СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Це історичний час. Час великих святих», — владика Максим Рябуха
«Російські військові в очах мають величезний страх, бо розуміють, що та сила світла, любові й добра, проти якої вони воюють, ніколи не буде ними переможена», — отець Максим Рябуха. Коли ми у липні записували інтерв’ю для проєкту «Малі історії Великої війни» з отцем Максимом Рябухою, то ще не знали, що за кілька місяців отця номінують на єпископа Української Греко-Католицької Церкви, а на 22 грудня буде запланована його єпископська хіротонія у Патріаршому соборі Воскресіння у Києві.
Цю розмову ми записували, коли отець був настоятелем монастиря Пресвятої Богородиці Помічниці Християн отців-салезіян у Києві. Перебуваючи тут з 2018 року, отець Максим згуртував та зібрав навколо багато столичної молоді. До заходів та формаційних події, які організовують в монастирі, долучається молодь не лише з Київської архиєпархії УГКЦ, а й друзі з п’яти областей України: Київщина, Житомирщина, Вінничина, Чернігівщина, Черкащина. Пропонуємо до прочитання інтерв’ю з отцем Максимом, яке сповнене глибокої мудрості та стійкості. Розмова відбулась 25 липня 2022 року.
Отче, де вас застав момент першого дня повномасштабного вторгнення? Як ви це все переживали?
Початок повномасштабної війни припав на доволі багатий на різні пережиття й події час. Я перебував у Львові, мав одну важливу зустріч. Але про початок війни, про можливу ескалацію з боку Росії говорили вже дуже давно. У цей час в монастирі перебувала моя мама, також один єпархіальний священник і студенти. Близько 4 ранку мене пробудив дзвінок. Я почав моніторити новини в інтернеті, тоді Президент України одразу дав своє відеозвернення. Я почав дзвонити до Києва, розпитувати, яка ситуація. Не міг ні до кого додзвонитися, Vodafone був повністю відключений. Не знав, що робити. Точно хотів бути вже і тепер в Києві, в нашому монастирі. Але виїжджати було складно. Всі, до кого дзвонив, мене відмовляли їхати до столиці. Зв’язався з друзями з Гарнізонного храму у Львові, і вони сказали, що 25 лютого на світанку будуть виїжджати до столиці. Я напросився хвостиком до них своєю машиною. На світанку 25 лютого ми вирушили маленькою колоною по Житомирській трасі до Києва.
Якою була ваша дорога?
Коли читав Святе Письмо про вихід євреїв з Єгипту, уявляв собі цю біблійну картину. Але, коли побачив цю вервицю машин, яка зі Сходу рухалася в напрямку західної частини нашої країни, це насправді було невимовно. Ти розумів, що кожна людина сьогодні викорінена зі звичайного життя, бо час поділився на «до» і «після». Кількість людей, яка виїжджала, торкала серця, тому що розумів, що це велика родина, яка потребує захисту, потребує підтримки.
Усю дорогу молився за тих людей, молився за військових, які також колонами рухатися в напрямок Сходу. Ми не могли в’їхати в Київ по прямій дорозі через Ірпінь, тому що вже військова техніка була на в’їзді з північно-західної сторони, і ми їхали нижче, через населені пункти. Мали також забрати деякі сім’ї з Вишгорода, які намагалися знайти порятунок, бо Вишгород вже був відрізаний від столиці. Забрали людей… І ця група, з якою я доїхав до Києва, повернулася назад, а я поїхав до монастиря. Втішився, що вдома. Того вечора пішов до людей, які будували блокпости на в’їздах та виїздах до міста. Пересування та рух були ускладнені, і будь-яке логістичне питання вимагало титанічних зусиль від волонтерів, військових.
Якою ви бачили свою місію та місію монастиря в той час?
Що ти можеш зробити? Практично нічого. Як священник можу хіба що молитися, словом підтримувати людей, але лише слів замало в цей час великих викликів. Тому я комунікував зі всіма, що монастир поруч, три хвилини пішки. Якщо є потреба помитися, попрати одяг, навіть поспати, чи потрібне харчування, то без проблем гарантуємо все. Бо монастир був завжди розрахований на велику кількість людей, тому для нас нема жодної проблеми у тому, щоби бути підтримкою. І від того часу кожного дня люди приходили до нас. Цей час був дуже насичений на таку допомогу. Я старався бути вільним у спілкуванні. Не намагався в чомусь переконувати когось, говорили зазвичай про життя, про те як пройшов день, про пригоди. Для людей приходити в наш монастир завжди було моментом радості, близькості.
