
Вона відчувала, що є трохи іншою, ніж ті, з ким зустрічалася на світських заходах, однак за її щирість і вміння бути собою, не піддаватися тиску оточення її поважали, навіть люди віку її батьків сприймали її як рівну. Про неї казали, що панна вміла давати відкоша, тобто була розбірливою щодо кандидатів в наречені, не одному відмовила.
А як, власне, відбулося знайомство і зближення з Яном Шептицьким?
В одному з листів до Ванди Островської, з якою була дуже близькою і про все щиро оповідала, Софія описує якийсь бал і зазначає, що був на ньому такий собі Шептицький, дуже маломовний, але високий і пристойний чоловік. То перший лист, з якого можна побачити, що вона його запримітила. Однак зауважує, що він думає не про неї, а про інших. Однак Ян теж нею зацікавився. З чого то видно? З подальшої розповіді в листі — серед прийнятих тоді танців, був один, в якому дівчина сама мала обрати партнера, Софія хотіла запросити Яна Шептицького, але коли підійшла, то сама себе завстидалася і запросила чоловіка, який був поруч з ним, з яким була знайома раніше. Що тоді зробив Шептицький? Нічого не кажучи, встав і вийшов з балу. Також в цьому листі Софія зазначає, що він інакший від оточення.
Так склалося, що з книжок і фільмів маємо уявлення про стосунки в аристократичних родинах як не надто шляхетні. Як складалися стосунки Софії і Яна Кантія?
Зарученими вони були недовго, навіть не рік. Вже коли були офіційними нареченими, Ян багато їздив у справах, а Софія в листах виливала свій сум, з нетерпінням чекаючи на його повернення. Багато їздив і тоді, коли були молодим подружжям, і пізніше, адже треба було порядкувати в численних маєтках, які були не тільки в межах Австро-Угорщини, а й на територіях Російської імперії, а ще справи громадські і політичні. І цей сум через відсутність чоловіка поруч відчутний у її листах до кінця життя, а прожили вони разом 43 роки «без бур, але не без терпінь».
У листах вона також згадує, що він їй дуже допомагає, зокрема, коли вони разом вдома — у господарських справах, у розрахунках при веденні дому тощо. З листів видно, що чоловік дуже любив її, опікав, особливо, коли була вагітною. В одному з листів під час вагітності Софія, знаючи про високу смертність жінок при народженні дітей, хвилююється в очікуванні пологів через те, що «Ясь би дуже терпів», якби вона померла. Вона знала, що чоловік дуже переймається нею, що він чуйний і люблячий. Коли була хворою, втомленою і дуже зле почувалася, а чоловік мав їхати в справах політики до Відня, то вона могла б залишитися вдома, але бачачи, що йому на тому залежить, жертвує своїм відпочинком і «святим спокоєм» та їде з ним. Часто в своїх листах журиться ним. Наприклад, Ян Кантій був дуже неспокійним, навіть сердився, коли Олександр перебирав на себе управління в одному з маєтків і провів не дуже вдалу оборудку зі збіжжям, тож Софія докладає зусиль, аби заспокоїти чоловіка, відновити мир в родині, водночас не стаючи на бік сина.
Якою була Софія як жінка, у чому вона близька нам, сучасна і актуальна?
Я також постійно застановляюся, у чому вона може бути взором для сучасної жінки. У своїй витривалості щодо виховання дітей, у своїй жертвенності, у довірі і покірності Божій волі. У тому, як вона закладає, цементує свою родину. А передусім — у вмінні бути собою, не піддаватися тиску.
Софія вважала, що еталоном жінки є не «геніальність, що сягає по силу, славу, проповідує великі діла, а ідеалом жінки є стати ангелом миру, додавати віри і надії, бути готовою присвятитися тим, кого любимо, і невтомно просити вміння служити Богу і чинити добро людям».
Була скромною, переймалася, щоб ніхто не вважав її кращою, ніж була насправді. Ніколи не втрачала самоконтролю, в молитвах просила про терпеливість і життєрадісність.
Життєрадісність стала її натурою, і саме такою бачило її оточення. Намагалася плекати її, бо вважала, що почуттям гумору і веселістю можна більше осягнути, ніж «моралями». Вміла з гумором сприймати свої слабкості та комплекси, з яких часто жартувала.
Її гумор і весела вдача давали їй захорону перед тим, щоб не вводити інших у той стан, який вона відчувала в душі — жаль, смуток, розчарування, фізичну втому. Навіть тоді, коли погано чулася через хворобу, вміла жартувати. І ті, хто добре її знав, розуміли, що мама чи бабця погано почувається, але вона не показувала свої страждання дальшим. Була гостинною, хоча часом мусіла тамувати втому чи хворобу.
