Типова інструкція для курій єпархій (екзархатів) УГКЦ про перевірку книг і матеріалів релігійного змісту

ТИПОВА ІНСТРУКЦІЯ

для курій єпархій (екзархатів) УГКЦ

про перевірку книг і матеріалів релігійного змісту

Вступ

1. У своєму спасительному задумі Господь Ісус сформував спільноту вірних, яких веде до Царства Отця. У земному проводі Він довірив її апостолам, а ті — своїм наступникам, єпископам. Намагаючись бути добрими пастирями, на взірець Христа, єпископи оберігають вірних від усіх можливих загроз, передовсім духовних. Найбільші можливі небезпеки стосуються віри, духовного життя і спасіння, як найбільших цінностей християнина.

2. Людина часто піддається впливові зовнішніх факторів, які безнастанно лунають із безлічі джерел. Вони формують думку та переконання людини, впливають на її свідомість, спонукають до певних дій. Впливають, зокрема, на віруючих, на їхнє бачення і розуміння Бога, правди про Нього і про саму людину, про її мету життя та призначення, місце і роль у світі, стосунки та зв’язок із Богом, спосіб життя тощо.

3. Віра, як найцінніший скарб християнина, і спасіння, як головна мета життя, часто наражаються на небезпеку, що походить з книг, іншої поліграфічної продукції, масмедіа та інтернету. Саме тому Церква намагається застерегти і вберегти вірних від можливих негативних впливів для їх віри, християнського життя та спасіння. З цією ж метою й видаються різноманітні церковні документи та практичні посібники.

4. Метою цієї Типової інструкції, призначеною для внутрішнього користування в куріях єпархій (екзархатів) УГКЦ, є допомогти куріальним працівникам, зокрема цензорам, відповідати на сучасні виклики у сфері поширення матеріалів релігійного змісту в засобах суспільної комунікації, а також продукції християнського характеру. Будучи типовою, вона може бути пристосованою до потреб та особливостей кожної єпархії (кожного екзархату).

Загальні положення

5. Церква застерігає за собою виключне право на підготування і видання текстів Святого Письма, літургійних книг, документів Церкви, катехизмів та інших навчальних матеріалів із питань віри і моралі. Ніхто інший не може самовільно діяти в цих видах публікацій [1]. Тому видання вищезгаданих книг та матеріалів підлягає суворому контролю з боку компетентної церковної влади. Завдяки цьому спільнота вірних може зберегти цілісність і чистоту віри, церковне передання, літургійну спадщину, а також основні принципи та практики християнського життя, добрих звичаїв і моралі.

6. Після Другого Ватиканського Собору в Церквах католицького сопричастя вже немає попередньої цензури в прямому значенні цього слова. Однак Церква закликає і рекомендує, щоб твори, які висвітлюють католицьку віру і мораль, мали принаймні церковний дозвіл [2]. Водночас церковна влада закликає вірних бути пильними і не купувати та не читати книг та інших публікацій, не користуватися атрибутикою, не слухати і не оглядати матеріалів, які викривлюють правду про Бога чи людину і світ та можуть бути небезпечними для їхньої віри і духовного розвитку.

7. Сфера релігійного книговидання є складовою засобів масової інформації (далі — ЗМІ), бо через книжки передається знання. У Церкві йдеться про середники, за допомогою яких передаються та відображаються головні явища: віра, духовні речі, слово і образ Бога та про Бога і людину, її спасіння.

8. Вірні мають право користуватися всіма доступними їм засобами масової інформації, бути їхніми засновниками, авторами публікацій чи працівниками у сфері комунікацій. Однак повинні дотримуватися вчення і настанов Церкви, щоб не наражати на небезпеку себе та інших. Зокрема, кожний католик має пам’ятати, що діючи з власної ініціативи, без уповноваження від Церкви, не може видавати власні погляди за офіційну позицію Католицької Церкви чи УГКЦ [3], а також зобов’язаний подавати достовірну інформацію. Вірний, який хоче ділитися вірою через ЗМІ, повинен насамперед сам добре знати науку Христа, викладену в Євангелії, офіційне вчення Церкви у справах віри і моралі, основи християнського життя, традиції і практики Церкви. У цьому вірних має провадити місцевий єпархіальний єпископ, який в силу свого уряду є відповідальний за проголошення Слова Божого. Він також повинен чувати над збереженням чистоти віри, моралі та християнського життя [4].

