СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиТой, хто запрошує йти на глибину: владиці Борисові Ґудзяку — 60!
24 листопада владиці Борисові Ґудзяку — митрополитові Філадельфійському УГКЦ, , в недавньому минулому єпископу Паризькому, ректорові УКУ, а також історикові, богослову, громадському діячеві, баскетболістові та відомому любителеві морозива виповнюється 60 років.
Ще здається недавно ми вітали владику з 50-літтям, пригадували як з ним познайомилися. З цього часу багато змінилося в його житті, УКУ, УГКЦ та в Україні загалом. Незмінним залишається оптимістичний і креативний погляд на життя, щирість і відкритість, стратегічне бачення і молитовність, вміння слухати і співпереживати.
Напередодні ювілею РІСУ попросила різних людей, які знають владику Бориса з різних позицій (як науковці, колишні студенти, священники, співробітники, громадські діячі тощо), поділитися своїми враженнями про нього.
А від себе щиро бажаємо Вам, дорогий Владико, буде таким енергійним і молодим духом, здоровим та радісним ще многії і благії літа!
Жертва науковця
Ігор Ісіченко, архиєпископ-емерит
Виступає владика Ігор, владика Борис серед слухачів
Що більший ми маємо талант, то величнішої жертви чекає від нас Бог. Щедрі й різноманітні таланти владики Бориса Ґудзяка визначили й вимір його жертовного дару Церкві. Цим даром став талант науковця.
Ми познайомилися в Інституті літератури імені Шевченка понад тридцять років тому. Я перед тим захистив кандидатську дисертацію й готував монографію до друку, а молодий докторант із США приїхав до Києва, збираючи матеріал для своєї праці з історії Берестейської унії. Відділ давньої літератури на чолі з Олексою Мишаничем був чи не найвідкритішим у мережі АН УРСР для контактів із діаспорною наукою. Навряд чи хто з рідкісних ще тоді науковців-гуманітаріїв із Заходу обминув гостинну кімнату на вулиці Кірова (нині Грушевського) 4. Борис Ґудзяк із них був, напевне, наймолодшим. І вже в короткій розмові він справляв враження надзвичайно глибокої, цілеспрямованої особистості, яка вміє слухати, уважно спостерігати, точно формулювати думки.
В 1990-і рр. ми почали реґулярно бачитися у Львові. Мені припала честь бути на інавґурації Інституту історії Церкви та долучитися до масштабного проєкту «Берестейських читань», якими новостворений інститут вшанував 400-річчя Берестейської унії. Творча атмосфера академічного діалогу, дружнього й вищою мірою коректного, спокійне обговорення контроверсійних проблем минулого виразно контрастували зі знайомою вже мені на той час непримиренністю релігійних дискусій у пострадянській Галичині. В усьому відчувалася стратегічна далекоглядність директора інституту — Бориса Ґудзяка. Він творив нову культуру не тільки наукового, але й суспільного діалогу. Культуру, на жаль, і нині не вельми поширену в Україні.
А невдовзі з’явилася й фундаментальна праця, що підсумувала дослідницькі студії Ґудзяка — «Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії» (англ. 1998; укр. 2000). Вона визначила критерії, на які відтак мусили орієнтуватися вітчизняні історики Церкви, не ховаючись за конфесійною заанґажованістю й провінційним вихованням. Автор дав взірець спокійного, неупередженого, вищою мірою коректного пошуку правди на ґрунті надійних історичних джерел без патетичних ідеологем і суб’єктивних оцінок особистостей. В академічний світ України увійшов зрілий, талановитий науковець, від якого слід було сподіватися все нових і нових публікацій.
Та ще 1995 р. Борис Ґудзяк ділився зі мною своїми ваганнями. Наближалася необхідність прийняття сану — логічний крок для організатора Української Богословської Академії. А це передбачало суттєві корективи в житті. Не в побуті — Борис і в світському стані був справжнім аскетом. А от на науку лишалося все менше часу.
Вибір було зроблено. Борис став отцем, потім — владикою, відродив разом із однодумцями ЛБА й трансформував її в престижний УКУ, очолив і по суті реконструював західноєвропейську єпархію УГКЦ, а потім повернувся в США вже як глава УГКЦ в цій країні. Про працю в бібліотеці й кабінетний затишок годі було мріяти. Науковий талант став жертвою, добровільно й свідомо складеною Церкві.
Мені шкода цього. Шкода ненаписаних книг і не реалізованих особистих дослідницьких мрій митрополита Бориса Ґудзяка. Але я розумію всю неспівмірність академічних студій і потужного креативного архипастирського служіння, що формує майбутнє Київської Церкви й усього нашого народу. Хотілося б тільки, щоб Церква і народ гідно оцінили цю жертву.