Від природи була вразливою як на красу природи чи мистецтва, так і на людські терпіння. До її численних обов’язків у Прилбичах (коли чоловік виїжджав у справах, що траплялося часто, то заміняла його у маєтку), належало видавання ліків селянам і тим, хто працював у маєтку. Саме підчас відвідування і лікування хворих, що було одним із щоденних занять, заразилася від бідної жінки туберкульозом. Зрештою змалку була слабовитою і блідою, батьки часто возили її до санаторію. Ніколи не відмовляла хворим у допомозі, хоча часом почувалася втомленою щоденними родинними і домашніми обов’язками.
Була щасливою, якщо могла потішити когось, бо знала «чим є одна сльоза, один потиск щирої руки в терпінні». Багато молилася, однак ніколи не використовувала часу, відведеного для домашніх обов’язків, для молитви.
Якою вона була мамою?
Передусім люблячою. Виховувала синів, щоби були мудрими дітьми, Божими дітьми. «Бути серед них, розділяти їхні враження, думки, забави, спостерігати за поступом, бачити, як розвивається інтелект і як вони проявляють свій кругозір — це була для мене найбільша насолода і щастя», — пише вона.
Софія Фредро мріяла про доньку і навіть писала, коли народився Казимир: «Отже, хлопець. Не знаю, скільки з тим словом зникло мидляних бульбашок — так я мріяла, що буде донька, моя донька… Ціле літо дзвеніло коло серця… Що ж діяти — Бог знає, що робить…»
Дуже виразно видно в листах, що від молодих років вона у всьому вручала Богові себе, своїх батьків, а відтак дітей. Розуміла, що мусить просити Бога про допомогу, бо сама не в стані виховати їх такими, як собі вимріяла — добрими, мудрими, милосердними, вільними у всьому, вповні дозрілими. Наставляла, щоб допомагали один одному та іншим, щоб не були егоїстами. Попри графський титул вчила зашивати шкарпетки, як їм порвалися, виконувати дрібну домашню роботу — порядкувати город, дбати про порядок в кімнатах… Водночас дбала, щоб вони вміли малювати, грати на музичних інструментах, спостерігати, розуміти світ мистецтва, дбала щоб були справді високо освіченими й інтелігентними людьми, але щоб ніколи не забували про Бога, що Він на першому місці.
В її листах до синів нерідко можна прочитати, як вона нагадує про це, звертається до релігійного досвіду дитини: ти бачив картину Христа розп’ятого, Він страждав. Ми також в такому моменті — твій дідусь хворий, він страждає.
Знаємо, що саме вона навчала дітей катехизму, біблійної історії, змалку вводила у віру і настановою, і власним прикладом. А коли вже не були коло неї, у листах наставляє дітей: ту книжку читай, а ще ту, звертає увагу на того чи того святого. В листі до Казимира в листопаді 1881 року пише: «Досить знайдеться тих, хто Вас вчити буде мудрости людській — отож справедливим буде, якщо голос Матері, який Ви почуєте після Її смерті, буде говорити про Бога і тільки про Бога… Урочисто благословляю Тебе сьогодні як дитину і на довгі роки, які Тобі дасть Бог. Пам′ятай слова мої: бережи душу, розум і серце Твоє». Хотіла, щоб усі її діти були Христові.
Коли одного разу Софію спитали, що вона робила, щоби так шляхетно виховати синів, вона відповіла: «Я любила їх і старалася пізнати, яким кожний із них є. Моя єдина система виховання — це Богородице Діво. Ніщо інше, — лише Богородице Діво. Хлопець добрий, чемний, вчиться, слухає, є здоровий — Богородице Діво. І навпаки — хлопець зле робить лекції, є непослушний, доказує, наражується на небезпечний випадок — знов Богородице Діво».
Однак щоб ця її педагогіка була успішною, вона сама мусіла мати чисте серце, аби передавати свою душу дітям. Через «Богородице Діво» вона поручала Богоматері свої пережиття і передавала цей приклад дітям: так, як я живу, й ви живіть і своїх дітей навчайте так жити.
Наскільки актуальною є нині ця педагогіка Софії Шептицької? Що можуть сучасні батьки перебрати від неї?
