СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк: «Патріархат УГКЦ — це не привілей чи п’єдестал, він передбачає еклезіальну зрілість»
«Патріархат нашої Церкви — це не привілей чи п’єдестал, він передбачає еклезіальну зрілість, пов’язану з моральним авторитетом та відповідальністю», — архиєпископ і митрополит Філадельфійський владика Борис Ґудзяк у авторській колонці до ювілейного 500-го числа журналу «Патріярхат».
Вітаю сьогоднішню редакцію і всі попередні з подвигом — випуском 500-го числа журналу і всіх чисел, які виходили протягом 55 років!
Існує чимало творчих ініціатив, які загоряються, світять, навіть деякий час дають тепло і користь, проте невдовзі гаснуть. Справді подиву і пошани гідним є той факт, що журнал, започаткований у буремних 1960-х роках, пройшов трансформацію українського церковного і громадського життя цілим та цілісним і зберіг свою ідентичність та актуальність. Немає іншого видання у нашій Церкві, яке так довго і так впливово діє.
Звичайно, вам знайомі труднощі з поновленням автури, збереженням редакційних критеріїв і принципів, проте передавання традиції видання в руки уже третього покоління я подивляю і вітаю.
Без зайвої глорифікації та канонізації учасників процесу треба визнати, що чимало цілей, які ставили перед собою Патріархальне Товариство, журнал «Патріярхат» і світова спільнота так званих «патріархальників», тобто осіб, які підтримували ініціативи та візію Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого, досягнуто.
Єдність
Коли виходили перші числа журналу і протягом перших десятиліть його існування патріархальна ідея не об’єднувала, а, навпаки, роз’єднувала представників нашої Церкви, зокрема єрархію. Наприкінці 60-х та в 70-х роках ХХ століття малий відсоток єпископів достеменно розумів і підтримував ініціативи Патріарха Йосифа — чи це Український католицький університет, який був першим структурним почином Патріарха після його звільнення з каторги, чи це студійське монашество, яке не повністю розвинулося на Заході, але відновилося в Україні, чи це його вибір наступника в особі Любомира Гузара, який на початку ХХІ століття став найшанованішим моральним авторитетом в Україні і який об’єднав Синод єпископів, надав нашій Церкві голосу в суспільстві.
Коли восени 1984-го року Патріарх Йосиф відійшов у вічність, а я це чітко пам’ятаю, бо спеціально приїхав зі США, щоби взяти участь у похоронних богослужіннях, загальна картина церковного життя та духовного спадку Патріарха виглядала складно. Багато хто недооцінював його безпосереднього наступника, тодішнього Патріарха Мирослава-Івана Любачівського, в тому числі й ті єпископи, які синодом його обирали. Український католицький університет багатьма вважався фантастикою і ерзацом. Патріархат глобальної української Церкви розбивався не лише об Ostpolitik, яка й досі не викорінена з дипломатичних та екуменічних концепцій католицького проводу, але також об скепсис багатьох єпископів нашої Церкви. Варто пам’ятати, що синоди, які скликав Патріарх Йосиф в 60-х і 70-х роках, не те щоб заборонялися, але вповні не визнавалися Апостольською столицею: Ватикан трактував їх як звичайні єпископські конференції. І ні один із наших єпископів не вважав за потрібне брати в них участь.
Із описаної перспективи та усвідомлення сучасного стану можна краще усвідомити, який шлях змін та реформ пройшла наша Церква. І з нею — часом як критик, часом як ентузіаст і завжди як незмінний чинник у супроводі змін — журнал «Патріярхат».
Сьогодні жоден єпископ не займає позиції проти патріархального устрою УГКЦ. Синод, який був поділений після відходу Патріарха (лише 20 % єпископів підтримували еклезіологію і богословсько-інтелектуальні пріоритети покійного Блаженнішого Йосифа) та під час вибору владики Любомира Гузара Главою і Отцем нашої Церкви, зараз діє суголосно і під проводом енергійного, обдарованого та рішучого лідера — Блаженнішого Святослава працює чітко й упорядковано, набирає повноти, чисельності та зрілості.
