СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЄпископ-емерит Харківський Ігор Ісіченко: «Бог з нами, Він нас пильнує, дає нам свободу вибору, підтримує нас»
«Після обстрілу міста є загиблі і поранені серед харків’ян», «Ворог скерував ракети на Харків, зруйновані приватні будинки, постраждала цивільна інфраструктура». Такі повідомлення з’являються мало не щодня. Місто, розташоване 30 кілометрів від російського кордону, є незмінною ціллю агресора від початку великої війни, наче покарання за свободу.
Єпископ-емерит Ігор Ісіченко живе на Салтівці — північному районі Харкова, який став сумнозвісним через постійні обстріли. Він багато їздить Україною та за кордон — дає реколекції та духовні науки (наша зустріч відбулася в Філадельфії), проте незмінно повертається до свого зраненого, але нескореного міста. Про те, як тримається місто і як живе Церква, наша розмова з владикою Ігорем.
Харків продовжує бути
У польській мові є гарне слово «trwać», яке українською дослівно не перекладається, радше описово — продовжувати бути. Просто бути на місці. Мені здається, що це зараз основна місія Харкова — лишатися на своєму місці, максимально зберігати спокій, зваженість, зберігати відчуття господаря власного дому.
Саме в цьому контексті і реалізує себе Церква. Українська Греко-Католицька Церква. Вона передусім дає відчуття присутності вічного, понадісторичного, що не підвладне жодним війнам, не знає поразок. Вона свідчить про присутність Бога, про існування вічних цінностей, які не девальвуються за будь-яких суспільних обставин. Це місія Церкви у всі часи, а зокрема під час війни.
Відповідно до цього пріоритету, Церква виконує своє повсякденне служіння і в Харкові. Найважливіша його сторона — регулярна відправа богослужінь, уділення святих таїнств, невпинна молитва. Соціальне служіння Церкви оприявнюєтся зараз волонтерством на кожній парафії, у співпраці з громадськими середовищами. Зараз усі думки українців зосереджуються на фронті, який у травні знов став наближатися до міста. Молодша частина харків’ян або воює, або виїхала на захід. У місті залишилося менше суспільно активних людей, переважають літні люди. Проте місто не знелюдніло, а живе хоч і напруженим, тривожним, але справді повноцінним життям.
У Харкові є дві греко-католицькі парафії — катедра святого Миколая на Салтівці і Свято-Дмитрівська церква біля центрального вокзалу. Є чудовий монастир Сестер Святого Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії, обидві монахині з якого працюють при катедральній парафії і займаються волонтерством. У передмісті діє василіянський чоловічий монастир, духовний авторитет якого є доволі великий. Екзарх Харківський Василь Тучапець надзвичайно активний у соціальній сфері, опікується «Карітасом», невпинно дбає про надходження до міста гуманітарної допомоги, яка роздається при катедрі тисячам городян і внутрішньо переміщеним особам.
Харківський екзархат УГКЦ підтримує конструктивну взаємодію з Харківсько-Запорізькою дієцезією Римо-Католицької Церкви. Її ординарій, єпископ Павло Гончарук, — добрий гість у наших громадах, чудовий організатор доброчинного служіння, який не залишав Харкова в найкритичніші дні. В місті діє найбільше громад Московського Патріярхату, які мають свого митрополита, але ця спільнота тримається від початку повномасштабного вторгнення дуже непомітно. На статус церкви, протегованої державою, претендує нині ПЦУ — Православна Церква України, яка через це уникає контактів із католицькими церквами.
Російські обстріли доволі хаотичні, їхньої системи не вгадаєш. З огляду на близьку відстань до стартових майданчиків ракети неможливо перехопити за допомогою ППО, принаймні тих ресурсів, які має українське військо під Харковом. Ракети летять лічені хвилини, тому сигнал повітряної тривоги лунає зазвичай уже після вибухів. Останнім часом росіяни стали обстрілювати Харків і навколишні села та Вовчанськ керованими авіаційними снарядами (КАБами), які можуть нести потужний заряд і здатні завдавати великої шкоди. На жаль, прицілюватися росіяни стали точніше. В останні місяці їм вдалося завдати болючих ударів по міській інфраструктурі; фактично повністю знищена енергосистема, нам загрожує зима із багатогодинними відключеннями електрики, з небезпекою припинення водопостачання й опалення.
