СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПроповідь Блаженнішого Святослава на Заупокійній Літургії з Чином похорону протодиякона Михайла Продиуса
У нашому Патріаршому соборі сьогодні особливий біль, особлива скорбота. Ми зібралися, щоб у сопричастя святих провести в останню путь нашого співбрата — дорогого і громогласного диякона Михайла. Про це мовив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 6 березня 2021 року, під час Заупокійної Божественної Літургії у Патріаршому соборі Воскресіння Христового.
Проповідь Блаженнішого Святослава
на Заупокійній Літургії з Чином похорону
(Київ, 6 березня 2021 року)
Сьогодні Христова Церква поминає всіх від віку спочилих християн. Цього дня ми особливо відчуваємо єдність Христової Церкви, усіх охрещених, не лише тих, хто крокує дорогами земного життя. Ми відчуваємо єдність із Церквою, прославленою в небі, і разом із хорами святих молимося за стражденну Церкву в чистилищі, яка крокує дорогою до вічності.
Проте в нашому Патріаршому соборі сьогодні особливий біль, особлива скорбота. Ми зібралися, щоб у те сопричастя святих провести в останню путь нашого співбрата — дорогого і громогласного диякона Михайла.
У такі миті, коли смерть вириває людину із життя, із спільноти Церкви тут, на землі, із родини, по-особливому відкривається ця безодня небуття. Перед обличчям смерті людина ставить собі найтяжчі запитання. Дивлячись на тіло покійного, на скорботну родину, на всіх нас, ми запитуємо: чому саме він, чому саме так? Родина переживає питання: як далі жити? …
У такі миті людська мудрість замовкає: людська істота бунтує проти смерті, тому що Господь Бог нас створив для життя.
У такі хвилини ми відчуваємо, що задум нашого Творця про людину є чимось більшим від смерті. Пригадуються слова пророка Давида, який каже: «Хто є той чоловік, що Ти про нього пам’ятаєш?». У такі хвилини розум замовкає, воля паралізується, почуття беруть верх. Такі хвилини неможливо пояснити, їх треба пережити, — пережити разом, стати поруч із скорботною родиною, заплакати разом із нею. І це правильно: розділений смуток стає легшим.
Однак ми, християни, сумуємо по-особливому. Як каже апостол Павло, ми не сумуємо як ті, що не мають надії, навіть дивлячись в обличчя смерті. Досвід Христової Церкви говорить, що людина кожного дня свого життя дозріває до вічності. Хтось швидше, хтось пізніше, але день за днем ми крокуємо до зрілості людської, християнської і до зрілості вічності. Тому той, хто вмирає передчасно, за людською думкою, відходить до вічності як дозрілий Божий син чи дозріла Божа донька.
Сьогодні Боже слово нам пригадує, що ми навіть у смерті маємо надію, бо знаємо, що смерть — це не кінець, а пасха, перехід. Диякон Михайло живе в Богові і зараз нас чує і бачить. Він громогласно промовляє до нас своїм життям, своєю смертю і дорогою до вічності. Нам бракуватиме його фрази: «Господи, Ти — Боже мій!», яка нам усім надавала якоїсь сили, певності.
Я пригадую, що вперше зустрів диякона Михайла у Львові ще як семінарист Львівської духовної семінарії, коли після своїх свячень він почав дияконувати. Тільки-но він заспівав: «У мирі Господу помолімся», — семінаристи відразу пробудилися. Маленька капличка, у якій молилося понад триста осіб, загриміла. Голос, яким він возносив молитву до Господа Бога, будив, збирав, проголошував слово Божої слави, Божої істини.
Диякон Михайло назавжди увійде в історію нашої Церкви як диякон трьох патріархів: Івана Мирослава Любачівського, Любомира Гузара і мій диякон, з яким я молився ось уже впродовж десяти років. Навіть більше, його постать, стиль, дияконське служіння бачили і чули в базиліці Святого Петра в Римі. Двадцять п’ять років тому він там дияконував під час святкування Чотирьохсотріччя Берестейської унії. Тоді Божественну Літургію очолював сам Іван Павло ІІ.
