СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Синодальність»: Доповідь кардинала Анджело Баньяско на Зустрічі східних католицьких єпископів Європи
Доповідь про природу синодальності кардинал Анджело Баньяско, Голова Ради Єпископських Конференцій Європи, виголосив 5 вересня 2021 року на Зустрічі східних католицьких єпископів Європи в Будапешті.
СИНОДАЛЬНІСТЬ
Дорогі співбрати!
Я радий бачити вас у контексті Міжнародного євхаристійного конгресу на вашій традиційній Зустрічі католицьких єпископів східного обряду.
1. Тема Зустрічі
Головна тема вашої Зустрічі — синодальність. Ви її добре знаєте, оскільки це частина вашої історії та життя Церков, ієрархами яких ви є. Можу поділитися з вами деякими міркуваннями щодо природи синодальності, тобто сопричастя, реальності, яку Другий Ватиканський Собор визнав серцем еклезіологічної рефлексії і яку Папа Франциск закликає відкрити в різних її формах. Щоб не загубитися, із кожної реальності необхідно прямувати до серця, поселитися в ньому молитвою, розумом віри та світлом Духа.
Образ сопричастя — тією мірою, якою воно відображається в житті спільноти та її пастирів — є також відповіддю і навіть радісною благовістю для світу, втомленого конфліктами, поділами та несправедливістю. Що більше людство потерпає від цих ран, то більше зростає туга за світом, який є сім’єю та домом. Церква, як містичне Тіло Христа, як Божий народ у часовому вимірі, повинна сказати, що ця мрія можлива і звати її Ісус. Вона повинна сказати, що ця мрія вже присутня і чекає свого здійснення в час славного другого пришестя Христа, коли Бог буде всім у всьому. Церква повинна бути видимим прообразом реальності, яку Христос розпочав у своїй особі і продовжує у своєму містичному Тілі. Я думаю, що це усвідомлення має зростати в тих, хто вірить в Ісуса, долаючи диявольську спокусу розділення, що завжди стоїть напоготові під дверима душі.
2. Біблійний образ: Вавилон
«Ану, збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім’я, щоб ми не розпорошувались по всій землі» (Бут. 11, 4). Люди прагнуть мати ім’я і не розпорошуватися, у них є законне бажання ідентифікуватися, посідати власне обличчя і землю, належати до місця, народу, культури. Усе це є добрим саме по собі, але досягти неба своїми руками — це бажання не близькості Господа, а володіння, позірної автономії, тобто відстороненість і віддаленість від Господа. Ті люди хотіли, щоб їхнє життя та їхня історія були в їхніх руках, а не в руках Божих: вони претендували на недалекоглядну та самовбивчу автономію. Насправді ж, коли людина хоче позбутися Бога, вона не емансипується, а сама себе заперечує. Для людей древнього Вавилону єдність — це не дар, про який потрібно просити, а власний проєкт, а отже, володіння.
Така внутрішня позиція, схоже, настільки поширилася в сучасній культурі, що стала агресивною до культур, які не мають наміру деформуватися. Однак що більше люди закриваються в собі, то менше розуміють одне одного: вони віддаляються і розділяються. Бог не заздрить свободі людини, проте, якщо цю свободу неправильно розуміти, то в ній розмножується вірус поділу: замість того, щоб будувати, він розділяє.
3. Спільнотасвітлиці
У Діяннях апостолів ми натрапляємо на протилежне: «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах […] Споживали харчі з радістю і в простоті серця, хвалили Бога і втішалися любов’ю всього народу] (42–43). Тут ми бачимо не людський проєкт, а людей, які довіряють себе Тому, кого бачили, як Він помирає на хресті і про кого деякі тепер кажуть, що бачили живим.
Тепер вони живуть цією довірливою вірою, підтримують себе в ній, моляться Невидимому, повторюють євхаристійний жест ламання хліба (fractio panis), допомагають матеріально один одному своїм майном і убогістю. Кожен, хто заходить у світлицю, бачить спільноту смиренних, безсилих, але багатих таємничою радістю людей. Звідки все це береться? У чому їх таємниця? Вони вірять серцем, що Він існує, є з ними і, як колись, промовляє слова вічності (катехизація), дивиться на них очима, що зігрівають душу (молитва), годує їх хлібом ангелів (Євхаристія). Вони люблять один одного за Його прикладом та Його любов’ю (койнонія). Це таємниця радості, що світиться на їхніх обличчях і живиться вірою, яка, як кров у жилах, тече в їхньому житті і для одних стає питанням, співчуттям, привабливістю, а для інших — підозрою та відразою.