9. Належить ствердити, що норми церковного права щодо проповідування, християнського вчення та ЗМІ є обов’язковими до виконання для вірних католиків і стосуються католицького вчення та поширення Слова Божого як в державних і світських, так і в церковних ЗМІ. Звичайно, єпархіальний єпископ не може контролювати світські ЗМІ, але він може і повинен наставляти й застерігати вірних католиків, які виступають за їх посередництвом, використовують їх або володіють ними. Єпархіальний єпископ повинен донести всім вірним настанови Церкви, вказавши на їхній обов’язок відповідально використовувати технічні середники інформації, засоби друку і видання слова чи образу.

РОЗДІЛ 1

Завдання єпархіального єпископа та вищого настоятеля інституту богопосвяченого життя у сфері контролю над публікаціями та творами релігійного змісту

10. Єпархіальний єпископ відповідає за Церкву й усі справи християнського та церковного життя спільноти, передовсім збереження і передання віри, традиції, християнських принципів моралі, добрих звичаїв. Єпископ має право і обов’язок вивчати книги та періодичні видання, схвалювати чи дозволяти їх, а якщо необхідно, критикувати або засуджувати ті, що шкідливі для віри чи моралі. Тому він повинен: а) особисто або через інших, зокрема цензорів, контролювати книги та періодичні видання, що поширюються на його території, включно з тими, що перекладені іншими мовами, і критикувати ті, які можуть бути шкідливими або духовно небезпечними для віруючих; б) шукати належних способів протидіяти впливу таких текстів, викладаючи та пояснюючи католицьку доктрину, якій завдається шкода. А якщо якісь твердження були широко поширені в єпархії, і небезпека для віри та моралі є серйозною і певною, то повинен публічно спростувати те, що суперечне; в) інформувати авторів про помилки, даючи їм можливість пояснити, спростувати чи обґрунтувати їхні твердження, а також вимагати змінити небезпечне формулювання або твердження; г) в окремих випадках, якщо обставини цього вимагають, робити публічні заяви, оцінюючи, засуджуючи та чітко вказуючи, у чому саме помилився автор тексту, щоб вірні могли бути добре поінформовані про характер та тяжкість небезпеки, яка може їм загрожувати через читання або використання тексту автора; ґ) надавати дозвіл на публікацію нової редакції засудженої книги тільки в тому разі, якщо в ній було виправлено виявлені помилки. При цьому автор засудженої книги має можливість писати або редагувати інші книжки, навіть на ту саму тему, аби лише було встановлено, що хибні думки були виправлені [5].

11. На жаль, за допомогою і посередництвом засобів суспільної комунікації щоразу більше поширюються хибні ідеї, небезпечні погляди і твердження, які викривлюють правду. Тому особливо в наші дні важливо вказати на значення ЗМІ та їх вплив на свідомість людей. Відповідальність ієрарха в цьому значна, і він повинен уповні виконувати свою місію захисту віри, моралі, Церкви. Вище зазначено, що всі вірні мають право ділитися своїми поглядами і думками, однак повинні зважати на добро віри і Церкви та виявляти належну повагу до своїх пастирів. Ті, які вивчають богословські науки або навчають їх, несуть особливу відповідальність та обов’язок підпорядкування. Вони повинні старанно дотримуватися офіційного вчення Церкви, подавати офіційні твердження і науку Церкви, служити поширенню правд віри, моралі чи добрих звичаїв [6].

12. Єпархіальний єпископ повинен здійснювати нагляд над усіма ЗМІ, які працюють у його єпархії, щоб вони не завдали шкоди вірі, християнському життю, моралі та добрим звичаям вірних, а в їхній діяльності не було зловживань чи невідповідності. Якщо випадок чи обставини вимагають, то він може «заборонити вірним користуватися ними, передавати їх іншим, якщо це шкодить непорушності віри і моралі» [7], і навіть заборонити вірним читати певні книги, які Церква вважає небезпечними для християнської віри або моралі. Єпархіальний єпископ може також заборонити видання, продаж чи розповсюдження таких книг.

13. Якщо твердження чи вислови якогось священнослужителя чи іншого вірного суперечать вченню Церкви, містять провокаційні гасла, помилки щодо віри та моралі, порушують добрі звичаї, то єпископ може обмежити їх у публічних виступах, заборонити проповідувати, давати інтерв’ю, публікуватися тощо. Крім того, якщо якесь видання чи інший медіаресурс виразно виступає проти Церкви, її вчення, віри чи моралі, єпископ може заборонити вірним брати участь у заходах, які вони організовують, друкуватися чи виступати на цих каналах [8].

