Промова Маронітського архиєпископа Бейрута Павла Матара про сучасну ситуацію в Лівані

ПРОМОВА

Маронітського архиєпископа Бейрута Павла Матара

про сучасну ситуацію в Лівані

Зрозуміло, що за двадцять хвилин промови неможливо ґрунтовно проаналізувати таку складну ситуацію суспільного життя, яку ми маємо тепер у Лівані. Усе, що ми можемо зробити в цьому форматі, — це спробувати описати її в загальному, з точки зору перебігу різних політичних процесів, стабільності суспільного устрою та специфіки взаємної присутності на території цієї країни вірних християнської та мусульманської релігій, а також порівняти цей стан речей із ситуацією в інших країнах, що є сусідами Лівану або ж мають поді- бний контекст суспільного життя, такими як Сирія, Ірак та Єгипет.

На початку я хотів би звернути вашу увагу на парадоксальну відмінність таких двох моментів. Перший із них називається «Ліванський проект» і виражає ідею практично ідеального Лівану, баченого як плід омріяного прогресивного становлення гармонійного співіснування представників різних релігій, котрі проживають на території країни, із їх рівними громадянськими правами та обов’язками та їх участю в управлінні країною, без жодних винятків чи обмежень. Інший момент — це радше реальний Ліван сьогодення, котрий щодня протистоїть складним викликам і труднощам, що показує його хитким та неначе промовляє на користь його неминучого розпаду.

Незважаючи на морок лихих ознаменувань і не беручи до уваги на- слідків тих збурень, котрі були характерні для Лівану протягом останніх п’ятнадцяти років, огорнувши жахом питання його майбутнього, святої пам’яті папа Іван Павло ІІ не завагався ствердити, що Ліван є більше ніж просто країною, — він є посланням свободи та гідного співіснування між християнами і мусульманами, посланням водночас як до країн Сходу, так і до держав Західної цивілізації.

Цю заяву папи Івана Павла ІІ слід сприймати як запрошення до застанови над тим фактом, що Ліван є не тільки однією із фантазій майбуття, чимось таким, що «літає у хмарах» і не може реалізуватися. Він є радше країною, котра справді втілила цей великий ідеал і яка здатна дбати про забезпечення стабільності власного існування вже впродовж більше ніж 74 років. Цей факт є неначе вінцем всіх старань народів і спільнот, котрі проживають на одній землі, і проголошує їхнє право на незалежність упродовж декількох останніх століть. Що ж стосується сьогоднішніх труднощів, то вони постали із внутрішніх проблем життя ліванського суспільства, як це природно трапляється у всіх без винятку держаних спільнотах.

Секрет успіху такого існування Лівану та ключ розуміння поточної ситуації полягає ось у чому. Ця країна існує і продовжує існувати тільки тому, що люди, котрі витворюють обидві спільноти — християнську і мусульманську, — бажають жити разом, будучи рівними в усьому та беручи участь у справі управління країною без жодного обмеження будь-кого із них.

Конституції всіх сусідніх країн арабського світу визначають іслам як державну релігію або ж як релігію очільника держави. Натомість Конституція Лівану не називає державною жодну із релігій країни, вона проголошує, що Ліван є громадянським суспільством та що джерелом державного права є волевиявлення громадян Лівану. Поряд із цим Конституція каже, що Держава Ліван шанує Маєстат Бога та поважає всі релігії, забезпечуючи всім свободу совісті та віросповідання.

Для того щоб це положення Конституції — єдине у своєму роді серед держав Близького Сходу і, можливо, в усьому світі — могло існувати, християни, як і представники інших релігій, повинні були століттями вести запеклу боротьбу за забезпечення рівноправності для кожного з жителів країни. І справді, у часи існування Османської імперії, а також і в період влади різних арабських режимів перед нею, християни почувалися неначебто громадянами «другого сорту». Правдою є те, що іслам вигадав спеціально для християн, як, зрештою, і для всіх народів Книги взагалі, так званий статус «протегованих осіб». Однак це не було достатнім, щоб забезпечити народам Книги ні повної свободи, ні повної рівності з їх мусульманськими партнерами.

