СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Смирення, що веде до Бога»: проповідь Блаженнішого Святослава у неділю про митаря і фарисея
У своїй духовній науці Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, запрошує нас замислитися над сенсом справжньої молитви та покори. Роздумуючи над євангельською притчею про митаря і фарисея, він допомагає нам побачити, як гордість віддаляє людину від Бога, а щире покаяння відкриває двері до Божого милосердя. Його проповідь стане нагодою глибше усвідомити власний духовний шлях і підготувати серце до благодатного часу Великого посту.
З цієї проповіді Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава ви дізнаєтеся:
- чому Церква через недільні Літургії готує вірних до Великого посту, і яке значення має ця підготовка?
- у чому полягає відмінність молитви фарисея та митаря?
- чому молитва подяки фарисея є неправильною з погляду біблійної традиції?
- як покора впливає на стосунок людини з Богом?
- яке значення має ранньохристиянський гімн «Помилуй нас, Господи, помилуй нас», і що означає фраза «жодного оправдання» в його контексті?
- як діяння Святого Духа допомагає людині усвідомити власний гріх і не впасти у розпач?
покірним же дає благодать»
(Як. 4, 6)
Всечесний отче!
Преподобні сестри!
Дорогі вірні цієї унікальної львівської парафії!
Достойні гості сьогоднішнього свята!
Слава Ісусу Христу!
Приготування до великопосної мандрівки
Починаючи з цієї неділі, Літургія Церкви веде і готує нас до Великого посту. Кожна наступна неділя буде важливим моментом, щоб, слухаючи Боже слово, ми краще пізнавали, ким є насправді. Стоячи перед Богом, як перед вічним світлом і дзеркалом, зможемо ліпше зрозуміти себе, мотиви своїх життєвих рішень, учинків і побачити шлях, який кличе нас упродовж сорокаденної постової мандрівки. Освітлюючи наше серце і навчаючи нас справжньої молитви, Господь запрошує нас пуститися з Ним у важливу дорогу, — дорогу покаяння, особисто преображення.
Дорога праведника і дорога грішника
Сьогоднішнє Євангеліє описує звичну нам ситуацію: двоє чоловіків прийшли до храм помолитися (пор. Лк. 18, 10–14). Це історія про кожного з нас, особливо в цю мить, коли стоїмо на молитві перед Божим обличчям. Нинішній євангельський текст побудований у стилі стародавніх книг мудрості, які часто описують два протилежних види людської поведінки, дві різні дороги, що ними йдуть люди — праведник і грішник.
«Молитва» самозвеличення від фарисея
Для тогочасних слухачів було, мабуть, дивним побачити на дорозі грішника фарисея, адже в духовному суспільстві Ізраїлю представники саме цієї верстви були подвижниками та ревними виконавцями приписів Божого закону. Дехто із сучасних біблістів каже, що, якби не фарисеї, ми б сьогодні не мали Святого Письма з усіма його книгами.
Незалежно від того, яке становище посідали описані персонажі, заглибмося зі світлом Божого слова в їхні серця, бо молитва — це завжди момент, простір спілкування Господа з людиною. Молитва не є завченою мантрою чи заклинаннями, якими ми хочемо змусити Бога чинити нашу волю. Молитва — це простір обміну дарами, сучасною мовою — простір зцілення людини; це момент, коли Бог слухає людину, приймає її і шукає нагоди їй щось дарувати. Одна з важливих умов молитви — готовність людини, яка молиться, прийняти те, що хоче дарувати їй Господь. Бо істинна молитва завжди преображає людину, сприяє її зростанню і дозріванню, зокрема у здатності приймати від Бога Його дари, серед яких найбільшим і найважливішим є дар Духа Святого.
Що ж промовляють до Бога у своїй молитві тих два чоловіки? Правдоподібно, що фарисей прийшов молитися, бо так приписує закон. Тож мотив його молитви був не внутрішній, а зовнішній. Чоловік молиться на додаток до всіх інших діл, які він вчинив і які перелічує з таким пафосом і самовдоволенням. Ще одна риса молитви фарисея — він начебто спілкується не з Богом, а із самим собою. Промовляє до Господа, але звертає увагу на самого себе: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди — грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину» (Лк. 18, 11). Він не зіставляє себе, свого серця з Богом, натомість засуджує іншого чоловіка, почуваюсь праведником на тлі грішника.
