СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Монастир перетворився на лікарню». Як Унівська лавра на Львівщині перенесла спалах коронавірусу
У чорному підряснику, з дерев’яним хрестом на шиї та густою бородою — темно-рудою біля скронь і сивою на кінчиках — отець Йона заходить на внутрішній дворик Унівського монастиря.
Це один з двох монастирів УГКЦ в Україні, що має статус лаври. Він стоїть у маленькому селі Унів, що за годину їзди від Львова.
Отець Йона широко посміхається, швидко говорить і незвично ставить наголоси, на кшталт «тАтари», «мОнах». 15 з 45 років свого життя він живе в Україні та рівно стільки ж є монахом. Сам він зі Словаччини.
Ще до переїзду в Україну побачив на свої очі Помаранчеву революцію. Тоді найбільше дивувався, що в українській церкві можуть молитись за президента і державу.
Початок епідемії коронавірусу зустрів у Львові. Там служив настоятелем у Свято-Михайлівському монастирі — одному з 11 дочірніх Унівської лаври. Саме він першим у місті закрив церкву для прихожан і не відкривав навіть на найбільше християнське свято — Великдень.
Наприкінці червня-на початку липня отець Йона перебрався до Унева, бо виграв «місцеві вибори» ігумена лаври.
Окрім усіх формальних обов’язків, на його щойно розпочату п’ятирічну каденцію випав особливий виклик — 20 з 35 тутешніх монахів захворіли на коронавірус.
«Так ми зрозуміли, що той коронавірус існує», — каже отець Йона.
«Українська правда» розповідає історію одного з найстаріших монастирів України, який перехворів на COVID-19 — як монахи молились у зачинених келіях, переходили на спілкування у Viber і відкривались для прихожан після місяця хвороби.
«У нас усе для людей»
«Перша історія монастиря (cягає — УП) десь 12 століття», — починає розмову отець Йона, стоячи навпроти джерела Богородиці на території лаври.
З джерелом, за давнім переказом, пов’язана історія відродження у 16 столітті обителі після численних руйнувань і набігів татар.
Лицарю Ваньку Лагодовському, який мав хворі ноги, наснилалась Богородиця — порадила йти до Унева та шукати цілюще джерело.
«Він помився в джерелі, отут коло нас, де вода витікає. І на знак подяки Богові, що він отримав зцілення, хотів відновити той монастир колишній», — розповідає отець.
Так над джерелом почали зводити мури та вежі, встановлювати гармати. У давнину під час набігів завойовників за кам’яними стінами монастиря ховались місцеві жителі разом зі своєю худобою.
За кілька століть, у 2002 році, під час розкопок на території монастиря знайдуть стару в’їзну браму. Кам’яна споруда стояла нижче рівня основних будівель, праворуч і ліворуч від себе мала мури. Зараз від неї залишились руїни.
Чи не найважливіша подія в житті лаври — прийняття унії, перехід з православ’я в католицизм і визнання верховенства Папи Римського. Тогочасний настоятель зробив перехід у 1700-му — на 20 років раніше за Львівську архієпархію.
Далі монастир двічі закриватимуть — за Австрійської імперії в 1790-у та за Радянського Союзу в 1947 році. Рядянська влада зробила з монастиря в’язницю для священників і монахів, яких згодом вивозили у Сибір, потім будинок для літніх людей і врешті — диспансер для психічно хворих жінок.
Повернутись монахам у стіни храму дозволили на початку 1990-их, за незалежної України.
«Тоді наші мусили самі, як переповідають, вивозити тих жінок хворих, які тут ще лишились до Підкаменя (за 100 км від Унева — УП) та інших державних закладів, на то призначених. І тоді почалось відновлення, ремонти, монахи прийшли перші. Почалось уже монастирське життя», — каже отець Йона.
Зараз Унівська лавра має у своєму комплексі білий прямокутний мур з двома вежами і двома двориками, два храми — старий кам’яний і новий дерев’яний, каплицю-дзвіницю, руїни в’їзної брами. У мурованому «прямокутнику» розмістили музей, келії, їдальню, навчальні зали та реколекційний будинок — для зупинки людей, які приїздять до монастиря. Чи платити за проживання, вирішують самі гості.
