Слово Глави УГКЦ під час святкування 120-річчя присутності українських студентів-теологів та української громади в Інсбруку

СЛОВО

Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава

Ваші преосвященства,
пані віце-ректор Університету, панове декани,
всесвітліші, всечесні отці,
дорогі студенти, викладачі, дорогі присутні,

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні мене запитали, чому я не розмовляю німецькою, я відповів, тому що я, на жаль, не вчився в Інсбруку.

Але мені сьогодні є надзвичайно приємно бути тут, на цій Тірольській землі, на богословському факультеті Університету Леопольда і Франца, у цьому горнилі, де кувалися душі великих наших провідників Української Греко-Католицької Церкви, духовних світочів українського народу.

Учора, коли пан консул мені трішки пояснював, що означає місто Інсбрук, розповів, що сама назва означає «місто біля моста над річкою Ін»…

Ми добре знаємо, що в середні віки мати міст через річку — було великим привілеєм.

Тому що там, де був міст, там були привілеї, там була комерція, там були людські відносини, там творилися нові міста і поселення людей. Але цей міст через річку в цьому місті, яке є в обіймах високих Альпійських гір, упродовж історії показався носієм ще одного дуже глибокого церковного, духовного, міжнародного буття.

Я сьогодні прибув сюди, аби від імені всієї нашої Церкви і в Україні, і в цілому світі усім вам щиро подякувати. Подякувати цьому богословському факультету, подякувати спільнотам отців єзуїтів та отців редемптористів за те, що впродовж 120-ти років тут у цьому місті біля моста через річку Ін дозрівали, виховувалися цілі покоління провідників нашої Церкви.

Уже сьогодні згадувалося, що тут упродовж років навчалося шістсот студентів із Західної України. І це місто стало осердям дозрівання цілих поколінь наших студентів. Можна сказати, шо місто Інсбрук стало мостом переходу через річку «Дозрівання».

Ми знаємо, що кожен студент, який навчається, переживає дуже романтичний період свого життя. Але викладачі, професори повинні допомогти їм перейти на іншу сторону цієї річки, на сторону зрілого свідомого активного життя. І ми бачимо, що цей перехід до зрілості відбувався, найперше, на рівні академічному і науковому.

Праведний Митрополит Андрей Шептицький говорив так: «Наука Христа не знає сліпого проводу, ані сліпого послуху: є наукою любові і свободи». Тому ніхто не може бути зрілим науковцем богословом, якщо він не може дозрівати на рівні духовному і людському.

Тому сьогодні хочемо подякувати і цьому Університету, і тим виховним інституціям колегіуму Канізіаніум і монашій спільноті отців редемптористів за те, що допомогли нам виховати зрілих святих людей.

Кількох з них я би хотів особливо згадати і підкреслити справді ту наукову, християнську і людську зрілість, яку вони потім засвідчили Церкві й народу.

Троє випускників цього богословського факультету віддали свої життя за Христа і сьогодні є проголошені священномучениками нашої Церкви.

Перший з них — священномученик Никита Будка, який був першим єпископом для українців греко-католиків у Канаді.

Мабуть, тут, коли дивився на ці гори, бачив сніг і не міг собі уявити, що як єпископ мусить побачити канадські сніги. А як в’язень Христа ради, побачить сніг Казахстану.

Другий — є отець Андрій Іщак — викладач Львівської богословської академії. А третій — рідний брат Митрополита Андрея Шептицького блаженний священномученик Климентій Шептицький, 150 років з дня народження якого ми цього року відзначаємо. Климентій Шептицький як ігумен відновленої спільноти монахів Студійського уставу для нас сьогодні є особливим світочем справжнього істинного життя і благочестя.

Тут училися два моїх великих попередники — Патріарх Йосиф Сліпий та кардинал Мирослав Іван Любачівський. Патріарх Йосиф Сліпий тут захистив свої дві наукові праці. Перша з них називалася «Поняття про вічне життя в Євангелії від Івана», а інша — «Вчення Візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю».

Ми знаємо, що Патріарх Йосиф любив альпійський сніг, але теж мабуть не знав, що Господь Бог покаже йому безкраї сніги Сибіру.

Сибір — це є безкрая рівнина. Там совєцький режим хотів знищити, зрівняти, знизити гідність людини.

Але мабуть там Патріарх Йосиф все-таки бачив висоту Інсбруцького снігу і казав усім: «Великого бажайте».