Молитва смирення від митаря
Подяка фарисея Богові за власні діла разюче відрізняється від того, як дякувала людина Всевишньому у Старому Завіті. Молитва подяки старозавітних праведників, царів і пророків ніколи не перелічувала їхніх діл, навіть найкращих, а згадувала тільки діла Бога. Це був вияв вдячності за Господню дію в історії Його народу. Саме пам’ять про Божі діла, що сталися в минулому, була підставою надії праведника на Його змилування і спасіння сьогодні й завтра. Якщо людина згадувала про власні добрі вчинки, то це було лише у зв’язку з виявом у них дії доброго Бога, і подяка стосувалася можливості співучасті особи в цій дії.
Митар поводиться цілком по-іншому. Він молиться не тому, що «так треба». Ба більше, тогочасні ритуальні закони забороняли йому молитися, бо він, як відомий грішник, не міг навіть ногою ступити до Божого храму в Єрусалимі. Цей чоловік молиться із власної внутрішньої потреби, він кричить за Богом, тому що його болить серце, обтяжене гріхами: «… ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним!» (Лк. 18, 13). Митар не може більше жити з тим тягарем. Він не засуджує нікого, бо вважає себе першим, хто вартий засуду. Тому його молитва не є розповіддю Богові про власні вчинки. Чоловік розуміє, що Господь бачить його серце, усе про нього знає, перш ніж він уста відкриє. Тому митар дивиться духовним зором не на інших людей, а в глибину Божого милосердя. Це не уста, а серце його кричить: «Боже, змилуйся!».
Молитва, яка змінює людину
Як можна підсумувати ті два способи стояння перед Богом? Із фарисеєм Господь нічого не міг вдіяти, нічого не міг йому дати, бо він, властиво, ні про що не просив. Людина, яка вважає, що все знає, що є досконалою, ніколи не визнає, що ще чогось потребує; вона не здатна бачити власні помилки, тому не може й не хоче ставати кращою. Один єврей питав свого рабина: «Ребе, про що мені в Бога просити?» — «Проси те, чого тобі бракує». — «А якщо я все маю?» — «Тоді перепрошуй Бога, що ти це вже маєш».
Натомість розкаяний митар отримав від Бога навіть більше, ніж просив. Закінчується сьогоднішнє євангельське читання словами: «Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений» (Лк. 18, 14).
Ця притча навчає нас бути уважними до того, що ми промовляємо до Бога і про що просимо, оскільки плід нашої молитви може виявитися неочікуваним для нас. Ми часом легковажно поводимося з Богом, не замислюємося, що молимося на власне засудження. Бо Він є чуйним до нас, завжди слухає нашу молитву і відповідає на неї.
Оправдання людини — лише від Бога
Доречно згадати про подію, яка нещодавно відбулася в нашій Церкві. У тексті нового перекладу Служебника вміщений старовинний гімн ранньої Церкви, який є переспівом молитви євангельського митаря: «Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо жодного оправдання не маючи, оцю молитву Тобі, як Владиці, ми, грішні, приносимо. Помилуй нас». У цьому гімні найбільше зачепила молільників (зокрема, наше духовенство) фраза «жодного оправдання». Мабуть, багато хто з них думав, що хоч якесь оправдання таки є. Їхня духовна помилка полягає в тому, що перед Богом людина, навіть якщо вона чимало доброго зробила, не має жодного оправдання. Чому? Бо лише Господь оправдовує людину. Слово «оправдання» тут означає не «виправдання людини за вчинене», а її спасіння, переміну із каяника на праведника, грішника на святого. Таке не під силу жодному людському вчинку. Це вияв Божої дії, великої милості до нас.
Чому покора відкриває шлях до спасіння?
Господь милосердиться над людиною. Ми почули сьогодні в Євангелії, що виправданим повернувся додому митар, який це визнав, а не фарисей. Бог дає оправдання тому, хто просить. Він шукає можливості влити свій дар освячення та спасіння в серце кожного, хто кається, хто здатний сприйняти оправдання.