14. Локальні ЗМІ та подібні до них середники комунікації засновує або контролює місцевий єпархіальний єпископ. Усе, що видають на території окремої єпархії католицькі та некатолицькі видавці чи ЗМІ, підлягає безпосередньому нагляду і контролю з боку єпархіального єпископа. Церква доручає вірним та єпархіальному єпископові засновувати ЗМІ, використовувати їх для поширення Слова Божого та християнського вчення, а також наглядати за ними і контролювати те, що з’являється і розповсюджується.

15. Обов’язковій перевірці підлягають видання Святого Письма, літургійні і богослужбові тексти, молитовники і тексти молитов, Катехизм та інші катехитичні матеріали, а також офіційні документи, акти, закони, постанови Католицької Церкви.

16. Церква закликає та рекомендує подавати на перевірку компетентної церковної влади всі видання, аудіо- і відеоматеріали, ікони, картини та інші зображення, фігури чи скульптури, релігійну атрибутику, якщо автор чи видавець має намір розповсюджувати їх у храмах, парафіях, монастирях УГКЦ або ж вірні бажають придбати і зберігати їх у храмі, монастирі, будь-якій іншій установі чи на території, яка їм [храму, монастирю] належить.

17. Перевірці і контролю підлягають усі види, засоби та способи передання інформації, як через слово, так і через образ, а саме: а) друковані тексти, уміщені в різних типах видань (книги, часописи, газети, плакати, буклети тощо); б) публікації в електронному і цифровому форматі, е-книги, інтернет-видання (часописи і газети), сайти, ресурси; в) аудіо- та відеоконтент, виставлений в інтернеті чи випущений на будь-яких інших цифрових носіях; г) інтерв’ю, виступи на радіо чи телебаченні; ґ) тексти церковних і духовних пісень; д) ікони, образи, фігури, хрести, скульптури, церковні календарі; е) релігійна атрибутика: вервички, хрестики, медалики, образки, листівки, будь-які предмети, що представляють Бога, Богородицю і святих.

18. За контроль у вищезгаданих сферах відповідають також вищі настоятелі інститутів богопосвяченого життя на підлеглих їм територіях та місцях і щодо підлеглих їм осіб. У межах своєї компетенції, встановлених у нормах загального та партикулярного права, компетентна церковна влада має право надавати відповідні дозволи, схвалення чи благословення щодо ЗМІ, виступів у них підлеглих їм осіб, публікації їхніх творів, видань, ікон, образів, аудіо- та відеотворів, будь-яких інших матеріалів християнського змісту.

РОЗДІЛ 2

Види дозволів на публікацію чи твір та їх застосування

19. Норми церковного права передбачають три види актів церковної влади у сфері нагляду над ЗМІ та перевірки: а) дозвіл; б) затвердження; в) схвалення і благословення [9].

20. Дозвіл (лат. licentia ecclesiastica) означає, що твір не містить нічого, що суперечить автентичному навчанню Церкви у сфері віри та моралі [10]. Це своєрідна духовна, моральна і юридична гарантія для автора, видавців та читачів, що перед публікацією твору дотримано всіх вимог закону щодо неї [11]. Завдяки дозволу автор одержує належну санкцію, а Церква, тобто вірні, певне джерело, звідки можуть пізнавати віру, духовність, знання і досвід християнського чи церковного життя.

21. Церковний дозвіл повинні мати такі видання: Святе Письмо, яке використовується поза літургійними і катехитичними потребами [12]; молитовники чи книги набоженств, призначені для публічного чи приватного вжитку вірних [13]. Дозвіл потрібний також у разі перевидання літургійних текстів і книг чи навіть їх частин, а також їх перекладів іншою мовою, однак лише тих, які призначені для використання в літургії. Такий дозвіл надається після перевірки поданого тексту на його відповідність раніше затвердженому компетентною церковною владою (concordat cum originali). Звіряння (attestatio) і надання дозволу належить до компетенції місцевого ієрарха, на території якого перебуває автор чи знаходиться місце видання твору, або ж ієрарха, якому автор чи видавництво підпорядковані [14]. Таке ж правило щодо компетенції стосується надання будь-яких інших дозволів.

