«Різдво нас виховувало, тримало і вело до Бога, як царів і пастухів до вифлеємської стайні», — владика Йосиф Мілян про святкування Різдва у підпільній Церкві

25 грудня 2023

Цього року Україна вперше (чи знову, через сто років) святкуватиме Різдво за «новим», григоріанським, календарем 24–25 грудня, зі всім світом. Багато сказано про те, що цей перехід — це цивілізаційний вибір, знак приналежності до європейського християнського світу і відрив від російського православ’я та його ідеології «русского міра».

«Різдво нас виховувало, тримало і вело до Бога, як царів і пастухів до вифлеємської стайні», — владика Йосиф Мілян про святкування Різдва у підпільній Церкві

У «Добрій розмові» з Галиною Бабій владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ, говорить про розуміння Різдва як свята Світла і нової надії, про те, як святкували Різдво у часи заборони і підпілля Церкви, про перехід на новий календар і про різдвяну радість, яку можна і треба приймати у нинішні важкі часи війни. Про це розповідає Оксана Козак для Департаменту інформації УГКЦ.

Про новий календар і святкування Різдва 22–25 грудня

«Це нарешті логічно, — каже владика Йосиф. — Народження Сина Божого, Різдво Христове, сталося у зимову пору, але джерела не вказували — коли саме. І астрономічно Церква обрала дату 24–25 грудня, бо до 22 грудня день йде до зменшення, потім — сонцестояння, і вже 24 грудня, по кілька секунд, день збільшується, йде до більшого світла. Тому Церква вибрала саме цю дату — бо Христос приходить у світ як Світло для світу. Такою була логіка Церкви. За цією логікою світ — зокрема, християнський світ, жив і славив Бога.

Нарешті й ми, як найбільша Східна Католицька Церква, долучилися до великої когорти світового християнства. В принципі, ми теж святкували 24–25 грудня, тільки за старим стилем.

Свого часу я очолював департамент молодіжної політики УГКЦ: щороку ми їздили на зустрічі молоді, які організовувала спільна католицька і протестантська монаша спільнота Тезе, і це завжди було у переддень Нового року. Отож, ми приїжджали у європейські столиці, святкували з європейською молоддю Новий рік. Вони вже були по Різдві, а ми — лише в очікуванні Різдва, 6–7 січня. І от ми святкуємо з ними Новий рік, приїжджаємо в Україну, чекаємо ще кілька днів на Різдво, потім є ще один Новий рік, «старий»… І це було не зовсім добре, ми були ніби осібно від європейців. Наша молодь весь час питала — ну чому так, доки так буде? І от, нарешті, — сталося!»

Про Різдво як свято Світла

«Боротися зі злом його зброєю, злом і ненавистю, — це виснажити себе і не добитися результатів. Наші військові капелани на фронті мотивують наших хлопців і дівчат — наших захисників і захисниць, до любові. Кажуть про те, щоб захищати свою державу, свою родину, своїх дітей з рації любові до них, а не ненависті до ворога. І тоді навіть ворог відчує це і буде поборений, бо він саме з ненависті і неситі приходить загарбувати і вбивати. Тобто це — про різні мотиви і вибір.

Так, непокаране зло завжди повертається, як якась інфекційна хвороба, закопана на метр в землю, і коли ту яму трохи розкопати, хвороба починає лютувати знову. Із тим злом, з тою темрявою, яка наступає на нас, треба боротися зброєю світла, зброєю любові. І не тільки просити — «Боже, нам єдність подай», але й працювати на цю єдність. Ми мусимо працювати на світло, мусимо працювати на позитив. Воїни роблять свою справу, вони мають своє світло. Але якщо кожен громадянин на своєму місці буде чесно і сумлінно робити свою справу, це теж буде вкладом його у нашу перемогу. Я говорю зараз про перемогу не тільки на полі бою, а й про перемогу ідей, про перемогу віри. Бо з рації глибокої віри празник Різдва — це не тільки гарний стіл і кілька днів вихідних, це наповнення душі радістю, що для тебе і за тебе, за кожного з нас, Бог посилає свого Сина у цей світ. У цьому вся велич Різдва.

Про Різдво і дитинство

«Можу говорити про Різдво багато. От — пригадую, як це було у дитинстві (в Добрянах — селі Городоцького району на Львівщині. — Ред.) Чекаєш того Святого вечора. В хаті — пахощі простих селянських святвечірніх страв. Батько вже приніс до хати соломи, постелив її на долівку. На столі мама розкладає сіно, застеляє чистим обрусом. Але то ще не Різдво, а його очікування. Бігаєш надвір, шукаєш на небі різдвяну зірку — о, здається, знайшов! Десь собака загавкав на якомусь куті села. А в селі — тихо-тихо. Мама завжди нам, дітям, коли хтось почав голосніше говорити, казали: „Тихо, сьогодні Різдво — Бог приходить у світ тихо“. І ми, діти намагалися говорити пошепки говорити, бо відчували — Різдво вимагає тиші. І при святій вечері, коли всі сідали за стіл, не було галасу, аж поки не починалася коляда — „Бог предвічний нам народився“…».

