Отець Андрій Гах: «Зміни, яких чекаємо — це є ми. Кожен з нас робить зміни, починаючи з малих, які можуть перерости у глобальні»

6 лютого 2020

Cекретар Пасторально-міграційного відділу УГКЦ о. Андрій Гах в інтерв’ю журналу «Наш Собор» про міграцію, еміграцію та імміграцію і актуальність цієї тематики напередодні VII Сесії Всецерковного (Патріаршого) Собору УГКЦ, який відбудеться у Львові 26–29 серпня 2020 року і буде присвячений міграції.

Отець Андрій Гах: «Зміни, яких чекаємо — це є ми. Кожен з нас робить зміни, починаючи з малих, які можуть перерости у глобальні»

Отче Андрію, сьогодні багато говоримо про міграцію, еміграцію та імміграцію. Розкажіть нам, що означає цей поділ.

Феномен міграції був присутній віддавна. Зі сторінок Біблії дізнаємося, що ізраїльській народ також мігрував у пошуках Обіцяної Землі. Пророк Мойсей водив народ пустелею, поки вони не увійшли до неї.

Людина прагне змін, тому вона шукає різні способи, щоб її життя відповідало гідності людської ідентичності. Якщо подивитися на нашу історію, ми також маємо потужні хвилі міграції. На сьогодні відбувається сьома хвиля міграції, але найбільшими були перша, друга, третя хвилі. Їх спричинила політична нестабільність через Світові Війни. Як наслідок, відбувався масовий виїзд громадян із західної України до земель Північної та Південної Америки, Австралії та частково до Європи.

Церква від початку української міграції дбала про наших вірних, посилаючи за ними вслід священиків, котрі могли би їм там послужити. В результаті цієї опіки маємо сьогодні творення митрополій, єпархій, парафій на території Америки, Канади, Бразилії, Аргентини, Австралії та інших країн, де є стала структура нашої Церкви.

Є думка, що завдяки міграції збереглася наша Церква. Мовляв це мігранти впливали на світових лідерів країн. Це вони голосно заявляли, щоб змінилася політична ситуація в Україні під час Радянського союзу, який пропагував тоталітарний режим, і наша Церква була заборонена.

За останні 20 років спостерігаємо чотири хвилі міграції, спричинені також економічною та політичною ситуацією. В дев’яності роки люди масово виїжджали до східної та центральної Європи. В двохтисячних відбулася ще одна потужна міграційна хвиля, спричинена суто економічними чинниками. Люди покидали рідну землю та домівки у пошуках кращої долі. Ці хвилі характеризувалися здебільшого тим, що люди їхали на заробітки. Це була міграція з метою заробити кошти і повернутися. На жаль, наслідки були і є дуже печальні, адже замість 2–3 років заробіток люди працювали по 15–20 років. Внаслідок чого ми маємо великий відсоток випадків руйнування сімей та утворення нових. З цього найбільше постраждали діти, адже вони стали соціальними сиротами при живих батьках.

Тож, беручи до уваги ці фактори, про які терміни міграції можемо говорити?

Загалом знаємо про три виміри:

Емігранти — це люди, які емігрували. Йдеться про першу хвилю людей, які їхали зі свідомою думкою, що вони більше не повернуться в Україну та утворять своє стале життя в країнах, куди вони емігрували.

Іммігранти — це люди по відношенню до України, які приїхали в державу. Ті, що покинули свої домівки та батьківщину, приїхали сюди та тут проживають. В нашій країні таких людей дуже мало. Українці відчувають себе іммігрантами в Америці та Канаді для місцевих жителів.

Мігранти — це найбільш лояльний термін, адже він характеризує людей, які перебувають в русі та постійно змінюють своє місце проживання. Ця тенденція дуже помітна в Європі, де в Євросоюзі відсутні кордони, де існує економічна домовленість, завдяки якій мешканець Європи може працювати на території країни, котра є членом даного союзу.

Коли на сході України в 2014 році розпочалася війна, ми стали свідками феномену міграції. Люди були вимушені покинути свої домівки та тікати в інші міста України. Для цього в державі були створенні відповідні структури, котрі допомагали цим людям облаштовуватися в різних обласних центрах України. Їх мета була надавати допомогу вимушено переселеним особам (ВПО). Відомо, що дуже велика кількість людей покинули нашу державу в напрямку півночі України, Білорусі та країн Прибалтики (Естонія, Латвія, Литва). Ці країни були дуже чутливими до потреб України. Уряд Естонії, прийнявши наших громадян, надав їм роботу та місце постійного проживання.

Ця вся ситуація вимальовує думку, що ми не можемо бути сторонніми та байдужими до тих подій, котрі відбуваються в Україні. Ми не можемо як Церква обмежити свою діяльність виключно парафією чи територією одного місця.

Наслідуючи Праведного Митрополита Андрея Шептицького, ми теж повинні йти слідом за тими людьми, які виїжджають за межі України. І в цьому дусі в 2009 році Синодом УГКЦ був створений Пасторально-міграційний відділ.

Цей відділ має на меті дбати за душпастирську опіку наших вірних. Має дбати про вірних там, де є вони за межами України та де ще немає наших ієрархічних Церковних структур. Тобто де немає єпархії, екзархатів, парафій. Серед країн Європи, Азії та Африки маємо 43 країни, де ми знаємо, що є наші люди і немає нашої Церковної структури. На цей час з 43-ох країн світу, у 23-ох країнах вже налагоджено стале душпастирство наших вірних священиками. Також спільноти наших вірних організовані в Південно-Африканській республіці, Сінгапурі, Туреччині та Лівані.