22. Дозволи можуть надавати єпархіальний єпископ, екзарх, вищий настоятель інституту богопосвяченого життя, протосинкел [15]. До цього переліку входить і синкел, однак лише той, який з огляду на доручену йому сферу справ, осіб чи території має відповідні повноваження щодо автора чи видавництва [16].

23. Церковне право також рекомендує і закликає, щоб будь-які твори, які висвітлюють католицьку віру та мораль, отримували принаймні церковний дозвіл [17], як і публікації чи матеріали щодо християнського, духовного, церковного життя, видані для поширення та використання в публічному культі УГКЦ або вірними приватно. Крім того, священнослужителі і члени чернечих спільнот мають отримати від компетентної церковної влади дозвіл для виступів чи публікацій у газетах, часописах або періодичних виданнях, які явно нападають на католицьку релігію або добрі звичаї [18].

24. Церковного затвердження (лат. approbatio ecclesiastica) потребують такі видання: текст і видання Святого Письма, яке передбачене для використання в літургійній чи катехитичній сферах [19]; книги літургійного вжитку та їх переклади [20]; катехизми та будь-які твори і матеріали, призначені для катехитичного навчання в школах будь-якого роду і ступеня, та їх переклади [21]; книги, твори чи матеріали, які стосуються віри та моралі, якщо вони вживаються в катехитичному навчанні [22].

25. Схваленнята благословення (лат. laudation et benedictio) означає, що твір пройшов перевірку церковної влади і щодо нього немає жодних зауважень. У ньому все відповідає принципам віри та моралі і твір виражає офіційне вчення Церкви [23]. Церковна влада заохочує вірних до ознайомлення і використання цього твору, оскільки з нього вони можуть черпати необхідні знання чи отримувати зображення, які цілком відповідають канонам і традиції Церкви.

26. Кодекс канонів Східних Церков не окреслює, які саме видання можуть отримувати схвалення і благословення. Проте заохочує єпархіальних єпископів схвалювати добрі видання чи твори, що можуть принести духовну користь вірним [24]. З огляду на це заохочення і практичні аспекти нагляду та контролю єпархіальний єпископ може надавати схвалення і благословення виданням, які стосуються християнського, духовного чи церковного життя, з метою їх розповсюдження та використання в публічному культі УГКЦ чи приватно вірними.

РОЗДІЛ 3

Процедурні аспекти здійснення перевірки

27. Дослідження твору перед наданням дозволу повинно відбуватися з максимальним старанням і серйозністю та зі збереженням авторських прав і прав всіх інших вірних [25]. Здійснення передбачених нормами права перевірок і надання дозволів — це передовсім сфера особистої відповідальності та сумління ієрарха. Проте як затвердження, так і дозвіл повинні базуватися на попередній оцінці одного або кількох цензорів.

28. Отримавши запит вірного, місцевий ієрарх повинен своїм декретом доручити комусь із єпархіальних чи екзархальних цензорів здійснити перевірку твору. Вищий настоятель може також призначати цензора зі списку цензорів інституту богопосвяченого життя. Такі цензори мають бути в кожній єпархії та інституті богопосвяченого життя [26]. Ієрарх може також призначити цензора ad hoc, тобто для поодинокого випадку.

29. Укладаючи список цензорів, ієрарх добирає їх з-посеред вірних своєї чи інших єпархій, відповідно до галузей наук або напрямків перевірки. З огляду на брак фахівців чи для зручності ієрархів Синод єпископів може скласти і затвердити перелік цензорів, які будуть до послуг в усіх єпархіях і екзархатах УГКЦ, або Глава Церкви може створити окрему комісію цензорів [27]. Часом Митрополичий синод ухвалює цензорів для потреб своєї провінції. Якщо жодних списків цензорів немає, тоді ієрарх може на свій розсуд доручити це завдання іншим особам, до яких має довір’я, за умови, що вони є компетентні в цій справі.

30. Цензора обирають відповідно до змісту чи характеру твору, перевірку якого належить здійснити. Ним може бути фахівець з біблійних наук, літургійно-богослужбової сфери, догматики, морального богослов’я, канонічного права, історії Церкви, іконології і мистецтвознавства чи іншої галузі богослов’я або дотичних до нього наук. Якщо твір стосується різних напрямків, справ і питань, тоді треба вибрати двох чи навіть більше цензорів, кожен із яких має його вивчити й оцінити з перспективи відповідної галузі науки чи спеціалізації та подати експертну оцінку.

