СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПарафія УГКЦ у бельгійському Генті: «Приходиш до храму і чуєшся як дома, у Тернополі»
Історія заснування парафії Різдва Івана Хрестителя у бельгійському місті Гент досить незвична і є доказом того, що все можливе, якщо є бажання.
Усе почалося приблизно три роки тому з хвороби священника Івана Данчевського, який приїхав у Бельгію на обстеження.
«Між обстеженнями у мене був вільний час, — розповідає отець Іван Данчевський, уже парох парафії Різдва Івана Хрестителя. — Я вирішив подивитися Бельгію і потрапив до міста Гент. Місто мене одразу зворушило. Прекрасна архітектура, гарні веселі люди… Пізніше лікар сказав, що моє лікування триватиме довго і мені треба було подумати про моє подальше служіння. До мене прийшла думка, що, можливо, у Генті є українці».
Священник знайшов у соціальній мережі Фейсбук групу українців у Генті, яка налічувала близько 120 учасників і побачив зелене світло.
Тодішній правлячий єпископ єпархії Святого Володимира Великого владика Борис Ґудзяк прийняв на служіння до єпархії.
«Почалося спілкування з бельгійським єпископом про заснування парафії. Але нам пощастило мати дуже добрі злагоджені відносини з бельгійською спільнотою. Вони радо нас прийняли в цей храм. Наша парафія є однією з наймолодших парафій у Бельгії».
Священник пригадує перше богослужіння:
«Це була навіть не Літургія, а Молебень до Пресвятої Богородиці. Я, вже зібраний у ризах, стою біля престолу і жодної людини немає в храмі. Це було особливе пережиття, бо очікувалося, що хтось буде, а тут — немає нікого. І мені навіть стало страшно: як це, що робити далі? Але я почав служити Молебень, сам. Десь через десять хвилин я почув, що скрипнули двері: о, уже хтось є. Я ще не міг бачити, скільки, хто це, але на завершення нас уже було восьмеро. І це була велика радість, бо вісім людей — це вже маленька громада».
Тих вісім, вважає священник, зробили величезну справу, вони стали наче жінками-мироносицями, які сповістили — тут буде українська громада, українська Церква.
Поступово громада стала налічувати вже близько 50 парафіян.
«Якраз через те, — каже священник, — що громада не є такою чисельною, це дозволяє нам краще пізнати одне одного, перебувати в особливій єдності, молитися разом і давати добрий приклад. Я б хотів, аби вони мали відчуття, що вони є потрібні…»
Світлана Поляник, родом з Тернополя, приїхала до Бельгії понад 20 років тому. Познайомилася з чоловіком, вийшла заміж, має двох дітей. Дома розмовляють переважно українською мовою.
«Мені важливо, — ділиться пані Світлана, — аби діти знали, звідки мама родом, аби знали мову, знали нашу культуру. І знаєте, дуже важко тут не загубитися, бо починають втрачатися цінності… Як ми почули, що в Генті буде українська церква, ми дуже зраділи. Нам цього дуже бракувало. Бо щодня робота, спілкування з бельгійцями, а коли приходиш до церкви, то все таке рідне, наче в Тернополі».
Чоловік пані Світлани Люк ван Ден Бос — бельгієць. Проте він уже звик до українських традицій:
«Мені подобається українська церква, — каже пан Люк. — Якщо в неділю ми не йдемо на Службу, тоді для мене це не неділя. Мені подобаються українці. Я бачу, що вони дуже добрі, гостинні та щедрі. Я почуваюся частиною цієї родини».
Парафія УГКЦ у Генті поєднує різні національності: бельгійців, росіян, поляків, білорусів, молдаван.
Особливе щастя і радість для пароха приносять діти, які охрещені вже в парафії.
Донька Таїсії Наконечної стала першою дитиною, охрещеною тут:
«Це була моя така мрія, — каже Таїсія, — щоб моя дитина була хрещена в Греко-Католицькій Церкві. Особисто в мене довгий був шлях до церкви. І я сама вибрала цю церкву і цей шлях сповідувати віру в Бога. Наявність своєї церкви за кордоном, можливість молитися своєю мовою — це величезна підтримка, тому люди так тягнуться до церкви. Відчуваю, що все на своєму місці».
Хоча парафія ще досить молода, проте вже діє при ній катехитична школа. Тут учать історію, символіку України. Батьки, які приводять сюди дітей, мають єдине бажання, аби їхні діти залишилися українцями.
Отець Іван вважає особливістю парафії те, що до них приходять люди, які раніше не мали стосунку до Греко-Католицької Церкви.
Священник дуже вдячний парафіянам за те, що вони відгукуються на різні благодійні акції, які організовуються при парафії.
За короткий період існування парафії допомогу отримали різні люди у грошовому еквіваленті на шість тисяч євро. Переважно це сироти.
«Допомагаємо також дому милосердя, де є люди також похилого віку. І коли в когось щось тут трапляється, ми нікого не залишаємо в біді. Гадаю, для кожного священника є великою радістю його парафіяни. Я не є винятком. Дуже їх ціную, люблю, за них молюся і дякую їм за те, що вони мають добре серце».
Парафіянка Анна Долинська родом зі Львова. Живе в Бельгії вже 14 років, працює лікарем-стоматологом:
«Із соціальних мереж ми дізналися про українську церкву і з першого разу відчули себе як удома. Наш священник дуже добрий і чуйний. Хочемо, аби він завжди був з нами. Бог поєднує людей. І так виходить, що хоч би де ми були, отримуємо наші традиції, культуру в церкві».
Пан Ігор Вітенко приїхав у Бельгію у віці 33 роки. Мусив починати свою лікарську діяльність практично з нуля:
«Такої професії, як тут, в Україні немає. Це помічник лікаря, спеціаліст лікування ран та догляду за шкірою. Більше ніж десять років я вже є учасником громадської організації „Едегем“. Ми відправляємо тонни вантажів в медичні заклади України. Я організував в Україні понад 50 симпозіумів і конгресів на тему лікування ран… Хоча я тут більше ніж двадцять років, але все одно це чужий край. Люди чекали, аби тут з’явилася церква і нас об’єднала. На першій службі ми просто мовчали і не могли повірити, що це є насправді. У неділю після сніданку ми просто біжимо до церкви».
Отець Іван вважає, що йому пощастило, бо його парафіяни є молодими людьми і дуже легко піддаються на пропозиції зустрітися поза храмом.
У фільмі показано, як українці в Генті святкують українські вечорниці.
Пані Тетяна Місюра варить вареники:
«І будуть у нас смачненькі вареники. А гроші, які ми зберемо, підуть на церкву. Ми дуже любимо збиратися. Хоча ми і молода парафія, але ми дуже здружилися. Поки не було церкви, я не знала, що нас тут так є багато».
Анна Долинська відкрила для себе можливість більше допомагати людям:
«Виявилося, що нас тут багато і ми разом можемо робити великі справи».
Ігор Вітенко:
«Завдяки церкві репутація українців тут зросла. А нашого отця між собою ми називаємо просто „Іванко“. Він нас усіх зліпив до купи».
Отець Іван:
«Жодного разу за півтора року не було так, щоб я молився сам. Дякую Богу, що люди не є байдужими, що є живими. Ми маємо майбутнє і ми маємо чим поділитися».
За матеріалами Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