Були і моменти складні. Наш будинок не має ніяких підвалів, бомбосховищ. Мій мозок практично від початку відключив відчуття сирен. Я ніколи їх не чув попри те, що у місті сповіщень тривоги багато. Життя наче тривало своїм звичайним ритмом. Молився і знав, що Бог точно має опікуватися і цим домом, і тим, хто через цей дім проходить. В один із перших днів повномасштабного вторгнення до Києва в’їжджала військова російська колона і її підірвали. Момент вибуху і потім пошуку по мікрорайону тих, хто вцілів, був хвилюючий. Дивився з вікна, і здавалося, що ти на зйомках якогось голлівудського фільму. Кілька разів снаряди влучали у якісь об’єкти недалеко від нас. Будинок так трусився, що я думав, він складеться як картковий. Але, на щастя, Бог тримає. Попри всі ці моменти ніколи не приходив страх чи відчуття розпачу.
Поруч із нами є школа. Кожна школа, яка мала бомбосховище, ставала місцем укриття бодай для школярів та їхніх сімей в мікрорайоні. Багато людей перебувало у школі в той час, а ми приятелюємо з директоркою, з викладачами. Директорка від самого початку просила мене: «Отче, як маєте можливість, прийдіть до людей, поговоріть, підтримайте, підбадьорте». Я намагався регулярно приходити. Був якийсь момент, коли хтось навів величезну паніку. Директорка каже мені: «Я думаю, що зараз треба буде викликати цілий екіпаж машин швидкої допомоги, тому що в людей починаються проблеми із серцем від того, що вони почули». Я одразу пішов до школи. Там була бабуся, яка стояла в холі і просто дивилася в нікуди. Інші щось говорять, спілкуються, а вона завмерла, ніби тут її нема. Я підійшов до неї і питаю: «Як вас звати?». Вона назвала своє ім’я. Я кажу: «Можна вас обійняти?». Вона була шалено здивована почути від священника «обійняти», такого не буває практично. Каже: «Мене? Обійняти? Можна!». І коли я її обійняв, у своїх руках я відчув, як її відпустило, вона справді заспокоїлася і повернулася в ту реальність, в якій вона була.
Мушу також визнати, що наші люди ніколи не впадали в розпач. За весь час активних бойових дій, я ніколи не бачив у людей розпачу і зневіри. Часто зустрічав людей, які намагалися навіть в чомусь маленькому робити неможливі речі. Сім’ї, які перебували в школі старалися активно щось робити: для самої школи, помагали оборонцям, волонтерам. Кожен намагався внести якусь частку в загальний побут і в загальну перемогу. Це відчувалося і шалено надихало мене.
У той період було багато друзів, молоді, які дзвонили, розпитувалися, чи треба допомогти. У Львові є один священник, з яким ми співпрацюємо вже багато років. Він подзвонив до мене, щоб запитати як я. У цей час я вже не мав вина на Літургію, не мав просфор, все закінчувалося. Просфори я завжди брав у сестер-монахинь, а вони виїхали. Вино купляв в магазині, але всі магазини тоді були зачинені, алкогольних напоїв в продажу не було. Отець сказав, що перешле вино і просфори через волонтерку в Києві. Подзвонила до мене ця жінка і ми домовилися, коли вона приїде. Я відкриваю ворота, дивлюся: заїжджає три машини. Вона і ще кілька хлопців: привезли усього дуже багато. Цей акт уваги тоді був такий зворушливий. Я зрозумів, що навіть якби була якась нереальна небезпека, наш народ, наша велика українська родина ніколи не дасть нікому піти в небуття. І це є величезна сила, про яку я багато разів думав в цьому часі.
Чи змінилось ваше відчуття війни з 2014 року і тепер?
До 2013 року, перед тим, як мене настоятель перевів до Києва, я служив в Дніпрі. У ті роки я дуже часто їздив на Донеччину: в Донецьк, за Донецьк, за Іловайськ. Ми мали різні таборові програми, зустрічі з дітьми, молоддю. І коли почалася війна у 2014 році, то директорка одної школи і молодь всі в один голос мені постійно казали: «Є таке відчуття, що ми забуті, просто ні для кого не існуємо». Російська пропаганда тоді на це ставила велику ставку, цілилась для того, щоби викорінити в людей відчуття впевненості, близькості, потрібності.
