Львівський псевдособор 1946 року: історія спецоперації «русского міра»

2 травня 2024

За два роки виповниться 80-та річниця Львівського псевдособору — масштабної спецоперації НКВС і РПЦ з «остаточного вирішення питання» Української Греко-Католицької Церкви. Це була далеко не перша спроба знищення УГКЦ імперської Росії — царської, потім радянської. Нинішня путінська Росія з її доктриною «священної войни» має на меті знищення України як такої.

Львівський псевдособор 1946 року: історія спецоперації «русского міра»

Щодо Греко-Католицької (чи Унійної) Церкви, то ці спроби Росії сягають ще часів Петра І та Катерини ІІ. Впродовж XIX століття вони повною мірою реалізовувалися на загарбаних після третього поділу Речі Посполитої землях — згадаймо історію пратулинських мучеників, історію, описану в щоденнику о. Григорія Міцевича, нищення греко-католицьких монастирів і перетворення їх на російські православні.

«Русскій мір» у своїй сутності — незмінний: упокорення, знищення, розчинення в ньому і повне зникання — ось його мета і методи. Українська Греко-Католицька Церква завжди була ціллю такого знищення, перш за все тому, що мала виразне національне обличчя, плекала українців як націю, давала народу відчуття гідності та сили до спротиву, утверджувала думку, що Україна була, є і буде.

Після подій 1946 року УГКЦ стала підпільною: репресії, переслідування, загроза заслання і смерті не змусили людей відмовитися від своєї віри, самих себе і розчинитися в «кислоті» радянської імперії. Церква жила, служила, стояла, була зі своїми людьми, дала світу численні приклади праведності і залишила нащадкам скарб великої та справжньої віри.

Про Львівський псевдособор 1946 року, його передумови, причини та закулісся в «Історіях з історії УГКЦ» розповідає о. Тарас Бублик, старший викладач Інституту історії Церкви УКУ.

Радянська окупація: «напрям на цілковиту ліквідацію уніатів»

Навесні 1944 року, витісняючи німецькі війська, на терени Західної України вступила радянська армія. 27 липня 1944 року вона зайняла Львів, і вже невдовзі вся Галичина знову, як після 1939-го, опинилася під радянською окупацією.

1 листопада 1944 року у Львові, у віці 79 років, помер митрополит Андрей Шептицький. Його понад 40-річне служіння стало цілою епохою для Греко-Католицької Церкви та українців Галичини. Митрополичий престол обійняв Йосип Сліпий, який ще у грудні 1939 року був призначений помічником і наступником Андрея Шептицького.

Велична і популярна в народі постать митрополита Андрея стримувала радянський режим від відвертих репресій проти Церкви. У вересні 1944 року, із санкції Москви, НКВС направило свого представника на переговори з митрополитом Андреєм. І Шептицький запевнив, що Церква буде лояльно ставитися до нової влади, якщо та гарантуватиме греко-католикам свободу віри. На те, що новий курс у радянській релігійній політиці, який намітився із 1943 року, пошириться також і на греко-католиків, сподівався і митрополит Йосип Сліпий.

Щоби знайти modus vivendi з новою владою, у грудні 1944 року до Москви виїхала делегація на чолі з архимандритом Климентієм Шептицьким. Незважаючи на всі спроби проводу УГКЦ знайти порозуміння з державною владою срср, уже в лютому 1945 року в радянській верхівці визріло рішення про цілковиту ліквідацію Церкви.

У плані НКВС УРСР від 8 лютого 1945 року йшлося: «Греко-Католицька Уніатська Церква у тому вигляді, у якому вона існує, є чужою нам по впливу легальною резидентурою Ватикану та активно діючою українською націоналістичною організацією. З огляду на це, треба взяти напрям на цілковиту ліквідацію уніатів на нашій території і на відрив Греко-Католицької Церкви від Ватикану з ціллю возз’єднання її з Православною Церквою в Радянському Союзі».

