СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиУ цей день, 74 роки тому, на псевдособорі здійснили спробу «ліквідувати» УГКЦ
«Нас тривожить думка про Церкву, бо якби не вона, то не мали би вже кого освободжувати», — від імені галичан у вересні 1939 року заявив комуністичній владі Кость Левицький. 17 вересня 1939 року Червона армія ввійшла в Галичину, яка ще формально належала до Польської держави. «Освободителів» часто вітали квітами і в селах вивішували червоний та синьо-жовтий прапори. Проте і суспільство, і громадський провід розуміли, чого очікувати від нової влади, і звернення Костя Левицького вже тоді вказувало, що Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) прийме на себе один з головних ударів більшовиків.
«Перші совіти» — так називали період радянської окупації з вересня 1939-го до червня 1941 року — відразу націоналізували друкарні, закрили церковні навчальні заклади, лікарні й сиротинці, розпустили монастирі. Перебуваючи під враженням від знайомства з новою владою, Митрополит Шептицький відправляє до Ватикану свого посланця по дозвіл висвятити ректора Богословської академії отця Йосифа Сліпого на єпископа й наступника. Після відповідної згоди висвячення відбувається таємно.
«Цілком очевидно, що під більшовиками всі ми почувалися приреченими на смерть; вони не приховували свого стремління знищити і задушити християнство, затерти найменші його сліди… На загал вони не почувалися тут як вдома; можливо, це і стало однією з причин того, що вони поводилися з нами обережніше, аніж ми того очікували», — писав Митрополит Шептицький до папського нунція Ротти наприкінці серпня 1941 року.
Протистояти греко-католикам було нелегким завданням для совєтів. Унаслідок антирелігійної кампанії та репресій на початку 1939 року на території всього СРСР діяло близько 100 православних храмів, а церквою керували лише три єпископи. Натомість у греко-католиків було 2 387 парафій, 7 єпископів, майже 2 500 священиків і понад 1 000 ченців.
Тому остаточне «вирішення» питання унії було відкладено на другий прихід совєтів, який відбувся 1944 року. Показово, що напередодні близько 300 священиків втекли на Захід, уникаючи повторної зустрічі з більшовиками. Проте останні здивували своєю поведінкою.
«У перші місяці перебування московських большевиків у Галичині, тобто в другій половині 1944 року, ставлення їх до Церкви було льояльне і навіть прихильне. Церква, що перед тим була в СССР переслідувана, дістала тепер відносні пільги, позірно ніхто проти неї не виступав», — писали в органі Закордонних частин ОУН «СУРМА» 10 квітня 1949 року. Найбільше сучасників вражало те, що не лише «служителі релігійного культу», а й навіть семінаристи були звільнені від служби в армії та примусових робіт.
Митрополит Шептицький, проводячи у вересні 1944 року архиєпархіальний собор, визнав, що «безбожництво перестало бути прапором для совєтів». Більше того, радянська влада запропонувала представникам УГКЦ зустріч у Москві.
Смерть Шептицького внесла істотні корективи в ці процеси. У ніч на 1 листопада 1944 року біля Шептицького чергував отець Йосиф Кладочний. Він занотував останні слова митрополита: «Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але ви держіться, не відступайте від віри, від святої католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церков, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величніша від давної та буде обнімати цілий наш нарід».
Під час похорону влада дозволила велику ходу вулицями Львова. Йосиф Сліпий ішов за труною в митрополичому поліставріоні (ризах із зображенням багатьох хрестів). Отець-канцлер Микола Ґалянт пізніше йому оповідав, що радянський генерал, дивлячись на це, зауважив: «Але ж накидали на того молодого митрополита хрестів, як він їх донесе?!»
Не лише генерал сумнівався, чи донесе Сліпий свого «хреста», а й у листі-звіті першого секретаря компартії України Микити Хрущова до Йосипа Сталіна від 15 листопада також ішлося про це: «Митрополит Йосиф іще не користується достатнім авторитетом серед єпископів і духовенства греко-католицької церкви. Частина священнослужителів не задоволена його призначенням, бо вважає його чоловіком слабовольним, нездатним бути керівником цієї церкви».
Шептицький упродовж понад 40 років очолював церкву і був незаперечним авторитетом для всього суспільства. Проте навіть йому не завжди вдавалося дати раду з єпископами Станіславськими і Перемишльськими. Чого вартий сам факт, що Станіславський єпископ Григорій Хомишин самовільно запроваджував у своїй єпархії целібат або перехід на григоріанський календар.