Зараз ситуація інша. Відчуття забутості не зустрічаєш навіть на тимчасово окупованих територіях (які окупували з початку повномасштабного вторгнення). Наприклад, розмовляв зі священником із Запорізької області. Він сказав, що люди з нетерпінням чекають на повернення наших Збройних Сил, чекають повернення цілісної України. Люди втомлені від того досвіду умовного пекла, яке несе з собою Росія, але разом із цим ніхто не зневірюється. І це надихає. Розмовляючи з деякими сім’ями, часто чую, що для них цінне наше спілкування, що цей зв’язок дає їм силу. Ми всі знаємо, що ця війна точно закінчиться, і Україна точно буде цілісною. Ніхто навіть не дозволяє собі бодай трошки подумати про якусь іншу альтернативу. У цьому і є сила — одна з тих особливостей, неповторностей української душі, українського духу.
Час активних бойових дій на Київщині для мене був також часом численних моментів спілкування з журналістами різних часописів: релігійних і цивільних, журнали, телебачення. Це було цікаво. Були моменти вечірніх зйомок, коли ти не мав можливості увімкнути світло, і при ліхтарику телефона говорив, бо питання світлових обмежень у нас було дуже строге. Ти ніколи не знав звідки, що і куди може прилетіти. І це був також такий особливий момент служіння, бо говорити про Україну треба було. Будь-яке наше мовчання на світовій арені завжди спрацьовувало проти нас. Від початку активних бойових дій одна італійська журналістка кожного дня продовжує мені писати, і мене це так зворушує. Ми створили спільний чат, в якому я завжди скидаю оновлені новини з наших ресурсів. Навчив, що вистачить просто взяти український текст, гугл-переклад і можна миттєво знати, що відбувається. Ця журналістка щодня мені розказує про свої переживання, про те, що вони продовжують молитися за нас, що вони разом із нами вірять у перемогу, у мир. І я стараюся з нею ділитися не стільки воєнною хронікою, як і хронікою життя нашого монастиря: дитячого, молодіжного. Бо треба також віддати належне, що весь цей час активних бойових дій наша ораторія, молодіжний центр при монастирі, ніколи не зупинявся.
Як реагувала ваша молодь на початок повномасштабного вторгнення?
Ми вже давніше мали традицію щоденної молитви о 21:00. До повномасштабної війни молилися з увімкненими камерами, бачили одні одних. Це для нас завжди також була нагода для спілкування, ділення нашими думками, ідеями, мріями, переживаннями. А настали дні, коли ми всі були в темряві, тому що о 9 вечора в лютому — це темнота. Хтось по підвалах, хтось в закритих квартирах. Кожного дня ми продовжували бути поруч. Для нас це було дуже важливо, тому що відчуття того, що ти не один в усій цій жахливій ситуації, дає тобі сили дивитися вперед. Згодом поступово родини почали виїжджати, тому що ситуація була доволі складна, напружена. Але навіть, коли наша дітвора і молодь пороз’їжджалася, ми все одно тримали зв’язок між собою.
Це був час, коли молодь сама телефонувала. Вони запитували, коли можна приїхати, привезти допомогу, побути з людьми. А тут було складно, тому що Київ — фронтова зона. Будь-які невідомі люди сприймалися як диверсанти. Не знаєш, чи щось прилетить, чи не прилетить. Але була гуманітарна допомога, були різні волонтери, які до нас приїжджали, і ми завжди давали що могли, а вони розвозили речі у різні важко доступні райони Київської області.
Коли російське військо відступило з Київщини, один із таких волонтерів, які приїжджали до нас, казав, що він їздить в Іванківський район, це Чорнобильська зона. Там були діти. Тоді львівська молодь провела збірку книжок, дитячого харчування, ігор, солодощів. Солодощі для дітей тоді були неповторною радістю. Молодь їхала машиною. Але все, що вони назбирали, в одну машину не помістилося. Тому решту посилок доправили через Нову пошту. І протягом тижня ми щодня завантажували машину, їхали і обдаровували всіх дітей, підлітків, усіх, кого зустрічали по дорозі. Для дітей це завжди був такий момент дивування: чого зупиняються, чого від нас хочуть, хто це такі. Ми були як ангели в їхньому в житті. Прийшли і пішли. Нікого з них вже, напевно, не зустрінемо ніколи. Ми зупинялися і казали: «Слухайте, маємо одну проблему. Нам треба, щоб хтось ду-у-уже допоміг. Розумієте, маємо цукерки, не годні їх самі з’їсти. Можете допомогти?». І для дітей тоді то вже була радість.