Ми можемо не помічати змін, бо є учасниками процесу, який триває. І хоча з боку Апостольської столиці немає бажаного визнання патріаршого устрою нашої Церкви, варто із вдячністю визнати унікальну підтримку нашого структурного розвитку від Вселенських архиєреїв Івана Павла ІІ, Венедикта XVI і Папи Франциска.
Розвиток
До останніх днів українська громада поза межами України залишалася справді тривкою і життєдайною там, де були встановлені структури Греко-Католицької Церкви з її мережею понад тисячі церков і парафій. Звісно ж, важливу роль відігравали Православні Церкви і різні громадські організації, однак протягом майже півтора століття, з ранніх 1880-х, ключовою залишається безперервність духовного сопричастя мережі УГКЦ, що духовно збагачує, навчає молодь, приймає біженців, підтримує родини. Все це свідчить про дію Божу в нашій Церкві, про її живучість. Зараз з’являються світські і від Церкви відчужені організації глобальних українців, проте ефект цієї мережевості навряд чи вдасться повторити. Заслуга Апостольського Престолу в цьому питанні чимала. Створення нових єпархій та екзархатів протягом останніх років цю мережу скріплює.
1900 року наша Церква мала три єпархії: Львівську архиєпархію і Перемиську та Станіславівську єпархії. І після смерті Юліана Саса-Куїловського — митрополита Галицького і архиєпископа Львівського, двох єпископів. Сьогодні є 37 єпархій та екзархатів, з яких 17 в Україні і 20 поза її межами, в яких служать 57 єпископів.
Ще ніколи не було серед українців стільки богословів із університетським вишколом, які здобули магістерські, ліценціятські та докторські ступені у найкращих богословських факультетах світу. Варто наголосити, що велика частина цих богословів — жінки. Вперше за тисячу років християнства в Україні жінки здобули богословські дипломи на своїй землі в 1999 році з першим випуском Львівської богословської академії. І за чверть століття таких жінок стало більш ніж 500.
Літургійне життя нашої Церкви збагачується і розвивається за траєкторією, яку накреслили і Митрополит Андрей Шептицький, і Патріарх Йосиф Сліпий, але також Апостольський престол, заохочуючи повертатися до джерел східного християнства. Сьогодні в наших катедрах і церквах багате літургійне життя. Наші семінаристи змагаються між собою за кращий спів, відроджується іконографія і церковне мистецтво, архітектура. Не бракує кічу, проте і він, зрештою, є частиною вільних творчих пошуків.
Дітище Йосифа Сліпого, зіниця його ока — Український католицький університет, перенесений в Україну, став тепер зразком вищої освіти. В січні минулого року президент Володимир Зеленський відвідав УКУ і після цього візиту звернувся до тодішнього ректора отця Богдана Праха з пропозицією стати міністром освіти, щоб українська освіта віддзеркалювала ті якості, які має університет. Однак він не знав, що священник не може мати виборної чи призначеної політичної посади.
Одна за одною здійснюються мрії Патріарха і його послідовників: Університет, синодальність, розвиток богослов’я, відновлення монашества, скріплення церковних структур і єдність навколо патріархальної еклезіології.
У всіх цих питаннях голос журналу «Патріярхат» звучав, стимулював і супроводжував ріст та розвиток.
Однак не варто з приводу свята надягати рожеві окуляри. Не все здійснилося.
Кількість богословів чимала, проте ми іще чекаємо потужного богословсько-інтелектуального впливу нового покоління богословів в Україні і в глобальному контексті. Мрія богословського розвитку не буде сповнена, допоки ми не будемо робити внесок у розуміння історії спасіння не лише в своїх маленьких середовищах чи семінарських закладах, а у Вселенській Церкві. Голос нашої Церкви має звучати щодо морально-етичних питань штучного інтелекту, біоетики, екології, війни і справедливого миру, не кажучи вже про біблістику, догматику та церковну історію, де наша Церква має здатність запропонувати концепції, які випливають із досвіду учеництва та відстоювання людської гідності й свободи перед тоталітаризмом. Ці інтуїції повинні бути артикульовані, щоб збагачувати, орієнтувати, впливати на світове інтелектуальне життя та допомагати загальнолюдській спільноті усвідомлювати своє буття.
