#Ісповідники віри. Отець Павло Витвицький-Василькович та його колекція творів народного мистецтва у збірці Національного музею

У статті на основі архівних матеріалів, спогадів очевидців здійснено реконструкцію біографії греко-католицького священика Павла Витвицького- Васильковича (1912–1942), настоятеля церкви Успіння Пресвятої Діви Марії в с. Жаб’ї-Слупейці Косівського повіту (тепер — смт. Верховина, Івано-Франківської області), який у 1942 році подарував Музеєві колекцію творів гуцульського мистецтва ХVIII — початку ХХ ст.

Історія формування колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського бере початок з 1926 року. До поповнення збірки Музею, який тоді мав назву «Український народний музей ім. Йосафата Кобринського», долучилися вчителі, адвокати, священики, селяни і містяни з Коломийського і Косівського повітів та Буковини.

Свої збірки для Музею передали Василь Тимінський та Іван Ровенчук з с. Печеніжина, лікар Зеновій Левицький з с. Коршева Коломийського повіту, Іван Симчич з с. Лючі та учитель, письменник Василь Костинюк з с. Перехресного Косівського повіту, адвокат Іван Стрийський з м. Кіцманя. Велику збірку давніх виробів з металу, зібрану вчителем з с. Голови Косівського повіту Лукою Гарматієм, передав до Музею його брат Григорій Гарматій.

Ідею створення Музею в м. Коломиї підтримав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, який передав до Музею три кубічні метри кедрини, з якої було виготовлено вітрини. Чимало експонатів для музейної установи передав також лікар Володимир Кобринський (син Йосафата Кобринського) і письменник Андрій Чайковський. Багато творів зібрав засновник Музею Володимир Кобринський та його донька Марія. Для широкого ознайомлення громадськості з умовами створення музею В. Кобринський готував численні листи та звернення до українських часописів із проханням збирати та здавати до закладу найбільш вартісні експонати та колекції.

Вагомою виявилася колекція творів гуцульського народного мистецтва ХVІІІ — початку ХХ ст., яку в 1942 р. подарував греко-католицький священик з с. Жаб’я-Слупейки Косівського повіту (тепер смт Верховина Івано-Франківської обл.) о. Павло Витвицький.

У зв’язку зі складними й трагічним подіями в історії боротьби українців за незалежність, багато важливих подій та фактів замовчувалось, а очевидців піддано репресіям. Саме тому нам досі мало відомо про священиків, громадських діячів, що долучалися до поповнення музейної збірки. Запис про предмети, подаровані о. Павлом Витвицьким, знаходимо у книгах надходжень, де тодішнім першим директором Музею Володимиром Кобринським подано перелік та опис творів [3; 4]. Відомо також, що існував список подарованих речей, який, на жаль, не зберігся. Перші твори було подаровано 3 січня 1942 року, решту 10 грудня цього ж року (після розстрілу о. П. Витвицького — Л. П.) [3; 4]. У спогадах В. Кобринського є запис про поїздку машиною в с. Жаб’є по експонати, датований 7 серпня 1942 року [2, с. 8]. Очевидно, саме тоді В. Кобринський привіз другу частину колекції. Ще один запис в інвентарній книзі було зроблено значно пізніше: «о. Павло Витвицький (1912–1942), розстріляний у Ягольниці» [4]. Колекція творів народного мистецтва налічувала 371 експонат з сіл Верховинщини [3; 4]. Її основу складають унікальні вироби з дерева, металу та шкіри церковно-обрядового, вжиткового та господарського призначення, музичні інструменти, жіночі прикраси зґарди та нагрудні хрести, персні, а також зброя, виконані невідомими народними майстрами. Серед авторських творів — 5 виробів відомого майстра різьби по дереву Юрія Івановича Шкрібляка (1822–1884) з с. Яворова Косівського повіту. З подарованих творів до сьогодні збереглися майже всі, за винятком козацької шаблі, яку викрали гітлерівці в 1944 р. Також 4 предмети: жіноча палиця, барильце та 2 боклажки згідно з розпорядженням Міністерства культури УРСР № 252—Р від 17. Х.1960 р. передані на постійне збереження Сталінській картинній галереї (тепер Донецький художній музей). Значна частина колекції о. Павла Витвицького, а це понад 50 цінних експонатів, представлені в експозиції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського. Твори з його колекції увійшли до багатьох мистецьких видань [11; 17]. Однак маловідомими залишалися біографічні відомості про о. П. Витвицького. Завдяки архівним документам [1–4], статистичним збірникам [18], публікаціям у періодиці [9], мемуаристиці [19], опублікованим збірникам документів [13; 15; 20], дослідженням істориків та краєзнавців [5; 6; 10; 21], свідченням респондентів подаємо реконструкцію біографії о. Павла Витвицького-Васильковича. Увагу акцентовано на трагічній долі священика, патріота України, який не зважаючи на складні суспільно-політичні події зумів зберегти значну кількість творів народного мистецтва Гуцульщини для майбутніх поколінь.