31. У документі доручення цензору перевірити якийсь твір належить зазначити назву твору, яку подав автор запиту, або, якщо єпископ (чи інша особа, яка робить призначення) вважає за краще, вказати іншу назву задля збереження конфіденційності. Не слід подавати імені та прізвища автора твору чи назви інституції, які просять про дозвіл на видання твору. Бажано, щоб процедура була конфіденційною, тобто щоб ні заявник не знав, якому саме цензору доручено його твір, ні цензор — чий твір він перевіряє.

32. У документі доручення перевірки належить вказати термін, упродовж якого цензор має підготувати експертний висновок. При цьому належить врахувати складність завдання та обсяг твору чи тексту, а також визначений для процедури надання дозволу період, тобто 60 днів. Якщо цього терміну недостатньо, щоб належним чином зробити фахову оцінку та вчасно прийняти рішення, то ієрарх повинен повідомити про це заявника, подаючи причину збільшення тривалості розгляду його прохання. В усьому іншому належить дотримуватися процедури, окресленої в Інструкції про впорядкування книговидання в УГКЦ.

33. Праця цензора є анонімною: його ім’я та прізвище, як і сам експертний висновок, не подаються до відома заявника, ні коли твір передається на перевірку, ні після надання ієрархом дозволу. Експертний висновок цензора, його думка і аргументи готуються лише для місцевого ієрарха.

34. Приймаючи рішення, ієрарх має керуватися експертною оцінкою фахівця-цензора, однак не зобов’язаний з нею погодитися. Він може зайняти іншу позицію, діючи відповідно до власного сумління і своїх переконань. Якщо ж, спираючись на власний висновок і на негативну оцінку цензора, ієрарх вважає, що затвердження чи дозвіл не можуть бути надані, він повинен у відповіді заявникові вказати причини відмови [28]. Якщо хиби можна виправити і автор чи заявник погоджується це зробити, тоді ієрарх повинен надати час, щоб виконати всі необхідні дії, а потім знову розглянути справу щодо надання дозволу. Якщо в наданні дозволу відмовлено, прохач може звернутися до іншого компетентного ієрарха місця, зазначивши одночасно про отриману раніше відмову.

35. Вищі настоятелі, які відповідають за богопосвячених осіб, разом із ієрархом місця несуть відповідальність за участь у ЗМІ ченців і черниць та їхні дії, тому повинні між собою співпрацювати у справі надання дозволу богопосвяченим особам видавати твори, що трактують питання віри та моралі [29]. Перш ніж надати дозвіл, настоятель повинен передати твір щонайменше одному цензорові, якого сам вибирає, щоб той міг оцінити, чи цей твір не містить хиб. Окрім того, настоятель може вимагати, щоб перед тим як богопосвячена особа подасть прохання до місцевого ієрарха, вона отримала дозвіл у компетентного чернечого настоятеля. Настоятель може також вимагати, щоб у публікації чи творі поряд із дозволом місцевого ієрарха було зазначено і про його дозвіл. Якщо богопосвячена особа співпрацює з певним ЗМІ на постійній основі як автор-дописувач чи бере участь у виступах, то її вищий настоятель може дати їй свій загальний дозвіл, без необхідності щоразу звертатися по дозвіл чи згоду [30].

Цензор

36. Оскільки роль і завдання цензора надзвичайно відповідальні, то ним може бути особа, що здобула науковий ступінь доктора або принаймні ліценціата в одній із галузей церковної науки. Окрім того, цензор повинен мати відповідний рівень знань у тій сфері, якої стосується твір, бути розсудливим та докладно обізнаним із церковним віровченням, зокрема постановами Учительського уряду Церкви, і відзначатися знанням, чесністю, порядністю, критичністю та справедливістю. Виконуючи свої обов’язки, цензор має оцінювати тексти згідно з церковним вченням, практикою і традицією, не зважаючи на осіб [31].

37. Цензорами зазвичай призначають католиків, оскільки йдеться про доктрину віри і моралі Католицької Церкви. Ними можуть бути як священнослужителі чи богопосвячені особи, так і миряни.

38. Вірний стає цензором із моменту одержання декрету про його призначення на цей уряд, а приступати до виконання своїх обов’язків може лише після отримання від компетентної церковної влади доручення на перевірку якогось твору.

