Промова Святішого Отця Івана Павла ІІ на зустрічі із Синодом Єпископів УГКЦ 1990 року

ПРОМОВА

Святішого Отця Івана Павла ІІ
на зустрічі із Синодом Єпископів УГКЦ

(Понеділок, 25 червня 1990 року, год. 10, в старій Залі Синоду)

1. «По милості Господа ми не загинули». (Плач Єр. 3,22).

Дозвольте мені, дорогі Брати тут зібрані, звернути мої перші слова до милосердного Божого Провидіння. Завдячуємо самому Богові цю зустріч, яка сьогодні починається в домі Наступника Петра. Ось, вперше після майже півстоліття всі Єпископи Католицької Церкви візантійсько-слов’янського обряду, яка майже 400 років виконує свою місію між Божим людом давньої Русі, тобто згідно з сучасною термінологією, на Україні: в Галичині (землі Галича) і на землях Закарпаття, зустрічаються тут разом з Єпископами з діаспори, які діють між поселеннями в Америці, в Австралії і в Західній Європі.

Ця Церква разом із своїм Архиєпископом Кардиналом, Верховним Архиєпископом Львова, є сьогодні присутня в цім домі і розглядає аргументи які лежать всім на серці.

По милості Господа…

Дякуємо Господу, що Тисячоліття Хрещення Русі стало початком нової ситуації для цієї Церкви на своїй рідній Землі. Важливі зміни морального і соціального характеру уможливили, щоб визнати право на релігійну свободу для католиків східного обряду і для їхньої Церкви, яка є в єдності зі Столицею Петра.

Таким чином, виходить з катакомб спільнота Божого Люду, яка в 1946 році була поставлена поза законом. Таке рішення було причиною незмірних терпінь, через які Пастирі і Вірні взяли участь в Христовім Хресті. Спогадуємо сьогодні з найбільшою пошаною всіх тих, які в цім довгім часі випробування дали свідчення їхньої віри в Христа і в святу Церкву. Вони є присутні духовно між нами. Віримо, що їхня жертва і їхня молитва випросили для нас ласку цього моменту, цього нового початку.

В тім самім часі вдивляємося у Христа Розп’ятого, який на вершку свого страждання просить Отця: «Відпусти їм, не знають бо, що роблять». (Лк. 23. 34). Це спасенне благання намагаємось зробити благанням наших сердець; Христос, який примирив всіх людей з Отцем кров’ю Свого хреста (пор. Koр. l, 20), нехай буде і для нас примиренням з братами, з якими живемо в цім світі.

2. Це примирення є одним з перших завдань Церкви сьогодні, при кінці другого тисячоліття від народження Відкупителя, Церква на II Ватиканськім Соборі знову перечитала з глибоким зворушенням слова Заповіту, вимовлені на Тайній Вечері. Заклик: «Отче, благаю, щоб усі були одно». (Ів. 17, 21), став для нас і для багатьох наших Братів нез’єднаних, на Сході і на Заході, поштовхом, щоб шукати єдності Церкви, яка була страчена впродовж століть. Одним з овочів Собору є якраз наполеглива екуменічна діяльність: діяльність, яка має за мету відновлення єдності християн, які є від століть розділені на Схід і Захід.

На Сході сучасний розподіл переходить, так би мовити, через самий центр вашої історії. В часі Хрещення Київської Русі, в 988 році, Церква була ще з’єднаною. Розподіл прийшов одне століття пізніше. Але треба тут підкреслити, що Київська Церква впродовж століть шукала постійно можливості наближення і примирення: Берестейська Унія в 1596 році взяла поштовх від такої настанови.

Екуменічні обов’язки останнього Собору накладають нові зобов’язання відносно наших Братів православних в Константинополі, в Москві, в Афінах та інде. Апостольська Столиця і ціла Церква чуються сильно зобов’язаними до цього екуменічного діалогу з цілим православним світом. Це зобов’язання є основним також і для Церкви Українського обряду.

В дійсності II Ватиканський Собор знову підтвердив існування і властивість всіх Східних Церков, з’єднаних зі Столицею Петра. Але одночасно підтверджуючи знову їхні літургічні та ієрархічні права, Собор підкреслює особливе завдання цих Церков, щоб сприяти єдності всіх християн, і особливо східних, в той спосіб, щоб бути мостом до єдності (пор. Декрет про Східні Церкви ч. 24). Отже мостом, і ніяким чином перешкодою!

Апостольська Столиця керувалась тою засадою завжди, коли старалася в уряді Радянського Союзу про повернення права на існування і діяльність вашої Церкви у вашій батьківщині.

3. Такі аргументи будуть представлені детально у викладах, приготовлених для цієї нашої зустрічі.

По-перше, таки бажаю пригадати ще, що в 1980 році Апостоли Слов’ян, Святі Кирило і Мефодій, були проголошені Покровителями Європи. Вони є, таким чином, співпокровителями нашого континенту, разом із Святим Венедиктом, патріархом Заходу.

Події останніх років і особливо останніх місяців уможливили для Католицької Церкви і її членів, щоб відзискати їхні права в поодиноких країнах центрально-східної Європи. Континент, спершу поділений в штучний спосіб внаслідок другої світової війни, починає повертатись до своєї органічної єдності і цілості. Знаємо, що розходиться про єдність відмінних традицій в культурі і також в Церкві. Треба, щоб ті традиції — ця східна, представниками якої є Апостоли Слов’ян, і ця західна, Покровителем якої є Святий Венедикт — наблизились знову.

Основним простором такого зближення є християнство. Католицька Церква чується відповідальною за майбутність Європи. Доказом цього є Синод європейських єпископів, оголошений у Велеграді на Моравії, підготовка до якого вже розпочалася. До співпраці є запрошені і Церкви з Галичини, з України, із Закарпатських земель і з Румунії.

Закінчуючи ці вступні слова, бажаю поручити всіх матірній опіці Пресвятої Богородиці. Багато разів я був паломником в дусі в її Відпустових Місцях на ваших землях. Подякуймо Господові, що це паломництво молитви привело всіх вас, дорогі Всечесні Брати, до «Апостольських порогів».