* * *
Ректор, який заразив вірусом віри
старший менеджер бізнес розвитку, компанія N-iX
Сніжки з ректором
Мені і моїм однокурсникам пощастило знати Владику Бориса ще з перших років відновлення ЛБА — УКУ. У вже досить далекому 1996 році, тоді ще зовсім молодий, але вже знаний науковець з США, який став віце-ректором ЛБА, просто розбивав будь-які шаблони наших молодечих уявлень про те, яким має бути друга після ректора особа в університеті. Цей молодий енергійний чоловік, дуже симпатичний нам, юним студентам, приніс із собою в університетські стіни особливий вірус — многогранний і дуже потужний. Хоча нам, студентам, було зрозуміло (і нам про це постійно Владика нагадував!), що цей університет — це великий експеримент, причому в доволі жорстких умовах. І нам, мабуть чи не основним його учасникам, нічого не залишалося, хіба вірити і проявляти стійкість, впертість і такий же ж екпериментаторський характер у наших зовсім нетривіальних студіях.
Скільки Владику пам’ятаю в ЛБА, він завжди випромінював особливу віру, наче провіщував добре майбутнє і воно якимось майже магічним чином звершувалося — нам з ним ніколи не було нудно, і ніколи не було страшно, що раптом усе зупинеться, не вдасться, хоча десь інтуїтивно розумілося, що за цими успішними звершеннями стоїть величезна праця, безнастанне чування і Владики, і усієї невеличкої команди навколо. Ця сила віри і бажання стати учасником цього великого будівництва «нового, інакшого» університету, було дуже заразним вірусом.
А будувалося щось дуже цікаве, дійсно нестандартне, нове, яке вперто опиралося і йшло проти мейнстріму старої совкової навчальної системи, і більш того, багатьох у цій системі, хто ще не втратив критичного мислення, так само «заражалося» цим вірусом віри у можливість побудови нової адекватної навчальної парадигми. І ми, студенти, дуже добре відчували ці всі «тертя» із системою, які дуже часто виглядали як битва Давида і Голіафа. І навіть безпосередньо брали участь в деяких таких «битвах», як от дуже активний виступ наших студентів в акціях «Україна проти Кучми»: тоді ще Отець Борис нас активно підтримав і особисто вийшовши до студентів, у спільній короткій молитві поблагословив усіх, хто тоді ішов шеренгою на студентський протест.
Отож, ректорство Владики було там само нестандратне і виходило поза рамки усталеного бачення на наших пост-совєтських просторах ким є ректор, який має бути його публічний профіль. Зокрема, Владика завжди був природньо близьким до студентів. Він дуже часто підходив до студентів просто привітатися і розпитатися про життя кожного, про якісь виклики, потреби чи цікаві речі, що відбувалися у Львові чи Україні. Він міг попросити про допомогу, порадитися, жартувати, міг і посварити чи скартати, але з любові. Владика приїздив до нас на літні школи, щоб побути з нами більше, краще познайомитися і очевидно, по можливості, пограти разом баскетбол. Його контакт зі студентами ніколи не відбувався заради галочки чи самореклами — його щире бажання ближчого, без прикрас спілкування з нами показувало наскільки глибоко Владика живе ідеєю університету і переймається життям студнентів. Згодом, як універ розростався, Владика не раз жалів, що він просто фізично не має часу охопити усіх студентів для бльш особистої розмови. І часами це виливалося у неочікувані способи соціалізації, як от з подачі Владики раптом пограти сніжки усім універом гуртом.
Дуже цікавим студентським досвідом був курс Владики Бориса «Християнська Духовність в добу постмодерну». Для нас, ще зелених студіків, що недавно вийшли з дуже совкових шкіл, це був не лише дуже нестандартний формат, бо курс включав, наприклад, лекцію про рок-музику і різні неформальні спільноти, але і те, що з нами про серйозні речі хтось хотів говорити на рівних, у дискусії і ділитися своїм досвідом. Владика дуже заохочував студентів до критичного мислення, до відваги мати свою думку і робити помилки, і більш того, до відповідальності за свої аргументи і за відкритість дискусії. Це, очевидно, від початку стало невід’ємною частиною більшої парадигми чесності і прозорості у навчанні, що стало своєрідною візитною карткою університету, було викликом для всіх нас, зокрема, в якийсь момент і для мене. Врешті, це зробило УКУ «більмом в оці» і своєрідним маяком для багатьох інших вишів.