Зазвичай обстріли бувають вночі. Або коли люди тільки поснули, або перед світанком. А коли кілька тижнів поспіль немає обстрілів, стає лячно: «значить це не до добра, щось вони затівають». Починаючи з великодніх свят росіяни вдалися до ще підступнішої тактики: вони обстрілюють місто вдень у свята й вихідні, аби сіяти паніку. Часто слідом за першим КАБом або ракетою в місце, де вони влучили, направляється другий КАБ або ракета, аби вбити медиків і рятівників, коли ті вже прибувають для порятунку поранених.
Мені видається, що мета ворога — постійно тримати харків’ян у напрузі, сіяти паніку, витіснити з міста… Я б не сказав, що це їм вдалося. Не героїзую своїх земляків, але вони вже притерпілися до обстрілів. Притерпілися — не значить звикли. Насправді звикнути до цього неможливо, особливо, коли вибух стається десь неподалік. Проте харків’яни навчилися ставитися до вибухів як до присутності в лісі отруйних змій — вони є, і треба пильнуватися, щоб на них не наступити. Не більше, але й не менше.
Про присутність Бога у стражданнях
Коли людина потрапляє в кризову, граничну ситуацію, то не питає інших: «Де ж Бог?!», а сама шукає Його всім своїм серцем. І в багатьох моментах відчуваєш Божу присутність, навіть у найменших знаках. Наприклад, коли при перших обстрілах ракети не зачіпали житлові квартали, сестри-кармелітки сприймали це як знак захисту Божого нашого міста.
Відповідь на питання «де ж Бог?» кожен шукає сам. Ніхто не дасть відповіді, яка б задовольнила того, хто питає. Адже війна і смерть ставлять перед нами запитання, відповідь на які треба шукати все життя. Шукати, тримаючи своє серце відкритим для Божого голосу. Він біля нас. Бог з нами, Він нас пильнує, дає нам свободу вибору, підтримує нас, проводить через випробування, які ми маємо пройти, аби гідно підготуватися до зустрічі з Ним.
Війна, небезпека, обстріли привчають нас спокійніше, зваженіше ставитися до смерті. Ми всі мусимо колись її зустріти. Кожен у свій час. Хтось раніше, хтось пізніше. Важливо звільнитися від розуміння смерті як жирної крапки, за якою вже нічого немає. Ні, це бар’єр, який ми мусимо перейти, і перейти його належно, не зганьбитися в останню мить, скласти іспит смерті.
Не кажу, що ми мусимо всі зараз помирати. Ми повинні боротися за життя. Проте не тільки за життя для себе, а й за життя ближнього, за існування всіх нас як нації. Захищаючи себе самих, ми тим самим дбаємо про інших, зберегаємо їх від зайвих клопотів. А от присвячувати своє життя виключно самозбереженню означає поринати в небезпеку самоізоляції із усіма її потенційними загрозами.
Бог прийшов до нас в образі Сина Божого, Сина Людського, щоб навчити нас мистецтва жертви. Жертви, якою ми відкуплені. І от зараз ми як народ і кожен з нас зосібна складаємо жертву, приклад якої бачимо у Христі. Кожного дня наші співвітчизники, захищаючи нас і незалежність України, гинуть, кладуть своє життя на вівтар. Це жертва заради всієї світової цивілізації, яку ми рятуємо, відкриваючи їй очі на реальність зла, яке непомітно для більшості людства виросло на сході, і тепер загрожує зруйнувати цілий світ.