54-річний Йосиф Сліпий тільки розпочинав свій митрополичий шлях, суть якого — в девізі на його гербі: Per aspera ad astra (з лат. — «Крізь терни до зірок». — С. Л.).
Значною перешкодою у справі ліквідації УГКЦ була діяльність націоналістичного підпілля, яке в умовах 1944 року та активних наступальних дій Червоної армії дуже ускладнювало більшовикам їхнє завдання. Принаймні про це свідчить той факт, що делегацію УГКЦ, яка таки відвідала Москву вже наприкінці 1944 року, несподівано запросили до ставки верховного головнокомандування.
— Ми знаємо, що ваша Церква має великий вплив у народі, чи не міг би ваш Митрополит вплинути на те, щоби Шухевич припинив воєнні дії УПА. Ми їх переможемо, але нам не випадає воювати за Західну Україну.
— То дуже небезпечна справа, бо НКВД може підозрівати нашу Церкву у зв’язках з УПА і за це переслідувати її.
— Як ви можете висувати таке? Ви ж говорите з генералом Червоної Армії! Хто може боятися?
— А хто не боїться в Радянському Союзі? — останні слова, за свідченнями очевидців, викликали сміх усього загалу.
У Москві церковну делегацію, до якої ввійшли чотири священики на чолі з Климентієм Шептицьким (братом Андрея Шептицького), приймав патріарх РПЦ. На його запрошення відвідати богослужіння Климентій Шептицький відповів відмовою, а от інший делегат — Гавриїл Костельник погодився. «Отцю Костельникові завернулося в голові від того, що його тоді витали там кадилом», — писав у спогадах Йосиф Сліпий.
Ще одна проблема, яка затягувала остаточне «вирішення проблеми» унії, — міжнародне становище і неясність, чи погодиться західний світ на нові кордони, зокрема повторне захоплення Західної України більшовиками. Ялтинська конференція, що відбулася в лютому 1945 року, зняла це питання й відкрила шлях до прямої ліквідації УГКЦ.
11 квітня 1945 року проведено арешти єпископів та провідного духовенства на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим. Показово, що, крім духовенства, затримали й 159 студентів духовних навчальних закладів, яких відправили до військкоматів.
Останньою репресії зачепили Перемишльську єпархію, територія якої в основному опинилася у складі Польщі. Після кількох затримань та звільнень улітку 1946 року заарештували 70-річного єпископа Перемишльського Йосафата Коциловського. «Побитого старця-єпископа бандити винесли на вулицю разом із кріслом, якого він міцно держався, маніфестуючи таким чином свій опір. Його кинули до авта разом із кріслом, при чому єпископ розбив собі голову й з грюкотом упав на поміст авта», — так описано ті події в часописі «На чатах» (листопад 1946 року).
Головні ж події ліквідації унії тривали з квітня 1945-го до березня 1946 року. Менше ніж за місяць після арешту єпископату формується «ініціативна група», куди входять священики з усіх трьох єпархій УГКЦ: Гавриїл Костельник — зі Львівської, Антоній Пельвецький — зі Станіславської (Івано-Франківської. — С. Л.), Михайло Мельник — з Перемишльської. Секретарем ініціативної групи став учитель з Холмщини Сергій Хруцький, який служив дяком у єдиному православному храмі Львова.
Кількість священиків, що «бажали» приєднатися до «ініціативної групи», росла, а якою ціною — описує Костельник у листі до патріарха РПЦ Алєксія від 3 жовтня 1945 року: «Коли б не тиск із боку держави, то напевно за нинішніх умов не знайшлося б навіть і 50 таких священиків, які б хотіли „зруйнувати“ греко-католицьку Церкву, щоб перетворити її в православну. Більшість наших священиків не вірить в краще майбутнє для Церкви в Радянському Союзі».
Націоналістичне підпілля, яке активно не включалося в церковні процеси, усе ж таки звернулося до Гавриїла Костельника з пропозицією припинити шкідливу діяльність та інсценізувати його викрадення, аби відправити за кордон. Проте Костельник відмовився. За минулі десятиліття він зажив слави одного з найвідоміших «восточників» серед греко-католицького кліру, а після війни на нього сильно вплинула фальшива інформація про загибель синів, які добровольцями воювали в дивізії «Галичина».
«Я був уніатом і загубив гідність пастиря. Я був націоналістом і загубив гідність людини. Але цього було замало. Націоналізм посиротив мене і мою дружину — убив трьох наших синів. Ми стали нещасними батьками», — писав Костельник у зверненні до влади. Насправді його старшого сина в 1941 році стратили більшовики, а двоє молодших щасливо пережили воєнне лихоліття і разом з іншими дивізійниками опинилися у Британії.