Хочу виокремити роль мирян, які були рушіями журналу «Патріярхат» і патріархального руху. Сьогодні миряни покликані Вселенською Церквою до чимраз більшої відповідальності за свідчення Євангелія. У нашій Церкві ще є чимало можливостей, які не використовуються. Наприклад, в різних країнах єпископати дійшли до розуміння, що в багатьох церковних структурах професійність мирян є необхідною для розвитку. Професійність означає компетентність, а це передбачає гідну оплату праці.
Відповідальність
Патріархат нашої Церкви — це не привілей чи п’єдестал, він передбачає еклезіальну зрілість, пов’язану з моральним авторитетом та відповідальністю.
Протягом останньої половини століття, коли розвивався патріархальний рух, не була незалежно забезпечена матеріальна база і ресурси Патріарха. З історичних причин — через війну, яка триває вже 10 років, але також із внутрішніх українських причин (чи це корупція в суспільстві, чи не завжди конкретна відданість патріархальній ідеї) ми не здобулися на те, щоб жити як патріархат без зовнішніх субвенцій. Через обмежені фінансові можливості наш Патріарх приречений бути Главою та Отцем з простягнутою рукою. А це означає, що інструменти і засоби, які мали б нас об’єднувати в час, коли ми розпорошені, надто слабкі, щоб адекватно відповісти на духовні потреби членів нашої Церкви.
«Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені», — писав громадський діяч і меценат Євген Чикаленко в листі до Михайла Грушевського. Це саме правило можна застосувати до нашого прагнення патріаршої гідності. Мало бажати та вимагати визнання патріархату, треба жити цим прагненням, беручи на себе відповідальність за розвиток нашої Церкви.
Ми досвідчуємо цю відповідальність у час, сповнений трагедій та викликів.
Війна і руїна, яку вона несе, розбудили глибоке почуття солідарності та єдності в нашому народі. Кожна парафія, кожен священник, кожен парафіянин протягом цього десятиліття, зокрема в останніх двох роках, долучається до гуманітарної допомоги, інакше кажучи, думає про іншого. Незважаючи на те, що в Україні від п’яти до семи мільйонів осіб стали вимушеними переселенцями, ми не бачили наметових таборів, на територіях під контролем України не було проблем із їжею. Незважаючи на те, що минулої зими 40 % енергетичної мережі були пошкоджені чи зруйновані обстрілами, що ворог повторює цю тактику знову, ніхто не замерз. Регіони, де відносно безпечніше, приймають, годують, зігрівають, обіймають. Усе це прояви духовної зрілості та відповідальності. А саме цього від нас хоче Господь. Ми покликані жити в згоді, так як живуть Особи в Пресвятій Трійці, на образ і подобу яких ми створені.
Відзначаючи харитативну діяльність глобальної соборної патріархальної УГКЦ на всіх рівнях, не можна в цей складний час не зауважити серйозних викликів. Війна пришвидшує історію і темп змін. Світоглядний динамізм сучасної культури є і залишатиметься викликом для Церкви. Часом у несвідомій, але потужно стихійній формі під сумнів береться традиційна християнська антропологія. Деінституціоналізація відбувається і в тому, що молодші покоління мають відруховий скепсис до організаційної належності.
Не лише на Заході чи в так званих економічно розвинених суспільствах, але також в Україні простежується стрімкий спад покликань: жіночих драстично менше, аніж 30 років тому, чоловічих монаших також обмаль. Кількість хлопців, які бажають вступати до семінарії, радикально зменшується. Конкурси для вступу до семінарії — це феномен минулого. Багато наших єпархій відчувають гострий брак священників, зокрема коли взяти до уваги демографічні зміни, спричинені війною. Колись жартували, що на високі церковні посади кандидатів ніколи не бракує, але якщо у Вселенській Католицькій Церкві один із чотирьох священників, вибраних на єпископа, відмовляється від єрархічного служіння, то не сумніваймося, що в нашій Церкві ця статистика наближена. Відсутність належного числа відданих душпастирів буде і вже є критичним викликом для нашої Церкви.