Монастир стоїть під Чернечою горою. На ній, за 10 хвилин ходу вгору, кладовище для «своїх».
«У вас можна ходити по газонах?» — уточнюємо в отця Йона, ступаючи зеленою травою до храму.
«Оскільки ви з начальником монастиря, то можна! А так — не дуже», — віджартовується. Насправді, каже, по неділях на цих газонах місцеві влаштовують пікніки.
«Монастир перетворився на лікарню»
«У нас нема такого, що строго — не можна, у нас для людей».
Церква Успіння Пресвятої Богородиці — центральна споруда комплексу лаври.
Це овальна кам’яна будівля, схована в першому внутрішньому дворику. Її двері зачинили для прихожан на початку епідемії.
На четвертий місяць, у червні, людей у масках почали пускати на подвір’я монастиря. На сповідь у масках приходили як прихожани, так і священники.
«Так було аж до того моменту, коли ми захворіли», — зітхає отець Йона.
Хворіти в монастирі почали орієнтовно 19–20 липня. Як в доміно — один за одним, поки число хворих не зупинилось на двадцяти. Того липневого тижня в Україні реєстрували 600–800 щоденних хворих, щонайменше втричі менше, ніж зараз, у середині вересня.
Настоятель припускає, що COVID-19 до лаври могла привезти група монахів, що їздила на людне поховання священника в Ужгороді.
«Ми приїхали, і один вже почав мати температуру. Подумали — звичайна температура, він ще й був у машині весь час, не виходив. За два дні були наступні хворі — четверо, здається. Усі ті, хто разом були в машині. Ми це зрозуміли пізніше, на восьмий день.
Потім інша група поїхала у справах, і серед нас була людина з першої групи. Ми повернулись і ми вже всі хворі! Зрозуміли, що то не жарт і почали ізолюватись. Нам одразу, з дня на день, зробили ПЛР-тести, і тоді виявилось 20 хворих. Здорових ми послали до інших приміщень, до іншого крила, а ми, хворі, лишились у монастирі. Монастир перетворився на своєрідну лікарню».
«Може я заразив других братів, — ділиться брат Пімен, який вже 14 років служить у монастирі. — Я вже трохи почував себе хворим, як ми їхали на похорони владики Мілана. Але не було якогось розуміння… лікарі вже сказали, як був позитивний ПЛР-тест. Була температура, але така звичайна — як при якомусь захворюванні. Я завжди раз-два рази в рік хворію».
Кажемо брату Пімену, що він трохи схожий на Геґріда з культового «Гаррі Поттера». На що той зізнається, що не знає такого персонажа, але обіцяє знайти його фото в інтернеті й порівняти.
На відміну від Києво-Печерської та Почаївської лавр, в Унівській спалах коронавірусу не приховували — сповістили про нього на Facebook і скасували всі богослужіння за участі прихожан.
«Мені та пані (з лабораторії — УП) каже: „Отче, але то буде офіційно“. Кажу — нема питань. Як ми хворі, то що тут ховати? — Розповідає отець Йона. — Це нам дуже помогло, зняло напругу, як ми взнали ті тести — хто негативний, а хто позитивний. Бо ми до кінця не розуміли, що то твориться. Чи то є, чи то не є ковід, чи то якась інша хвороба. А так усе стало на місце, ми заспокоїлися».
Ізоляторами для хворих стали їхні власні одномісні келії. Їдальнею — коридор між келіями, де накривали шведський стіл. Замість працівниць кухні, їжу під час спалаху ковіду в монастирі приїхали готували дві монахині зі Львова, які вже перехворіли і не боялись інфікуватись.
Молились спершу в келіях — кожен сам собі, а після другого тижня хвороби, коли трохи набрались сил — у допоміжній, дерев’яній Церкві Климентія та Леонтія.
