«Ми — сини Божі, а не чужинці. Ми створені на образ і подобу Божу, і тому маємо велику гідність», — єпископ Діонісій Ляхович

20 березня 2025

Великий піст — це час духовного пробудження та оновлення. У своїй глибокій проповіді владика Діонісій Ляхович, апостольський екзарх для українців-католиків в Італії, роздумує над Божим Словом, що кличе людину до преображення. Спираючись на євангельську розповідь про зцілення розслабленого, він наголошує на силі Божого прощення, гідності людини як Божої дитини та необхідності вставати й прямувати дорогою віри. Його слова спонукають нас замислитися: чи готові ми почути Божий голос і відповісти на Його заклик?

«Ми — сини Божі, а не чужинці. Ми створені на образ і подобу Божу, і тому маємо велику гідність», — єпископ Діонісій Ляхович

З цієї проповіді єпископа Діонісія Ляховича ви дізнаєтеся:

чому важливо вслухатися в Боже Слово під час Великого посту?
у чому полягає різниця між незмінністю Бога та тлінністю світу?
яке значення має євангельський епізод про зцілення розслабленого для християнського життя?
чому слова Ісуса «Сину, відпускаються тобі гріхи» підкреслюють гідність людини як Божої дитини?
що символізує заклик «Встань!» у контексті духовного життя?
як владика Діонісій Ляхович пояснює свій відхід від адміністративної посади та що він говорить про приналежність Церкви?

Сьогодні друга неділя Великого посту, і я радію можливості провести цей день разом із вами, спільно молитися та очолити цю Божественну Літургію, вслухаючись у Слово Боже, щоб зрозуміти, що Господь промовляє до нас сьогодні.

Незмінний Бог і тлінний світ

Передусім, автор Послання до Євреїв говорить: «Ти, Господи, на початку заснував землю, і небеса — діло рук Твоїх. Вони загинуть, Ти ж перебуваєш. Усі вони, немов одежа, постаріють, як одежу, їх переміниш, і вони зміняться, але Ти — той самий, і літа Твої не закінчаться»(1, 10–12). Бог є незмінний, вічний, завжди Той Самий — від віку й на віки. Проте все те, що Він створив, є перехідним. Світло сходить і заходить, життя починається і завершується. Людина приходить у цей світ, народжується, живе своє земне життя, а потім, наче одежина, згортається і відходить. Це стосується кожного з нас — і священників, і єпископів, і могутніх правителів. Навіть царства, імперії, тирани, що здаються непохитними, — усі вони минають. Ніхто не залишається навіки. Хоч би які наукові досягнення були, навіть якщо ти хочеш створити щось через нанотехнології, щоб люди жили вічно і не старіли, це може перетворитися на пекло. Адже якщо ти не любиш їх молодими, то старими вони будуть самотніми й страждатимуть, можливо, навіть доведені до самознищення. Це буде пекло. Треба приймати життя таким, яким його створив Бог. Усе змінюється й відновлюється, а Бог залишається той самий.

Сила віри: від гріха до зцілення

Євангеліє нам розповідає про оздоровлення розслабленого, якого спустили через стелю над містом, де перебував Ісус. Його несли четверо чоловіків, бо сам він не міг дійти до розслабленого.

Ісус, побачивши їхню віру — віру тих чоловіків, — бо розслаблений вже навіть не міг нічого сказати, промовив до нього: «Сину, відпускаються тобі гріхи твої». Але коли Він це сказав, почалася суперечка з книжниками, які думали: «Хто такий Ісус, адже лише Бог може прощати гріхи, а не людина?». Проте Ісус, знаючи їхні думки, сказав: «Щоб ви знали, що Син Людський має владу прощати гріхи», — і звернувся до розслабленого: «Встань, візьми своє ліжко і йди до свого дому». Читання, які ми сьогодні почули, можуть спрямувати нас до глибоких роздумів. І Євангеліє, і Послання до євреїв містять багато тем для осмислення. Проте сьогодні я хочу поділитися з вами трьома роздумами, які відкриваються з того, що ми читали. Що нам відкриває Боже Слово, яке ми покликані слухати? Адже саме воно дає нам спасіння. У Першому посланні до євреїв читаємо: «Ти, Господи, заснував землю, і небеса — діло рук Твоїх». Який прекрасний цей світ, як дивовижно все у ньому влаштовано! Ти, Боже, створив цей світ, але людина може його спустошити — і вона справді це робить. Усе в цьому світі є перехідним: і все творіння, і саме людське життя. Воно минає, воно старіє, його звертають, наче одяг, і його ховають. Але Ти, Господи, той самий. Ти незмінний, і літа Твої не скінчаться. Тирани приходять, але Бог залишаєшся той самий. Так само і ми старіємо, і Ти, Господи, нашу одежину згорнеш. Бог створив цей світ і нас у ньому. І це потрібно прийняти — бо таким є життя.