Пригадавши ці основні моменти, можемо перейти до опису розвитку державності Лівану в контексті менш віддалених історичних подій, себто на прикладі новіших часів. Саме в часи Османського панування ліванці почали оголошувати своє бажання незалежності. Мароніти та інші християни, друзи та шиїти навчилися жити пліч-о-пліч та вирішувати в тісній співпраці між собою власні щоденні проблеми, вповні задовольняючи інтереси кожного із них. Представники сунітської течії ісламу були наближеними до проімперських владних кіл, однак і вони залишалися в тісному контакті зі своїми іновірними ліванськими друзями і співгородянами. Навіть більше, упродовж всіх чотирьох століть османської окупації правління Ліваном ніколи не здійснювалося прямо і безпосередньо зі Стамбула: влада господарювання його територією завжди делегувалася представникам ліванської знаті, спершу вихідцям із друзських, а опісля — із християнських родин.

Після розпаду Османської імперії ліванцям вдалося проголосити Декларацію про започаткування існування власної держави, навіть якщо на початку вона гарантувалася і здійснювалася під провізоричним мандатом Франції, котра скеровувала перші непевні кроки молодої країни на шляху до її повної незалежності. Цей мандат існував упродовж 1920–1943 років, аж до осягнення Ліваном повної державної незалежності.

З метою забезпечення рівного права участі в управлінні державою з боку всіх її громадян-представників різних релігій ліванці покликали до життя спеціальну тимчасову систему розподілу владних повноважень, котрій дали назву «конфесійна». Згідно з цією системою, президентський уряд у Республіці є наданий маронітам, натомість очільником парламенту обирається завжди представник шиїтської течії ісламу, головою уряду є суніт. Окрім цього, представництво в парламенті рівно розподілене між усіма християнськими та мусульманськими релігійними конфесіями пропорційно до числа їх вірних, що є громадянами країни.

Ця конфесійна система урядування була рівною мірою критикована як у самій країні, так і поза її межами, у регіоні, прибічниками її заміни на іншу, неконфесійну систему розподілу державної влади. Однак ця пропонована ними альтернативна формула так і не отримала підтримки широкого загалу населення. Натомість конфесійна система, успішно проіснувавши на практиці до сьогодні, є красномовним доказом результативної в дії і наслідку системи справедливого і чесного поєднання протилежних противностей. Дехто бажає впровадити до Лівану політичну систему, котра діє в довколишніх країнах арабського світу, котра би перетворила її на ісламську державу із теократичним принципом державної влади. Однак християни рішуче відкидають такі спроби. Вони бачать їх як бажання повернутися до дійсності середньовічних часів, коли певна особа була наділеною або ж позбавленою можливістю і правом участі у справі урядування в країні тільки на підставі критерію власної релігійної приналежності. Така формула поклала б край цьому унікальному експериментові, в силу якого християни є рівноправними партнерами мусульман у розбудові їх спільної і багатовекторної у світогляді країни.

Іншою запропонованою формулою є бачення Лівану як суто світської спільноти. Держава повинна бути цілковито відділеною від усіх релігій, котрі мають бути повністю виключені з активної участі в житті, неначе «вигнані до захристії», суспільно маргіналізовані настільки, щоб зовсім, ані найменшим чином, не впливати на перебіг політичних процесів у суспільстві.

Ліванські християни не сприймають будь-яку ідею суто світської держави в перспективі майбутнього розвитку Лівану, хоча віддають перевагу радше більш громадянському чи суспільному державному устроєві. Тим не менше вони змушені брати до уваги бажання тих мусульман, котрі цілковито виключають можливість розбудови суто світської держави. Вони не хочуть відкинути мусульманську традицію, яка співіснує, на користь експерименту, котрий був би цілком чужий для їхньої власної культури. Тому, зважаючи на небажання християн повертатися назад до держави мусульманського релігійного типу та подібне бажання мусульман рухатися в напрямку до світської держави, Ліванові залишається тільки бути прив’язаним до наявної конфесійної моделі розбудови країни, намагаючись вдосконалити її для отримання дедалі кращих і якісніших результатів. І справді, конфесійна система є великим благом для багатокомпонентної держави, в котрій шиїти, суніти, друзи та християни є рівноправними партнерами, що співпрацюють в атмосфері миру і солідарності.

