СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЄпископ Максим Рябуха: Впевненість у Різдві, знаючи, що ми не самотні
Напередодні світлого празника Рождества Христового владика Максим Рябуха, екзарх Донецький, із прифронтових територій поділився своїми думками із італійською аудиторією інтернет-ресурсу «Avvenire» щодо пережиття приходу Божого Сина у зранений війнами наш світ.
У храмах «стражденної України», як не втомлюється повторювати Папа Франциск, закликаючи до справедливого миру, кожен відчує особливу близькість пророчих слів Захарії, батька Івана Предтечі: «Благословенний Господь, Бог Ізраїлів, що відвідав і відкупив народ свій».
Різдвяна ніч є особливою, бо це ніч, коли в темряві жорстокої війни, яку ми переживаємо вже понад тисячу днів, приходить Боже світло. Слово стає плоттю, і втомлені серця знаходять розраду і підтримку: адже Бог завжди близький до тих, хто страждає. Ми, вірні Донецького греко-католицького екзархату, відчуваємо себе тими пастирями, які, «пильнуючи вночі своє стадо», чують слова ангела, який вигукує: «Не бійтеся, бо я звіщаю вам велику радість, яка буде для всього народу: сьогодні у місті Давидовому народився вам Спаситель». Наші серця розуміють, що ми не самі, що Господь з нами скрізь і за будь-яких обставин. Він відчуває холод, подібний до того, який ми відчуваємо в наших домівках без світла і газу чи в окопах; Він переживає страждання разом з нами, коли ми ховаємося в укриттях під ракетами чи гарматними пострілами; Він співпрацює з нами, допомагаючи потребуючим посеред ланцюга солідарності, який є знаком сили духу нашого народу; Він є супутником в обіймах тих, хто сповнений страху; Він стоїть біля операційного столу з пораненими і підтримує рятувальників; Він мовчки чекає на визволення.
Донецький екзархат, правлячим архиєреєм якого я є вже кілька тижнів, знає, що таке земля, зранена кров’ю і насильством, де вже понад десять років триває війна. Сьогодні від нас відірвана половина єпархії. Ніхто не може молитися в нашому катедральному соборі в Донецьку, куди я мрію одного дня увійти. Ми — куточок Східної України, розрізаний лінією фронту, полями боїв, містами і селами, зруйнованими божевіллям війни. Ми — земля, яку вважають втраченою, але яка не є втраченою: адже її населяють стійкі люди, здатні не зупиняти життя, незважаючи на жорстокість і жах.
Сьогодні, в час, коли війна і страждання є частиною нашого існування, ми все більше переконуємося, що Еммануїл дає нам невидиму силу: не тільки чинити опір, але й зберігати віру в справедливість і мир. Бенедикт XVI писав у «Вступі до християнства»: «Народження Спасителя, а отже, його життя, смерть і воскресіння — це звершення справи спасіння людства, тобто кожного з нас. Ми не байдужі для Бога. І ця небайдужість має просте ім’я: Любов. Посеред темряви війни ми усвідомлюємо, що справжній страх людини долається не розумом, а присутністю Людини, яка любить». Бог входить у живу історію людства, всього людства, у найдраматичніший момент, саме тоді, коли здається, що все втрачено. Молитви праведних, пригноблених, хворих, бідних торкаються серця Бога. Христос народжується в убогості, щоб розділити з нами несправедливість життя: несправедливість, яку ми сильно відчуваємо тут, в Україні. Ісус також мусить покинути свою батьківщину і бути «переміщеним»: переміщеною особою, як багато наших людей, які були змушені тікати.
Як єпископ, готуючись до святкування таємниці Боговтілення, я думаю про сім’ї, які залишилися, і про ті, які евакуювалися; про тих, хто у вільній Україні, і про тих, хто в окупації; про лікарів, які рятують наші непевні життя, і про працівників критичної інфраструктури, які відбудовують наші будинки після ракетних обстрілів електромереж; про вдів і сиріт; про всіх військовополонених; про тих, хто чекає звісток про зниклих безвісти; про тих, хто відчуває невимовний біль. Надія відроджується. І також в Україні ми хочемо бути «паломниками надії», як просить нас Святий Рік, що не за горами.
† Максим Рябуха,
екзарх Донецький
За матеріалами інтернет-ресурсу «Avvenire»