«Це вже було у 1945 році»

«На сьогодні є заборона УГКЦ на окупованих територіях Запорізької області: окупаційна влада ввела її восени минулого року. Двоє наших священників з Бердянська, о. Іван Левицький та о. Богдан Гелета, більше року перебувають у російському полоні. Наша Церква це вже проходила — у 1945 році, коли весь єпископат був арештований, а монашество і священників вивозили на Сибір. У моєму рідному селі, у 1950 році, нашому священнику, о. Богдану Сенету, інкримінували співпрацю з УПА, хоча він просто був греко-католиком і за жодних обставин не хотів переходити у православ’я.

Наша церква тоді ж, у 1950 році, була зачинена, священника вивезли на Сибір. Він повернувся до села аж у 1975 році: купив собі якусь хатчину, служив і молився в хаті, хоронив і хрестив — теж в хаті, до церкви йти боявся. А люди у 1963 році самовільно відчинили ту церкву і ходили до неї через маленькі двері захристії. Аж потім, вже у брежнєвські часи, так само самовільно відкрили головний вхід. На Різдво люди самі служили службу, і коли на Великому повечір’ї народ співав — «З нами — Бог», здавалося, що купол тої церкви підносився до неба.

Після вечері ми, діти, ходили по хатах колядувати: хто — з вертепом, хто — Вифлеємською зіркою, хто — з козою. Як радянська влада не намагалася це заборонити і знищити, це було складно, особливо по селах, тому що в Галичині наша Церква до того добре попрацювала. За Митрополита Андрея Шептицького Церква мала захоронки (дитячі садочки, якими опікувалися монахині. — Ред.), мала катехизацію, сприяла просвіті, кооперації. Тобто Церква, у ці кілька десятиліть до радянської окупації, була дуже активною частиною суспільства, мотивувала людей до активності — не тільки церковної, а й суспільної. Церква виховувала політично зрілих людей. І тому Західна Україна не дала знищити ту добру християнську радісну різдвяну традицію. Може, якісь елементи тої традиції — не аж такі високодуховні, але вони тримали народ при вірі, при Бозі, при Церкві. І, мені здається, й наші колядки були такими, що нас виховували, бо коляда — це була не тільки пісенька про Різдво, там була закладена глибока богословія, глибокий гуманізм. Тому — так: Різдво нас виховувало, Різдво нас тримало, Різдво вело нас до Бога, як царів і пастухів до вифлеємської стайні.

Як святкувати Різдво у часі війни

«Я був недавно у своєму рідному селі, і після Літургії торкнувся саме цієї теми. Моя позиція є такою: колядуймо, святкуймо. Святкування Різдва ніколи не було у нас у гучною гулянкою, це був, насамперед, молитовний захід. Кожен по-своєму переживав цю молитовну складову. Я собі не уявляв Різдва без різдвяного богослужіння — навіть тоді, при радянській владі, коли я ще був мирянином, хлопцем і ходив по хатах у селі з вертепом колядувати. Але ми, діти, як і наші батьки, не уявляли собі святкування Різдва без богослужіння. Це — перша складова цієї радості.

Друге: радість у Бозі — це інша радість, цілком відмінна від тієї, що є на дискотеці чи інших розвагах. Це — радість бути разом, творити спільноту. Пригадую роки, коли на головній вулиці мого села було так людно, що складно було пройти, куди прямував. Тобто ніхто не сидів у теплій хаті. Ця радість виводила людей на вулиці, до спільноти — всі колядували, хто як вмів.

І, я думаю, що сьогодні, в час, коли темрява хоче нас поглинути, ми теж повинні бути разом — у думках, молитві і діях, у нашій спільній меті і бажанні. Думаю, дуже багато спільнот цього року буде колядувати для потреб ЗСУ, багато церковних хорів співатимуть на різні збірки. Але святкувати Різдво без радості — неможливо, бо Дитятко нам народилося, Сина нам дано. Тому ця різдвяна радість — це наша перемога, наша віра, що з нами — Бог, і що Бог переможе цю темряву. Бог прийшов на землю, як Світло, щоб перемогти темряву — темряву людського гріха і всяку темряву, яку продукує грішна людина».

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