Перш за все бути з дітьми, не тільки працювати задля них, але в них вкладати свою працю, так проживати своє життя, щоб діти це могли бачити і наслідувати. Жити вірою. Якщо батьки живуть вірою (а так мали би жити всі християни), то мають вести за собою дітей не тільки до церкви (це найпростіше), а вести їх за собою до Бога, тобто жити чесно, бо дитина вчиться, наслідуючи. Батьки мають так жити, щоб діти могли черпати з їхньої постави, переймати все те добре. Те, як ти живеш, — це найкращий спосіб виховання. Це актуально й сьогодні.
Нині ж батьки все більше стараються перекласти виховання на школу, відправити в якісь табори. А треба бути з дітьми, навіть якщо дитина не поруч, десь далеко, наприклад в таборі, розпитати, хто є вихователем, що ви читаєте, яким був твій день, дитино.
Якби Софія жила нині, то не писала б тисячі листів, а щодня би телефонувала, щоб довідатися, що діється з дитиною, питала б: дитино, де ти, з ким, що з тобою діється, я далеко, але хочу з тобою порозмовляти, а що ти нині оглядав, що тебе схвилювало, що сталося коло тебе. Почувши щось не дуже втішне, вона не повчала б «не роби так», а задала би своє інтелігентне питання: «А чи буду я вдоволена твоєю поведінкою, чи так належало зробити, чи ти вдоволений собою?» «Чи ти, дитино, вдоволений з того, що ти слухав (оглядав), з того, що змовчав на зло і пішов робити те саме?».
Одне з найбільших терпінь, що випали на долю Софії, втрата дітей. І сьогодні є родини, які переживають втрату дітей, чи буде корисним для них цей досвід?
Дуже важко пережила втрату першого сина Стефана, який помер у дворічному віці, і до кінця життя та втрата була для неї болючою. Але своїм болем Софія не хотіла ображати Бога, тому намагалася зрозуміти Божі наміри, писала до Ванди Островської: «можливо, ця любов (до дитини) згодом зросла б так, як жодна досі і кидала б тінь на любов до Бога. Добре є так, як є, Дунюха, це є головним моїм почуттям, але як же ж мене болить серце». Згодом втратила і Юрія, який був вже 17-річним юнаком.
Гадаю, мама, яка втратила дитину, якби прочитала листи Софії, віднайшла би себе у цих написаних словах, заплакала би і, думаю, подякувала разом з Софією за дитину, яка вже в руках Божих. Я сама плакала, коли читала ті листи, сповнені смутку. Там стільки болю, таке сердечне її ділення своїм пережиттями. Тим, які досвідчують подібних страждань, це свідоцтво великої туги за улюбленою і втраченою дитиною і така довіра до Бога допоможе віднайти спокій, дасть світелко надії.
Шестеро дітей, чи була конкуренція серед синів за її увагу?
Я зрозуміла з тих листів, що їй вдавалося захоронити дітей від ревнощів і суперництва за любов матері. Вона вміла розподілити увагу поміж дітей і старалася, щоб діти не сперечалися і не чулися ображеними. Знала, як це важливо, бо мала дядьків, які конфронтували між собою: один її дядько з батьком не розмовляв, інший ще з кимось. І вона дуже сильно наполягала на тому, щоби діти між собою не протистояли, а взаємно любилися і допомагали один одному. Ось один приклад. Пише листа до Казимира, і в ньому зазначає: «Скажи Стасеві, що наступний лист буде до нього».
Напевне, що були між братами якісь конфліктні ситуації, як то є в дитинстві. В одному з листів, коли її синам ще по 4–6 років, вона зауважувала, що Роман, то добрий політик, бо він сказав, що з Юрієм легко домовитися про потрібну річ і він буде з ним ближче товаришувати. А згодом прийшов до мами і каже: «Це не добра компанія, бо коли я потребував, то він мав інші клопоти». І тоді пише до Ванди: от бачиш, як мої діти вже політикують, але тішуся, що вміють між собою говорити, хоча ще й маленькі. Вона так їх виховувала, щоб любилися між собою і дружили.
Пізніше, вже після її смерті, бачимо, як брати взаємно допомагають один одному. А коли більшовики розстріляли Леона з дружиною, то Станіслав, який не мав власних дітей, заопікувався дітьми брата.
Кажуть, що саме Софія допомогла синам розпізнати своє покликання і знайти свою дорогу в житті. Як їй це вдавалося?
