Пастирський лист Синоду Єпископів УГКЦ з нагоди Року родини 2003 року

ПАСТИРСЬКИЙ ЛИСТ

Синоду Єпископів

Дорогі Брати і Сестри!

1. Беручи до уваги неодноразові звернення Святішого Отця Івана Павла II про необхідність розкривати численні свідчення любові і турботи Церкви про сім’ю, Синод УГКЦ проголосив 2003 рік Роком родини (сім’ї). Це є чудовою нагодою подякувати Богові за даровану можливість приходити у цей світ, жити в ньому і залишати його в оточенні спільноти любові, підтримки і розуміння — тобто сім’ї. Крім подяки Богові, маємо можливість ближче пізнати Його Одкровення про сім’ю, дароване у Святому Письмі і переданні Церкви. Для нас, що заглиблюємося в Боже Одкровення, сім’я постає як дійсність, закорінена в Богові: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бт. 1, 27). Через те сім’я — це образ, або ікона, Бога у Пресвятій Трійці. За своєю суттю сім’я є любовним спілкуванням чоловіка, дружини і дітей. І цим, одночасно, вона є іконою любовного спілкування Отця, Сина і Святого Духа — трьох різних, проте нерозривно єдиних Божих Осіб.

Для того, щоб земна сім’я людей могла жити по-небесному, небесний Бог став земним чоловіком в Ісусі Христі. Його воплочення дало підставу говорити про реальність сімейного щастя, яке є воплоченим у сім’ю життям Пресвятої Трійці. Христос проливає додаткове світло на сімейне життя. Він засновує Святу Церкву як «Невісту Агнця» і одночасно «одне тіло» з Ним. У зв’язку з цим, апостол Павло говорить про сім’ю як про тайну любовного єднання, збудованого на нерозривній єдності між Христом і Церквою: «Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву» (Єф. 5,32) «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву» (Єф. 5, 31). «Так-то полишає чоловік батька свого і матір і пристає до своєї жінки і стануть вони одним тілом» (Бт. 2, 24).

Сімейний організм, як і церковний, має рости. А для цього потрібно, щоб члени сім’ї, як і апостоли первісної Церкви, прикликали Святого Духа молитвами і у Святих Таїнствах, щоб Він «прийшов і вселився», одухотворив і оживив сімейне життя. Покликання християнської сім’ї — бути середовищем постійно зростаючих «любові, радості, миру, терпеливості, доброти, милосердя, віри, лагідності, стриманості», які є плодами Святого Духа.

2. Якщо Церква — Тіло Христове, то «одне тіло» сім’ї справедливо називається «домашньою Церквою». В ній чоловіком і жінкою проголошується добра новина про те, що «любов ніколи не переминає» (1 Кор. 13, 8). Саме любов є запорукою добра для інших, прологом і епілогом у справі зміцнення віри, вона є тим, без чого втрачає зміст дар пророцтва, жертовність. І «ніщо не може відлучити нас від любові Божої, котра є в Христі Ісусі». Першими, хто чує цю добру новину, є діти, які з Божого благословення любов’ю чоловіка і жінки приходять у світ. Любов батьків, яка черпає з любові Божої, спонукає дітей до увірування Богові. Через сім’ю батьки передають дітям віру предків, знаком чого є святі Таїнства Хрещення, Миропомазання і Євхаристії. Цими трьома Святими Таїнствами дитина входить у глибину життя Пресвятої Трійці. Крім спадщини віри, що виплекали попередні покоління, батьки в християнській сім’ї передають дітям все добре і святе — культуру, життєвий уклад, мову, любов до рідної Церкви і свого народу. Найбільш переконливим для дітей християнським свідченням батьків є їх добрий приклад. Тут доречно згадати просту, але важливу істину: «Слова повчають, але вчинки переконують». Можна ствердити, що в часи переслідувань Христової Церкви християнська духовність і національні вартості збереглися завдяки існуванню чисельних «домашніх Церков». Знищити ці скарби виявилося не під силу найбільш богоборчим суспільним та ідеологічним системам.

Сьогодні покликання християнських сімей набрало нових рис. Питання тепер стоїть не лише про збереження християнської душі українського народу, але й про поширення християнських вартостей на ті його верстви, які були насильно відлучені і відчужені від свого християнського й національного коріння. Запорукою нової євангелізації народу є апостольська ревність і християнське свідчення численних сімей, бо якщо будуть міцними наші сім’ї, то й будуть такими і Церква, і народ.

З. Говорячи про такі захоплюючі перспективи, що випливають з християнського відродження, ми не можемо обійти увагою ті перешкоди і труднощі, які трапляються кожній українській сім’ї. Декотрі з них породжені нашою українською дійсністю. Головна між ними — байдужість влади до долі як сім’ї, так і окремо взятого громадянина держави, «простого» українця. Ця байдужість вилилася в безгрошів’я і нестатки, безробіття і пошуки кращої долі не на рідній, а на чужій землі. Ситуація, в якій члени сім’ї роками не бачаться, а діти виростають без спілкування з батьками, виштовхнутої державою з рідної землі на чужину і на поневіряння, є не просто гідною покарання, але й кличе про помсту до неба.

