СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиДуховний лідер епохи: 80 років від смерті митрополита Андрея Шептицького
Сьогодні, 1 листопада, у 1944 році помер митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький — видатна постать української історії. Він залишив значний слід у духовному та суспільному житті України.
Юрій Мартинович для інтернет-видання «Еспресо. Захід» розповідає про особистість Андрея Шептицького, чий суспільний та культурний спадки досі актуальні, навіть 80 років після смерті митрополита
Ранні роки, сім’я та шлях священника
Роман Марія Александр (ім’я при хрещенні) народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі (тепер Яворівський район Львівської області) в багатій родині польського шляхтича графа Яна (Івана) Шептицького. Рід Шептицьких — це давній руський рід, який у ХІХ століття зазнав спольщення і члени родини були римо-католиками. Існують докази, що ще в кінці ХІІІ століття родина Шептиць (так звали Шептицьких до XVI ст.) отримала грамоту на право земельного володіння на Галичині ще від князя Лева Даниловича (на честь якого названо Львів).
Мати майбутнього митрополита — графиня Софія Фредро також була аристократкою за походженням. Її батько був відомий польський письменник граф Александр Фредра, а бабуся Софії була дружиною австрійського графа Станіслава Скарбека — фундатора будівництва теперішнього Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької.
Подружжя Шептицьких мало семеро синів, Роман (Андрей Шептицький) був третім. Як згодом писала його мати Софія, яка була дуже релігійною особою, Роман з дитинства вирізнявся своєю добротою, сумирною вдачею та любов’ю до молитви.
Роман Шептицький здобув першу освіту вдома, а згодом навчався в гімназії св. Анни в Кракові, де разом із родиною пережив втрату брата Юрія. Після короткої військової служби, перерваної важкою хворобою, він вирушив на правничі студії до Бреславля. У 1887 році, за підтримки батька, Роман познайомився з чернечим життям отців василіян (один з основних чернечих орденів Української греко-католицької церкви) та зустрівся з видатними мислителями. Після аудієнції у папи Лева XIII в 1888 році, він повернувся до Кракова і захистив ступінь доктора права.
До цього часу, Роман Шептицький твердо вирішив стати священником. 13 вересня 1888 року він склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 року брат Андрей, проживаючи у краківській єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов’я та філософії. У 1892 році Андрея висвятили на священника. Цікаво, що він обрав саме українську греко-католицьку церкву, попри те що від народження був польським римо-католиком.
Щоб пояснити це, треба також згадати важливу деталь родову Шептицьких. Андрей Шептицький не став першим митрополитом в цій родині, за сотні літ, до нього було двоє митрополитів Шептицьких і всі вони були уніатами (тобто греко-католиками, ця церква виникла у кінці XVI ст.). Мова йде про Атанасія та Лева Шептицьких. Крім того, Варлам Шептицький був єпископом цієї ж церкви. Безсумнівно, що Роман (Андрей) Шептицький добре знав про свій родовід і цілком розумів своє русинське (українське) походження та важливість й вплив імені Шептицьких в структурі галицьких греко-католиків.
Отець Андрей Шептицький зробив блискучу кар’єру в греко-католицькій церкві, адже всього за сім років з моменту висвячення, в 1899 році імператор Франц Йосиф I номінував його єпископом, а ще через три роки він став митрополитом Галицьким та архиєпископом Львівським — найвища посада в Українській Греко-Католицькій Церкві того часу.
Діяльність та реформи митрополита Андрея Шептицького
Після інтронізації в 1901 році він став не лише новим молодим й амбітним духовним лідером греко-католицької, але й національним провідником, який здійснив вагомі реформи в духовному, освітньому, культурному та соціальному житті тодішніх українців, що проживали в Австро-Угорській імперії.
Протягом 43 років свого служіння на цій посаді митрополит доклав величезних зусиль, щоб утвердити церкву як потужний культурно-просвітницький і благодійний інститут, що працює на благо свого народу.
Реформи в церковному житті
Одним із головних напрямів діяльності митрополита стала реформа церкви, яку він бачив не лише як релігійну, а й як національну силу, що має об’єднувати українців. Свою реформаторську діяльність він розпочав з відродження чернечого життя. У 1901 році заснував монастир Студійського правила, в 1913 р. запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Такі ж плани виношував стосовно Згромадження Салезіян, щоб гарантувати опіку над українською молоддю.
Шептицький також дбав про вдосконалення духовної освіти священиків. З перших років діяльності він почав реорганізацію Львівської духовної семінарії. У 1923 році при Львівській семінарії засновано Українське богословське наукове товариство, яке було покликане розвивати українське богослов’я. А в 1929 році постала Львівська богословська академія, яка була центром вищих студій для греко-католиків. Саме цей заклад в майбутньому став Українським католицьким університетом, який зараз є одним з найкращих закладів вищої освіти в Україні.
Освітня діяльність
Митрополит Андрей вірив, що освіта є одним із ключів до прогресу суспільства. Тому він активно підтримував заснування і фінансування українських шкіл, бібліотек, друкарень та видавництв. Шептицький сам фінансував видавництво релігійної і світської літератури, спрямованої на виховання вірян та розвиток національної свідомості. Багато зусиль було вкладено у видання книг українською мовою, що сприяло зміцненню української культури.