Ми — сини і дочки Божі, а не забуті чи відкинені

Друге слово, над яким варто сьогодні замислитися, — це те, що Ісус сказав до розслабленого. Він був грішником, адже Ісус прощає йому гріхи. Розслаблений вже не міг висловитися сам, не мав сил говорити, але Ісус звернувся до нього й сказав: «Відпускаються тобі гріхи твої». Але як звертається Ісус? Він не каже «рабе» чи «грішнику», а говорить: «Сину». Отже, почуття синівства є для нас надзвичайно важливим. Ми — сини і дочки Божі, а не забуті чи відкинені. Ми не є непотрібними. Ми створені на образ і подобу Божу, і тому маємо велику гідність. Господь створив нас трохи нижчими від ангелів, як ми читаємо і молимося у Святому Письмі. Тому ми покликані жити з відчуттям синівства. Ми — сини Божі, а не чужинці. Апостол Іван закликає нас ще сильніше і каже: «Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми звалися дітьми Божими. І справді, ми є Ними! Тому світ нас не знає, бо не спізнав Його. Любі, ми вже тепер — діти Божі, але ще не виявилося, ким ми станемо. Та знаємо, що коли це відкриється, ми будемо подібні до Нього, бо побачимо Його таким, яким Він є. Ми — сини, діти Божі, і сам Ісус навчив нас звертатися до Бога, як до Отця. До того Отця, до якого молився Ісус Христос, і нас навчають звертатися. Саме до Нього ми покликані приходити у молитві, кажучи: „Авва, Отче“». Це є друге слово — „Син“ і „Дочка“. Ми — діти Божі. Ми — сини Божі.

Встань і йди!

Третє Боже слово, яке мене сьогодні особливо зворушує, — це те, що Ісус каже до розслабленого: «Кажу тобі, встань». У грецькій мові це «встань» звучить як ἐγείρω (egeiró) — слово, що означає не просто фізичне підняття, а воскресіння, пробудження до нового життя.

Воно може означати «стати на ноги», коли сидимо. Але тут значення ще глибше — «пробудитися», «воскреснути». Це заклик не просто піднятися фізично, а відродитися духовно, залишити пасивність і вступити в нове життя. Не лежати — встати. Воскреснути. Тим самим словом Христос воскрешав людей до нового життя. І це слово — «встань» — звернене також до нас. Адже кожен гріх у певний спосіб паралізує нас. Так само гріх спаралізував і того розслабленого. Він навіть не міг говорити, а інші чоловіки принесли його до Ісуса. І саме через їхню віру Ісус прощає йому гріхи. Він не мав сил знайти віру сам, але знайшов її в тих, хто його приніс. Отже, віра — це не лише особиста справа, але й спільна. Адже кожен гріх у певний спосіб паралізує людину, робить її безсилою. Але Ісус говорить: «Встань! Не плач над своєю бідою, шукай вихід!». Він закликає нас не залишатися в безнадії, а довіритися Йому та віднайти нове життя: «Не тримай болю в собі, встань, обмийся, обтруси порох і йди далі!». Це нагадує мені мій досвід у Бразилії, де я жив. Там повно пилу й пороху, і якщо залишатися на місці, він тільки накопичується. Але замість того, щоб стояти й скаржитися, потрібно обтруситися та рухатися вперед, шукати новий шлях. Не лежи в порохах, не лежи в болоті — обмийся, обтруси порох і йди далі!

Отже, слово Ісуса — «Встань!» — є передвісником Христового Воскресіння, до якого ми прямуємо. Це заклик до нового життя, до остаточного воскресіння з мертвих.

Особистий досвід служіння та змін владики Діонісія

«Встань!» — це заклик, який здійснюється тут і зараз, у нашому житті. Багато разів я вже переживав це воскресіння. Встань, йди вперед — і ти воскресаєш. Ті, хто намагалися закопати тебе, самі впадуть у яму. Бо сила Божого Слова діє. Ось чому слово «Встань» є таким сильним. «Встань серед тих, хто занепав, хто залишився лежати. Бо той, хто був паралізований, підводиться, бере свої ноші й іде додому — до життя». Він більше не потребує, щоб його несли — тепер він несе свої ноші сам. Бо Слово Боже — живе й діяльне, гостріше від будь-якого двосічного меча. Воно проникає в глибини душі й духа, пронизує серце й думки. Як написано в Посланні до Євреїв: «Воно судить наміри й думки серця» (Євр. 4:12). Воно лунає, закликаючи кожного з нас: «Отже, встань!». «Встань і йди». Це слово звернене до всіх. Не лежи. Не почувайся лише жертвою. Так, нас били, нас принижували, ми зазнали страждань. Але ми встаємо і йдемо вперед. Це слово «Встань» сьогодні звучить для мене особливо.