Одним з головних покликань сім’ї є продовження людського роду. Народження дітей для сім’ї — це завжди дар Божий і плід взаємної любові. На жаль, сучасне українське суспільство не тільки що не заохочує і не створює хоча б мінімальних соціальних умов, але, навпаки, залишає батьків наодинці з духовними і матеріальними труднощами, які пов’язані з народженням і вихованням дітей. Церква з тривогою перестерігає перед справжнім розгулом пропаганди «цивілізації смерті» в засобах масової інформації — абортів, подружньої зради, споживацтва та егоїзму. Як наслідок цих негативних впливів, спостерігаємо різке зменшення народжуваності в Україні та послаблення інституту сім’ї через збільшення кількості розлучень чи небажання вступати в шлюб. Сім’я, як основна клітина суспільного організму, страждає від недосконалого законодавства (як відомо, дуже часто цивільні закони, що стосуються інституту родини суперечать Божим законам) або від ігнорування державою проблем сім’ї.

Поряд з цим існують сімейні загрози, притаманні сучасному цивілізаційному розвитку в цілому як в Україні, так і в діаспорі. На відміну від суто українських загроз, які мають зовнішній характер і стосуються в основному умов існування, цивілізаційні загрози проникають всередину сімей і вражають мислення їхніх членів. Існують, на наш погляд, дві основні небезпеки, здатні вражати сімейне мислення. Для першої з них найважливішими є вартості, повністю скеровані на «світ цей». Негласним девізом такого підходу є твердження, що живемо лише раз і тому з цього світу треба взяти все, що вдасться вхопити. Такими принциповими вартостями проголошуються економічна заможність, комфортність і вигода існування, споживання розваг і задоволень, культ фізичного здоров’я.

До духовних вартостей прихильники цієї тенденції байдужі. Таких цінностей, як Бог, Церква, Держава вони не розуміють, не визнають. А це для сім’ї означає поступову втрату глибини і щирості відносин та їх переорієнтацію на гонитву за накопиченням. Теми розмов у сім’ї у цьому випадку зводяться до «престижних» автомобілів, розваг, знайомств і товариств, стають поверхневими і формальними.

Ще однією цивілізаційною загрозою для наших сімей є намагання переконати себе та інших, що все у цьому світі відносне й швидкоплинне. Мовляв, немає нічого абсолютного, святого чи постійного. Прийняття такого мислення ударяє не тільки по наших релігійних і національних святинях, а також по самій сім’ї, її стабільності і тривкості. Якщо сім’я — щось відносне та історично змінне, то в неї нема перспективи, а її розпад — це природний процес. Те, що в релігійному мисленні вважається трагедією, у цьому підході виправдовується і, отже, узаконюється. Якщо перша тенденція призводить до стану, коли сім’я перестає бути носієм релігійних і національних вартостей, то в другому випадку існування сім’ї постає перед повною загрозою. А сім’я, що пережила трагедію розпаду, — це не тільки травмовані психологічно безпосередні її учасники, але й небажані і ненароджені діти, які потенційно могли б прийти на світ. А це вже справжня трагедія і сім’ї, і суспільства, й усього народу.

4. Якщо прагнемо будувати наше відродження від основ, то одним з його фундаментальних каменів є відновлення здорових сімейних відносин.

Внесок Церкви полягає в збагаченні й поглибленні нашого розуміння сім’ї, головною рисою якого є усвідомлення її святості. Святиня потребує відповідного до себе ставлення: її потрібно цінувати понад усе, берегти й шанувати, нею потрібно пишатися. Сім’я не є святинею сама в собі — цю свою найвищу гідність члени сім’ї осягають, перебуваючи з Богом. Тому усім сім’ям, як повітря, необхідні Бог і віра в Нього. В той час, коли багато факторів діють на відокремлення і підривання життєвих устроїв як сім’ї, так і суспільства, Церква виступає фактором об’єднувальним та інтегральним. Це дуже добре видно назовні, коли люди збираються до храму на богослужіння. Церква збирає разом і вчить тих, що прийшли, неосудно приймати одне одного, вона збагачує досвідом буття разом. У храмі суспільство відчуває себе спільнотою, навколо храму гуртується парафія як спільнота духовно близьких і тому об’єднаних у Христі людей. Церква не нав’язує і не змушує пережити цей досвід спільноти, вона до нього запрошує та проповідує відкрите Богом розуміння суспільства як спільноти людини з Господом і з іншими людьми. Близька до Бога людина відчуває близькість з іншими людьми, які, тим самим, стають ближніми. А це уможливлює творення міцних сімейних, релігійних, суспільних і національних зв’язків. Звідси виростає новий, духовно здоровий народ.

У цей Рік родини просимо Вас, дорогі Брати і Сестри, глибоко задуматися над християнським баченням сім’ї, що його пропонуємо у цьому Пастирському листі. Сподіваємося, що висловлені тут думки допоможуть як нашим вірним, так і всім людям доброї волі віднайти себе та одне одного у Христі. А це означатиме, що наблизяться до гармонійного співжиття наші сім’ї, поглибиться суспільне порозуміння і згуртується до творення гідного і вартісного життя увесь наш християнський народ сьогодні й у майбутньому. В цьому наміренні уділяємо Вам усім наше архиєрейське благословення.

Від імені Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

† ЛЮБОМИР