Ця справжня неможливість якимось чином змінити політичну систему, яка існує, спричинює певний неспокій у середовищі тих, хто хотів би докорінно змінити обличчя країни. Вона є також і джерелом тих різнорідних політичних підводних течій і кулуарних баталій, котрі час від часу проявляються. Зокрема, у 1958 році на тлі революційних подій у Єгипті виникла ініціатива підпорядкувати Ліван політичному диктату Абделя Нассера. Подібного роду пропозиції породили в душах багатьох християн переживання і страх за те, що їхня країна може втратити власну автономію і навіть власну незалежність. У 1975 році було вчинено наступну спробу збурити і перевернути вверх дном всю систему державного устрою Лівану. Озброєні палестинські бойовики з угрупування «Організація звільнення Палестини» виразно діяли на підтримку однієї з конкурентних партій проти її опонента. Унаслідок цього, у 1976 році в Ліван під претекстом боротьби за примирення, повернення правопорядку та впровадження політичних реформ у рамках загальних домовленостей вторглися сирійські війська. Таким чином у Лівані вибухнула справжня війна. Палестинці намірялися отримати з цієї ситуації — навіть на явну шкоду справжніх господарів країни, ліванців — максимум користі для підтримки власних політичних проектів. А сирійці протягом тридцяти років перебували в країні як миротворці. Хоча війна давно закінчилася, вони не поривалися покидати країну і бажали залишитися в Лівані. Нарешті, без жодної справжньої необхідності, політична формула розв’язку ситуації була узгоджена під час зустрічі членів парламенту країни, що відбулася в Таєфі, на території Саудівської Аравії.

Однак військові дії не минули безслідно для населення країни. Через війну та вимушену міграцію біженців християнська присутність на території Лівану скоротилася на добрих 700 тисяч осіб. Це значно змінило загальну пропорцію населення в країні, тож сьогодні радше говориться про те, що кількість християн становить менше ніж 40 відсотків від усього населення, а це негативно впливає — у довготерміновій перспективі — на стан загальної політичної збалансованості самої держави. З іншого боку, число мусульман зросло не тільки завдяки природному приростові через збільшення народжуваності, а й через президентський декрет дарування ліванського громадянства для більше ніж 300 тисячам людей одночасно. До цього слід додати і факт раптового та проблематичного переселення більше ніж півтора мільйона біженців з охопленої війною території Сирії. Цей феномен і далі триває, причому — без жодних сподівань на швидке повернення біженців до рідної країни. Усі ці потрясіння тяжать сьогодні над Ліваном, країною, де Таєфські домовленості поклали край військовим діям лише в 1990 році, однак де і досі триває холодна війна та є досить відчутною щоразу більша і гостріша політична криза, котру надихає ситуаційний контекст загального невдоволення. Насправді ж, Таєфські угоди дещо обмежили повноваження християнського президента Республіки, а більш аніж п’ятнадцятирічна присутність на її території сирійської армії поставила Ліван в певну протекційну залежність від сусідніх країн, тож зайвим буде говорити, що цей факт аж ніяк не сприяв поверненню до норми життя в самій країні. Християни були відтіснені до маргінальних позицій у суспільному житті, а шальки загального балансу політичних сил у суспільстві поважно похитнулися. Виборче право, покликане стабілізувати цю ситуацію, було сформульоване лише недавно, тож перших результатів у цьому напрямі слід чекати не раніше від наступних виборів, котрі проводитимуться у травні 2018 року. Під впливом цих факторів роль Лівану як привабливої моделі досконалого співіснування, що рухається до правильної мети у справі державотворення, дещо втратила силу та авторитетність. Адже країна, котра перебуває в стані глибокої кризи, не може слугувати взірцем суспільної гармонії в очах інших. Тому від усіх сторін вимагається докладання великих зусиль до того, щоб повернути країну в русло нормального життя. Після Таєфських перемовин було здійснено ще декілька зусиль у напрямку розвитку політичної ситуації в Лівані, одне із яких і досі поважно тяжить над суспільним життям ліванської спільноти. Ідеться про виникнення шиїтської партії, знаної як Хезболла, партія Бога. Це збройне військове угрупування, метою якого є цілковитий спротив ізраїльській окупації Лівану та всім евентуальним майбутнім діям у цьому напрямі. Ліванці толерували потуги цієї партії в її боротьбі проти окупантів на Півдні країни. Однак у питанні оцінки загальнополітичної кризи в країні думки населення розділилися. Противники Хезболли наполягають на тому, що існування такої озброєної військової потуги негативно впливає на внутрішньополітичний баланс у країні, оскільки її члени можуть силою зброї чинити великий тиск на інших у прийнятті важливих політичних рішень, змушуючи їх задовольняти їхню волю. Інші бачать проблему ще більш серйозною, оскільки партія безвідповідально і нерозважливо застосовує принцип вето на багато ініціатив, спрямованих на покращення загального рівня суспільного життя.