Вставати. І вставати знову. Це потрібно робити багато разів. І я ніколи не скажу, що існує якась межа, скільки разів треба вставати. Не сказав: «Достатньо». Не сказав: «Досить». Ні. Я встав. І я прийшов. Сам підвівся. Сам ішов. І так Бог провадив мене, що привів сюди, до вас. Тому що я вставав. А ви? Ви ж теж вставали, хоч би раз? Якби ні — історія була б інакшою. Життя пішло б іншим шляхом. Тож встань. І йди. Бери своє ліжко — і йди. Бо настав час. Настав момент, коли все змінюється. Ось і тепер, коли призначили нового єпископа, також пролунало слово: «Встань!». Не лежи там. Встань і йди. Я встав і вийшов. Ще не знаю, куди піду, але зробив цей крок. Встав і пішов. І десь, колись, відкриється шлях. Десь покажуть, де я був, куди йшов. Отже, це і є життя. Воно вимагає руху, змін, виходу. Щоб старший вийшов. Щоб зробив крок. Щоб не залишився лежати. Щоб дав місце новому. Щоб усе оновлювалося. Так само як старе дерево падає й гниє, але поруч проростають нові дерева. І життя триває. Все відновлюється. Бо не можна просто лежати на одному місці, чекаючи, поки пролунає: «Встань!».

Служіння триває, хоча змінюється

Отже, прийшов час. Я встаю і йду. Коли мені виповнилося 75 років, я написав листа. Адже це церковний закон: коли єпископ досягає 75 років, він має обов’язок подати прохання про зречення зі становища, яке він займає. Але якщо просять залишитися — він також повинен залишитися. Отже, я написав листа. Та раніше Папа давав знак, що ще не настав час звільнення. Але тепер — звільняє. І тому я відходжу від адміністративного служіння. Я більше не очолюю Екзархат. Тепер призначено Адміністратора, але він поки що не має громадянства, тому офіційно залишається лише Адміністратором. Коли держава надасть громадянство, він зможе стати Екзархом. Проте вже з того моменту, коли Папа його призначив, він є духовним очільником Екзархату. Я дуже радію, що є хтось інший, хто поведе далі.

Я дуже прошу вас прийняти його з відкритим серцем, щоб він відчував себе впевнено серед вас. Найважливіше — щоб він мав ту ж підтримку, яку мав я. Тому ми передаємо йому все. А я? Я не знаю, де буду. Я вийшов, але куди піду — ще не знаю. Буду шукати місце. Пристановище. Поки що я тимчасово зупинився в одному місці — там, де сестри-катехитки Святої Анни. Але це не постійне місце, лише тимчасове. І тому я відходжу від проводу. Провід — не мій. Я більше не приймаю рішень, не змінюю служителів, не підписую декретів. То вже не моя праця. Але я не залишаю вас. Я не залишаю, бо був вашим провідником, і ця духовна єдність залишається. Тепер я вступаю в новий етап. Мій девіз завжди був: «Я серед вас, як той, хто служить». Але тепер настав час, коли я мушу змінити цей девіз. Тепер я не тільки можу служити — я мушу також приймати служіння від інших. Отже, це — останній етап. Але цей етап не означає відречення чи відсутності. Бо я маю обов’язок за вас молитися. І доки матиму сили, буду допомагати-чи то словом, чи реколекціями, чи місійною працею. Це моє покликання. Це моє завдання. Тепер це служіння — духовне. Не адміністративне, а духовне. Але духовне — це теж провід. Думаю, що десь знайду своє місце. Де саме — ще не знаю. Адже я маю два громадянства: — громадянство Бразилії, де я народився, і де на мене чекають— і тут, де я служив, де став першим єпископом, що очолив Екзархат. Але все це покаже Бог. Я вийшов, не знаючи, куди піду. Але піду туди, де буду потрібен. Тому я відходжу. Звісно, мій відхід викликає певну кризу. Потрібно пристосуватися до нового. Але все це — частина дороги, яку мені належить пройти.

Це Христовий екзархат

Таке тепер моє життя. Але це — частина життя. І тому ви не мої. Ви — Христові. Екзархат — не мій. Це Христовий екзархат. Церква належить Христу, а не мені. Я лише був тим, хто служить. І коли моє служіння завершилося, згідно зі словами Христа, маю сказати: «Ми лише слуги непотрібні. Ми зробили те, що було потрібно зробити» (Лк. 17, 10). Отже, служіння — це те, що триває лише до певного часу, а потім передається іншим. Але навіть у цьому переході ми залишаємося пов’язаними. Ми пов’язані духовно. І тому молитва один за одного не припиняється. Любов і дружність, які були між нами, залишаються. Але я вже не очолюю, не керую. Екзархат я передаю Єпископу Григорію. А я? Я не знаю, де буду. Але знаю, що Господь веде.

Нехай Господь благословить вас! Будемо молитися один за одного, щоб Господь благословив нас усіх. Щоб ми завжди вставали. Щоб завжди йшли вперед. Нехай Господь нам у всьому допоможе!

† Діонісій Ляхович,
апостольський екзарх в Італії