Дитинство та родина отця Павла Витвицького

Священик Павло Витвицький-Василькович народився 27 січня 1912 року у с. Витвиці Долинського повіту в багатодітній родині Степана (Штефана Гаврилюкового — по-вуличному) та Софії (з Лавровичів) Витвицьких [1, арк. 86]. Шляхетний рід Витвицьких належав до герба «САС» і мав придомок Василькович. Батько Павла, Степан Витвицький, був учасником Першої світової війни, служив у австрійському війську, здобув ступінь молодшого офіцера. Після повернення додому працював у лісництві побережником (спостерігачем), був старшим братом у церкві села Витвиці [10].

Павло був третьою дитиною в багатодітній родині Степана Витвицького (мав ще семеро братів). Родина була середнього достатку. Сім’я працювала дружно, наполегливо, тож окраєць хліба завжди лежав на столі, хоча й не повсякчас питльований [10, с. 31].

Своїх синів батько виховував у національно-патріотичному дусі. На почесному місці під образами поряд з Біблією лежав «Кобзар» Тараса Шевченка, якого зимовими вечорами читали всією сім’єю. Великий вплив на формування особистості Павла Витвицького, на його вибір стати священиком, мав парох с. Витвиці Микола Дерлиця (1866–1934). Він був ініціатором заснування в селі читальні «Просвіта», культурно-просвітницького товариства «Відродження» та спортивного товариства — «Сокіл». Отець Микола Дерлиця цікавився етнографією (збирав колискові та народні пісні), писав оповідання і повісті на соціально-побутову тематику. Його творчий дар високо оцінив Іван Франко, назвавши його «одним із непослідних талантів на Галицькій Русі» [12].

Період здобуття освіти

Після Першої світової війни в селі була зруйнована школа, тому Павло приватно навчався у витвицького вчителя Михайла Волковецького (1900–1982), який володів п’ятьма мовами та добре знав математику. Він не тільки навчав дітей, а також виховував у них національну свідомість і патріотизм, пропагував все українське. М. Волковецький був головою читальні «Просвіта» та громадським секретарем. Читальня «Просвіти» була центром культурно-освітнього життя села. Її робота була спрямована на піднесення національної свідомості молоді. Організовувалися походи для молоді на гору Маківку чи Ключ, де в період 1914–1915 рр. відбувалися бої легіону Українських січових стрільців з російськими військами. Також у читальні відбувалися театралізовані вистави у постановці сільських аматорів про козаччину, Українських січових стрільців, голод та інші звірства окупантів на Східній Україні.

Серед молодих людей, які відвідували читальню й брали участь у театральних виставах, були Павло Витвицький та його брат Тарас. Павло мав хороші організаторські здібності. «Найбільше вражала у Павла безапеляційна справедливість, для нього не існувало напівправди, що найнебезпечніше для суспільства, здавалося, що необхідно обійти деякі „ями“, але у Павла була своя відповідь: у кожного своя стежка до Бога і її треба пройти, як належить християнинові, — без викрутасів і лукавства» [10, с. 38].

Церква Пресвятої Діви Марії, c. Жаб'є-Слупейка.

Отримавши добрі знання, Павло Витвицький вступив до «Приватної коедукаційної (спільно навчалися хлопці і дівчата — Л. П.) гімназії Українського педагогічного товариства „Рідна школа“ імені Івана Франка [1, арк. 86]. У гімназії вивчали грецьку, латинську, німецьку мови. Релігію викладав отець-катехит, щонеділі гімназисти ходили на богослужіння до церкви Святої Трійці, потім до церкви святих Петра і Павла. Окрім катехитичних занять, в гімназії часто відбувалися різні святкові академії, присвячені героям Крут, Т. Шевченкові та І. Франкові, ставилися Святомиколаївські вистави. Значний вплив на формування національно-патріотичного духу гімназистів здійснювали спортивно-патріотичні товариства „Пласт“, „Сокіл“, Марійське товариство, патріотичний гурток „Сини України“ [13]. Діти малозабезпечених батьків у гімназії навчалися безкоштовно. Ймовірно, ще навчаючись у гімназії, Павло Витвицький став членом юнацької гілки ОУН, хоча документального підтвердження цього факту поки що немає.