Однак слід також визнати, що Хезболла є справді ліванською політичною силою, отже, всі її члени є повноправними громадянами країни, а шиїтські спільноти є важливою складовою громадянського суспільства Лівану. Хоча існує і певна відмінність у баченні ліванцями цього питання, головно там, де воно зачіпає справу державного суверенітету та виняткового права держави на застосування зброї задля захисту чи на проголошення війни. Ця відмінність поглядів може бути вирішена тільки в контексті діалогу та досягнення внутрішнього порозуміння. Президент Республіки та очільник парламенту в одноголоссі закликали ліванських політичних лідерів до діалогу, однак їх заклик і досі залишився без очікуваної відповіді. Таким чином до плеяди різноманітних криз, які ослаблюють країну, негативно і обтяжливо впливають на економічну й політичну сфери, додалася ще й ця проблема.

Небезпека для Лівану в цій ситуації полягає насамперед у його внутрішньому поділі на два табори, один з яких, підтримуваний сирійським урядом та іранською політикою в регіоні, відомий як «восьмиберезневий», а другий — «чотирнадцятиберезневий». Останній втішається загальною підтримкою політики Заходу та її саудівських союзників.

Отож, як бачимо, ліванська політика перебуває сьогодні, унаслідок внутрішнього розділення, у стані глибокого і затяжного паралічу. Цей факт унеможливлює нормальне життя та є перешкодою для повернення функціонування в державі нормальної демократичної системи. Створюється враження, що ліванці неначе зависли між небом і землею доти, доки не буде знайдено розв’язку для глибинних проблем, котрі наводнили сьогодні весь регіон. Однак ці регіональні проблеми не мають швидкого і легкого розв’язку: ві- зьмімо, наприклад, проблему присутності на території Лівану — з огляду на тривання палестинсько-ізраїльського конфлікту — великої кількості палестин- ських біженців, котрі, попри будь-яку логіку існування суверенної держави, перебувають на її території, будучи організованими в їхніх таборах у вигляді збройних військових формувань. Дає про себе чути і відголосок ірано-амери- канського конфлікту та, передовсім, існування конфлікту між мусульманами шиїтського та сунітського толків, котрий вразив суспільне життя Іраку, Сирії, Ємену та Бахрейну, негативно впливаючи на суспільні процеси і в самому Лівані. Як, отже, може вернутися мир та нормальний устрій суспільного життя до Лівану? Саме це сьогодні нас найбільше непокоїть.

Нещодавно, у рамках проведення національного круглого столу, ліванські політичні лідери прийняли спільне рішення щодо того, що Ліван ніяким чином не повинен бути втягнутий у сирійську кризу і що він ніяким чином не підтримуватиме жодної із воюючих сторін. Ліван не повинен бути втягнутий у вихор цих смертоносних подій. На жаль, це рішення так і залишилося мертвою буквою. Ліванські суніти, з одного боку, та ліванські шиїти — з іншого, усім серцем підтримують тих, що воюють між собою, та сирійські політичні сили, які розривають на шматки сусідню нам країну. Як наслідок, завмерло життя цілої нації, туристична привабливість країни зведена до нуля, зовнішні інвестиції в економіку країни майже припинилися, а саме економічне життя, фактично, знаходиться на межі цілковитого колапсу.