РОЗДІЛ 4

Експертний висновок щодо публікації чи твору релігійного змісту

39. Завдання цензора — допомагати єпархіальному єпископові чи іншому місцевому ієрархові в їх обов’язку нагляду над книгодрукуванням, зокрема на предмет відповідності книг вченню Учительського уряду Церкви, чи немає хиб, зловживань, тверджень сумнівного змісту ти таких, які суперечать християнській вірі або моралі, шкодять Церкві чи духовному життю вірних. Цензор вивчає і перевіряє матеріал і подає ієрархові фаховий висновок, в якому обґрунтовує свою думку і рекомендацію.

40. Цензор повинен насамперед з’ясувати, чи в отриманих для оцінки матеріалах немає чогось, що суперечить правдам віри, які становлять «депозит віри», а також моралі. Вірні мають право черпати з чистого, а не забрудненого джерела віри. Окрім цього, вони зобов’язані приймати і вірити так, як вчить Учительський уряд Католицької Церкви, і тільки такої віри навчати інших, наприклад своїх дітей, і триматися тільки правильних переконань. Цензори мають з’ясувати, чи все у творі відповідає цьому принципу непорушності вчення Церкви. Депозит віри — це фундаментальні правди віри, викладені передовсім у догмах як незаперечні істини. Основу депозиту віри становлять Святе Письмо і церковне Передання. Власне з них Церква виокремлює правди віри, формулює їх та подає вірним [32].

41. Вивчаючи аудіо- та відеоматеріали, цензор повинен звернути увагу на те, чи все в них відповідає вірі та моралі, прийнятим у Церкві звичаям, чи не містять, бува, чогось не властивого, не притаманного нормам, традиціям і практиці Церкви, запозиченого з інших некатолицьких спільнот чи релігій, якогось синкретизму, змішання ідей, поглядів, переконань, дій, та вказати на них. Цензор має зазначити, чи є щось, що може викликати непорозуміння, несприйняття або замішання в спільноті вірних.

42. Вивчаючи мистецькі твори, зокрема образи та ікони, фігури, скульптури, хрести та іншу релігійну атрибутику, цензор має звернути увагу, чи вони відповідають церковній традиції та практиці, чи витримані в них прийняті в Церкві канони зображення. Якщо на перевірку пропонується твір, який не відповідає усталеній традиції чи звичаям, містить у собі якісь приховані ідеї або може бути неправильно трактований чи сприйнятий вірними, то треба вказати також на ці фактори, пояснивши й обґрунтувавши їх невідповідність, або на можливість прийняття і впровадження в практику публічного чи приватного культу Божого.

43. Перевіряючи церковний календар, належить звернути увагу на те, чи він відповідає практиці, диптиху та агіографії УГКЦ, зокрема чи враховано в ньому постанови компетентної церковної влади щодо впровадження поминань нових блаженних і святих, чи правильно вказано назви та ранги свят, їх можливе перенесення на інші дні тощо. Те саме стосується днів і періодів постів, загальниць і можливих винятків, встановлених компетентною церковною владою. Слід з’ясувати, чи все, що пропонується в календарі, відповідає уставу та приписам літургійних книг і церковних постанов.

Завдання цензора

44. Основними завданнями цензора є: а) старанно, сумлінно і відповідально виконувати поставлені перед ним завдання; б) уважно вивчити твір: прочитати публікацію, переглянути і прослухати відео- та аудіоматеріал відповідно, оглянути зображення та іншу релігійну атрибутику; в) з’ясувати, чи матеріал не містить чогось, що суперечить християнському вченню, вірі або моралі, науці Учительського уряду Католицької Церкви, або є сумнівним; г) встановити, чи матеріал містить щось, що у світлі принципів християнського життя, практики і традиції Церкви є невідповідним або не узгоджується з офіційною позицією Церкви; ґ) ствердити відсутність суперечливих і сумнівних тверджень, а якщо такі виявлено, то зафіксувати та представити їх разом із власною письмовою оцінкою, висновками і рекомендацією; д) викладати власні судження незалежно від того, хто є автором твору, навіть якщо цензору стало відоме його ім’я; оцінка повинна бути об’єктивною і стосуватися самого твору.