Початок «операції»

Сигналом до початку кампанії стала стаття «З хрестом чи ножем?», опублікована у всіх республіканських та обласних газетах УРСР 8–10 квітня 1945 року. Її автор, який ховався за псевдонімом «Володимир Росович» — галицький письменник-комуніст Ярослав Галан, який із 1939 року був таємним співробітником радянських спецслужб. Утім, основний зміст статті продиктував Галану полковник НКВС Сергій Карін-Даниленко, один із авторів плану ліквідації Греко-Католицької Церкви.

Невдовзі після затвердження плану, уже 15 березня 1945 року, було видано розпорядження про підготовку до арештів греко-католицьких єпископів. Самі арешти відбулися в ніч на 12 квітня. Як наслідок, на 25 квітня 1945 року, у Львові та по областях, окрім митрополита та чотирьох єпископів, було заарештовано ще 50 греко-католицьких священників. Тоді ж закрито Богословську академію та семінарію у Львові, а їх 259 вихованців забрано до радянської армії.

Греко-католицьке духовенство не раз зверталося до органів влади із протестами проти арештів духовенства та кампанії примусового навернення у православ’я. Один із таких, з підписами отця Климентія Шептицького та 60 інших священників, був надісланий у липні 1945 року заступникові голови Ради народних комісарів Молотову, ще один — голові Ради у справах релігійних культів Полянському.

Ініціативна група і Гавриїл Костельник

Одразу після арештів єпископату НКДБ взялося за створення ініціативної групи з «возз’єднання» УГКЦ із РПЦ. Речником цієї групи погодився стати отець Гавриїл Костельник — відомий богослов, який, однак, мав за собою довгу історію конфліктів з Ватиканом та неприязні стосунки з митрополитом Йосипом Сліпим.

Давно знаючи про антипапські настрої отця Костельника і вміло граючи на його амбіціях, підполковник Карін 14 квітня 1945 року переконав його очолити «возз’єднавчу» кампанію.

Створення ініціативної групи відбулося аж 31 травня 1945 року через труднощі з пошуком представників від Перемишльської та Станиславівської єпархій. Зрештою, до центральної ініціативної групи ввійшли отець Михайло Мельник, генеральний вікарій південно-східних деканатів Перемишльської єпархії, і декан Копичинецького деканату Станиславівської єпархії отець Антін Пельвецький.

Сам отець Костельник співпрацював із НКДБ добровільно, тоді як більшість «ініціативників» була агентами органів безпеки. Рішенням Раднаркому УРСР ініціативна група була визнана керівним органом УГКЦ і присвоїла собі повноваження заарештованих єпископів, зокрема право призначати та переміщувати священників і деканів. Священникам, які не визнавали юрисдикції цієї групи, місцева влада створювала численні труднощі або й цілком унеможливлювала душпастирську працю.

Акція «Соборчики»

Задовго до створення цієї ініціативної групи, з квітня 1945 року, обласні управління НКДБ розгорнули масову акцію з виявлення прихильників православ’я та вербування агентури серед уніатів. Одночасно відбувалися арешти тих, хто показав себе противниками «возз’єднання». Звіти про результати що п’ять днів висилали до Львова, де був штаб спеціальної опергрупи НКДБ УРСР.

Починаючи з липня 1945 року, отецьКостельник, спільно з капітаном КДБ Богдановим, який видавав себе за уповноваженого у справах культів, проводив у деканатах Львівської архиєпархії «соборчики» на підтримку ініціативної групи. Їх скликанню передувала обробка священників місцевими функціонерами НКДБ і вербування агентів, які згодом виступали на таких «соборчиках» у ролі прихильників православ’я. Такі ж збори проводили й отці Пельвецький та Мельник.

Прямих погроз не цуралася й сама ініціативна група. Ось якого листа отримав отець Петро Штурма із села Станиславчик: «У вашому районі всі священники приступили (до ініціативної групи), крім вас одного. Чи цим самим ви не звертаєте на себе особливої уваги і чи не створюєте самі для себе небезпеки?».