Врешті, Отець був добрим пастирем цієї тоді ще невеличкої університетської спільноти: разом з ним ми вчилися шукати правду, молитися, бути відкритими, критично думати, інколи помилятися, але робити спробу, прощати і подавати руку тим, хто спіткнувся, але вперто разом йти далі за отим «Великого бажайте»… .
А ви коли-небудь кидали сніжку у свого ректора?
* * *
мистецтвознавець, завідувач відділу Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
Ми з однокурсниками були третім набором до Львівської Богословської Академії. Це був 1996 рік, лише п’ять років після розвалу Союзу. І ось ми потрапляємо до цього нового закладу, і ще нічого не розуміємо, не знаємо як усе буде виглядати, перспективи примарні, зрештою, як і усе, що відбувається довкола. Академія на той час ще була у приміщенні колишнього садочку на Клепарівській, а нове приміщення на вул. Свєнціцького, куди невдовзі мали перебратися, було абсолютно не в тому стані, де можна було затишно навчатися. Подібного невідомого, незнаного, непевного було дуже багато… Але були люди, навіть так: Люди! Мене шалено підтримувало і давало віру, що все буде чудово саме в цьому середовищі, яке формувалося довкола Академії.
Я не пам’ятаю своєї першої зустрічі з Борисом Ґудзяком — його, здається, у той час, як ми поступили, впродовж декількох місяців не було в Україні. Але ходили розмови про віце-ректора, молодого американця українського походження, відомого історика і дуже симпатичну людину. Старші курси розказували про його предмет «Християнська духовність в час постмодернізму». Ходили легенди, що там багато говориться про рок музику, культуру і мистецтво, кіно, що на лекціях гостюють культові письменники та музиканти, як то Віктор Неборак чи Тарас Чубай… А ще він грає в баскетбол! Таким чином багато з нас, ще заочно вже любили його і вважали своїм. І все це на тлі свіженької сіренької радянської спадщини, байдужості, корупції і офіціозу в інших навчальних закладах чи деінде.
Рік за роком, на наших очах будувалася Академія, властиво будувалася спільнота людей, захоплених однією справою, а вони уже будували Академію, а пізніше Семінарію та Католицький Університет… І ніхто так не міг захопити, заразити ідеєю, як Борис Ґудзяк. Усі ми почувалися, і я досі почуваюся, причетними до цієї великої справи. У той час чути в промові, чи в приватній розмові, що до Тебе звертаються як до людини, яка творитиме нове суспільство, нову Україну, що Академія формує лідерів суспільства — було одночасно і далекою фантастикою і мотивувало й додавало віру у свої сили. Напевне найбільше вдячний за цю віру!
З найяскравіших особистих спогадів — це велика репродукція картини Повернення блудного сина Рембрандта в кабінеті, тоді уже отця Бориса. Спиною до репродукції сидить Ґудзяк, а навпроти нього — ми троє порушників дисципліни, позираємо то на отця, то на Рембрандтового Блудного сина. Це те відчуття, коли розумієш усю вагу ситуації, одночасно з певною комічністю. І хоча я пізніше своє життя міцно пов’язав з мистецтвом і багато його бачив і люблю, але від того часу Рембрандтове Повернення Блудного сина — моя улюблена картина, вийняткова!
* * *
Слухає і довіряє
Про митрополита Бориса можна і треба писати книги, бо Його Особа є великим даром для Церкви і нації. Маючи честь служити у Паризькій єпархії Святого Володимира, завжди був вражений одним із численних умінь Владики Бориса, а саме — церковного адміністрування. Вражає постава єпископа, котрий вміє СЛУХАТИ священників та мирян. Напевно всім відомо, що Владика Борис не боїться ДОВІРЯТИ і це завжди відчутно у Його єпископському служінні. Вважають, що теперішній час вимагає і потребує величі. Ідеться про ПОВНУ ВІДДАЧУ завданням і СПІВПРАЦЮ — цього ніколи не бракувало нашому ювілярові. Звісно церковне адміністрування є неможливим без МОЛИТВИ. Кожна робоча зустріч, собори, семінари, завжди були навколо Євхаристії. Все це створювало команду, в якій роль владики Бориса є унікальною, бо своєю присутністю і вміннями Він компенсував слабкості інших. Своїми ініціативами і взятих на себе повноваженнями мотивував інших і створював синергію.
настоятель парафії Різдва Івана Хрестителя м. Гент (Бельгія)
Зі своїм владикою можна і на морозиво
Далі буде.
За матеріалами Релігійно-інформаційної служби УкраїниПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
