«Церква сьогодні закликає монашество стати у авангарді служіння ближньому», — єпископ Йосиф Мілян

ПРО ДЕЯКІ ПРИЗАБУТІ, АЛЕ ДУЖЕ АКТУАЛЬНІ ЦІЛІ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДИТІВ

На підставі навчання блаженного Климентія Шептицького

(Доповідь Преосвященного владики Йосифа Міляна, єпископа-помічника Київської архиєпархії, Протосинкела Київського, виголошена 1 травня 2019 року в Уневі під час конференції з нагоди святкування річниці смерті блаженного Климентія Шептицткого)

Дорогі Отці і Браття,

Рік, що його ми переживаємо є справді особливим під кожним оглядом, як для нашої країни, так і для нашого монастиря. Адже саме цього року виповнюється 150 років від дня народження нашого архімандрита, нашого небесного заступника, співвідновителя монахів Студитів в Україні — блаженного Климентія Шептицького. Переконаний, що ми тільки-но починаємо його відкривати для себе, і якби це парадоксально не звучало — на 28 році незалежної України і свобідної діяльності наших монастирів. В першу чергу ми відкриваємо його через ті краплі архівних документів, оскільки з живих свідків, які його пам’ятали, принаймні серед нас, у студійській спільноті, не залишилося нікого.

Сьогодні, в рамках ювілею 150-ти ліття від дня народження блаженного Климентія, ми зібралися тут в Уневі саме в той день, коли він переставився до вічності — 1 травня 1951 року. Це є сумний, і водночас радісний для нас день. Сумний через те, що ми втратили того, який разом зі своїм братом Слугою Божим митрополитом Андреєм закладав основи відродженого Студійського чернецтва в України. А радісний через те, що цього дня ми отримали нашого небесного заступника, геройські чесноти і святість якого проголосив святий Папа Іван Павло ІІ 27 червня 2001 року в часі свого Апостольського візиту в Україну. Це дає нам підстави надіятися, що за його молитвами Господь нас буде провадити навіть тоді, коли нам здаватиметься, що Його руки не видно на горизонті.

Коли я отримав запрошення виголосити тут, в Уневі, промову у цей день, я довго думав над темою, якою хотів би з вами поділитися. Оскільки я належу до покоління, покликання якого плекалося у часи переслідування нашої Церкви, мимоволі поринув думками у минуле. Немовби ще раз я пережив дорогу мого монашого покликання! Ставши перед моїми споминами, я спробував запитати себе, що саме мене надихало у нелегкі часи та спонукало йти вперед за Христом? Адже у той час вибір монашого покликання в підпільній УГКЦ рівнявся з постійною готовністю отримати ярлик «врага народа» і стати жертвою тоталітарної радянської системи. Так ось, мене тримала ціль, яку в житті я собі поставив. І саме про ціль Студитів за думкою блаженного Климентія хочу сьогодні поділитися з усіма вами.

Коли я вирішив стати монахом, я нічого не знав про Типікон Студитів, про деталі монаших Уставів. Зрештою, це було просто неможливо, адже все, що можна було, передавалося усно, щоб писане слово не стало часом предметом зацікавлення органів державної безпеки. Моїм першим живим Типіконом Студитів став блаженної пам’яті о. Василь Вороновський, який, на моє глибоке переконання, був найактивнішим монахом студитом в часи переслідування і завдяки якому багато з моїх ровесників вибрали дорогу служіння Богу і Церкві чи то в монастирі, чи у парафіяльному священстві. Дивлячись на нього, я розумів, що бути монахом студитом — це означає бути таким, як він. А саме молитися і служити Богу через проповідь слова.

Коли я собі поставив питання про те, чи можу я, з моєю соціально-активною вдачею стати монахом студитом, той же о. Василь Вороновський разом з проводом підпільного монастиря сказали мені, щоб я не переживав, бо згідно задуму Шептицьких у студитах можуть реалізувати себе як великий місіонер, так і великий самітник. Ці слова були у моєму житті першими, які привідкрили мені ціль Студитів. Звичайно, мій особистий досвід є суб’єктивною стороною теми про ціль Студитів за блаженним Климентієм Шептицьким. Але, він є правдивим і знаходить свою опору у писемній спадщині отця Климентія, що її він нам залишив.