Експертний висновок

45. Цензор має подати свій письмовий експертний висновок на ім’я ієрарха, який доручив йому виконати перевірку [33]. Експертний висновок за своєю суттю — це рецензія на твір. У висновку цензора треба подати: а) хто і коли доручив здійснити перевірку; б) назву твору; в) короткий виклад його змісту; г) чи твір містить щось, що суперечить, є сумнівним або може викликати непорозуміння в спільноті вірних чи в суспільстві, зазначивши усі виявлені невідповідності, або ж ствердити відсутність таких хиб; ґ) покликання на відповідні церковні документи, у яких викладено офіційне вчення Церкви; д) власну оцінку, судження, висновки і рекомендацію; е) місце та дату написання, свої ім’я, прізвище, науковий ступінь чи спеціалізацію у певній галузі, особистий підпис.

46. Цензор має виразно викласти зауваження до твору, подаючи цитати, номери сторінок тощо, та обґрунтувати їх конкретними посиланнями на офіційні документи Церкви на цю тему. Оцінюючи книгу, слід уникати двохзначних суджень. Натомість цензор повинен старатися, щоб його висновок був однозначним: позитивним або негативним. Негативну оцінку треба виразно і предметно обґрунтувати. Позитивна оцінка не передбачає того, що цензор повинен хвалити твір. Радше належить об’єктивно ствердити, що в творі немає чогось, що суперечить доктрині Церкви, християнській вірі та моралі, звичаям, традиції і практиці, історичній чи фактичній правді. Єдиним і основним критерієм оцінки твору для цензорів повинна бути католицька доктрина, яку представляє Учительський уряд Церкви.

47. З огляду на дотримання конфіденційності перевірки цензор не повинен надавати свій експертний висновок нікому, крім свого ієрарха, ні в письмовій, ні в друкованій, ні в цифровій формі, хіба що за дозволом того ж ієрарха, який при цьому може накласти певні обмеження.

48. Експертний висновок цензора треба зберігати в архіві курії протягом 10 років, а опісля знищити. Усі отримані експертні висновки належить тримати в одній папці разом із доданою копією прохання заявника.

Закінчення

49. Христос передав Церкві великий скарб — депозит віри, який вона покликана охороняти і передавати вірним. Церква виконує це покликання насамперед через книги, які трактують віру і мораль, через інші ЗМІ та за посередництвом різних способів передавання слова та образу. Дуже важливо, щоб усі ці засоби передавали автентичну науку Церкви. З цією метою Церква встановила відповідні норми права, які регулюють перевірку творів та матеріалів християнського змісту, і мають забезпечити передання науки святого Євангелія, а також вчення, традиції і практики Церкви в усій чистоті та повноті.

50. В основі будь-якої перевірки є дбання про поширення лише тих публікацій і творів, які передають правдиву доктрину Церкви і не містять помилок щодо віри та моралі. Тому такі адміністративні акти ієрарха, як дозвіл, затвердження чи схвалення і благословення мають на меті поширення і збереження автентичного навчання Церкви, обмеження псевдорелігійної продукції та збереження пастви від небезпек сектантських переконань і поглядів.

ДОДАТОК

Документи, якими належить керуватися під час написання експертного висновку

1. Конгрегація доктрини віри. Інструкція щодо деяких аспектів використання засобів суспільної комунікації для поширення віри. — 1992.

2. Синод Єпископів УГКЦ. Інструкція про впорядкування книговидання в УГКЦ. — 2020 р.

3. Церква і соціальна комунікація: Найголовніші документи Католицької Церкви про пресу, радіо, телебачення, інтернет та інші медіа / За ред. М. Перун. — Львів: Видавництво УКУ. — 2004.

4. Катехизм Католицької Церкви.

5. Катехизм УГКЦ «Христос — наша Пасха».

6. Congregatio pro Doctrina Fidei. Agendi ratio in doctrinarum examine, 29 iunii 1997 // AAS. — 89 (1997). — P. 830–841.

7. Denzinger Heinrich, Schönmetzer Adolf. Enchiridion symbolorum definitionum et declarationum de rebus fidei et morum. — Freiburg — Basel — Rome — Vienna: Herder, 1997.

8. Denzinger Heinrich, Hünermann Peter. Compendium of Creeds, Definitions, and Declarations on Matters of Faith and Morals. — 43 вид. — San Francisco: Ignatius Press, 2012.

9. Enchiridion Vaticanum.

10. Офіційні документи Католицької Церкви та УГКЦ.