Тривожними протягом двох років є показники зменшення довіри суспільства до «Церкви». З одного боку, наснажливі зусилля єпископів, духовенства, монашества і вірних УГКЦ є публічними та загальновизнаними, однак залишається питання, чи ширше суспільство їх бачить та усвідомлює.
Українське суспільство героїчно виснажене. Кожен тверезий розум відчуває загальну і власну травми. Вкрай критичним є питання мобілізації. Весь світ подивляє українську стійкість, вона є подиву гідною, але, з другого боку, чимраз більше проявляються ознаки втоми, розчарування, смутку і навіть деморалізації. Корупція у час війни не зменшується. Скільки заробили певні воєнкоми? Скільки українців, у тому числі хрещених греко-католиків, заплатили за фальшиве звільнення від військової служби? Так чи інакше відчувається екзистенційна тривога.
Чи Церква здатна дати й забезпечити орієнтири в граничних обставинах? Чи голос УГКЦ доходить до суспільства? Варто бути не лише реалістом, але й усвідомлювати парадоксальну таїнственну історію християнської проповіді. Самого Христа не чули. Правдивість євангельського слова часто визнається постфактум. Сьогодні всі з подивом дивляться на підпільний подвиг УГКЦ, але катакомбна Церква становила лише 1–2 % довоєнного греко-католицького населення. Щораз вище зростає свідомість і авторитет Митрополита Андрея Шептицького, але замовчується факт, що націоналістичний рух 30-40-х роках не лише ігнорував його голос, а й бойкотував його ініціативи. Тобто постало питання, як Церкві проповідувати і як оцінювати «ефективність» чи радше плідність, життєдайність проповіді. Іншими словами, перед Церквою стоять складні світоглядні, соціальні, соціологічні та культурні виклики. Найважливіше питання: к нам бути Церквою? Тому не час спочивати на лаврах, життєво необхідна критична і творча богословська, духовна дискусія.
***
Патріархат нашої Церкви не є постаментом, позою чи претензією, а інструментом для богоподібного об’єднаного, солідарного служіння у сопричасті.
Ідея патріархату покликана до подальшого розвитку, а журналові бажаю нової творчої наснаги. Безумовно, сьогоднішній комунікаційний простір вимагає свіжих підходів. Коли новини з’являються і зникають протягом кількох годин, годі очікувати, що друкований журнал, який читачі отримують традиційною поштою, зможе бути достатньо швидким, щоб задовольнити всі потреби аудиторії. Можливо, є ще певна необхідність для фізичного журналу, але в час, коли наше спілкування стає можливим через віртуальні засоби, варто максимально ефективно використовувати цифрові засоби в місії журналу «Патріярхат». Мені приємно бачити публікації молодих авторів, не лише мирян, а й мирянок, які ще є сьогоднішніми чи вчорашніми студентами і внуками першого покоління патріархальних діячів.
Цікаво читати матеріали, які не пригладжені до зануди. В традиції «Патріярхату» таких сміливих текстів, мабуть, ніколи не бракувало. Бажаю, щоб традиції не переривалися, хоча, признаюся, єпископам вони часом підвищують кров’яний тиск. Необхідно розвивати англомовну версію, щоб дискурс міг поширюватися серед вірних нашої Церкви, які вже не володіють українською, щоб ці напрацювання та ідеї могли доходити до неукраїнців.
Сьогодні Україна в епіцентрі глобальної уваги, вперше за багато століть у фокусі світових історичних змін синьо-жовті стяги майорять не лише у столицях, а й у провінційних європейських містечках та американських селах, тому осмислення українського церковного, духовного, богословського життя має як ніколи потенційну глобальну аудиторію.
Дякую всім редакторам і авторам журналу, зокрема «патріархові» журналу Миколі Галіву, який, мабуть, найдовше був редактором, усім лідерам патріархального руху!
Спадщина велика. Зроблено чимало. Однак завдання лише зростають. Великого бажайте!
Нехай Господь благословить на многії та благії літа!
† Борис Гудзяк,
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
