«Ми не лише обираємо, але й відповідальні за тих, кого обираємо», — владика Степан Сус

1 жовтня 2020

Владика Степан Сус, — про цінності, людяність, важливість вибору та в чому сила України.

«Ми не лише обираємо, але й відповідальні за тих, кого обираємо», — владика Степан Сус

Людяний, відкритий, комунікабельний, неймовірно світлий, позитивний і з почуттям гумору — все це про Особистість — про владику Степана Суса. Люди, які його знають, почувши, що мова про нього, одразу ж усміхаються і так щиро говорять теплі слова на адресу владики! Степан Сус — наче світло, наче магніт, притягує до себе людей.

Свого часу у Львові він був настоятелем Гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла, головним військовим капеланом у Центрі військового капеланства УГКЦ. Тепер він голова Пасторально-міграційного відділу Патріаршої курії Української Греко-Католицької Церкви, єпископ Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. Єпископська хіротонія владики Степана Суса відбулася 12 січня 2020 року в патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ у Києві.

«Все починається з простого — людяності! Це фундамент нашого життя і стосунків між нами», — певен 38-річний владика. Він ламає стереотипи, впевнено слідує своїй місії — робити добро — та вчить цього інших. Вважає себе щасливою людиною, кажучи, що «оточений щасливими людьми». «Життя — це великий Божий дар. І кожен прожитий день — це великий подарунок від Бога. Маємо цінувати цей кожен день нашого життя. Маємо не боятися жити це життя гідно і відповідально!» — наголошує співрозмовник «Львівської Пошти».

У січні вас висвятили на єпископа. Скажіть, будь ласка, ви вже звикли, що до вас звертаються «владико»?

Незважаючи на статуси і те, як до мене звертаються — владика чи отець, у будь-якому випадку моє покликання і завдання — служити Господу Богові та людям. Служіння це, звісно, непросте. Найголовніше мати силу і здоров’я бути поруч усіх тих людей, які потребують Божої присутності в своєму житті, і часто через священників, єпископів, монахів і монахинь ця присутність стає більш реалістичною. Ми хочемо, аби поруч нас був Господь, а Господь посилає інших людей, які є його руками в цьому світі.

Ви переїхали до столиці, але знаю, що місто Лева було і є рідним для вас. Ви — активний користувач соцмереж, де бачимо дуже багато ваших світлин, зокрема й у Львові з вашим фірмовим підписом # наші. Ви зараз більше де — у Києві чи у Львові?

Звісно, я більше тепер у Києві. Утім є багато різних заходів та подій, які відбуваються у Львові, на які мене запрошують, тому й часто буваю у місті Лева. Також є різні наші робочі засідання у Львові. Стараюся бути всюди, де є потреба. Звісно, окрім Львова, буваю у різних містах України та в містах закордоння. Кажу про пастирські поїздки. Таке єпископське служіння вимагає присутності там, де потребують обставини.

Тепер, коли ви більше часу в столиці України, чи можете сказати, чим відрізняється Київ від Львова і чим схожі ці міста?

Це два різні міста, дві різні платформи діяльності та викликів. Це й два різні формати бачення. Коли ми дивимося зі Львова на Україну, на життя Церкви, то зовсім по-іншому все бачимо і сприймаємо, аніж тоді, коли дивимося з Києва. Попри те, це одна Україна, один народ. І в Києві, і у Львові є люди, які шукають свої стежки до Господа Бога. І завдання священника, єпископа, де б він не був, допомагати людям насамперед зустріти Бога в своєму житті, зрозуміти себе і своє покликання — вміння бути Людиною.

У Львові вас знали як одного з найбільш відкритих священників, до якого в разі потреби зверталися «24/7» за порадою. За ті місяці у новому статусі ви змінилися чи залишилися таким, яким були?

О, важко про себе казати. Це можуть оцінити лише люди з боку. Стараюся бути відкритим — таким, як був. Стараюся поводитися так, як і поводився. Як був комунікабельним, таким і є. Світ вимагає, аби священники були відкритими і доступними. Чому? Щоб люди могли відчувати підтримку й увагу. Я тривалий час працював із військовими. Військові — це така категорія людей, які дуже все «сканують», відчувають. Багато чого я навчився завдяки солдатам, курсантам, офіцерам. Вони мене вчили бути простим, доступним і бути самим собою. Дякую їм!

А кому ще, окрім військових, ви хотіли б подякувати?

Звісно, своїм батькам. Дякую їм за те, що мене виховали і виховують надалі! Дякую тим навчальним закладам, де я навчався, зокрема Львівській духовній семінарії Святого Духа УГКЦ, Українському католицькому університету, Національному університету імені Івана Франка. Відкритість і доступність — це елемент освіти. Нас вчать бути відкритими і ділитися собою, ділитися увагою з іншими людьми. Все покликання людини — ділитися собою з іншими людьми. Якщо ми ділимося, то виховуємо і себе, і світ довкола себе.

