СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Однією з ознак Святого Духа є спонукання до дії, а дія надає життя», — владика Андрій Рабій про нове призначення
10 листопада 2022 року Апостольська столиця повідомила про те, що Святіший Отець Франциск, поблагословивши рішення Синоду Єпископів УГКЦ, призначив владику Андрія Рабія єпископом-помічником Вінніпезької архиєпархії УГКЦ. До цього єпископ здійснював активне душпастирське служіння єпископа-помічника у Філадельфійській єпархії УГКЦ.
Як сам архиєрей сприйняв вістку про зміну служіння, якими будуть його перші кроки та чого навчився упродовж 28 років служіння у Сполучених Штатах Америки — про це спілкуємося із владикою Андрієм Рабієм, єпископом-помічником Вінніпезької архиєпархії УГКЦ.
Як і коли Ви сприйняли звістку про те, що відтепер виконуватимете служіння єпископа-помічника у Вінніпезькій архиєпархії?
Новину про призначення до Вінніпезької архиєпархії я довідався у четвер зранку, 10 листопада, у короткому часі після того, як про це було оголошено Святішим Отцем. Після короткої молитви я зрозумів, що мій час служіння у Сполучених Штатах підійшов до кінця і новий виклик чекає мене. Це є чудово, тому що з кожним призначенням і викликом є нагода пізнати, послужити, застосувати попередні досвіди та здібності і навчитися нового. Однією з ознак Святого Духа є спонукання до дії, а дія надає життя.
Чи стало це рішення Синоду Єпископів УГКЦ для Вас несподіваним?
Це рішення не було повною несподіванкою. Одним із пріоритетних завдань Синоду є належна духовна опіка над вірними у різних кутках світу, яка координується єпископом і духовенством на місцевому рівні. Намагання забезпечити це вповні вимагає інколи і перепризначень серед єпископів. Тому кожний з членів Синоду є готовим змінити місце свого служіння, маючи на меті добро вірних та Церкви. Подібно як і перші святі апостоли: ніхто не обирав, де хотів би служити, а завжди корилися волі Церкви та натхненню Святого Духа.
Чи бували Ви у Канаді? Якої думки Ви про цю країну та нашу Церкву там?
Так, у мене була нагода побувати у провінції Британська Колумбія у 2018 році, і у провінціях Альберта, Манітоба та Онтаріо цього року. Кожна провінція є прекрасна і особлива по-своєму.
Дуже цікавою є історія української імміґрації до Канади, в яку є тісно вплетена історія нашої Церкви на поселеннях. Також ця історія пов’язана з історією розвитку Канади як країни. Наприклад, українці та канадійці українського походження становили і становлять близько 9–10 % від загальної кількості населення у провінції Манітоба. У провінції Онтаріо ця частка є ще більшою.
Наша Церква у Канаді має дуже гарну історію становлення. Її розвиток здебільшого залежав від умов та обставин проживання наших вірних. Часто парафії у нас ототожнюються з великими селами, містечками та мегаполісами. У канадійській дійсності є велика кількість так званих «фермерських» парафій. Це віддалені малі церкви, які були збудовані українськими фермерами на межі своїх полів, куди приїжджав священник служити Святу Літургію раз на тиждень або місяць. Це дійсно гарний приклад адаптації нашої Церкви до цих обставин.
Попри те, багато наших парафій там є направду живими і активно долучаються до соціального служіння, особливо для новоприбулих. Переважно усі священники є місцевими, тобто походять з Канади, і пропорційно невелике число священників є родом з України та інших країн. Це розмаїття є даром, бо уможливлює скерувати священиків до парафій, де б вони могли найкраще розвинути і дарувати вірним свої дари та здібності.
Дуже хочу зустрітися з духовенством Вінніпезької архиєпархії та познайомитися з ними ближче. Рівно ж, прагну познайомитися з українськими громадами провінції Манітоба.
Чи мали вже нагоду поспілкуватися із митрополитом Лаврентієм Гуцуляком та дізнатися про свої нові обов’язки та межі відповідальності?
Ще не було нагоди детально обговорити мої обов’язки та сподівання, оскільки минуло лише кілька днів. Думаю, що митрополит Лаврентій поступово розповість про свої сподівання і мої обов’язки. Дуже хотів би йому допомогти, беручи до уваги також і той факт, що він зараз є тимчасовим адміністратором Саскатунської єпархії, де також потрібно надати увагу і турботу вірним. Попередньо можна сказати, що хотів би зайнятися справами тимчасово переселених і знайти способи допомогти їм з адаптацією в умовах нової для них країни.
Чи не було важко прощатися із країною та людьми, із якими Вас поєднує 28 років служіння?
Однією з великих особистих труднощів є саме момент прощання. Мені здається, що коли кажемо «прощавай», ми ніби назавжди перериваємо зв’язок і минуле. Краще є, коли скажемо «до скорої зустрічі» або «до побачення». В Америці залишаються багато моїх друзів, наставників, прекрасних парафіян і знайомих, з якими буду і надалі підтримувати зв’язок, бо багато з них долучилися до процесу мого становлення як особи, семінариста, священника, і згодом як єпископа. Усі вони є надзвичайно дорогими для мене, і я буду завжди пам’ятати їх.
За що відчуваєте найбільшу вдячність перед митрополитом Борисом Ґудзяком, перед нашою Церквою у США та перед країною загалом? Чого вони Вас навчили?
Найбільш я вдячний Господеві Богу за те, що привів мене до Сполучених Штатів після двох років семінарії в Івано-Франківську задля того, щоб продовжити навчання в семінарії Святого Йосафата у м. Вашингтоні на запрошення тодішнього митрополита Степана Сулика. Мені було дано змогу отримати чудову освіту у Католицькому університеті Америки та Домініканській Теологічній школі у Вашингтоні, а згодом написати і ліцензіат з канонічного права. Ця можливість була доволі рідкісною у той час.
Я буду завжди вдячний чудовим парафіянам у парафіях, в яких мені довелося служити, і які допомогли мені також зрости як священнику. Я залишуся надзвичайно вдячним усім своїм наставникам, ректорам, братам-священникам, та архиєпископові-емеритові Стефанові Сороці за їхню любов, турботу та приклад щирого служіння Богові та Церкві. Дуже вдячний митрополитові Борисові за його приклад служіння Церкві у різних кутках світу, його знання історії Церкви, глибину думки, постійний пошук розуміння ролі Бога і Церкви у сучасному світі та переживання за Україну у час війни.
А внутрішньо особисто дуже вдячний за нагоду зрозуміти правдиву гідність людини та право на свободу. У контексті умов та часу, коли я приїхав у Сполучені Штати, — а це сталося ще у 1994 році, — це був перехід від думання і сприймання реальності «по-радянському» до розуміння того, що ти є унікум, особа та індивідуум, повністю здатний мати свою і окрему від інших думку та світобачення. Це є щось таке, що є «дуже американське». Перший чіткий досвід цього був під час навчання в університеті, коли вчителі трактували студентів як особистості, а не загальне число молодих людей.
Будь-який досвід є добрий, повчальний і унікальний. Головне, завжди бачити Божу присутність і який урок Він хоче нам дати.
Розмовляв: о. Іван ВихорПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