4. «Не бійтеся»
У світлі історії про Вавилон та про першу християнську спільноту я хотів би спробувати дати приблизне визначення поняття «сопричастя». Вживаючи це слово, глибоко людське і водночас сакральне, бо є споконвічним і дотичним до самого Бога, згадаймо той дар Духа, завдяки якому людина більше не самотня чи далека від Бога, натомість покликана бути частиною тринітарного сопричастя. Завдяки цьому зв’язку вона скрізь радо знаходить братів, із якими можна поділитися тайною своїх стосунків з Богом. Сопричастя з Пресвятою Трійцею засновує та скеровує церковну спільноту, так що кожна образа (vulnus) єдності виявляє перевагу світського Вавилона. Це гріх сліпоти розуму та закрите серце: «я» ставить себе на місце Христа, а Церква сприймається, радше, як проєкт та володіння, аніж як благодать, якій треба служити життям.
Отже, джерело сопричастя — це не людське рішення, а Церква — не організація того, хто може розпоряджатися нею на власний розсуд. Усе є даром із небес, і коли відповідь людей не є задовільною, то перше, що потрібно зробити, це не обговорювати, а молитися, не сідати, а ставати на коліна перед Христом і поклонятися Йому, щоб знову відкрити Бога, Церкву, самих себе.
Як кожен дар Духа, сопричастя породжує обов’язки та зобов’язання в Церкві і стає програмою життя. Ласкою сопричастя ми повинні жити в євангельському милосерді та будувати ту видиму єдність, у якій Ісус вказав умову для того, щоб світ вірив. Обов’язок бути знаряддям єдності, до якого покликаний учень, виходить за межі людських сил. Останні несуть у собі поштовх до поділів, а велич дару містить достатньо благодаті, щоб гідно виконати завдання. Знову лунає заклик Учителя: «Не бійтеся, Я з вами».
5. Сопричастя для місії
«Адже апостольські труди спрямовані на те, щоб усі, ставши дітьми Божими через віру і Хрещення, збиралися разом, хвалили Бога в Церкві, брали участь у Жертві й споживали Вечерю Господню» (Другий Ватиканський Собор, Конституція про Святу Літургію, 10) [1]. Отці Собору, говорячи про Церкву, яка відображає світло сонця Христового, використовують такі слова: «Церква є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду» (Догматична конституція «Світло народів», 1) [2]. Основними формами, які виявляють і втілюють містичну природу Таїнств та загальну місію Церкви, є Божественна Літургія та видиме сопричастя вірних.
Дух повсякчасно підтримує місіонерство Церкви в різних її діях. Йдеться про пряме проголошення Христа, богослужіння і Таїнства, душпастирство вірних і розвиток людей. Різні форми місіонерства мають одне й те саме джерело і супроводжуються «знаками і чудесами», як і перша проповідь. Ці знаки зазвичай не мають чудодійного характеру, але один із них є надзвичайним — наше сопричастя, єдність умів і сердець. Це виняткове явище, можна сказати, диво, якого особливо потребує світ, тому що він розгублений і розділений. Цей знак робить невидиме видимим, дозволяє доторкнутися до благовіщення Євангелія, є знаком Воскреслого. Жоден інший гріх у християнській спільноті не може так затьмарити достовірність місії, як поділ, суперництво, заздрість, розрахунок, вигадка та інтриги, постійні сварки за інтереси. Одне слово, менталітет світу.
З цієї причини аскетичний і, водночас, богословський, еклезіологічний та пастирський дар сопричастя, який є не лише способом життя, а й проявляється канонічно і яким для вас, дорогі співбрати, є Священний Синод, вимагає особистої та спільнотної дисципліни. Тому турбота про душу в молитві та безперервному наверненні має велику пастирську цінність.
6. Євхаристія — джерело і форма християнського життя та спільноти
«З ребра Христа, коли Він смертю уснув на хресті, зродилося чудесне Таїнство всієї Церкви» (Конституція про Святу Літургію, 5) [3]. Таїнство Пасхи — це лоно, яке породжує Церкву, а Євхаристія — це те страждальне і славне лоно, яке не перестає відроджувати Його Тіло. Беручи участь в одній Трапезі, ми святкуємо її єдність у найвищій формі: «Тому, що один хліб, — нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кор. 10, 17).
Євхаристія є вічним джерелом Церкви, а також її формою. Іншими словами, Церква не повинна закриватися в собі, перетворюючись на проблему для себе, а має звертати свій погляд до Господа, щоб відновити любов нареченої до Нареченого. У цій перспективі критеріїв світу недостатньо: кількість, ресурси, організація, персонал, ступінь консенсусу. Критерієм розпізнання є вірність Христу, Його життю, церковному Переданню, що є не набором змінних звичок, а карстовою рікою, яка протягом тисячоліть створювала дивовижну й завжди актуальну реальність, оскільки відповідає на глибокі потреби людського буття.
