Слово кардинала П’єтро Пароліна, Державного Секретаря Ватикану, до Синоду Єпископів УГКЦ

СЛОВО

кардинала Пєтро Пароліна, Державного Секретаря Ватикану,

до Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви

Ваше Блаженство!

Високопреосвященні та Преосвященні владики!
Дорогі браття!

Я справді дуже радий зустрітися з вами під час вашого зібрання тут, у Римі, під час Синоду Єпископів УГКЦ. Складаю щиру подяку за це бажане братерське запрошення. За ці роки, відколи Святіший Отець Франциск доручив мені служіння Державного секретаря, було чимало важливих нагод для зустрічей з Українською Греко-Католицькою Церквою, що дали мені можливість пізнати вас краще, ділити з вами ваші радощі та сподівання, рівно ж як і тривоги та хвилювання, пов’язані насамперед із недавніми подіями у вашій Батьківщини та з болісним конфліктом на Сході країни. Це давало мені також можливість виявити свою близькість та братерські почуття і надати допомогу, наскільки це було можливим, в розвитку сопричастя та у справі євангелізації. Маю передусім на увазі подорож, яку я здійснив на ваші землі в червні 2016 року, і нещодавню, липневу, зустріч тут у Римі. Сьогоднішня зустріч є ще однією цінною нагодою, за яку слід бути вдячними Господеві.

Ваше рішення про скликання Синоду в місті, де проживали, проповідували і зазнали мученицької смерті два стовпи Церкви, апостоли Петро і Павло, було зумовлене визначною датою — 50-річчям освячення прокатедрального собору Святої Софії, і бажанням засвідчити вашу тісну єдність із Престолом святого Петра. Вчора ми побачили видиму вершину цього сопричастя під час зустрічі із Наступником Петра та Вікарієм Христа на землі — Святішим Отцем Франциском. Упевнений, що ця зустріч дасть можливість кожному з вас, вашим спільнотам і всій Українській Греко-Католицькій Церкві відчути підтримку, утіху та радість.

Долучаюсь до почувань Папи, запевняю вас у своїй молитві, щоб Господь за посередництвом Марії і всіх ваших святих заступників дарував вам свого Святого Духа, щоб надихав і провадив вашу працю та розгляд питань, що постануть перед вами.

УГКЦ присутня на різних континентах і характеризується чіткою ідентичністю, що походить із духовної, літургійної, катехитичної та канонічної традиції, носіями якої ви є, а також виявляється у ній. Водночас їй властивий особливий зв’язок з Україною, звідки тягнуться її історичні коріння і де сьогодні вона становить значну частину суспільства. Принагідно відновлюю свої почуття солідарності з українським народом у цей час його страждань через війну, що триває уже понад п’ять років. Молюся, щоб Бог миру надихнув ініціативи та дії, які б могли покласти кінець цьому насильству і загоїти завдані ним глибокі фізичні та моральні рани, що спричинили тисячі смертей і змусили багато сімей шукати кращого майбутнього деінде.

Не сумніваюся, що турбота про мир і духовний та матеріальний розвиток України перебуватиме у ваших серцях також під час цього зібрання. Але як свідчить формулювання головної тема зустрічі — «Сопричастя в житті та свідченні УГКЦ», ви зосередитеся передусім на питаннях пасторального життя, не залишаючи поза увагою соціальної, політичної та економічної ситуації в країнах, де присутня і здійснює служіння ваша Церква.

Для вашого сьогоднішнього завдання буде корисним також зустріч, яка відбулася 5–6 липня 2019 у Ватикані під проводом Святішого Отця Франциска за участю Верховного Архиєпископа, митрополитів, членів Постійного Синоду вашої Церкви та очільників компетентних дикастерій Римської курії. Ми спільно роздумували «на два голоси»: одним були ієрархи Української Греко-Католицької Церкви, другим — відповідальні за римські дикастерії, щодо політичних, соціальних, гуманітарних, богословських та екуменічних питань, акцентуючи на ідентичності та місії вашої Церкви. Мова йшла про інноваційну форму співпраці, головна мета якої — підкреслити спільний внесок кожного, щоб разом шукати відповіді на нагальні виклики нашого часу. Очевидно, що двох днів було недостатньо, щоб вичерпно розглянути всі питання, та попри це, ми пережили миті глибокого сопричастя, уваги і взаємного слухання. Користаючи з нагоди, хочу висловити слова подяки Вашому Блаженству і учасникам за підготовку та проведення тієї зустрічі.

Однією із тем, порушених під час згаданої зустрічі, було питання нашої відповідальності за місію Церкви в нових і незвичних ситуаціях, в яких ми покликані діяти, нашого покликання бути євангелізаторами, нашої відкритості та готовності «вийти назовні», щоб запропонувати всім життя Ісуса Христа (пор. EG 49) і щоб самим відчути «солодку і втішну радість від процесу євангелізації» (пор. там же 9–13).

Євангелізація відбувається різними способами:

— вона є проголошенням і радісним свідченням нашої віри, завдяки якому навіть невіруючим стає відчутне запрошення відкрити чи віднайти сенс життя в перебуванні з Богом;

— що стосується політичних чи соціальних питань, актуальних в сучасному світі, Церква намагається бути відкритою і чуйною до кожного з них, не виключаючи при цьому жодного члена суспільства, незалежно від його переконань, щоб бути для всіх матір’ю та прибіжищем;

— щодо воєн і конфліктів Церква здійснює високу місію примирення, щоб кожен — чи то агресор, чи жертва — відчував постійне запрошення до навернення і до перемоги добра над злом (пор. Рим. 12, 21);

— якщо йдеться про екуменічні відносини, то Церква бажає налагодити спілкування і взаємопізнання з усіма іншими Церквами і конфесіями, щоб будувати ту єдність, яку Ісус залишив нам як свою заповідь.

Від щирого серця бажаю, щоб праця цього синодального зібрання супроводжувалася Божою благодаттю і принесла рясні плоди для вашого пастирського служіння, для добра вірних і всіх тих, яким несете радісну звістку Євангелія. Дякую!

3 вересня 2019 року