Масові арешти й переслідування «упірних» священиків наближали час формальної ліквідації УГКЦ. Щоб перевірити ставлення населення до такого кроку, було вирішено провести спільне — греко-католиків і православних — водосвяття на площі Ринок у Львові. Цю начебто не дуже особливу подію детально висвітлювали в офіційному виданні РПЦ «Журнал Московской Патриархии», де в статті під назвою «Отторженная насилием возвращается любовию» підсумовано: «Лед сломан. Воссоединение греко-католиков с православными нашло свои мирные пути» (номер за березень 1946 року).
Останнім штрихом перед проведенням «собору» став перехід «ініціативної групи» й іще кількох священиків у православ’я. Це сталося 22 лютого 1946 року, а за кілька днів у Володимирському соборі в Києві Антонія Пельвецького і Михайла Мельника було висвячено на єпископів, а о. Костельника піднесено до гідності митрофорного протоієрея. Надалі всі свої дії згадані особи вчиняли вже як священнослужителі РПЦ.
«Созыв собора, который не следует именовать общегалицким, должен быть приурочен к так называемой „неделе православия“, т. е. 10 марта, — наставляв у телеграмі від 25 січня 1946 року нарком держбезпеки СРСР Всеволод Меркулов наркома держбезпеки УРСР Сергія Савченка. — В целях обеспечения успешного проведения собора введите в состав делегатов не менее 60–70 % агентуры. Обеспечьте также достаточным процентом агентуры в составе приглашаемых на собор мирян из интеллигенции». У телеграмі також ішлося про виділення 400 тис. руб. «ініціативній групі» для проведення «собору», а також 75 тис. — на оперативні витрати.
8–10 березня 1946 року у львівському Соборі святого Юра, із застосуванням особливих заходів безпеки, відбувся «собор» УГКЦ. 216 делегатів, частина з яких навіть не знала, куди їх везуть, проголосувала за ліквідацію унії та перехід у православ’я, а саме до РПЦ. Пізніше, пишучи лист до націоналістичного підпілля, Костельник констатував: «Так як все в Радянському Союзі відбувається добровільно і в 100 % (позики, вибори, здача контингенту), так і Собор відбувся „добровільно“ і з 100 % успіхом».
Найбільшою проблемою «Львівського собору» стало питання його легітимності, адже скликати його могли лише єпископи, а без їхньої участі то було просто зібрання священиків, яке не мало жодної юридичної сили. Це розуміли й організатори.
Керівники «ініціативної групи», які прибули до Москви у квітні 1946 року, дали інтерв’ю кореспондентові ТАСС, де окремо зупинилися на цьому питанні. Їм довелося визнати, що особи, які скликали і проводили «собор», на той момент були єпископами й священиками Руської православної церкви:
Вопрос: Насколько был правомочен состоявшийся Собор Греко-католической Церкви, вынося решение об отмене постановления Брестского Собора 1596 года?
Ответ: На Соборе в числе делегатов были: епископ Дрогобычско-Самборский Михаил (Мельник), бывший генеральный викарий Перемышльской епархии Греко-католической Церкви, и епископ Станиславский Антоний (Пельвецкий) — бывший декан Гусятинского деканата Станиславской епархии Греко-католической Церкви, хиротония которых состоялась в городе Киеве 20 и 24 февраля с. г. во Владимирском соборе. Тогда же, еще до Собора, 13 первых униатских священников были приняты в православие.
Учасники «собору» під час голосування
На той момент слідчі дії щодо ув’язнених греко-католицьких єпископів були завершені, і вони очікували суду.
«Але ми вкропили Папі!» — радісно кричав до Сліпого слідчий Горюн після відбутого «собору». «Сім мільйонів — невелика кількість, щоби потрясти Католицькою Церквою, а ви терором тільки себе компрометуєте», — спокійно відповів на це митрополит. Його чекатиме 18 років ув’язнення.
Коли митрополит Йосиф Сліпий опиниться на волі, всі члени «ініціативної групи» вже загинуть за нез’ясованих обставин. У 1948 році застрелять Гавриїла Костельника, а за якусь мить — і його вбивцю. У 1955-му в потязі, який прямував до Києва, отруять Михайла Мельника й секретаря, що його супроводжував. Антон Пельвецький помре від раптового серцевого нападу в 1957-му. Секретар «ініціативної групи» Сергій Хруцький буде ув’язнений і помре в 1954 році під час відбуття покарання.
За матеріалами Святослава Липовецького «Як ліквідовували Унію» для ZN. UAПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