Первісне монашество, яке виникло у Церкві ставило собі за мету досконале наслідування Ісуса Христа. Св. Василій Великий, який вважається головним зачинателем спільнотового життя, ціллю життя монаха бачив ніщо інше, як змагання за ідеал досконалого християнина. Адже Христовий заклик «Коли хто хоче йти за мною…» не відноситься до якоїсь окремої категорії його послідовників, але до усіх поколінь християн. Проте згодом, коли монаше життя почало набирати розвитку і ставати щораз то більш впливовим у Церкві, постало питання про те, а яку конкретну місію у житті Церкви поручити монашеству. Саме це питання спричинило появу багатьох чинів та згромаджень на Заході, а також переосмислення життя і діяльності монастирів на Сході. Щодо останнього, візьмімо хоча б для прикладу славний монастир св. Йоана Хрестителя на Босфором, званий «Студіоном», з яким і ми, українські студити, пов’язуємо нашу історію. Коли цей монастир набув величезного розмаху під мудрим керівництвом св. Теодора Студита, то число монахів цього монастиря сягнуло понад тисячу осіб. Діяльність цих монахів видніється в усіх прошарках тогочасного суспільства, а з самим монастирем рахуються як імператори так і патріархи, оскільки його авторитет і вплив на суспільство був неймовірний.

І саме до історії цього монастиря звертаються брати Андрей та Климентій Шептицькі про відродження монастирів Студійського Уставу в Україні. До наших днів дійшли два фундаментальних письмових джерела, які можуть послужити нам у зрозумінні цілі Студитів, тобто їхньої зовнішньої діяльності. Першим джерелом є Типікон, який, як ми знаємо, був написаний отцем Климентієм, а Вступ до якого належить перу митрополита Андрея. А другим джерелом є стаття отця Климентія під назвою «Митрополит Андрей і обновлення східньої чернечої традиції», яка вийшла друком у журналі «Богословія» за 1926 рік. Дозвольте, що розпочну зі статті, адже вона вийшла друком десять років раніше ніж Загальною Радою Унівської Лаври був затверджений Типікон.

Отож, у згаданій статті отець Климентій на кількох сторінках намагається показати читачеві, що ініціатива відродження Студитів в нашій Церкві належить особисто митрополиту Андрею. Він докладно розповідає про усі ті старання, яких йому довелося прикласти, щоб їх поставити на ноги.

А дальше переходить саме до цілей Студійського чернецтва, які нас найбільше цікавлять. Наголосивши на пріоритеті молитви в житті монаха, він стверджує, що монастирі Студійського Уставу слідують монашому принципу св. Венедикта «Oraetlabora» (Молитва і праця). Коли мова про роди молитви і праці, то вони є різними, в залежності від роду покликань, які приходять до монастиря. Ось слова самого о. Климентія:

«В монашій родині, що живе по Студійському Уставу, контемплятивне життя (молитви та праці наукові, мистецькі чи ручні) і життя активне (виховування, місії, діла милосердя) так із собою поєднуються (…).

Цілий чин яко такий не має особлившої, специфічно для себе опреділеної ціли, як то звичайно мають чини і згромадження в латинській Церкві (одні н. пр. лиш школами занимаються — другі лиш хорими або місіями і т. д.). Ціллю монахів по Студійському Уставу є лиш «жити після рад Євангелія», а бути при тім широкою рамою для як найбільшого числа покликань і для покликань всякого рода, що їх ласка Божа в серцях тих, що зголошуються, розбудить (…)

Місіонар в Лаврі все найде обновлення духа через уєдинення і молитву, учитель молоді в короткій місійній праці чи ручнім заняттю відсвіжиться та відпічне, а такий, що жив в контемпляції в тій злуці з братьми, що працюють в якімсь зовнішнім заняттю, буде знаходити спонуку до щораз то ревнійшого апостольства молитви і жертвування себе самого (…)

Щоби в тій самій чернечій громаді контемплятивні монахи і такі, що ведуть активне життя, зрослися зі собою дійсно в одну родину — то треба, щоби і устав і дух братства відзначався як найбільшою вирозумілістю і зглядністю для всього, що не належить сущно до життя після рад Христових».