«Спочатку молитва була на 11 — то запізно. Потім на 8, 7:30, 6 — щоб знову привикнути до ритму, такого звичайного. А потім, як були здорові, то всі почали ходити разом», — розповідає брат Пімен.
Рятуючись від ізоляції, монахи створили свій внутрішній Viber-чат.
«Бо й нам було важко, знаєте. Такі нові виклики! Питались — хто до лікарні, а які там лікарства, якісь практичні речі. Навіть почали жартувати про всяке!» — розповідає отець Йона.
«Писали: я маю ще ті лікарства, можу тому позичити. Мені ще дві таблетки того! Або попросити щось у тих братів, які були здорові», — додає брат Пімен.
Страху навколо ковіду в монастирі не було.
Лише двох монахів забирали на час лікування до лікарні — один мав одностороннє запалення легень, іншому не могли збити температуру. Решта 18 відносно легко перенесли хворобу, приймали антибіотики та уколи.
«Я, наприклад, втратив нюх, потім мав три дні температури», — розповідає про перебіг хвороби настоятель.
«Навіть не знав, що я втратив нюх. Мені кажуть: „Отче, ви щось чуєте?“, кажу: „Не знаю“. Понюхав олійку пахучу — нічого не відчув! Потім були певні загострення. Десь на 12–15 день почав дуже пітніти, слабкість — тоді було нелегко».
За лікуваннях монахів наглядала їхня сімейна лікарка з Перемишлян. Приїжджала до монастиря, як каже отець Йона, в «обладунках».
«Ми, практично, полежали пару тих днів, коли була температура, а потім почали гуляти по дворі, — розказує отець Йона. — Людей не було, не було кого заразити. Навіть лікар нам казав, що треба гуляти, ходити, дихати повітрям.
Нам було дивно, що є той ковід, але воно тебе аж так не паралізує до такої міри, щоб тебе прикувало до ліжка. Але так ми зрозуміли, що той коронавірус існує. Те, що він по-різному діє в різних людей — це так само факт. Ми легко це пережили.
Хто там каже — а то видумки, якісь теорії починає конструювати — нє, воно існує, по-любому існує, люди хворіють».
«Що для християнина може бути страшніше,
як йому закриють двері церкви?»
Минув місяць, як монастир вийшов з карантину 17 серпня.
На плакаті «Карантин» біля входу полущилась червона фарба, якою намалювали дорожній знак «заборонений в’їзд».
На території відкрили вхідну браму, церкву та реколекційний будинок. У будинку зупинилась Оксана — єдина відвідувачка денної молитви в день нашого візиту. На службу прийшла в масці.
Оксана родом зі Львова, останні 20 років працює в Бельгії. Як навідується в Україну, завжди їде до Унева. Називає його «кусочком неба на землі».
Пережити карантин без церкви як ревній вірянці Оксані було складно.
«Що для християнина може бути страшніше, як йому закриють двері церкви і заберуть причастя?
Ти настільки звик до Бога і для тебе то є нормально, що завжди все відкрито. А тут такий шок — двері додому закриті. Я заново відкрила для себе Бога, то було неймовірно складно для мене.
То була одна віра до карантину й інша віра після карантину».
Отець Йона каже, що кардинально в житті монастиря після ковіду нічого не змінилось, як і в його особистому. Хіба більше почали взаємодіяти з людьми у соцмережах.
«Он бачите», — показує рукою на селфі-палку всередині церкви. На неї ставлять смартфон і транслюють службу на Facebook.
Інша відмінність від докарантинних часів — до церкви стало приходити менше людей, але цей факт, як не дивно, настоятеля не засмучує.
«Ті, хто були глибоко віруючими, лишились і відновили ходіння до церкви. Як не відновили, то вдома моляться з дітьми. Їхня віра зросла.
А ті, які так собі формальні були, то вони собі знайшли ще одне оправдання — чого не ходити до церкви. Я бачу в цьому якийсь конструктивний поляризм. Хай буде менше людей у церкві, але вони будуть правдивіші».
Фото: Дмитро ЛарінЗа матеріалами Ольги Кириленко для «Українська правда»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