З тої поїздки я взяв для себе дві особливих думки. Одна — це те, що діти точно спраглі свого дитинства. І жодна війна та жодні бойові дії не мають права красти у дітей їхнє неповторне — цей час дитинства. Кажуть, що діти з повномасштабним вторгненням подорослішали вмить, тобто сьогодні малих дітей більше нема. Але попри те, що діти подорослішали, це їхнє відчуття відповідальності, відчуття небезпеки, їхнє вміння дивитися й бачити, вміння аналізувати дуже швидко і дуже по-дорослому, воно все одно не забирає їхньої простої природної потреби — мати можливість бути дитиною. А інша річ також, яка мене шалено торкнула, — те наскільки наші люди, попри всю різноманітність думок, вміють ставати пліч-о-пліч і помагати один одному. Були деякі населені пункти абсолютно знищені, і люди цілою вулицею будинок за будинком починали розчищати, розбирати, допомагати, брали один одного до себе додому, хто мав ціліший будинок. І ти розумієш, що життя сильніше за будь-які нереально складні обставини. В цьому є особливість сили нашого українського духу, і це робить мене гордою (у доброму значенні цього слова) дитиною своєї землі, своєї нації.
Під час поїздки ми побачили деякі місця, де люди були справді гостинні. Ми всі гостинні, але кожного разу, коли ти кажеш, що ти священник, та ще й Греко-Католицької Церкви, це одразу стає складно, бо московська церква доклала величезних зусиль, щоби все, що має слово «католицький», ідентифікувалося у головах людей з представниками чорних злих сил. Люди, хто пережив активні бойові дії та окупацію, потребують можливості виговоритися, можливості розділити побачений, пережитий біль.
Відповідь на люті вчинки ворога на нашій землі — це ненависть українців, побажання найгірших речей для всього народу, який з нами сусідує. Як ви для себе це пояснюєте і тим людям, з якими зустрічаєтеся на війні?
Ненависть має два обличчя у цій війні. З одного боку, це ненависть, яка походить зі сторони Росії. Інша ненависть походить вже від нашого народу. Коли я думаю про ненависть агресора, то не маю іншого визначення, аніж «одержимість». Тільки диявол може мати таку лють. Коли ти дивишся в дитячі очі і наважуєшся кинути гранату у підвал, де бачиш малу дитину, — нормальній людині нереально це зробити. Коли думаю про це, то розумію, що насправді проти диявола в такій сильній формі немає іншої зброї, крім посту, молитви і діл милосердя. Це не означає не боротися і не боронити свій край, але перемога в цій боротьбі без Бога неможлива. Саме тому я принаймні три рази на день благословляю всіх військових. [розводить руками] Нічого, може, це не змінює, бо я один, а військових безліч. Я вірю, що багато священників роблять те саме. Саме військових, саме тих, хто сьогодні є нашими ангелами во плоті, тими архистратигами Михаїлами.
Також, коли думаю про ненависть з нашого боку, то розумію, що це перша реакція, бо коли тобі боляче, неможливо усміхатися і казати: «Я тебе люблю». Тому кожного разу, коли я чую якісь такі вирази кричущого болю від наших людей, то розумію, що, перш за все, потрібно просто вислухати, бо дуже часто біль, який не вислуханий, ятріє ще більше. І я знаю, що одна із цінних і важливих речей, яку точно можу зробити, — це в молитві віддавати все це Богові. Часто, коли ти маєш силу і відвагу прийти і просто на колінах перед Богом сказати: «Боже, мені складно, я не розумію», Бог дає тобі світло і розуміння. Просто потрібен оцей твій крок віддання Богові того, що маєш у своєму серці, у своїй душі, думках. І коли ти вмієш вислухати людину, все починає зцілюватися. Не в плані миттєвої реакції любові: от зараз буду всіх любити безустанно і безупинно. Але точно починає зцілюватися погляд і ти розумієш, що прийшов у цей світ не для того, щоб ненавидіти, як одержимі люди. Від цього все одно життя не буде. Але в цьому складному світі, сповненому ненависті, ти можеш любити тих, кого можна любити, і тих, хто твоєї любові шалено спраглий.