У червні 1930 р. Павло Витвицький отримав атестат зрілості [1, арк. 86]. Навесні 1931 р. у м. Дрогобичі відкрили філію Львівської малої духовної семінарії ГКЦ, до якої він уступив. 20 січня 1932 р. був переведений на навчання до Станиславівської духовної семінарії ГКЦ, яку успішно закінчив у 1935 р. [1, арк. 86].

Священниче служіння

Сімнадцятого червня 1935 р. Павло Витвицький рукоположений титулярним єпископом Ададейським, єпископом-помічником Станиславівським, доктором св. богослов’я преосвященним владикою Йоаном Лятишевським на священика. Перед висвяченням прийняв целібат [1, арк. 86]. «Коли висвятився на священика, то батько говорив, що продав останню корову, а стайню закрив» [10].

Першу Службу Божу о. Павло відправив у своєму рідному селі Витвиці, в церкві Івана Богослова. Після Літургії роздав усім присутнім парафіянам образки [9, с. 5]. З 31 липня 1935 р., згідно з призначенням, став сотрудником (помічником) у церкві Успіння Пресвятої Діви Марії в с. Жаб’ї-Слупейці [1, арк. 86]. Вибудувана і освячена церква приблизно у 1800 р. [18, с. 92]. 7 травня 1937 р., після смерті священика Конрада Лаголи[18, с. 192], о. Павло Витвицький став парохом цієї церкви [1, арк. 86].

о. Павло Витвицький та Омелян Соболь, с. Жаб'є, 1938 р. Фото з архіву А. Храпчук, смт Верховина.

Надзвичайно цінні спогади про о. Павла записані автором від Храпчук Анни Василівни з смт Верховини. У неї також збереглося декілька його фотографій. Жінка розповіла таке: «Отця Витвицького у Жаб’ю дуже любили і поважали. Два рази на тиждень він проводив уроки релігії для дітей, розповідав про створення світу, всіх святих, Матінку Божу. Ми були ним задоволені і сприймали все, що він говорив.… Після Служби Божої виходив межи люди, розмовляв з ними… Жив у резиденції (будинок священика — Л. П.), мав свій покій з виходом на веранду (будинок зберігся донині — Л. П.). У тому ж будинку проживала донька покійного священика Лаголи — Стефа та дві служниці: Євдокія Остафійчук, а другої не пам’ятаю. Стефа Лагола була вчителькою співів. Вчила нас, дітей, співати маївки та вечірні до Ісуса Христа. Так запровадив о. Витвицький, що діти співали на вечірній службі. Тримали господарство: дві корови, свині, вівці, було багато поля під сіножать, навіть вирощували на городі помідори. Іще Витвицький дуже любив полювання. Часто ідучи на полювання проходив повз нашу хату, а ми, діти, часто ходили за ним, але не далеко… Неодноразово заходив до батьків у гості, бо любив росівницю (вид борщу з капусти — Л. П.), казав, що свою маму навчить варити такий борщ… Був дуже активний, всюди був, любив мистецтво, любив дуже гуцулів… Був націоналістом. Товаришував з п. Соболем, який торгував в українському кооперативі, вони часто бували разом (Омеляна Миколайовича Соболя арештували представники радянської влади 22 червня 1941 р. Ймовірно розстріляли у Жаб’ївській тюрмі — Л. П.)». [Респондент: Храпчук (з Остафійчуків) Анна Василівна, 1929 р. н., смт Верховина].

Неодноразово о. Павло їздив в гості додому, привозив у подарунок кожному з братів вишиті сорочки, а також багато писанок. В один із останніх приїздів подарував братові Михайлу рушницю [10]. Напевно, неодноразово приїжджали в с. Жаб’є і члени родини священика. На одному з трьох фото, які збереглися в Анни Храпчук, о. Павло сфотографований разом з братом Олександром.

Арешт за співпрацю із націоналістами

З початком радянсько-німецької війни о. П. Витвицький підтримав ідею відновлення Української держави, проголошену Актом 30 червня 1941 р. З цієї нагоди священик правив Службу Божу в с. Жаб’ю, а у рідній с. Витвиці на зборах селян головним доповідачем був його батько.

Проголошення незалежності України Організацією Українських Націоналістів без згоди німецької влади призвело до масових арештів членів партійної організації. Вже в липні 1941 року почалися арешти у м. Львові, у вересні — в м. Станиславові та інших містах, у лютому 1942 р. — в м. Коломиї. У наказі СД (SD — гітлерівська поліція безпеки — Л. П.), ч. 4 від 15 вересня 1941 р. зазначалося: «Не підлягає сумніву, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті України з метою створення незалежної української держави. Наказуємо: негайно заарештувати всіх членів ОУН і після ґрунтовного переслухання таємно розстріляти під приводом грабунків…» [7, с. 7]. 5 лютого 1942 р. у м. Коломиї гестапівці арештували 20 хлопців і 8 дівчат, яких відправили до коломийської тюрми.

Дванадцятого лютого 1942 р. за співпрацю з бандерівцями у с. Жаб’ю арештували о. П. Витвицького. «Пам’ятаю 1942 рік. 12 лютого було свято Трьох Святителів. Був сильний мороз і батьки мене не взяли до церкви, але я з іншими дітьми, неподалік церкви, каталася на санках. Йшла відправа у церкві. Бачила як до церкви бігла служниця, щоб повідомити отця, що в домі є гестапівці. Отець передав, щоб чекали до закінчення Служби Божої. Після служби отець прийшов додому, пані Стефа Лагола приготувала обід. Пообідавши, гестапівці сказали, що він арештований і наділи на нього кайданки. Мій батько Остафійчук Василь Юрійович (Петрусів) носив передачі, їх приймали, але зустрічі з Витвицьким німці не давали. Останній раз, як батько возив передачу, то з вікна тюрми побачив руку отця Павла» [Респондент: Храпчук (з Остафійчуків) Анна Василівна, 1929 р. н., смт Верховина].

Відомості про подальшу долю отця Павла вдалося отримати від відомого українського письменника-прозаїка, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, автора документально-художньої трилогії про воїнів УПА «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів» Михайла Андрусяка. «Василь Федюк з Кийданча, який був повітовим провідником ОУН, псевдо „Курява“, розказував, що о. Павло допомагав оунівціям продуктами, збирав медикаменти, деколи оунівці ночували в домі священика. Добре знайомий був з Миколою Соруком з Гриняви, повітовим провідником Косівщини, якого гестапо заарештувало в лютому 1942 року в Коломиї (пізніше вони разом сиділи в одній келії — Л. П.)».

Божественна Літургія у камері №7

Після арешту о. Павла Витвицького привезли до коломийської тюрми на колишній вулиці Романовського (тепер будинок Медичного коледжу. — Л. П.) і помістили в келію № 7. На той час у тюрмі перебувало 28 коломиян (20 чоловіків і 8 жінок), заарештованих 5 лютого 1942 р. за приналежність до Організації Українських Націоналістів. Серед заарештованих були окружний провідник ОУН у коломийській окрузі Василь Мельничук, керівник Коломийської старшинської школи Мирослав Харкевич, повітовий провідник Косівщини Микола Сорук та багато інших. Коломийське гестапо за короткий час заарештувало майже всіх членів ОУН чотирьох покутських повітів. За допомогою доносів, гер-обершарффюрер Вайсман виконав свою програму і, як йому здавалося, ліквідував «бандерабевегунґ», тобто націоналістичний рух. Про перебування о. П. Витвицького в коломийській тюрмі описує М. Харкевич, з яким вони сиділи в одній келії: «Не минув ще й один тиждень, як десь по півночі знову зловіщо заскреготів ключ у заржавілім замку, та цим разом два ґештапівці насильно вштовхнули до келії нову людину, нову жертву. До самого ранку вже ніхто не спав, сусіди перешіптувалися між собою, хто є цей новоприбулий, що привіз із собою свіжий, аж до болю вільний запах морозних Карпат. Як пізніше показалося, цим новоприбулим був отець В. [итвицький], парох Жабйого, що привіз зі собою багато новинок, зокрема про німецьку господарку і терор, як теж привіз грубезний молитовник і багато оптимізму… Він годинами дивився на стелю і думав, що там тепер роблять без нього, хто править. Пригадувалися йому рідні Витвиці, різні празники і відпусти. Часто пригадував голосно слова різних тропарів і кондаків, а перед великими роковими святами впадав в глибоку меланхолію» [19, с. 156].

Допити тривали приблизно два місяці. Після них в’язнів на якийсь час сепарували, поміщали в окремих келіях, а потім знову повертали до гурту. Допити проводив переважно особисто комендант гестапо Вайсман [19]. За якийсь час він запровадив для в’язнів «голодовку». Припинились передачі поживних і смачних харчів «зі світу». Три предовгі тижні келії, в яких сиділи бандерівці, діставали на переміну одного дня двічі кухоль теплої води й кусок гіркого, глевкого хліба, що важив 200 грам. Його мало вистачити на цілий день. Другого дня навпереміну давали один кухоль рідини, що називалася зупою, в якій «одне зернятко пенцаку не могло дігнати другого, а до цього ще менший кусок ще гливкішого хліба» [19, с. 157].

Найбільшим скарбом келії № 7 був грубезний, трохи знищений молитовник о. П. Витвицького. Кожної неділі чи свята, а то й частіше, отець відправляв Службу Божу, а решта келії йому півголосом відповідала. По відправах різні в’язні діставали по черзі цю книгу на кілька годин, молилися або читали [19, с. 162].

Навіть у Великодній піст в’язні келії № 7 під орудою о. П. Витвицького дуже точно відправляли всі традиційні великопісні відправи: «А як ходило про зберігання постів, то ні перші християни, ні жадні аскети чи пустельники не були строгішими» [19, с. 173]. На Великдень в’язні очікували отримати передачі від рідних, але «з харчів дістали по кускові білого хліба, яйце, дрібку сира та трохи тютюну» [19, с. 173]. Після Великодніх свят знову почалися допити. «Ще раз викликували отця В. [итвицького] і Чумака. Цим разом уже нікого не били, лише питалися про неважні речі. Отцеві хотіли вмовити, що він за великі гроші переховував жидів і видавав їм метрики, а Чумака питалися, де він сховав усе золото, що його дістав від жидів за оборону перед німцями. Навіть фройляйн Фріда сміялася з цих обвинувачень (секретарка шефа гестапо Вайсмана — Л. П.). Виглядало, що ці останні допити були лише поставленням точки над „і“, або початком зовсім іншої, нової провокації [19, с. 189].

Нестерпний голод у Чортківській тюрмі

Дев’ятнадцятого жовтня 1942 р., через вісім місяців перебування в коломийській тюрмі, о. П. Витвицького разом з групою в’язнів перевезли у вантажівках до тюрми м. Чорткова. Василь Мельничук в листі до вуйка дружини Володимира Павлусевича писав: „Я від тижня у чортківській тюрмі, а вже спух з голоду. Нас тут 15… всі ми тримаємося останками сил“ [7, с. 48]. У наступних листах до дружини Марії від 9 та 12 листопада 1942 р. В. Мельничук пише: „Наші хлопці тримаються, але завдяки посторонній помочі. Себто пакункам з-за мурів. Якщо б не вони, то нас вже не стало б, бо тут годують гірше свиней, навіть соли брак. Всі ми попухли… Ми ще тримаємося, але як довго?!“ І далі: „Нас тут з 34-х лишилося вже лише 24. Десятьох померло, семеро (о. Витвицький, Сорук, Сливка, Ліцовський, Мегера, Тулівський, Тихович) на шпиталі, а решта тут на келії…“ [7, с. 48]. Незважаючи на важкий стан коломийських в’язнів у Чортківській тюрмі, вони мали можливість вижити фізично завдяки „посторонній помочі“. Ними опікувався Український жіночий комітет допомоги, допомагали й люди які працювали у в’язничній службі: передавали в’язням продукти, гроші. Хворих на тиф доглядали монахині зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини в м. Чорткові.

Зі спогадів сестер-монахинь Згромадження Сестер Пресвятої Родини у м. Чорткові Неоніли Стадник та Німфодори Кіліштоф, які спілкувалися з в’язнями, привезеними з коломийської тюрми, стало відомо про останні години перебування їх у лікарні. Сестра Неоніла пригадує: «… у священика о. Витвицького лопнула пляшка з молоком і він питає у Ліцовського: „щоб це мало значити, Богдане?“. А той відповідає: „Я чув, що нас порозстрілюють“ (саме прийшов наказ забрати їх з лікарні)… Їх зібрали спершу коло лікарні, а потім — під тюрмою, вони поскидали свої речі, посідали і чекали. Бо в середину їх уже не пускали. Там під тюрмою вони сповідалися священикові Витвицькому» [7, с. 58]. Сам же священик не мав перед ким висповідатися, був розстріляний без сповіді.

У сестри Німфодори залишилися гроші на продукти, зібрані Українським комітетом для хворих в’язнів. Вона запитала у Богдана Ліцовського: «То що з тими грішми? (там було 450 злотих). Може за душі Ваші дати? Він відповів „Якщо так, то добре!“ „І я пішла до Вигнанецької церкви, там був отець Тауцький, дала йому гроші, а він розплакався, як дитина. Виявилося, що отець Витвицький був його близьким товаришем. Зналися вони ще з студентської лави, бо вчилися разом у Станиславові. Митрополит жартома називав їх „Цим“ і „Ким“ — прізвища мали, хоч і віддалену, а все-таки подібність, той і той був Павло, а головне трималися все разом, бо були приятелями-нерозлийвода. І тоді сказав мені о. Тауцький віднести ті гроші до о. Дирди-василіянина, що я й зробила…“ [7, с. 59].

Розстріл поблизу містечка Ягольниця

Двадцять сьомого листопада 1942 р. 52 в’язнів розстріляли на полі поблизу містечка Ягольниці (тепер с. Ягільниця Чортківського району Тернопільської обл. — Л. П.), за 250 м від дороги. Цю страту здійснили в помсту за те, що 21 листопада референт пропаганди Проводу ОУН Дмитро Маївський застрелив у м. Львові штурмшарфюрера СС Герхарда Шарффа і тяжко поранив іншого офіцера кримінальної поліції з м. Бранденбурга. Серед розстріляних були мешканці Коломийщини, м. Тернополя та м. Дрогобича. У ніч з 21 на 22 травня цього ж року, за розпорядженням Чортківського осередку ОУН, селяни з навколишніх сіл привезли на місце розстрілу по 4 підводи землі й насипали могилу, де встановили хрест, але через п’ять днів німці зрівняли могилу з землею [7, с. 65].

Список розстріляних у Ягольниці, а також свідчення очевидців цієї трагедії були надруковані в підпільному журналі ОУН «Ідея і чин», № 2, Ч. 2 за 1943 р. Подаємо про це розгорнутий газетний допис: «В’язень, що вернув(ся) тепер з Чортківської тюрми і був присутній при підготовці до екзекуції (він користувався більшою свободою рухів, бо сидів за посполитий [п]роступок), передає слідуюче: Дня 24. ХІ. год. 11 перед полуднем прийшов до камери ключник Савчинський — поляк з с. Калинівки, п. Чортків, і заявив, щоб за п’ять хвилин було готових відійти до праці 10 чоловік. По хвилині, як вернувся ключник, зголосилось ще п’ятеро охотників, разом 15 осіб.

Зголошені до праці з’їли обід на коридорі, і незадовго приїхало вантажне авто і повезло їх на означене місце (шлях Чортків — Ягольниця Нова). На подвір’ю бувшої польської порохівні їх виладували і пігнали копати яму у віддалі 250 метрів від гостинця. Яму копали 6 метрів довгу, 3 широку і 4 глибоку. Цією підготовчою акцією кермувало Чортківське ґештапо. Про акцію розстрілу знали всі політв’язні, але думали, що акція буде спрямована проти жидів.

27 листопада год. 11 перед полуднем на в’язничному подвір’ї з’явився спецвідділ ґештапо в числі 5 осіб. В тій хвилі почали виводити в’язнів з другого поверху і всаджували до критого авта та повезли на місце розстрілу. Крита автомашина їхала вперед, а вслід за нею спецвідділ у віддалі 10 метрів. О год. 13.30 цей відділ вернувся по решту в’язнів, котрих також повезли на місце страти. При всаджуванні на авто відбирали від в’язнів теплий одяг, як пальта, куртки, і все це складали під вязничний мур. Тільки священикові позволили всісти на авто в пальто. Частина в’язнів, всідаючи на авто, була цілком зрівноважена та задержала горду поставу в відношенні до німців, кидаючи в їх сторону якісь слова (що говорили, очевидець не чув, бо перешкоджував гуркіт моторів). Деякі з в’язнів були дуже прибиті. Скоро авто вернулося і з нього вивантажили чоботи, черевики і убрання розстріляних. Відтак забрали на авто тих, що копали яму, і привезли їх засипати. Яма була вже злегка заличкована (засипана — Л. П.), тільки в одному розі ями виглядав закривавлений череп. Крім того, на снігу в поблизу ями лежав лист, калоші і синя мазепинка. Коли один із вязнів підняв все це, то німак, який пильнував цієї роботи, наказав кинути все це в яму і пригорнути землею. Пригортаючи, закидували яму великим камінням і відламками бомб, а зверху поклали величезні шини. Знайдено також поблизу ями чотири луски, проміру 6,35, якими дострілювано вязнів (розстрілювано з кулемета)» [15, с. 89].

Про те, що німці розстріляли о. Павла Витвицького, в с. Жаб’ю стало відомо на початку 1943 р. «Як стало відомо, що о. Витвицького розстріляли, то в церкві криворівнянський парох Лука Дзьоба правив панахиду. Народ рув у церкві, був один гул плачу…» [Респондент: Храпчук Анна Василівна, 1929 р. н., смт Верховина].

По смерті отця Павла Витвицького

Тільки через 50 років після трагедії, 29 листопада 1992 р., поблизу м. Ягільниці споруджено й освячено металічний хрест з пам’ятною табличкою «На цьому полі в невідомому місці поховані 52 українські патріоти, розстріляні німецькими загарбниками 1942 року» [7, с. 67]. Пошуки місця поховання тривають досі.

Після смерті о. П. Витвицького, в його хаті часто переховувалися упівці. М. Андрусяк у книзі «Брати вогню» наводить цікавий факт: «… Курява зібрав у просторій хаті Витвицьких повітову екзекутивну ОУН… Свідками таємної наради були тільки безмовні чучела звірів і птахів — мисливської здобичі покійного господаря» [5, с. 596].

В 1944 р. у с. Жаб’ю-Слупейці згоріла церква, де парохом був о. Павло Василькович-Витвицький. Її підпалили польський прикордонник Люфек Барановський та ще один невідомий [Респондент: Храпчук Анна Василівна, 1929 р. н., смт. Верховина].

Трагічною виявилася доля всіх членів великої родини Павла Витвицького-Васильковича. Батьки й брати отця Павла активно боролися за незалежність України. Батько, Степан Витвицький, щоб уникнути вивезення, переховувався в с. Великій Тур’ї Долинського району Івано-Франківської обл., де й помер у 1949 р. Найстарший брат Михайло, 1907 р. н., загинув у 1944 р. Брат Тарас, псевдо «Рад», «Нанашко», 1914 р. н., — загинув у 1947 р. Брат Олександр, 1910 р. н., — разом з дружиною і двома малими дітьми та матір’ю висланий у м. Караганду (Казахська РСР), де мама й померла. В 1980 р. Олександр з родиною повернувся в Україну, помер у 1984 р. у м. Червонограді Львівської обл. Брат Богдан, 1921 р. н., у 1948 р. засуджений на 10 років ув’язнення, разом з дружиною і дитиною вивезений на вічне поселення в Хабаровський край РРФСР. Пізніше повернувся в Україну, проживав у м. Болехові Івано-Франківської обл., де й помер у 1989 р. Брат Остап — псевдо «Рудий», «Галич», «Остап», «Іван Столяр», 1924 р. н., за участь у визвольному русі був заарештований радянською владою та в 1947 р. засуджений на 10 років каторги, був одним з організаторів Норильського повстання 1953 р., перебував не один рік у психіатричних лікарнях міст Львова, Ленінграда, Харкова, с. Татарова Яремчанської міськради Івано-Франківської обл., понад 10 років провів у психічній лікарні № 2 м. Івано-Франківська, де й помер у 1997 р., похований у с. Витвиці. З 73 прожитих років 57 він боровся за незалежність України. Львівський письменник і громадський діяч Іван Губка присвятив Івану Столяру (Остапу Витвицькому) об’ємну монографію «Дорогою боротьби (Я зробив, що міг…)» [10]. Брат Володимир — псевдо «Копитко», «Доктор Копитко», 1923 р. н., загинув у 1946 р. (?). Наймолодший брат Євген, 1930 р. н., у 1947 р. засуджений на 25 років. Після смерті Й. Сталіна був реабілітований, закінчив Львівську політехніку, працював на шахті у м. Червонограді, помер у 2011 р.

Отже, о. Павло Витвицький-Василькович пройшов свій короткий тернистий і страдницький, але водночас яскравий шлях життя і боротьби за волю Україну. Самопожертва греко-католицького священнослужителя, його вірність ГКЦ і готовність вести підпільну діяльність, незважаючи на загрозу репресій зі сторони нацистської Німеччини та атеїстичного СРСР, не зупинили активної націоналістичної боротьби його родини і побратимів у лавах ОУН і УПА. Попри важкі умови лихоліть Другої світової війни, о. П. Витвицькому перед своєю загибеллю вдалося подарувати кілька цінних гуцульських предметів «Українському народному музеєві ім. Йосафата Кобринського» в м. Коломиї, які нині прикрашають експозицію фондів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського.

Єдиний ідентифікований...

З жовтня 2017 року, через 75 років після Ягільницької трагедії, працівники меморіально-пошукового підприємства «Доля», що при Львівській обласній раді, спільно із дослідниками історико-пошукового товариства «Патріот» провели на території Ягільницької сільської ради Чортківського району Тернопільської області масштабні розвідувальні роботи, в ході яких виявили масове поховання членів ОУН та їх прихильників, розстріляних гестапівцями 27 листопада 1942 року. Серед розстріляних було 15 мешканців з Коломийщини, в тому числі священик Павло Витвицький із села Жаб’я Слупейки (тепер смт Верховина), решту — з Тернополя та Дрогобича. Це єдина особа, кого вдалося ідентифікувати. Його останки лежали посеред ями. На ньому збереглася колоратка зі священицького одягу і молитовник старослов’янською мовою. Впізнали з усіх тільки одного, котрий упав в яму останнім, перед тим висповідавши побратимів під стінами в’язниці. Отця впізнали за молитовником, підписаним “П. Витвицький”, а в ньому — мініатюрний тризубець і два медальйони: з образом Гошівської Богородиці та написом “Член братства”.

Перепоховання українських патріотів, розстріляних німцями 27 листопада 1942 року, урочисто буде проведене на загальноукраїнському рівні на центральному кладовищі міста Чорткова 17 листопада цього року.

Джерела та література

1. Державний архів Івано-Франківської області. — Ф. 504 Метрика кліру Станиславівської єпархії за 1887–1941 рр. — Оп.1. — Спр. 330 «б». — 198 арк.
2. Архів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського. — Ф. 11. Володимир Кобринський. — Оп. 1. — Од. зб. 7. — 9 арк.
3. Книга облікової документації Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського № 1.
4. Книга облікової документації Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського № 5.
5. Андрусяк М. Брати вогню / Михайло Андрусяк. — Коломия: Вік, 2005. — 896 с.
6. Андрусяк М. Брати грому / Михайло Андрусяк. — Коломия: Вік, 2002. — 832 с.
7. Базалінський А. Нас постріляли німці в сорок другому… / Андрій Базалінський. — Чортків, 2003. — 96 с.
8. Балушок В. Нащадки шляхтичів не піддавалися русифікації і трималися української мови [Електронний ресурс] / Василь Балушок. — Режим доступу: https://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_naschadki-shlyahtichiv-ne-piddavalisya-rusifikaciyi-i…
9. Витвицька О. Він рятував євреїв… / Ольга Витвицька // Нова Зоря. — 1995. — Число 6 (158). — С. 5.
10. Губка. І. Дорогою боротьби (Я зробив, що міг…). / Іван Губка. — Львів: ПТВФ «Афіша», 2008. — Ч. VI. — 880 с.
11. Гуцульські та покутські свічники-трійці. Альбом. — Львів: Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, 2008. — 376 с.
12. Духівник і просвітитель / Долинська районна бібліотека [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dcrb.net/virtualni-vystavky/duhivnyk-i-prosvitytel/
13. Дрогобицька українська гімназія імені Івана Франка 1918–1944 рр. / Упор. Л. Дутко-Слонська, Л. Ковалів-Гаврищак, Н. Петричка-Гарбузюк. — Дрогобич: Посвіт, 2014. — 416 с.
14. Зрайко Б. УГКЦ в українському національно-визвольному русі 1940-1950-х років [Електронний ресурс] / Богдан Зрайко. — Режим доступу: http://www.territoryterror.org.ua/uk/publications/details/? newsid=249
15. Ідея і чин: Орган Проводу ОУН, 1942–1946 [Текст] / ред. Ю. Маївський, Є. Штендера. — Торонто: Літопис УПА, 1995. — 590 с. — (Літопис Української Повстанської Армії; т. 24).
16. Мірчук П. Українська повстанська армія 1942–1952 / Петро Мірчук. — Мюнхен, 1953. — 319 с.
17. Скарби Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського — Львів: Манускрипт-Львів, 2015. — 448 с.
18. Шематизм всего клира греко-католицької єпархії Станиславівської, 1938. — 216 с.
19. Харкевич М. Я вас незабув. Спомини 1935–1945 / Мирослав Харкевич. — Нью-Йорк; Чікаґо: Накладом Українсько-Американської Фундації «Воля», 1997. — 288 с.
20. Харкевич М. З діяльності ОУН на Коломийщині. / Мирослав Харкевич // Коломия й Коломийщина. — Філадельфія, 1988. — 960 с. — С. 839–861.
21. Яшан В. Під брунатним чоботом. / Василь Яшан. — Торонто, 1989. — 284 с.

Дивіться також

Послання владики Богдана Дзюраха з нагоди 65-ї річниці створення Апостольського екзархату у Німеччині та Скандинавії
17 квітня

«Молімось за світичів УГКЦ, що в часи переслідування залишалися вірними», — владика Гліб Лончина у соборі Святої Софії
12 квітня

У Львові запрошують на духовно-мистецьку програму «Вінець нетлінний блаженному Миколаю», присвячену блаженному Миколаю Чарнецькому
12 квітня

Цього дня у 1945 році відбувся арешт ієрархії УГКЦ
11 квітня

Дивитися ще