Ми боїмося виникнення нової конституційної кризи, котра могла б віддалити термін загальнонаціональних виборів президента чи навіть цілковито унеможливити їх у майбутньому, боїмося тривання безконечних невдалих спроб сформувати новий уряд, як це було три роки тому.

Отже, тепер, коли ми досягли точки «кипіння» політичної кризи в нашій країні, таки існує надія, що промінь світла все ж зблисне наприкінці темного тунелю. Це тільки мрії чи справді реальна можливість?

Поза всім цим, правдою є і те, що сьогодні Ліван є найбільш стабільною країною близькосхідного регіону з точки зору безпеки життя, мирного устрою життя, взаємного сприйняття всіх наявних культурних і релігійних відмінностей у громадян країни. Тож є всі підстави говорити, що співіснування — це глибоко вкорінена в національне життя Лівану дійсність. Задля створення контрасту до цього твердження слід сказати, що в сусідніх арабських країнах, які мають мішане за своїм конфесійним складом населення (мусульмани та християни), таких як Сирія, Ірак та Єгипет, здійснюються спроби пошуку нових шляхів через прийняття нових конституційних положень, котрі брали б під увагу всі ті різниці, що є присутні в контексті соціального життя їхнього суспільства. Що ми могли би побажати тим, які є нашими сусідами і братами? Ми переконані, що перед країнами Близького Сходу лежать два різних шляхи для облаштування їхнього спільнотного життя. Перший із них є рівноцінний катастрофі, оскільки призведе до розбиття єдиної громадянської спільноти на багато ворожих таборів. У цьому разі Близький Схід втратить свою душу, а разом із тим і всю свою культуру, тому що майбутнє не може зводитися до людського буття, котре було б закритим саме у собі від інших, це можливо лише тоді, коли воно включатиме того іншого в себе. Іншим шляхом є, власне, шлях співіснування, за умови, що його деталі чітко пропи- сані консенсусними положеннями Конституції. Відповідно до цього бачення, люди повинні навзаєм сприймати інших зичливо та живо спілкуватися одне з одним. Релігійні конфесії не можна оцінювати як державотворчий елемент, як основу для постання національних держав.

Як наслідок, досвід Лівану стає неначе провідним світлом для всіх країн, котрі перебувають у кризі, — світлом, що може надати їм підтримку; водночас ці країни можуть підтримати Ліван та допомогти йому подолати труднощі і втримати все те позитивне, що є в його житті та його національній спадщині. Тому ми надіємося, що вища влада допоможе розвитку регіону на шляху осягнення цієї мети, а зокрема підтримає Ліван, щоб він вистояв і вийшов переможним із кризи і щоб могти йому служити прикладом для світової багатонаціональної спільноти.

Чи розвиток ситуації завтра покаже, що ми мали рацію? Чи радше будемо переможені навалою нерозпорядливостей, котрі зведуть нанівець всі наші досягнення? Погляньмо на факти. Шторм як атмосферне явище є чимось таким, що неможливо передбачити і чим є важко керувати. Але чому бодай би не спробувати вгамувати шторм людських емоцій, котрий породжується жадобою влади та жалюгідними особистими інтересами? Можливо, перед лицем спокуси все ж таки варто повірити в екзорцизм!

† Павло Матар,
архиєпископ Бейруту

ПРОМОВА

Маронітського архиєпископа Бейрута Павла Матара

про сучасну ситуацію в Лівані

To try in twenty minutes to describe a situation so complicated as that of Lebanon would be against all reason and even a lack of respect for truth. What we might do however is to give a general description of the situation in Lebanon from the point of view of politics, social peace and Islamo-Christian co-existence, and to compare it with countries either neighbouring or more-or-less similar such as Syria, Iraq and Egypt.