Зараз для всіх нас є час особливої школи, особливого навчання, формування. Ми добрі люди, але ще ми всі самі потребуємо любові і потребуємо могти любити. Це історичний час і також час великих святих. Ми з вами вже будемо на небі, коли Церква з українського народу буде проголошувати численних святих. Ця ненависть має край, і часами, коли бачимо багато ненависті, з духовного погляду, це свідчення того, що диявол вже безсилий і вже відступає. І це дає силу дивитися вперед.
Як ви для себе пояснюєте, чому маєте бути тут і тепер. Чому вирішуєте творити нормальне життя Церкви в обставинах, коли оця нормальність стає викликом для цілої громади і Церкви, яка тут служить?
З одного боку, я ніколи не ділив людей на вірних чи невірних Церкви. Бо насправді кожна людина є Божою дитиною. Для мене будь-яка людина є Божою дитиною. Я не ділю людей на моїх вірних та інших людей. І це відчуття Божої туги за кожною людиною дає внутрішню силу шукати людей і бути з ними. Ніхто з нових людей не прийшов сьогодні до храму, але кожен із тих людей, які були свого часу в укритті, точно відчували себе любленими Богом. Для них знак приходу священника був знаком надії, яку ніхто не може затоптати. І світло, яке я намагався їм свідчити, завжди було сильніше за темряву, яку творили російські війська. І це одна із таких причин бути тут. Інша також не менш цікава — це священники. З 2013 року я є викладачем і також сповідником у Київській Трьохсвятительській духовній семінарії. Є багато братів, які сьогодні вже стали священниками. Київська семінарія насправді є такою alma mater не тільки для Київщини, а й для всієї Центральної, Південної і Східної України. Молоді священники і надалі залишаються моїми друзями. З багатьма із них я підтримую контакт, і розумію, що як старший за них, я покликаний бути поруч, не тільки словами, а й у реальному служінні. Ділення нашим пережиттям тих маленьких кроків, які можеш робити, дає величезну силу.
Розкажу вам один такий цікавий випадок. Колись я працював перекладачем Апостольського нунція в Україні, тобто посла Ватикану, владики Клаудіо Ґуджеротті. І в силу служіння я був завжди поруч із ним. Коли нунцій приїхав сюди на початку 2015 року, уже були активні бойові дії, війна на Донбасі, і він розумів, що до наших людей на окупованій території потрібно йти. Хтось мусить нести їм світло пам’яті і єдності з ними в цьому світі тотальної брехні і тотального заперечення. Його намагалися переконати, що туди не треба їхати, бо небезпечно, ніхто ніяких гарантій дати не може. А він просто сідав в машину і їхав. І я їхав разом з ним, як його перекладач супроводжував його всюди. Людям важливо знати, що Бог не втік. Адже ми часто асоціюємо священника з реальною присутністю Бога тут, біля мене. Бог з кивоту нікуди не дівся. Він, навіть коли складно, продовжує бути поруч. Він далі тут, кожного ранку, кожного дня, кожного вечора. Він з радістю слухає твій голос молитви, твоє ділення, твоє життя.
Можете розповісти про інших священників-католиків, які перебувають на окупованій території: яка ситуація зараз там?
Це інформація не для поширення, бо питання перебування наших отців на окупованих територіях насправді дуже складні. Я народився у 1980 році і ще у свідомому віці застав Радянський союз. Я добре знаю, що таке машина, яка розчавлює. Можна почитати, наприклад, «Гетсиманський сад» Багряного, щоб зрозуміти, якою є та реальність сьогодні, бо нічого не змінилося у системі тоталітарної машини. Життя священника на окупованих територіях дуже складне, і священник майже ніколи не ділиться тими переживаннями, бо це його особливе таїнство життя, це його особиста жертва Богові, яку він приносить заради миру, заради того Неба, заради вічності для тих, хто поруч.
Життя на окупованих територіях після 24 лютого є складніше ще й тому, що сьогодні життя кожного священника є каталізатором протистояння добра проти зла. Розказують про те, що російські військові приходять і намагаються всіма силами дати тобі відчути, що ти нічого не вартий хробак, намагаються розчавити тебе усіма можливими способами. Але цікаво, що російські військові у своїх очах мають такий величезний страх, який словами описати неможливо. Вони розуміють, що попри все, що вони роблять, вони ніколи не будуть мати переваги, і та сила світла, любові й добра, проти якої вони воюють, ніколи не буде переможена ними.
Розмовляв Петро Дідула
Відео: Петро Дідула
Транскрибувала: Соломія Пижик
Текст: Марта Гула
Фото: Марія Вараницька
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