8 лютого 2020 року у Києві проходитиме Архиєпархіяльний Собор. Цей Собор присвячений темі: «Еміграція, поселення і глобальна єдність УГКЦ». Чому це актуально для нашої Церкви?

Сьогодні ми живемо на парафії, але ми повинні розуміти, що наша парафія є обмеженою територіально. Якщо Церква обмежиться до території, на якій вона знаходиться, тоді вона не є Церквою глобальною, і тоді ми не можемо говорити про глобальну єдність.

Опираючись на свій досвід праці у ПМВ, можу сказати, що є термінова потреба переглянути відношення та діяльність нашої Церкви щодо мігрантів. Чому? Беручи до уваги Португалію, Іспанію, Грецію, де є сформовані українські громади з діаспори, які не планують повертатися до України. Вони там мають житло, стабільну працю та навіть громадянство тієї країни. Їхні діти виросли та навчаються в цій країні. Тобто вони бачать свою перспективу залишитися в там на постійне проживання. Україна залишається для них Батьківщиною, куди вони час до часу будуть повертатися на свята чи канікули з метою провідати рідних та близьких. Сьогодні ми не можемо говорити про тимчасові парафії чи капеланію священиків в тій чи іншій країні. Маємо працювати так, щоб в тих країнах створювати сталі структури та стабільне душпастирство. Ті люди, котрі хочуть залишатися практикуючими християнами, не маючи доступу до своєї Церкви, знаходять розраду та переходять до римо-католиків. Через те, що вони втрачають зв’язок з нашою церквою, вони тратять можливість бути українцями. Одним із важливих завдань цього Собору є розгляд цього питання.

З якими труднощами сьогодні зустрічаються українці у світі?

Кожна країна і кожний континент має свої труднощі та проблеми. Потрібно вирішувати їх локально, беручи до уваги культуру та менталітет конкретного місця. Щоб підхід до вирішення тієї чи іншої проблеми був максимально прийнятний.

Важливо, щоб за межами обговорення не були залишенні питання нашої нової діаспори та поселення, адже це є одна із головних проблем, котра також повинна бути розглянута.

Коли був створений ПМВ, для допомоги та кращої співпраці Синод створив структурні відділи по єпархіях нашої Церкви. Завданням яких був пошук нових кандидатів на місії по єпархії, моніторинг ситуації міграції по єпархії. Тобто, щоб був референт у справах мігрантів та емігрантів. Він повинен відповідати за тих людей, котрі мігрують за межі країни, та тих, які перебувають на території єпархії з інших територій, в нашому випадку це ВПО. Тому на одній із зустрічей був розроблений документ — правильник, котрий регламентує діяльність референта. Тому необхідно розглянути питання про відродження та створення нових референтур.

Цей Собор може принести позитивні зміни для ситуації, котра складається в Україні та за її межами?

Зміни, яких чекаємо — це є ми. Кожен з нас робить ці зміни. Починаємо з малих, які можуть перерости у глобальні. Якщо всі учасники цього Собору та всі, хто буде за ним слідкувати за допомоги ЗМІ, зрозуміють, що глобальний успіх залежить від праці і успіху кожного на своєму місці — це вже буде багато.

Питання, які будуть порушувати інші країни, це наболілі питання, які вони хочуть виправити. Ці думки можуть бути висловлені від мирян через священиків для того, щоб донести їх до вищої ієрархії нашої Церкви. Чи навіть на рівні Вселенської Церкви Ватикану через відповідні інстанції.

Дуже важливо, щоб Собор мав гідне приготування, щоб визначити проблеми, які є в нашій Церкві в Україні і поза її межами на поселеннях, щоб можна було зробити групування цих труднощів, маючи певну схематичність та класифікацію.

Що Ви особисто очікуєте від цього Собору?

Є така тенденція, що люди соромляться своєї ідентичності. Це проблема, про котру потрібно говорити. Тому саме цей Собор повинен підсилити нашу впевненість в українській та християнській ідентичності. Потрібно робити все для того, щоб в суспільстві людина не соромилися, що вона є українцем. Бути собою — бути українцем.

Важливо, щоб через цей Собор ми змогли донести до нашого Синоду, а через нього до вищих інстанцій Вселенської Церкви, проблеми наших спільнот в Європі, Азії та Африці, де немає ієрархічних структур. Щоб не боялися приймати наші спільноти в чужі громади. Йдеться про те, щоб нас приймали як християн, які приїхали в ту країну, бо були вимушені через певні обставини. Папа Франциск ставить великий акцент на міграції і у своєму Папському посланні є дуже чутливий до потреб мігрантів. Щоб ці моменти нашої християнської східної ідентичності в Європі сприймали більш лояльно та з відкритими руками. На жаль, трапляються випадки, що не завжди нас трактують як католиків, навіть були випадки, коли перехрещували наших вірних, які були хрещеними в підпіллі нашими священниками, ставлячи під сумнів наші Таїнства. Ці моменти потрібно говорити для того, щоб Вселенська Церква дала певні роз’яснення про існування, що ми також є католиками, тільки східного обряду. Також йдеться про розуміння нашого священства одруженого, бо це є трудність, котра проявляється у Європі, оскільки в римо-католицькій Церкві священство є тільки неодружене. Натомість у нас є варіанти вибору. Пояснення цього аспекту дуже важливе.

За матеріалами Дмитра Хопти для Київської архиєпархії УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