Він був незмінним на всіх наших урочистих Богослужіннях, зокрема під час візиту Івана Павла ІІ двадцять років тому… Назавжди ввійде в історію Української Греко-Католицької Церкви в Києві. Бо був тим піонером, який прийшов сюди, на береги Дніпра, разом зі своїми владиками, зі своїми священниками, разом зі своєю дружиною. Особливо тепер, у часи пандемії, коли з нашим Патріаршим собором молиться весь світ, диякон Михайло став символом Собору. Усім нам його справді бракуватиме…
Цими днями до нас приходять листи-співчуття з усього світу, тому що його смерть потрясла вірян далеко поза межами України. Першим своє співчуття надіслав із Лондона владика Кеннет Новаківський. Наша лондонська громада в катедрі Пресвятої родини молиться за його вічний спочинок. Слова скорботи скерував до нас владика Володимир Ющак із польського Вроцлава. Особливе співчуття надіслав префект Конгрегації для Східних Церков кардинал Леонардо Сандрі. Навіть у Римській Апостольській столиці відчувають і переживають разом із нами цю непоправну втрату.
Служіння покійного диякона виходило поза межі церковної церемонії. Він завжди був готовий послужити людям, чим тільки міг. Кожен владика, із будь-якого кінця світу, який приїжджав до Києва, спершу шукав диякона Михайла, щоб мати доброго провідника і порадника на дорогах української столиці.
Проте, на мою думку, диякон Михайло найбільше зачепив серце багатьох із нас тим, що він умів любити, мав, так би мовити, велику душу. Щоразу після Літургії він підходив по благословення і питав, чи, бува, у чомусь не помилився. Він дуже хотів, щоб служіння навколо Божого престолу було найдосконалішим.
Яким він був добрим сином і батьком родини! Як тішився, коли міг поїхати у свої рідні Бринці до мами, щоб господарювати на рідній землі, а потім у Києві ділитися всіма плодами праці своїх рук.
Як він умів любити свою дружину Катерину! Пригадую, як одного разу, коли ми виходили з храму, він так щиро, по-людськи, узявши за руку пані Катерину, каже до мене: «А правда в мене гарна жінка?».
Як він любив своїх діточок! Як тішився, коли розповідав, як його Христинка грає на скрипці, як перемогла в черговому конкурсі, як її музичним талантом, успадкованим від батька, захоплюються педагоги, вчителі музики в Києві. Пишався і своїм Тарасиком. Коли ми відвідували його родину, неодмінною частиною цих відвідин був домашній концерт — струнний, скрипковий і фортепіанний.
Постава, щирість, усмішка Михайла творили простір захищеності й певності. Його вміння жартувати над собою могло роззброїти будь-кого. У ньому ніколи не було лукавства.
Михайло полюбляв солодощі. Якось кажу йому: «Дияконе, здайте кров на цукор, бо, можливо, вам це шкідливо їсти». Він послухався, і дуже тішився, коли з’ясувалося, що цукор був у нормі. Таким він був: щирим, люблячим, правдивим… Тому це про нього нам сьогодні каже пророк Давид: «Блаженні ті, яких вибрав і прийняв Ти, Господи, і пам’ять їх із роду в рід».
Ми сьогодні супроводжуємо його в тій дорозі до вічності, і хочемо бути поруч із родиною, яка сумує і плаче. Запевняю вас, пані Катерино, що ми були і є спільною християнською родиною. Ваш плач є нашим плачем, а ваше горе стискає серце кожному з нас. Однак ви своїм життям повинні перемогти смерть. Ми маєте здійснити ті сподівання, надії, які на вас покладав отець Михайло. І наша спільнота в Києві вам хоче в цьому допомогти.
Кожного дня у прохальній єктенії диякон Михайло співав такі слова: «Християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної, і доброго одвіту на страшнім судищі Христовім просім». Сьогодні ми бачимо диякона, який дозрів до вічності. Він уже пройшов першу частину дороги цієї молитви. Віддаємо його в руки Божого милосердя. Молимося за відпущення його гріхів, вольних і невольних, знаних і незнаних. Просимо нашого милосердного Господа доброго одвіту для диякона Михайла на страшному судилищі у часи другого славного приходу нашого Спасителя.
Дорогий дияконе Михайле, сьогодні прощається з тобою наша Київська архиєпархія, владики, отці, семінаристи — усі ті, яких ти зачепив своїм служінням, своїм серцем, своєю любов’ю. Ти вже відходиш, щоб служити при небесному престолі разом із воскреслим Христом космічну літургію життя і перемоги над смертю. Молися там за нас із нашим милосердним Спасителем. Вічная тобі пам’ять! Амінь.
† СВЯТОСЛАВ,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Фото: Пресслужба Київської архиєпархії УГКЦ