Про страх і порятунок
Звичайно, страх від довколишніх вибухів годі нейтралізувати, особливо під час перших обстрілів. Хоча розумом ти намагаєшся не лякатися, але фізіологічно все одно організм спрацьовує — сахається від небезпеки, наче від полум’я. Кілька разів я сам пересиджував обстріли у ванній кімнаті за правилом двох стін. Потім втомився. Втомився боятися. Сів на диван, а потім і на крісло перед комп’ютером, намагався читати, хоча під час обстрілів неможливо зосередитися. Найкраще у цей час захищати себе молитвою. У перші дні, коли бойові дії були зовсім близько, перебуваючи в своїй квартирі, по-особливому відчував силу молитви. Це були якраз останні дні перед початком Великого Посту. І в суботу, і в неділю служити в Свято-Дмитрівській церкві не було можливості, бо місто обстрілювали. Люди боялися вийти з дому, не ходив транспорт, дістатися до церкви було неможливо. І тому я приймав замовлення поминати живих і померлих через електронну пошту й соціальні мережі, правив літургію в своїй домашній каплиці, а потім надсилав фотографії з богослужінь. Це давало можливість відчути себе перед Богом разом із парафіянами, які були розпорошені по всьому Харкову. Це рятувало.
Зрештою, рятують від страху дві речі. Перше — це бути разом, у спільноті. І друге — це заняття чимось корисним. Не всі, хто приходив волонтерити, робили це із суто альтруїстичних міркувань. Часто люди просто рятувалися від неробства і самотності. Хоча мотиви не такі вже важливі самі з себе. Важливіше, що ці мотиви ставали стимулом до пошуку спільноти, свого місця в ній, пошуку заняття, яке допомагало відчути власну потрібність і врятуватися від страшного відчуття нікчемності, немічі, яка робить нас безборонними перед навалою зла, що вдерлося в Україну.
Під час війни ще більше усвідомлюється цінність Церкви. 2022 року я часто порівнював її в проповідях із захисним молитовним щитом, яким ми захищаємося перед небезпекою.
Українська війна — глобальна війна
Чим далі людина від фронту, від лінії протистояння із ворогом, тим менше у неї певності в перемозі. Найпевніше почувають себе люди, які воюють на фронті, які зі зброєю в руках захищають усіх нас.
Тут у Сполучених Штатах, ті, хто не пов’язаний з Україною близькими родинними зв’язками, дещо легковажать небезпекою. Їм здається, нібито війна — це десь далеко, там, на сході Європи, сюди вона не прийде. Але ми живемо в глобальному світі. І воєнні загрози, нові види зброї, над якими активно зараз працюють у Росії, що використовує війну в Україні для стрімкого вдосконалення своїх засобів убивства, — все це має зняти з американців чи, скажімо, австралійців, ілюзію захищеності. Непокаране зло продовжить ширитися у світі. Для кожного американця має бути очевидно, що Росія Путіна бачить своїм ворогом передусім Сполучені Штати Америки. Російська пропаганда постійно підкреслює, що Москва воює не з українцями, а з американцями. Хоча американських військ в Україні точно немає.
Заходу треба звільнитися від спокуси творити пацифістську цивілізацію, побудовану на неоліберальній системі цінностей, що втрачає відчуття закоріненості в минулому, губить ціннісні орієнтири, здатність збройного захисту себе. Війна в Україні відкрила вразливість західного світу. А ще важливо повернути свідомість загальнолюдської солідарності. Америка досить довго жила в ілюзії відгородженості від європейських проблем і здатності самостійно вирішувати свою долю. Варто постійно нагадувати собі, що перша атака світового тероризму, який зараз об’єднується і консолідується, була спрямована безпосередньо на США 11 вересня 2001 року. Після цього сталися напади росіян на Грузію, на Україну, Хамасу на Ізраїль. Але першими були США. Очевидно, що без спільної дії, яка чомусь ставиться під сумнів напередодні виборів в США, ми можемо втратити майбутнє не лише для себе — для України чи Сполучених Штатів, — а й для світової цивілізації.
Основне фото: Департамент інформації УГКЦЗаписала Мар’яна Карапінка для пресслужба Філадельфійської архиєпархії УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