Шептицький також надавав стипендії для обдарованих молодих українців, щоб вони могли здобувати освіту в Європі, а згодом повернутися і служити своєму народові.
Благодійність і соціальні ініціативи
Шептицький був відомим меценатом і благодійником. Він започаткував низку соціальних ініціатив, спрямованих на підтримку нужденних, зокрема дітей, сиріт і бідних. Під його керівництвом у Львові було створено мережу сиротинців, лікарень і будинків для літніх людей.
Одним із його найбільших благодійних проєктів став заснований у 1920-х роках благодійний фонд «Національний музей», що став центром культурного життя і допоміг зберегти українське мистецтво. Зараз це Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького.
Митрополит власним коштом викупляв та зберігав безцінні ікони, старовинні рукописи, картини й інші культурні цінності. Він фінансово підтримував художників, письменників і науковців, стимулюючи розвиток українського мистецтва та літератури.
Митрополит також заснував «Народну лічницю» у Львові — медичний заклад, де українці могли отримувати доступну медичну допомогу. На підтримку української економіки Шептицький створював кредитні спілки та кооперативи, що допомагали селянам і робітникам покращити свої умови життя та уникати фінансової залежності.
Діалог між релігіями
Шептицький прагнув створити основу для релігійної та національної єдності, і тому активно працював над налагодженням зв’язків між греко-католицькою та православною церквами. Він підтримував ідею єднання українських християн, а також вибудовував діалог з представниками римо-католицької церкви, єврейської та протестантської спільнот. Шептицький прагнув зняти міжконфесійні бар’єри, тому підтримував релігійний діалог, спрямований на мир і взаєморозуміння.
Духовне та національне лідерство
Шептицький розумів важливість єдності та міцності української спільноти. Його голос постійно лунав про заклик до єднання та співпраці, навіть у часи політичних розбіжностей. У своїх численних посланнях до народу він закликав до терпіння, самовідданості, національної свідомості й християнської моралі.
В умовах важких випробувань ХХ століття, коли українці переживали війни, депортації, репресії та окупації, митрополит залишався джерелом надії й духовної опори. Його діяльність забезпечила збереження української ідентичності на Галичині та послужила фундаментом для розвитку української культури, релігії та суспільства.
Останні роки життя митрополита
Останні роки життя Шептицького припали на найтяжчі часи для українського народу: Друга світова війна, радянська та німецька окупації, насильство проти цивільного населення. У цих умовах митрополит Шептицький залишався моральним авторитетом і провідником, захищаючи свій народ і ризикуючи власним життям заради правди й добра.
Коли нацистська Німеччина окупувала Галичину в червні 1941 року, митрополит опинився перед новим важким випробуванням. Хоча спочатку він сприйняв нацистів як свого роду визволителів від сталінського терору, дуже швидко розпізнав їхні справжні наміри та політику геноциду. Він засудив нацистські злочини та проявляв співчуття і підтримку українським, польським та єврейським громадам.
Шептицький виступав проти расової політики нацистів, захищав гідність людини незалежно від національності та релігії. Митрополит писав до рейхсфюрера СС Гіммлера та засуджував масові вбивства євреїв, наголошуючи на аморальності таких дій. Ці звернення, звичайно, не принесли прямих результатів, але стали одними із рідкісних випадків опору ключових діячів церкви проти нацистської влади в окупованих країнах.
Митрополит організовував допомогу для євреїв, рятуючи їх від концтаборів і смерті. Він надавав укриття в монастирях, лікарнях і дитячих притулках, зокрема у львівському монастирі Студитів. Завдяки його ініціативі було врятовано близько 150 євреїв, серед яких діти й жінки. Шептицький також доручив священникам УГКЦ вести катехизацію про любов до ближнього й неприйнятність насильства, виступаючи проти будь-яких проявів антисемітизму.
Навіть за умов німецької окупації митрополит Шептицький закликав українців дотримуватися християнської моралі, поважати право та уникати будь-яких форм насильства і гноблення інших народів. Він виступав проти участі українців у каральних акціях і спонукав віруючих молитися за мир і порятунок душ.
Коли нацисти почали програвати й відступати, митрополит Шептицький усвідомлював, що другий прихід радянської влади на Галичину несе великі загрози для церкви та українського народу. У 1944 році, коли радянські війська звільнили Львів від нацистів, митрополит знову опинився під тиском репресивного режиму. Радянська влада розглядала УГКЦ як ворога через її вплив на українське суспільство, зв’язки з Ватиканом і роль у збереженні національної свідомості. Відновлення радянської влади означало нові переслідування, арешти священників та закриття храмів.
У цей час митрополит спробував захистити свою паству та зберегти церкву, однак його можливості були дуже обмеженими. Радянська влада розпочала репресії проти УГКЦ, і було очевидно, що невдовзі відбудеться цілковите знищення структури церкви в СРСР.
На старість слабке здоров’я митрополита Андрея постійно погіршувалося під тиском обставин, пов’язаних із війною та численними турботами. Шептицький помер 1 листопада 1944 року у Львові. Його смерть була великою втратою для українців та церкви. Поховання митрополита зібрало велику кількість людей, які прийшли попрощатися з цією визначною постаттю, хоча це й було небезпечно через присутність радянських органів. У своїй останній волі Шептицький закликав українців залишатися відданими Христовій вірі та нести вогонь християнської любові навіть у найважчих умовах.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