To start with, we should draw attention to a paradox which shows a wide differ- ence between two things. First, there is the «Lebanese Project», meaning the ideal Lebanon, fruit of a will to succeed in establishing perfect harmonious co-existence embracing the believers of the several religions of the land, with completely equal rights and duties and participation of all in the government without any exclusion. Second, there is on the other hand the real Lebanon which is faced every day with enormous difficulties; these make it appeal fragile and seem to forewarn of im- minent break-up.

Despite these harbingers of doom, and despite his awareness of the distur- bances that had troubled Lebanon during the previous fifteen years and created much fear for its future, Pope John Paul II (the Second) of holy memory did not hesitate to affirm that Lebanon is more than a country; it is a message of freedom and of dignified co-existence between Christians and Muslims, a message both to the countries of the East and to those of the West.

This declaration of Pope John Paul II is at least an invitation for us to think that Lebanon is not simply some futuristic project too much in the clouds to be practical; rather, it is a country which has incarnated this great ideal and which has already managed to exist as an independent country for seventy four years. This has been the crowning achievement of a nation and a people living together and proclaiming their right to independence for the last several centuries. As for the daily difficulties, these arise from internal problems in the life of Lebanese such as every country has to face without any exception.

The secret of the existence of Lebanon and the key to understanding the situation is the following: this country exists and continues to exist because the communities making up its people, both Christian and Muslim, have wished to be together, equal in everything and taking part in the administration of the country without anybody being left out.

In all the surrounding Arab countries, their Constitutions indicate Islam as the state religion, or as the religion of the chief of state. But in Lebanon the Constitution does not indicate any one religion to be that of the State; it proclaims that the state is civil and that the source of legislation is the will of the Lebanese people. However this Constitution adds that the Lebanese State renders homage to God and respects all religions, assuring freedom of worship and of conscience for all.

To get to this statute, unique in the Middle East and perhaps in the world, the Christians have had to struggle for centuries, as have all the confessions in the country, in order for equality to be assured for all. In fact under the Ottoman Empire, and under the other Arab empires before it, Christians felt that they were only second-class citizens. It is true that Islam invented for Christians in particular, and for the People of the Book in general, the so-called Protected Persons statute. But that was not enough to give these People of the Book either full liberty or full equality with their Muslim partners.

Starting with these basic facts, we may follow the evolution of Lebanon over the last few centuries, those of its modern history. It was under the Ottoman Empire that the Lebanese expressed their demand for independence. The Maronites and the other Christians, the Druze and the Shiites, had learnt to live together and to arrange amongst themselves their common interests. The Sunnites were close to the impe- rial authorities but also close to their fellow Lebanese. Furthermore, throughout the whole four centuries of Ottoman occupation, the government of Lebanon was never exercised directly from Istanbul, but always by delegated Lebanese princes, first Druze and then Christians.

With the collapse of the Ottoman Empire, the Lebanese were able to obtain the declaration of the existence of their own State, even though provisionally un- der the mandate of the country France, which was to guide the Lebanese in their first steps to Independence. This Mandate lasted from 1920 to 1943, when total independence for Lebanon was obtained.

To ensure the equal participation of all its citizens and all the country’s confes- sions in government, the Lebanese set up a provisional system of government called «confessional». The Presidency of the Republic was given to the Maronites, the Presidency of the Parliament was given to the Shiite Muslims, and the Presidency of the Council of Ministers, the Premiership, was given to the Sunnite Muslims. Further, the number of Members of Parliament was divided equally between the Christians of all the different Churches combined and the Muslims of all sects combined.

This confessional system of government has been criticised both in Lebanon and in the region by those who would like to see it replaced by some other system understood as non-confessional. However, up to the present this alternative formula has not been widely accepted. The so-called confessional system has proved up to the present to be a fair compromise between two other diametrically opposed ones. Some would like to impose on Lebanon the system general in the region which would make it an Islamic state under theocracy. The Christians reject such an imposition. They see it as a return to the middle ages when individuals where chosen or excluded from government simply on the basis of the sect they belonged to. Such a formula would put an end to an experiment unlike any other, one by which Christians are equal partners with Muslims in government in a pluralistic country. The second alternative proposed is that of a lay (or secular) Lebanon. The State would be divorced from all religion, which would be pushed back into the sacristy or its equivalent, from where it could no longer have any influence on society.