Покликання синів були різними: Роман і Казимир обрали службу Богові, Станіслав став успішним військовим, відомим польським генералом, ще двоє синів займалися господарством. Батько не завжди погоджувався з їхніми рішеннями. Він хотів, щоб сини були військовими, політиками, правниками. Щоб були амбітними, як він сам. А мати більше і глибше спостерігала душу дитини, підтримувала, радила, підштовхувала, а як бачила, що потрібне втручання, то писала відверто — я відчуваю, дитино, що тобі потрібне те й те. Але водночас і не тиснула надто на дітей, а поручала все Богові, часто відсилала до священників, радила поїхати на реколекції, прочитати добру книжку. Писала — знайди добрий духовний провід.
Як прийняла те, що Роман і Казимир обрали східний обряд і українство, адже сама була польського роду і була дуже закорінена в західній духовній традиції?
Це далося їй не просто. Як вона пише, їй аж серце заболіло, коли Роман вперше сказав, що хоче бути українським уніатським священником.
Але вона це прийняла, бо була насправді віруючою і побожною, жила правдиво духовним життя, була відкрита на Бога, любила Церкву. Її віра допомогла їй прийняти, що така воля Божа. Вона завжди молилася про виповнення Божої волі в її житті і в житті її рідних. Вона наче пожертвувала свого сина, віддала на службу Богові, хоч сама до кінця залишалася римо-католичкою.
Коли Роман вже був в монастирі в Добримилі, став Андреєм, в одному з листів того часу пише: «Маю вражіння, що ти топишся, що ти під водою». Далі мовилося, що Казимир міг би бути йому допомогою, але чи вона зможе бачити, що обидва потопають. Тут радше ішлося про труд праці, до якого залучено Романа: відповідальність за молодих монахів, якісь неуспіхи, розчарування тощо. Серце матері все відчуває і болить, але завжди її поставою було: нехай Бог робить, як його воля, Богу дяка за все.
Окрім листів, які відсилала, паралельно писала листи «до шухляди». Це були її духовні розмови з сином. Вона відчувала близьку смерть і хотіла як найбільше залишити своїм, а особливо Андрею, бо відчувала, що він заступить її в родині, коли її не стане. Є такі люди, які потребують мати особу для душі, сердечного друга. Таким другом була Ванда Островська, якій можна було розказати все, вилити душу, поділитися радістю. Такою особливою особою був Роман, і в листах «до шухляди», звернених до нього, вона також відкривала свою душу. Вже після її відходу до вічності, Митрополит, одержавши ці листи, назвав їх «Мої благословенні реколекції».
Дуже тішилася всім, що відбувалося з Романом, тепер вже з Андреєм, його успіхами, успіхами монахів, з якими він провадив місії. Вона розуміла, що частина Церкви Христової є занедбаною і потребує праці її сина, що він там має сповнити місію, до якої його кличе Бог. Була горда з послань Митрополита і його душпастирських навчань. Вивчала українську мову, хоча в родині робили переклад текстів Митрополита.
З Казимиром було інакше. І хоч остаточне рішення він прийняв вже після її смерті, вона знала, яким воно буде. Бачила його боротьбу з собою, бачила небезпеки біля нього. Сильно молилася, щоб воля Божа сповнилася в ньому. Розпізнала його покликання дуже скоро, але не приспішувала рішень сина. Підказувала середники, з яких може користати, щоб зробити добрий вибір у житті.
Малі діти потребують уваги мами. Але приходить час, коли діти виростають і вже батьки потребують товариства дітей. Чи це було і в Софії і чи отримувала ту підтримку?
Вона потребувала мати таких людей, яким могла говорити про справи душі і в дітях вона їх знайшла. Передусім Митрополит Андрей був тою особою, з якою могла говорити про свої тривоги і турботи, а найперше про справи духовні, які торкали його і які торкали її, внутрішні переживання. Про це вона писала і в тих невідісланих листах. Вона пише про Святе Причастя, про те, як відчуває Божу присутність, мала такі своєрідні візії, які описує йому. А коли Казимир вже покинув політику і зайнявся маєтком в Дев’ятниках, пише до Романа: «Я знайшла душу Казимира, вона така близька, як твоя». В іншому місці пише: «Казік опікується мною, як нянька: читає, пильнує — то треба бачити, аби зрозуміти, які в ньому глибини лагідності і любові».
Леон зі своєю дружиною до кінця був при мамі. Оточив її надзвичайно уважною і теплою опікою в тих останніх місяцях життя. Любов всіх синів до матері була відчутною навіть в часі похорону, особливо, коли Митрополит обняв труну матері і його могутні плечі здригалися від плачу.
Світлини люб’язно надала с. Олена Манькут, СНДМ
За матеріалами Ольги Хворостовської для Релігійно-інформаційної служби України
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