У кожного з нас є моральні авторитети, до настанов і дороговказів яких дослухаємося. Хто для вас є моральним авторитетом?

Для мене це митрополит Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий, Блаженніший Любомир Гузар, Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Бути Главою Церкви непросто, це велика відповідальність, велике покликання і велика допомога від самого Господа Бога. Тут потрібно вміти приймати правильні та виважені рішення, знайти потрібне слово до людей, бути лідером. І наші Блаженніші — Глави УГКЦ — якраз те вміння мали і мають.

Владико, чи настане той час, коли Митрополит Андрей Шептицький і Блаженніший Любомир Гузар будуть визнані святими?

Все приходить у свій час. Ми молимося за те, аби вони були святими. Тут потрібна наша терпеливість. Також ми повинні наслідувати цих праведних людей у всьому доброму, що вони робили, що вони залишили для нас. Маємо це брати за приклад для себе. І це вже є певною ознакою святості тих осіб, коли люди у молитві звертаються до них із проханнями, коли в своєму житті наслідують їх.

Cкажіть, будь ласка, до чого прислухатися і де шукати відповіді у разі сумнівів?

Думаю, немає людини на землі, яка не сумнівалася б. Сумніви — це обставини пошуку чогось нового, кращого, більш досконалого. Казав і кажу, що завжди варто залишатися самим собою, бо це наше покликання. Кожен із нас має своє виховання, свої погляди — і це те, що ми називаємо ідентичністю. Кажемо, що це наша особистість. Не потрібно грати чиюсь роль і бути схожим на когось. Усе те, якими ми є, закладене Господом Богом. Під час життя ми відкриваємо себе, реагуємо на певні виклики, труднощі. І все це вчить нас бути самими собою. Де шукати відповіді в разі сумнівів? Залежить якого змісту ці сумніви. Людина може сумніватися у вірі, в іншій людині, сама в собі. Сумніви є певною реакцією на певні обставини, які ми переживаємо. Їх не можна боятися. Їх потрібно прийняти. Варто зрозуміти й джерело сумнівів, чому вони з’явилися.

2020-ий — рік місцевих виборів 25 жовтня. Хтось уже визначився у своєму виборі, хтось ще міркує, кого ж обрати, хтось має сумніви, чи правильним буде його вибір, тобто чи він не помилиться і не розчарується. Якими є ваші ключові настанови перед місцевими виборами? Чому голосувати важливо, а бути байдужим небезпечно?

Звісно, голосувати є важливо! І в жодному разі не можна бути байдужим. Є дві ключові настанови на вибори. Перша — люди повинні читати про кандидатів і вивчати біографії всіх тих, що пропонують себе як голос суспільства до різних рад. Виборці мають знати про життя кандидатів. Їхнє життя — це вже їхня програма. Варто звертати увагу на дії тієї чи іншої людини, яка кандидує під час місцевих виборів. Друга — не піддаватися різноманітним маніпуляціям та політичним технологіям. Людина має відчувати серцем, мати чутливе серце на правду, на чесність, на цінності, які не можна купити чи продати. Кожен наш вибір — це наше рішення і наша відповідальність. Маємо чітко розуміти і пам’ятати: ми не лише обираємо, але й несемо відповідальність за тих, кого обираємо!

Уже сьомий рік в Україні триває війна. Так сталося, що частина суспільства чітко це розуміє — бійці пішли боронити східні терени України чи вже повернулися додому звідти, волонтери є надійною багаторічною допомогою мужнім чоловікам, військові капелани є надійною підтримкою бійців. Натомість є частина суспільства, яка пасивно спостерігає і живе наче в іншому світі. Чого нас, українців, навчила війна і як саме змінилося суспільство?

Війна нас навчила, що ми маємо бути відповідальні за свою країну, армію, народ, мову та свої кордони. Ми щороку святкували Незалежність України, але вона нам була легко дарована. Так, ми знаємо, що за цю Незалежність впродовж кількох століть боролися багато українців, люди віддавали своє життя. Потім все відбулося мирно і легко, але, як бачимо, Незалежність держави тепер варто боронити дуже пильно. Хлопці та дівчата, які віддають своє життя на сході держави за Україну, це ті, які вкладають свою лепту в цю Незалежність країни. Українці почали цінувати життя та стосунки. Українці почали розуміти, що Герої — це не з книжок, з якогось минулого. Часто це наші друзі, знайомі чи близькі, які не побоялися пожертвувати своїм життям задля Незалежності України. Шана і повага їм!

В обставинах війни ми зовсім по-іншому почали дивитися на своє життя. Почали більше цінувати кожен день життя. Більше цінуємо те, що маємо. Хотілося б, аби ніколи в українців не з’являлися сумніви, що це все намарно. Навпаки, дивлячись на історії Героїв, які віддали життя за Україну і за кожного з нас, українці мають щодня гідно проживати своє життя, наповнюючи його правильним змістом.

Ви часто спілкуєтеся з військовими, знаєте їхні настрої. Прошу сказати, чи не розчарувалися наші бійці, чи не втрачають вони віри у свою справу? Чи, як і годиться справжнім бійцям, мали і мають бойовий дух?