Отець Штурма, зрештою, таки «возз’єднався» з РПЦ, але це не врятувало його від арешту в 1950 році.

Російське православ’я у Львові

За вказівкою Кремля, до кампанії «возз’єднання» уніатів долучилося і вище православне духовенство. Із закликом до греко-католиків переходити на православ’я звернувся новообраний московський патріарх Алексій Сіманський.

У квітні 1945 року до Львова був призначений православний єпископ Макарій Оксіюк — агент НКДБ під псевдонімом «Глібов».

Одночасно з пошуком та вербуванням прихильників «возз’єднання» репресивні органи виявляли і противників переходу на православ’я. Особлива увага приділялася деканам, через яких НКДБ сподівався впливати на решту духовенства. Більшість із тих, хто не підтримав ініціативну групу, були заарештовані, решта — усунуті з посад.

Опір

Найбільший опір кампанії «возз’єднання» чинило монашество. У межах підготовки до собору монастирі в більших містах та містечках закривали. Монахів роззосереджували в одній-двох обителях у віддалених місцевостях, найактивніших — заарештовували.

Незважаючи на залякування і тиск, не всі «соборчики» відбувалися так, як планувалося.

Наприклад, на зборах Золочівського деканату декан отець Володимир Лиско виголосив заздалегідь підписану всіма священниками заяву про невизнання і засудження дій ініціативної групи, за що невдовзі був заарештований.

На «соборчиках» Рава-Руського та Жовківського деканатів отець Ілля Блавацький виступив з гострою критикою отця Костельника: відтак ніхто із присутніх не дав підписки про приєднання до ініціативної групи. Дуже скоро отець Блавацький теж був заарештований.

Підготовка до Львівського псевдособору

Переслідуючи Українську Греко-Католицьку Церкву, радянська влада брала за зразок історичні приклади й методи ліквідації Унії в XIX столітті на землях, загарбаних царською Росією. Спершу НКДБ і патріарх Алексій були проти скликання загальногалицького церковного зібрання — собору, віддаючи перевагу індивідуальному переходу священників у юрисдикцію РПЦ.

За наполяганням отця Костельника і єпископа РПЦ Макарія, у середині грудня 1945 року було ухвалене рішення про проведення «єдиного собору» у Львові в березні 1946 року.

25 січня 1946 року цей план санкціонувала Москва. Для його реалізації до Львова була відряджена спецопергрупа НКДБ УРСР на чолі із заступником наркома, генерал-лейтенантом Дроздецьким. Делегатів на собор відбирала ініціативна група, спільно з НКДБ, із числа перевіреної агентури або лояльних до радянської влади священників.

Згідно із планом НКДБ УРСР, щоб надати «собору» видимість канонічності, передбачалося завчасно висвятитити на єпископів двох його учасників — членів центральної ініціативної групи, отця Мельника та отця Пельвецького. Для цього 18 грудня 1945 року до Києва була направлена делегація греко-католицьких священників, члени якої 22 лютого «возз’єдналися» з РПЦ і брали участь у пов’язаних із хіротоніями урочистостях у Києво-Печерській лаврі.

Щоби продемонструвати братання греко-католиків із православними та вивчити реакцію населення на акцію «возз’єднання», 19 січня 1946 року у Львові отець Костельник і єпископ Макарій, за дорученням НКДБ, провели спільне освячення води на площі Ринок. Аналогічні спільні водосвяття відбувалися у Дрогобичі та Станиславові за участю отців Мельника та Пельвецького і місцевих православних священників.

«Собор» за планом НКДБ—РПЦ

Через свої райвідділи, місцеві радянські органи та структури РПЦ НКДБ організувало підготовку делегатів, їх приїзд до Львова, розселення, харчування та охорону. Фінансування всіх цих заходів теж забезпечувало НКДБ. Делегатів на «собор» добирали органи НКДБ, спільно з ініціативною групою, піддаючи кожного ретельній агентурній перевірці й інструктажу. Від кожного деканату до Львова направляли двох представників — декана і ще одного священника. Загалом, у «соборі» взяло участь 216 делегатів від духовенства та 19 делегатів — від мирян. Треба сказати, що близько 70 % учасників «собору» були завербовані радянськими спецслужбами.