The Christians of Lebanon are not absolutely opposed to any lay State in the future, though for this they prefer the expression civil or societal State. However, they are obliged to consider the will of those Muslims who refuse the lay State. So they cannot set aside Muslim tradition in favour of experiments that are foreign to their culture. So, given that the Christians do not want a return to an Islamic religious State and that Muslims do not wish to move towards a lay State, Lebanon can only remain attached to the confessional system, improving it however for it to give better results. The confessional system is a good one in a pluralist State where Shiites, Sunnites, Druze and Christians are partners together in an atmosphere of peace and solidarity.

This real inability too modify the present political system causes a certain uneasiness among people eager to change the configuration of the country. It is also the source of political movements that occasionally come to the surface. Already in 1958 against the background of the Egyptian revolution there was an initiative to bring Lebanon under the hegemony of President Abdul Nasser. This proposed move made many Christians fear that their country was going to lose its autonomy or even independence. In 1975 there was another initiative to change the Lebanese formula from top to bottom. Palestinian armed elements of the OLP acted in the favour of one party against another. Following this, there was Syrian intervention in 1976 officially in order to pacify Lebanon, to restore peace and to carry out political reforms in the framework of general agreement. A real war had broken out in Lebanon. The Palestinians wished to take advantage of Lebanon in the interests of their own cause even though it was at the expense of their hosts. The Syrians for their part remained thirty years in the country playing the role of pacifiers. But the war was over and the Syrians were only too inclined to remain in Lebanon. Finally, without any real need, a political formula for Lebanon was agreed on at a meeting of the country’s members of parliament at Taëf in Saudi Arabia.

The war in Lebanon was not without consequences for the country. Because of the war and the exodus it led to, the Christian community of Lebanon lost some 700,000 of its members. This modified the global proportion and it is often said today that Christians now number less than 40 % (percent) of the population, a fact not without influence on the long-term equilibrium of the country. On the other hand, the number of Muslims has increased not only because of high birth rate but also thanks to a presidential decree giving Lebanese nationality to nearly 300,000 individuals at one time. To this must be added the disquieting entry of nearly one million five hundred thousand Syrians because of the war in their country. This movement continues, with no likelihood of any early return of these refugees to their own country.

All these upheavals lie heavy today on the Lebanese reality, in a country where the Taëf agreement put an end to the hot war in 1990 but where the cold war and the political crisis have grown steadily more acute and are the occasion of general discontent.

In effect, the Taëf agreement cut down the prerogatives of the Christian President of the Republic and during fifteen more years the presence of the Syrian Army kept Lebanon under the tutelage of a neighbouring country; needless to say, this did not help the return of Lebanon to normality. The Christians have been in general marginalised in public life and the national equilibrium became disturbed with the change of weight. An electoral law able to re-establish this equilibrium has been only recently formulated, awaiting the next elections in May 2018. In this way the role of Lebanon as an attractive model of perfect co-existence moving in the right direction has somewhat suffered. A country in a state of crisis cannot easily be shown to others as a model of social harmony. Therefore an effort is needed from all sides to return the country to its normal state.

There has been yet another development since the Taëf Agreement, one which has begun to bear heavily on life in Lebanon. This is the emergence of the Shiite party known as Hizbollah, the Party of God, armed in order to resist the occupation of Lebanon by Israel and to resist its further incursions as much as possible. Lebanese tolerate this party in its resistance to the occupation of the South. But concerning the national political crisis, people are divided. Those opposed to Hizbollah say that this armed party weighs heavily in the internal political balance and is taking advantage of its armed force to impose its will on the people as a whole. Others consider the problem more serious, as the party already places its veto in public life, where and when it so desires.