Дозвольте мені зачитати коротку фразу з листа, якого Патріарх Йосиф написав зі Сибіру як тодішній Митрополит Львівський до духовенства та вірних переслідуваної Церкви. Цей лист датується 1946 роком:

«На тяжких непосильних каторжних роботах, в голоді і холоді, в лахміттях і голобіж, в поті чола і в брудах. Ви, наше духовенство, узгляднюєте буквально заповіт Христа. Одні томляться в тюрмах, а інші похилили голови і згорбили плечі, не з Євангелієм, хрестом в руках, але з джаганами, топорами, молотами і ломами під караулом з наїженими штиками прямують до шахт сталеварень, на лісоповали, будови і польові праці, на вивози річної ріллі на дорогу і кам’яні кар’єри. І це — ген далеко серед підбігунових сніговіїв і в’юги, тріскучих морозів або на полудневій азійській тайзі».

І перейти йому через це все, знайти міст через ту безкрайню тайгу, допоміг, мабуть, Інсбрук — місто над мостом на річці Ін.

Після Другої світової війни, коли тут, на цих землях появилася маса вигнанців з української землі, серед голоду і нужди повоєнної Європи саме ви, тірольці, поділилися з нашими людьми своїм останнім хлібом. І за це сьогодні ми вкотре вам хочемо сердечно подякувати.

І тоді Інсбрук показався мостом між народами, культурами, традиціями, між людськими долями.

Тому мені сьогодні особливо припали до серця слова митрополита Андрея, який говорив про почуття вдячності українського народу до Австрійської держави:

«Ніхто з нас не забуде вдячності для сеї Габсбурґської австрійської держави, в якій ми знайшли свободу віри й народності і розвій нашої національної культури. Ми впевнені, що не найдеться ніхто між нашими людьми, який забув би, що з державою та династією Габсбургів в’яжуть нас давні і святі зв’язи: спільна нам доля і недоля і спільна будучність».

І цими словами праведного Андрея я би хотів сказати два слова про майбутнє. Інсбрук для нашої Церкви і народу це не є тільки минуле, це є наше сьогодення і наше майбутнє. Між нами є два молодих єпископи з України, які є плодами Інсбрукського наукового світу.

Я не можу тут не згадати присутнього отця доктора Івана Дацька, який очолює Інститут екуменічних студій Українського католицького університету. Більше того, він є представником нашої Церкви в змішаній православно-католицькій богословській екуменічній комісії, яка є промотором діалогу між Католицькою і Православними Церквами сьогодні.

Але чим Інсбрук може бути привабливим для наших студентів на майбутнє? Як нам зробити, аби цей Університет і надалі приваблював до себе студентів з України?!

Минулого року в контексті Папського Синоду на тему «Роль і покликання молоді в сучасному світі» я почув одну настирливу вимогу від сучасної молоді щодо своєї Церкви. Молодь потребує сьогодні зрілих особистостей, зрілих професорів, зрілих духовних отців, справді зрілих свідків Христової науки, науки любові і свободи.

Але знаєте, що каже молодь? Що ми сьогодні маємо небезпеку перетворитися на культуру незрілих та інфантильних людей. Молодь шукає зрілих осіб, за якими хоче піти.

Одна дівчина сказала: «Знаєте, сьогодні ніхто не хоче дозрівати». Усі хочуть бути вічно молодими. І часто плутають банальну незрілість: наукову, християнську, навіть культурну з ноу хау наших днів. Більше того, ми бачимо певну реверсію поколінь — часом молоді люди можуть бути більш зрілими, ніж люди, які мають набагато більше років за них.

У мене таке відчуття, що людство сьогодні ходить по одному березі річки Ін і шукає мосту на другий бік.

Я хочу побажати цьому Університету, цьому факультету і виховним інституціям колегії Канізіанум, монашим спільнотам отців редемптористів, щоби вони були середовищами дозрівання до зрілості у Христі — християнина наших днів.

Хочу закінчити своє слово певним враженням, яке я пережив учора на летовищі під час зустрічі з нашою українською громадою. Один маленький хлопчик подарував мені теплий шарф і шапку і сказав: «Бажаю, щоб вам між нами було тепло». І я згадав фразу: «Вустами младенця глаголить істина».

Мені згадався образ, який описує у своєму богослов’ю святий Єфрем Сирійський, який говорить про Духа Святого в образі голубки, яка в гніздечку гріє, висиджує яєчка, створює своїм теплом обставини для їхнього дозрівання.

Хочу побажати цьому Університету і цим виховним інституціям, цьому місту теплоти благодаті Святого Духа.

Згідно нашої східної богословської традиції немає богослов’я без Духа Святого. Немає духовного життя без дії і присутності Святого Духа. Не можна говорити про повноцінне дозрівання людини, якщо вона не є зігріта Божою любов’ю.

Усім сьогодні у світі є холодно, особливо, коли хтось веде з Москвою перемовини про газ. Я хочу побажати, аби вам тут було тепло. А тепло Духа Святого притягало і помогло дозріти тут серед вас європейцеві Третього тисячоліття.

Слава Ісусу Христу!

† СВЯТОСЛАВ,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви