СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиФранцисканці східного обряду в Україні: нести надію посеред розпачу
Говорячи про зміни у служінні після повномасштабного вторгнення, отець Арсеній Валіхновський, ЧБМ, зауважує: через постійний страх і непевність людей перед завтрашнім днем найбільшим пріоритетом для францисканців стає духовна підтримка — бути поруч, ділитися вірою та нести надію тим, хто втратив орієнтири.
Понад століття тому українські греко-католики робили перші спроби долучитися до францисканської родини. Сьогодні спільнота братів менших східного обряду (Фундація Всіх Святих Серафимського Чину) в Україні налічує 25 монахів, які служать посеред випробувань війною. Про історію цього унікального поєднання традицій, виклики душпастирської праці та актуальність харизми святого Франциска в інтерв’ю для ватиканських медіа розповідає отець Арсеній Валіхновський, один із перших братів цієї спільноти в Україні.
Отче Арсенію, як францисканці східного обряду розпочали свою діяльність в Україні?
Певно, треба почати з того, що першим греко-католиком францисканцем — таким справжнім, свідомим — був отець Йосафат Ананевич. Ще наприкінці 1918 року (після Першої світової війни) він вирушив за кордон, бо митрополит Шептицький їздив до нашої еміграції. Це була перша хвиля, яка виїхала із Західної України. Митрополит бачив потребу в служінні цим людям, бо наші вірні губилися серед інших релігій і конфесій. Власне, отець Йосафат мав вирушити ще десь у 1913 році, але почалися конфлікти, війна — ця ситуація перешкодила. Виїхати він зміг аж після завершення Першої світової. Спочатку служив в Аргентині, але там, здається, не було просто. Згодом перебрався до Бразилії, і там була дуже плідна праця серед багатьох наших людей. Мабуть, знаєте про Прудентополіс? Там отець Йосафат навіть заснував Згромадження Сестер Катехиток Святої Анни, яке існує до сьогодні й є дуже активним. Вони навіть прибули в Україну, як він колись заповідав. У 1940-х роках він переїхав до США, бо хотів вступити до місцевих францисканців. Там діяла ціла польська провінція, яка дала можливість греко-католикам створити свої окремі спільноти. Справа дійшла майже до створення кустодії — окремої одиниці. Але оскільки бракувало охочих, спільнота далі не зростала, з часом занепала й перестала існувати. Це була лише перша сторінка історії францисканців серед греко-католиків. А вже повноцінна, справжня історія починається з проголошенням Незалежності. Була ще одна спроба, яка теж не вдалася: у 1992 році до Львова приїхала спільнота українських іммігрантів — отці Луїс Глінка [українець з Аргентини], Вальдемар Чарноцький [українець з Польщі], Маріан Каволя [походив з Лемківщини], Павло Гутхієр [ірландець за походженням]. Проте тоді у Львові специфіка їхньої місії передбачала лише обмежену присутність — проповідувати в окремих парафіях. Братам пропонували взяти під опіку парафію, однак вони не погодилися. Вже через рік ця місія завершила свою діяльність.
Монастирський комплекс братів менших у Тернополі (архів Фундації)
Коли вдалося розпочати повноцінне служіння?
Коли вже відбувалося становлення нашої Церкви в Україні після проголошення Незалежності, в 1992 році в Тернополі створили окрему єпархію УГКЦ. І перший Єпарх владика Михаїл Сабрига заохочував, щоб приходили нові згромадження. Для нього це було своєрідним пріоритетом, бо він сам був редемптористом, тож для нього монаше життя було чимось важливим. На жаль, тоді чини на Заході були в певному занепаді, і фактично ніхто не зголосився, крім братів із Польщі [провінція Внебовзяття Пресвятої Діви Марії Ордену Братів Менших — ред.]. Вони висловили бажання служити серед греко-католиків — щось нечуване до Другої світової війни. Брати одразу почали працювати: спочатку було троє, потім четверо, п’ятеро. Були свої кризи, але, дякувати Богу, все потиху почало зростати. З’явилися місцеві покликання. До речі, я один із тих перших з тієї хвилі. Нас було шестеро братів, але на сьогодні залишився тільки я один. З тих перших «хвиль» братів з нами ще є отець Ян-Канти.
Як виглядає спільнота братів, які служать в Україні, станом на сьогодні?
Спільнота у нас різнопоколіннєва. На сьогодні нараховується 25 братів, включно з владикою Нілом (єпископ-помічник Мукачівської греко-католицької єпархії). Він часто приїжджає до нас, очолює свята, висвячує нових братів. Ми маємо монастирі в Гаях Шевченківських поблизу Тернополя, в Тернополі, в Нижньому Бистрому, Ужгороді та Хусті на Закарпатті, та у Золочеві на Львівщині.
Владика Ніл Лущак з Мукачівської греко-католицької єпархії часто відвідує спільноти своїх співбратів
Цього Року Католицька Церква з нагоди ювілею особливим чином вдивляється у постать святого Франциска. Чим він захоплює Вас?
Постать святого Франциска розкривається не відразу. Ти не відразу її розумієш і не відразу захоплюєшся. Для мене потрібен був час, щоб усе укласти для себе: чому так, як зрозуміти цю суть? Було складно поєднати це із сучасністю: з одного боку — монастичний ригоризм, сам Франциск як непересічна постать, а з іншого — наше щоденне внутрішнє життя. Це все було дуже непросто, і щоб усе це поєднати, знадобився час.
Чому цей святий актуальний у наш час?
Франциск завжди буде актуальним. У нашій конкретній ситуації, коли соціальні поділи тільки поглиблюються, це відчувається особливо гостро. Різниця між бідними й багатими стає дедалі виразнішою. Те, що ще років 15 тому не так кидалося в очі, зараз видно дуже чітко. І Франциск — це приклад людини, яка відмовилася від багатства й вирушила за тією вбогістю, бідністю, яка людей зазвичай відштовхує. Сучасний світ любить успішних, багатих, красивих, молодих — а про решту не говорить. А святий Франциск — це навпаки: слідування за Христом у Його вбогості, смиренності, покорі, навіть коли ти є гнаний і відкинутий. Якщо ми живемо по-євангельськи, то завжди матимемо Франциска за приклад. Він — святий, який допомагає ревним, побожним і щирим у їхніх почуттях. Тоді він стає світочем. Зараз на нас навалилася безодня бід. Але ми маємо приклад святого, який жив приблизно в таких самих умовах, мав такі самі проблеми — і став святим. Це живий доказ: щоб стати святим, не треба чогось надзвичайного. Треба просто бути людиною Євангелія, жити по-християнськи. І тоді все стане на свої місця, а ти зможеш допомогти іншим. Це те, до чого ми покликані.
Блаженніший Любомир Гузар під час зустрічі з братами францисканцями
Як змінилося служіння Ваших братів після початку повномасштабного вторгнення?
Додалося набагато більше допомоги потребуючим. На початку війни наші найважливіші монастирі в Ужгороді та Тернополі стали, по суті, гуманітарними хабами для всіх: нам звозили допомогу, а ми її роздавали та передавали далі. Зараз це вже трохи обмежилося. На початку війни було багато паніки й страху, усе виглядало жахливо. Зараз наша Церква готує богопосвячених осіб, щоб вони могли допомогти тим, хто постраждав від війни, хто зазнав втрат. Тих, хто загинув, зараз дуже багато… Навіть на нашій парафії загинуло вже понад 20 воїнів. Уявляєте ці величезні обсяги душпастирської праці? Дивишся на людей — і одразу бачиш різницю між тим, що було до війни, і тепер. У людей страх в очах, непевність у завтрашньому дні: чи треба тікати, чи лишатися… Ніхто не впевнений у майбутньому. І найважливіше, що можуть зробити наші брати, — це говорити про віру, про Христа, про надію в безнадійності, про те, що треба вистояти й не впадати у розпач. Це зараз має найбільший пріоритет — справжній духовний вимір. Нічого надзвичайного: брати просто мусять постійно працювати над собою, аби їхнє служіння ставало якіснішим і переконливішим. Адже монахи — це також люди, вони так само переживають сумніви, смуток чи страх.
Отче, не можу не спитати про великий вертеп, який зазвичай готують у Вашій парафії святого апостола Петра у Тернополі. Як це все починалося?
Можна сказати, що завдяки цьому у нас спонтанно почав розвиватися культ Дитяти Ісуса. Наш вертеп у Тернополі був одним із перших і найбільших відомих вертепів, які робили всередині храму в Україні. Перший вертеп зробили на межі 1999–2000 років. Тоді це викликало великий розголос у місті, приходило безліч людей. А згодом, завдяки сюжетам на телебаченні, слава рознеслася по всій Україні. Загалом зацікавлення трохи вщухло, бо зараз це вже нікого не вражає — майже кожна церква має свій вертеп. Але для нас це дуже важливо: адже коли говоримо про вертеп, ми завжди згадуємо святого Франциска, який заснував цю традицію. У нас залишився галицько-польський звичай святкування Різдва — від самого Різдва аж до Стрітення. У цей період ми служимо молебні та акафіст до Дитятка Ісуса. Майже кожної суботи й неділі протягом січня до нас приїжджають паломники групами, і брати розповідають їм про цю традицію. Це гарна перспектива, щоб наблизити людям і святого Франциска, і саме Таїнство Втілення.
Вертеп у тернопільській парафії Св. апостола Петра у 2016 році
Нещодавно вийшла книга Вашого авторства. Про що вона?
Загалом я написав три книги й ще кілька переклав. Основна мета — пояснити братам базові речі з історії. Я з дитинства дуже любив історію, тому для мене багато що було очевидним: розумів, чим відрізняються кардинал, єпископ чи монах. У школі вже розрізняв домініканців і францисканців. Але коли прийшов до монастиря, зі здивуванням побачив, що молоді брати знають дуже мало — не лише про францисканців, а й загалом про монашество та богопосвячене життя. Тому я хотів написати для них історію монашества. Мені це вдалося вже під час служіння в Ужгороді: видав брошуру на 200 сторінок, де вдалося стисло вмістити дві тисячі років розвитку монашества. Згодом, до 30-річчя нашої присутності, виникла потреба написати книжку про історію нашого розвитку серед греко-католиків — про Фундацію Всіх Святих Серафимського Чину. Ми опублікували гарне видання з фотографіями. Основну увагу приділили парафії святого Апостола Петра в Тернополі, де майже по роках усе розписано. Надзусиль це не вимагало — треба було просто опрацювати хроніки й записати спогади свідків, які ще були живі. Це важлива пам’ять, бо люди відходять, а історія забувається. А остання книга «Христа ради. Нарис історії францисканців» стала наслідком моєї праці у сфері формації молодих братів. Я бачив, як молоді важко розібратися в перипетіях нашої 800-річної історії, у всіх цих поділах чину. І я вирішив написати. Це не сухий підручник історії. Я хотів зробити її живий виклад: пояснити, чому сталися ті чи інші поділи, які були історичні умови, як люди бачили це по-іншому. Зараз ми маємо, грубо кажучи, три основні гілки францисканців, а навколо них — ціле сузір’я жіночих згромаджень, малих спільнот та Світського ордену. І всі вони слідують за першим покликанням Франциска — відбудовувати Церкву. На тлі 800-літньої історії ми бачимо, що кожне століття має свої яскраві постаті. Кожен робить свою, здавалося б, незначну роботу, яка в наслідках виявляється грандіозною: як місіонери в Каліфорнії чи Південній Америці, які описували мови індіанців і засновували поселення (з яких виросли мегаполіси), чи мученики в Японії та Китаї. Це грандіозна картина, і чим більше її пізнаєш, тим більше захоплюєшся.
Розмовляла: с. Аліна Анастасія Петраускайте, SCM, для української редакції «Vatican News»
Фото: належать архіву Фундації
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