Наші військові були і є захисниками України. Вони прийняли рішення служити українському народові. Це вияв великої любові до своєї держави. Ми повинні їх усебічно підтримувати. Дякуємо вам, бійці, за службу!

2020 рік є непростим роком для України. Це і продовження війни на східних теренах держави, і виклики, пов’язані з коронавірусом. У жовтні — вже згадані місцеві вибори. Суспільство вкрай наелектризоване. Всі на емоціях… Як мудро і правильно все це сприймати?

Те, що переживає Україна з коронавірусом, переживає й увесь світ. Найперше варто більше спілкуватися, висловлювати свої почуття, емоції, свої хвилювання. Варто бути реалістами і сприймати життя таким, яким воно є. Так, є така ситуація. Так, триває війна. Так, українці хворіють на коронавірус. Є й певні економічні виклики. Звичайно, махати руками і створювати хвилі легко. Але ми в таких обставинах маємо бути більше змобілізованими і пробувати давати собі раду. Як? Приймати ці виклики, бути солідарними одні з одними. Наша зброя в цих обставинах — вміння адекватно реагувати на все те, що відбувається довкола нас. Варто дивитися на світ не у «скривлених» окулярах, а сприймати його таким, яким він є.

Є лаконічна, але така сильна і глибока за змістом фраза Блаженнішого Любомира Гузара «Моліться і працюйте!».

Саме так. Молімось і працюймо.

Світ стає щораз меркантильнішим, спостерігаємо гонитву за грішми, є чимало черствості та корисливості. Але на противагу цьому є люди, які змінюють цей світ на краще, люди, які щосили допомагають у лікуванні хворих дітей, допомагають людям похилого віку, пораненим бійцям, які потребують дорогої реабілітації. На щастя, добро і людяність були, є і будуть рушіями. Чому так важливо бути людяним і що для вас означає це слово?

Все починається з простого — людяності! Це фундамент нашого життя і стосунків між нами. Важливо, аби ми цю людяність зберігали. Людяність — це наша здатність виявляти увагу до інших людей, любити інших, як самого себе. Людяність криється у маленьких жестах. Вона показує не лише вихованість людини, але й ті речі, які в основі вклав Господь. У нашому суспільстві є багато людей людяних, відкритих, щирих.

Так, люди шукають чогось кращого для своїх родин, дбають про фінансовий аспект своїх сімей. Кожен має свої критерії. Утім маємо не забувати про цінності, які формують у нас відповідальність одне за одного, які формують те, що будує суспільство, і здатність бути тими, хто не лише будує, але й ділиться. Світ сьогодні потребує того, чого не можна купити. Світ потребує ділення тим, що ніде не продається. Кажу про любов, повагу, доброту, пам’ять. Це все те, що ми не можемо купити. Саме цього часто не вистачає, саме це маємо примножувати і бути тим, хто ті цінності буде множити в суспільстві.

Владико, а чого зараз бракує Україні та українцям?

Україні та українцям сьогодні бракує миру, єдності та спільного бачення майбутнього країни. І тут украй важливим є виховання. Мусимо виховувати так людей, які будуть зовсім по-іншому дивитися на Україну, які будуть дійсно любити свою державу, будуть відповідальними. Маємо так виховувати людей, які не мали б бажання лише використовувати Україну, а примножували в ній те, що будує країну.

Україна пережила вже дві революції. Це наша історія, яку варто пам’ятати. Одні певні, що зміни є і що це добре, другі, навпаки, що ні. А чи засвоїла Україна уроки Революції Гідності?

Думаю, що уроки Революції Гідності потрібно засвоювати все життя. Революція Гідності говорила і говорить про нашу здатність і наші можливості, вміння казати собі «я можу». Я можу змінити цей світ, я можу змінити себе, я можу вимагати від себе більшого, я можу працювати над тим, аби цей світ ставав іншим. Наші вороги почали переконувати нас, що, мовляв, ви ні на що не здатні… Революція Гідності стала етапом, що ми задекларували, не так світові, а насамперед собі, що ми хочемо і можемо змінювати цей світ. Що ми хочемо і можемо будувати демократичну країну. Ми хочемо і можемо брати відповідальність за цю країну і жити в ній як люди чесні та відповідальні.

Так, українці справді хочуть будувати демократичну державу і змінювати країну на краще. А чим, на вашу думку, сильна Україна та українці?

Україна сильна тим, що має велику і глибоку історію. І це варто пам’ятати. Маємо історію тих, що не побоялися жертвувати собою заради того, аби Україна була. Ми повинні пишатися тим, що є українцями, пишатися тим, що маємо на кого рівнятися. Наші Герої — приклад витривалості. Наш Тризуб, прапор, мова, вишиванка, пісня, любов, бажання бути сильними і витривалими — це все те, що формує українця і будує країну.

Розмовляла Ірина Цицак
За матеріалами газети «Львівська пошта»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