Нас просвічують і втішають слова Другого Ватиканського Собору: «Церква кориться Главі своєму» (Догматична конституція «Світло народів», 7) [4]. Це трепет, який не принижує, а підносить, не пригнічує, а заспокоює, не стримує, а дає порив і впевненість. Водночас, він звільняє від претензійного, тривожного споглядання себе; звільняє від амбітного наміру крокувати цим світом без того, щоб цей світ тебе полонив. Покора Церкви Христу-Главі — це та сама покора Христу-Нареченому: наречена дивиться на Нього з любов’ю та довірою. Тому це заклик тримати серце напоготові і зосереджувати погляд на Ньому, щоб мати можливість дивитися на людство Його очима, говорити зі світом Його словами, служити йому Його любов’ю. Його погляд відкриває для краси, Його слово — правда, Його серце дарує і породжує любов.
У Євхаристії ми зустрічаємо Ісуса, який рятує нас від гріха, найбільшого зла, принісши себе в жертву на хресті, що є найвищим актом Його віддання себе Отцеві, і відкриваючи таким чином нам шлях до неба. Саме тому ми можемо сказати, що воплочене Слово померло не від співчуття, а від любові: співчуття ділить, любов ділиться та підносить. Якщо Євхаристія є виміром життя Церкви, то вона покликана не лише ділитися труднощами та бідами, а й підносити людей до висоти Бога, до життя Трійці. Ось новий стан дітей у Сині та життя благодаті. Іншими словами, і сопричастя в усіх його проявах, і діла милосердя повинні мати печать Христа, тобто любові, яка приймає страждання світу і підносить до Бога. Життя Церкви не повинно мати лише психологічний чи моральний вимір, а бути релігійним, ба більше — Христовим, щоб дозволити Йому діяти в історії до кінця віку. З цієї перспективи через образ єдності лик Воскреслого сяятиме на наших обличчях. Це повинно бути щирим бажанням усіх — поодиноких людей, груп та інституцій.
7. «Маленька отара»
Тепер звернімо погляд на ситуацію в Європі. Іноді культура, поширена на нашому континенті, нагадує пустелю духу. Проте ми знаємо, що під нею кипить життя: безліч простих людей тихо живуть у світлі Євангелія та Передання Церкви, як закваска та сіль наших народів. Душі цілих народів досі позначені кров’ю, пролитою за віру та свободу в любові до власної історії, гідності та жертовності. Крім того, як цвіте пустеля, так поступово прокидається і сумління, що ставить собі питання і стурбовано дивиться на плоди індивідуалістичної культури, яка, безупинно поширюючись і піддаючи ризику людину та суспільство, намагається позбутися Бога. Ніхто не знає майбутнього, але очевидно, що в деяких частинах Європи Католицька Церква і загалом християнства становитимуть меншість.
Які висновки ми можемо з цього зробити? На мою думку, ми насамперед повинні — і про це часто йшлося на наших зустрічах — посилити поклоніння Богові, а отже, свідчення християнської радості та церковного сопричастя в усіх його формах. Серед них, безумовно, особливо важливою є синодальність. У логіці «маленької отари», про яку говорить Господь, ми, як пастирі, маємо допомагати вірним, щоб християнські громади були не психологічними, а духовними спільнотами, не соціологічними, а релігійними реаліями, організаціями, які покладаються не на наявність людських засобів, а на Ісуса. У цих громадах завжди можна буде підняти голос, який скаже: «Що ми бачили й чули, про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами […] щоб повна була ваша радість!» (1 Ів. 1, 3).
До нас, єпископів, теж лунає заклик святого Ігнатія Антіохійського: «Об’єднайтесь між собою, як „струни до ліри […] тож, у любові до гармонії, через стабільну єдність, ви приймете Божий глас, і співатимете усі в один голос […] хвалу Отця“ (Еф.)».
Посилання:
[1] http://liturhika.blogspot.com/2014/09/blog-post.html
[2] https://dc.lviv.ua/nauka_cerkvy/dokumenty/2476-lumen-gentium-dogmatichna-konstitucya-pro-cerkvu.html
[3] http://liturhika.blogspot.com/2014/09/blog-post.html
[4] https://dc.lviv.ua/nauka_cerkvy/dokumenty/2476-lumen-gentium-dogmatichna-konstitucya-pro-cerkvu.html
Переклад Секретаріату Глави УГКЦ в РиміПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