8 березня 1946 року делегати «собору» одноголосно ухвалили «відкинути постанови Берестейського собору 1596 року, зліквідувати Унію, відірватися від Ватикану і повернутися до нашої батьківської святої православної віри — Русскої Православної Церкви».

Наступного дня були затверджені наперед зредаговані органами НКГБ телеграми на адресу Сталіна, Хрущова, голови Верховної Ради УРСР Гречухи та патріарха Алексія.

Собор пройшов у строгій відповідності до наперед складеного плану. Єдиною несподіванкою став виступ отця Василя Лесюка із села Ражнів, який запропонував вважати собор тільки попередньою нарадою і не виносити остаточних рішень щодо переходу на православ’я. Втім, ніхто більше не відважився його підтримати. Невдовзі після собору отець Лесюк був заарештований.

Маховик запущено

10 березня 1946 року, у першу неділю Великого посту, яка називається Неділею Православ’я, у катедральному храмі Святого Юра у Львові відбулося урочисте богослужіння та публічне проголошення ухвал «собору». Учасники «собору» «возз’єдналися» з РПЦ там-таки на місці. Рядові священники повинні були канонічно оформити свій перехід у православ’я, звернувшись із відповідною заявою до православних єпископів або уповноважених ними деканів. Тільки після цього вони могли отримати реєстрацію в уповноваженого ради у справах РПЦ. Ті, хто відмовлявся від «возз’єднання», змушені були полишати парафії: у кращому разі, на них чекала низькооплачувана світська праця, у гіршому — табори чи заслання.

Дехто із «возз’єднаних» священників через докори сумління невдовзі відкликав свої заяви. Отець Михайло Ліщинський, дізнавшись про внесення його імені в опублікований список «возз’єднаних» священників, звернувся до єпископа Макарія із заявою про те, що був і залишається католиком. Після цього він був змушений покинути парафію, працював у Львові бухгалтером. Отець Василь Баран у 1946 році «возз’єднався», але в березні 1948 року, у листі до єпископа Макарія, заявив про свій розрив із РПЦ. Певний час він служив без реєстрації, аж поки 1950 року не був заарештований.

У подальшому річниці Львівського «собору» ставали нагодою для урочистих святкувань та посилення боротьби «з пережитками уніатства».

Львівський псевдособор 1946 року ознаменував початок понад 40-річного хресного шляху українських греко-католиків. Репресії проти духовенства і вірних, розпочаті в межах «возз’єднавчої» спецоперації, тривали й надалі, перемелюючи у своїх жорнах сотні і тисячі доль.

Слідом за Галичиною Греко-Католицьку Церкву було офіційно заборонено на Закарпатті та території Польщі. За розробленим у Москві сценарієм «собори», на зразок Львівського, були організовані в Румунії та Чехословаччині.

Церква вистояла

Втім, рішення про ліквідацію Унії не визнала ані Апостольська столиця, ані ув’язнені греко-католицькі єпископи, ані частина духовенства, ані більшість вірних, які, як показали події кінця 1980-х років, не забули, якої Церкви вони діти.

У посланні з нагоди 70-ї річниці Львівського псевдособору блаженіший Любомир Гузар зазначив: «Великий життєдайний урок нашого минулого полягає в тому, що Церква, яка зросла завдяки своїй відкритості до інших та щирому бажанню єдності, зуміла вижити всупереч заборонам і ліквідаціям, давши світові справжніх мучеників за віру.

Церква, оголошена Львівським псевдособором ліквідованою, вистояла в період переслідувань, організувалася в підпіллі, породила наступні покоління церковного Проводу і вірних, повернулася на землі, де діяла і була знищена кілька століть тому, поширилася на нові терени поза межами України та дочекалася Світлого празника Воскресіння у рідному краї».