У християнському письменстві є одна пам’ятка ранньохристиянської літератури невідомого автора II століття (пор. Homilia, 8, 1–9, 11). У ній описані різні види покори людини як довір’я до Христа-Лікаря, що спішить зцілити людину. Йдеться, зокрема, про необхідність описаного нині євангельського самоприниження, що є умовою для спасіння, тобто піднесення дією самого Господа. Для того щоб зростати в будь-якому людському ділі, житті, потрібно бути покірним. Коли людина хоче вилікуватися, мусить визнати, що вона хвора, слухати свого лікаря, прийняти ті ліки, поради, які він припише, інакше вона ніколи не стане здоровою.
Існує покора учня, який повинен визнати, що чогось не знає і що учитель знає від нього більше. Лише тоді учитель зможе його чогось навчити. Натомість той, хто вважає, що всі розуми поїв, ніколи нічого у своєму житті вже більше навчитися не зможе. Наведу приклад із нашого щоденного життя. Якщо людина думає, що тільки вона має рацію, то з нею неможливо вести діалогу чи дискусії, вона стає вразливою до помилки і падіння, як сліпець на дорозі.
Смирення — ключ до Божої мудрості
Можна сказати про покору військового, який мусить виконувати накази командира, щоб військовий підрозділ діяв як єдина ударна сила і міг перемогти ворога.
Отож якщо ми потребуємо покори в людських стосунках, щоб зростати, то наскільки більше це стосується нашого духовного життя та стосунку з Богом! Те приниження, про яке нам сьогодні каже Святе Євангеліє, не означає применшення чи заперечення Богом даної людської гідності. Йдеться про покору як умову для розвитку Господніх дарів, для зростання в досконалості. Лише тоді, коли людина смиренно стоїть перед Богом, бачить свою неміч, визнає її перед Ним і взиває до Нього про допомогу, Він, як найвищий Лікар душ і тіл, може її зцілити. Лише тоді, коли особа розуміє, що вся людська мудрість є нічим порівняно з мудрістю Бога, вона може стати причасницею цієї небесної мудрості. Лише той, у кого серце плаче через власний гріх, може бути спасенний. Лише той, хто усвідомлює, що тільки Господь є святим і безгрішним, може стати причасником Його святості та праведності.
Святий Дух навчає нас молитися
Кожна справжня християнська молитва є результатом діяння Святого Духа. Це Він, наш Учитель та Утішитель, Дух любові та милосердя Бога, вчить нас, як і про що треба молитися. Цікаво, що першою ознакою того, що Дух Святий діє в серці людини, є її здатність відчути себе грішною, пізнати правду про свій духовний стан. Про це нам каже сам Христос: «І коли прийде Він [Утішитель], то переконає світ у грісі, у справедливості і в засуді» (Ів. 16, 8). Якщо людина не усвідомлює, що грішна, Дух Святий відкриває їй це. Однак Він не пригнічує і не засуджує її, не дає їй впасти у розпач через власну незрілість, немічність, недосконалість, а навпаки — огортає її теплом Божого милосердя і веде до оправдання через розкаяння. Як сталося із євангельським розкаяним і оправданим Богом митарем, так може статися сьогодні з кожним із нас!
Слухаючи це Боже слово, не шукаймо жодного виправдання перед Господом. Дозвольмо своєму серцю промовляти до Нього не якимись зовнішніми формулами, а тим найглибшим, про що воно кричить і плаче. Спитаймо себе: про що я хочу зараз сказати Господеві? Що мені найбільше болить? Кого в тому болі мого серця я прагну Йому принести? Якщо бачимо, що хтось довкола нас грішить, не тішмося з його гріхів, як це робив фарисей, а плачмо над ними разом із Богом. Тоді побачимо, що Він дасть нам усе те, чого ми просимо на спасіння.
Стоячи тут перед Божим обличчям, просімо: Господи, Ти знаєш глибину серця кожного з нас, — знаєш про мене і про всіх присутніх більше, ніж ми самі знаємо про себе. Господи, Ти бачиш рани, сльози, голосіння України — будь милосердним до нас, грішних! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