Ці слова отця Климентія Шептицького ще раз підтверджують те, чого наші підпільні монахи були дуже добре свідомі, а саме кожен у міру Богом даних йому талант повинен ревно служити Христові і Його Святій Церкві. Зрештою, коли мова заходить про Церкву, то слід наголосити на тому, що за задумом братів Шептицьких саме вона, Церква і її потреби, які проголошує Папа і Єпископи, є головними орієнтирами і вказівниками зовнішньої діяльності Студитів.

Ось чого варта хоча б ось ця цитата з Типікону:

«Всі праці в лаврах і в монастирях хай будуть спрямовані на те, щоб монахи нашого братства в усьому служили Христовій Обручниці — Католицькій Церкві й були готові на всі труди, що ними могли б прислужитись великій справі Христа, відповідно до обставин, часу, й місця».

Головною ідеєю життя митрополита Андрея і його рідного брата отця Климентія було якнайбільше спричинитися до справи Церковної єдності. Виглядає, що у 30-х роках минулого століття митрополит Андрей бачив у Студитах основних апостолів Святої Унії на християнському Сході, особливо на Великій Україні і Росії.

У тому ж таки Вступі до Типікону знаходимо такі слова:

«В наші часи на Сході є дуже багато овець, які „не з тої вівчарні“, і яких треба привести, щоб „був один пастир і одне стадо“, всю нашу працю будемо звертати на діла з’єднання з Римським Апостольським Престолом нез’єднаних Сходу. Тому метою наших братів нехай буде — всіми своїми трудами це з’єднання приготовляти та над осягненням його співпрацювати і безнастанно, а рівночасно горячо просити про це Бога в усіх молитвах, жертвах і наміреннях».

Від того часу, коли були написані усі ці зацитовані мною слова отця Климентія і митрополита Андрея минуло не ціле століття. Студити разом з своєю Церквою гідно і мужньо пережили період переслідування, зберегли віру і передали запал до чернечого життя наступним поколінням монахів. Минуло вже 28 років незалежної України, які також навчили нас багато чого. На даний час в Україні триває війна з Росією, а разом з нею у суспільстві відбуваються поважні процеси, які зачіпають і монаше середовище. Покликання до монастирів маліють, щораз то більше представників середнього віку вигоряють, а через брак покликань багато монаших спільнот вже через 10 років ризикують стати на межі свого майбутнього існування.

Зрозуміло, що такого роду тенденції у богопосвяченому житті не можуть знаходитися осторонь уваги найвищого проводу Католицької Церкви. Вже тепер у різних дикастеріях Апостольської Столиці працюють поважні експерти, які думають над тим, як рухатися дальше.

Дозвольте скористатися особистим досвідом, а також порадою нашого отця Климентія, щоб спробувати відповісти на це питання. Переконаний, що коли б сьогодні він разом з братом Андреєм стали поміж нами, то в першу чергу нас би заспокоїли і сказали робити те, що говорить Церква — Христова Обручниця.

А Церква сьогодні закликає монашество стати у авангарді служіння ближньому, адже саме воно, за словами апостола і євангеліста Івана, є видимою ознакою любові до Бога. Це служіння може мати різний характер — молитовний, просвітницький, харитативний, тощо. І коли уважно приглянутися до Типікону братів Шептицьких, яким і сьогодні користуємося у наших монастирях, то в ньому знаходимо усі підстави для такого роду діяння.

В першу чергу монастирі повинні стати школами правдивої молитви. Молитва — це розмова з Богом. Чи справді усі наші молитви є розмовами з Богом? Що потрібно для того, щоб їх оживити. Думаю, протягом 28 років незалежності ми вже набрали досвіду, щоб навчитися розрізняти молитву від багатомовности, а багатомовність від молитви. Зверніть увагу на те, що сучасна молодь не сторониться від молитви, навпаки дуже її цінить, але вона не є готовою сприйняти молитву у такій формі, у якій ми її маємо.