However, it must be recognised that this is a Lebanese party, that its adher- ents are full citizens, and that the Shiite community is an important constituent of the population of Lebanon. Consequently there is a difference of opinion among Lebanese on the subject, particularly where it touches on the sovereignty of the country and its exclusive right to use weapons of defence and to declare war. This disagreement can be overcome only by dialogue and internal understanding. The President of the Republic and before him the President (Speaker) of Parliament have both called the Lebanese leaders for dialogue, but so far without any decisive result. So here is one more crisis to be added to the others affecting the country, all of which further complicate the grave economic and political problems.

The danger to Lebanon from this situation comes above all from the division of Lebanese into two camps, namely the one called the Eighth of March, which supports the Syrian government and Iranian policy in the region, and the one called Fourteenth of March, which in general supports the policy of the West and of its Saudi ally.

So it will be seen that Lebanese policy at present suffers from paralysis be- cause of this deep divide. This makes all normal life difficult and is an obstacle to any possible return to a working democratic system. The Lebanese seem to be left dangling in mid-air until such time as the grave problems affecting the region are resolved. But these regional problems are very difficult to resolve, among them the Israeli-Palestinian problem that leaves the Palestinian refugees in Lebanon in their camps which are armed against all normal law in sovereign countries. There is also the American-Iranian conflict, and above all the Sunnite-Shiite conflict, one which affects Iraq, Syria, Yemen and Bahrain, and has obvious effects in Lebanon. How then are peace and normal life to return to Lebanon? This is certainly our concern above all others.

At the last National Dialogue Round Table, Lebanese leaders decided that the country should not be involved in the Syrian crisis and that there should be no military involvement with the belligerents. Lebanon was not to be sucked into this fatal whirlpool. Unfortunately, this decision remained a dead letter. Lebanese Sunnites on the one hand and Shiites on the other have both taken sides, giving whole-hearted support for one or other of the Syrian parties in the conflict torment- ing our neighbour. As a result, national life is blocked, tourism is narrowed, there is a decrease in investment, and the economy suffers to a dangerous degree.

We fear new constitutional crisis, such as those of postponing the general elec- tions, of not electing the new presidents of the Republic in the future, of endlessly delaying the formation of our governments, as it has been the case for three years. So now while we are reaching the point of make or break in the political crisis, there is always the hope that there is a gleam of light at the end of the tunnel. Is this no more than a dream or is there a real possibility?

After all, Lebanon today is relatively the most stable country in the region, for security, civil peace, and mutual acceptance with all religious and cultural di- versity between citizens. There is every reason to say that co-existence is a reality deeply rooted in the national life of Lebanon. By way of contrast, the neighbouring Arab countries having several Christian and Muslims confessions, such as Syria, Iraq and Egypt, are trying to find their way and thinking about new constitutions which would take into account the diversity existing in their social fabric. What then should we wish for those who are our neighbours and brothers?

We are convinced that there are two roads only stretching before the Middle East. The first would be a catastrophe if it meant a break-up of the populations into many conflicting sects. In such a case the Middle East would lose its soul and with it its whole future. For the future cannot lie in people being shut off from one an- other but rather in their inclusion in the same. The other way is that of co-existence, on condition that this is confirmed by suitable structures of the Constitution. In conformity with this orientation people must accept and meet with one another. Religious confessions are not intended to create separate nations. This calls to mind the tradition appeared in the West concerning nations, namely that these should be built on the basis of a shared national life, history and human experience of values supporting social well-being and even enriching it.

Consequently, the experience of Lebanon becomes a guiding light for all countries in a state of crisis, able to support them, just as these countries can in turn support Lebanon and help it to overcome its difficulties and to hold on to what is positive in its life and its national heritage. For this we hope that the major Powers should help evolution in the region towards this goal, and in particular support Lebanon so it may remain firm during its crisis and serve as a model for society and for nationhood.

Will the course of events show us to be right? Or shall we be overwhelmed by the storm of unreason that threatens all our achievements? Let us face facts. A storm in the atmosphere is something that cannot be foreseen and is difficult to master. But why not at least try to master the storms of humanity arising from hunger for power and from miserly selfish interests? Faced with this temptation, perhaps one must believe in exorcism!

† Павло Матар,
архиєпископ Бейруту