Коли ж мова про зовнішню діяльність, яка є дуже актуальною на сьогоднішній день, і про яку знаходимо виразні свідчення у Типіконі, то на моє глибоке переконання, перед сучасним Студійським монашеством стоїть виклик послужити ближньому у харитативній і освітній сфері. Хтось може подумати, що я жартую. Але я не жартую! Я дуже добре знаю наші потенціали, людей, які мають до цього здібності. Їх просто потрібно підтримати.

І так, ось що говорить про освітньо-харитативну діяльність отець Климентій через наш Типікон:

«Важливим завданням монахів є допомога Церкві у засновуванні та організовуванні католицьких шкіл, в яких молодь могла б одержувати християнське виховання. Монахи завжди були свідомі цього завдання і тої послуги ніколи не відмовляли Церкві. Виховна праця в школі належить до найстарших традицій Східного чернецтва» (Глава 4, стаття 38)

А ось витяг з того ж таки Типікону, де ведеться мова про харитативну діяльність монастирів Студійського Уставу.

«Харитативні заклади — це установи, що мають служити людській нужді, наприклад: лікарні, доми для старців, притулки для бездомних і т. д., які в давних часах у Візантії були віддані старанням і опіці передусім монахів. Тому і ми, якщо Ласка Божа нам на це позволить, не будемо від такої праці відмовлятися, а радо їй посвятимося» (Глава 4, стаття 38).

Думаю, що ті, які звикли дивитися на Студитів тільки через призму літургійного Уставу, можуть бути дуже здивовані з почутого. Але, насправді слід усвідомити, що о. Климентій Шептицький був графом, який вмів дивитися на монашество не через призму одного чи двох років, але на 50 або 100 років вперед. Якже актуальними є його погляди на монашество сьогодні. Ми будемо ще довго вчитуватися у його спадщину, щоб зрозуміти його погляди. Та їхня суть була зрозумілою — цілковито і жертовно служити Богу, Його Святій Апостольській і Католицькій Церкві і ближньому. Ось та ціль, яку він ставив як перед собою, так і перед монахами Студитами.

Коли я готувався до сьогоднішнього виступу і перечитував ще раз Типікон, що його написав о. Климентій, я мимоволі запитував себе про те, чи готові сьогоднішні Студити хоча б розпочати втілювати його ідеї в життя. Переконаний, що усіх нас збирає часто страх перед чимось новим і незнаним. Христові Апостоли, які повні розчарування і зневіри після розп’яття свого вчителя безрезультатно рибалили, також не дуже хотіли відчалити на глибінь і закинути сіті. Вони, які були експертами своєї справи і вміли логічно мислити, прекрасно розуміли, що нічого не зловлять. Тому, апостол Петро на заклик Воскреслого Христа, якого він ще не розпізнав, сказав у відповідь: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали». Але дальше додає: «Але на твоє слово закину сіті». І щойно тоді, коли побачив велику сили риби зрозумів, що то не є людська справа, але Божа. Він відчув себе дуже мізерним і грішним, зрозумів, що то Господь, якого він, Петро, скеля зрадив. Тому і сказав: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина». У відповідь почув лагідне Христове слово: «Не бійся! Віднині будеш ловити людей».

Слово, яке тоді промовив до апостола Петра, промовляє сьогодні його Церква. Вона закликає нас переосмислити власне покликання у світлі Божого Слова, навчання Церкви і знаків часу. Ніхто з тут присутніх не може передбачити точно, яким буде монашество майбутнього, але переконаний, що воно буде, бо воно є Божою справою. Можливо ми переходимо горнило очищення браком покликань, але воно нас очистить від усього того, що нас поневолює. Адже справа покликань є в першу чергою справою Божою. Але і від нас залежить успіх Божої справи, від того, наскільки ми зможемо бути добрими знаряддями у руках Божих.

Служіння Богу через служіння ближньому сьогодні має величезне поле діяльності. У 150-ти ліття від дня народження отця Климентія слід і нам, Студитам, переосмислити нашу місію «тут і тепер» у світлі того, що він нам заповів. Переконаний, ми з цим справимося, а Господь нам у цьому допоможе. Нам тільки потрібно не боятися «ризикувати» послужити!

† Йосиф Мілян,
Єпископ-помічник Київської Архиєпархії,
Протосинкел Київський

Унів, 1 травня 2019 року