Доповідь владики Володимира Ковбича «Єдність і сопричастя: досвід УГКЦ у Південній Америці»

ДОПОВІДЬ

архиєпископа і митрополита Куритибського владики Володимира Ковбича

«Єдність і сопричастя: досвід УГКЦ у Південній Америці»

1. Вступні зауваження

Метою цього звіту є представити регіональну дійсність про сопричастя нашої Церкви у трьох різних країнах: Австралії, Аргентині та Бразилії. Треба зауважити, що ці країни не становлять одного регіону. З усіх поглядів ці країни мають великі відмінності, поділяються на регіони, які також відрізняються між собою.

Під час написання цієї доповіді постало чимало труднощів, особливо із синтезом поодиноких, вирваних із загального контексту, пунктирних відомостей, які були подані хаотично, без організаційного чи богословсько-пасторального зв’язку. Внаслідок цього цей звіт більше віддзеркалює бразильську дійсність. Тут бракує даних щодо Аргентинської єпархії.

У цій праці ми дотримувалися знаної методики «бачити-планувати-діяти». Другий розділ містить бачення сопричастя в його позитивних аспектах. Третій розділ — у негативній площині. У четвертому розділі подаються принципи сопричастя. Конкретні дії для зміцнення єдності запропоновані в п’ятому та шостому розділах.

2. Що, на вашу думку, найкраще сприяє в наші дні сопричастю/єдності нашої Церкви в її глобальному вимірі?

2.1. Спільні історичні корені

Наша Церква посідає тисячолітню історичну спадщину, відому як «Володимирове хрещення», що включає візантійський обряд з його богослов’ям, літургією та духовністю, що живило і продовжує живити віру й релігійність нашого народу в Україні та в діаспорі.

З одного боку, прикро мати історію страждань внаслідок політичних і релігійних переслідувань, але з іншого — приємно посідати історію, збагачену кров’ю мучеників, які канонізовані Церквою, і мільйонів анонімних мучеників, котрі були замордовані за радянського режиму.

У своїй промові до учасників Надзвичайного Синоду нашої Церкви від 24 березня 1980 року Божого у присутності патріарха Йосифа Сліпого папа Іван Павло ІІ визнав багатство нашої Церкви і, зокрема, її заслуги завдяки нашим мученикам: «Тисячолітня історія Української Католицької Церкви, така багата релігійними традиціями і плідна заслуженими ісповідниками віри та мучениками, найяскравішим прикладом яких є святий Йосафат…»

2.2. Спільний обряд

Візантійський обряд — зі своєю специфічною культурою, зокрема українською архітектурою храмів, іконографією, літургією і традиціями — збережений між нашим народом, становить основу культури, яка скріплює нашу Церкву. Без сумніву, зберігання спільного візантійського обряду є чинником єдності й сопричастя. Спільний досвід співслужіння Божественної Літургії святого Івана Золотоустого надає основну єдність нашій Церкві, принаймні між єпископами, священниками і дияконами.

Служіння Божественної Літургії — Євхаристії, становить досконалу єдність-сопричастя між Христом, Головою, і народом, Його членами. Це найвищий рівень «Живої парафії», в якій сопричащаємо Боже Слово, Святу Євхаристію та сповідуємо ту саму віру.

Дуже важливим для сопричастя є те, що маємо спільні літургійні книги в різних перекладах.

2.3. Спільне право

Те, що ми маємо з усіма іншими Східними Католицькими Церквами Кодекс канонічного права, без сумніву, сприяє церковній єдності. Партикулярне право, укладене на високому рівні, надає основу у спільних юридичних і пасторальних питаннях.

2.4. Спільні дії й проєкти

Місія Синоду Єпископів — це найвищий чинник церковної єдності. Це також утверджується документами нашої ієрархії. Накреслення спільних пасторальних проєктів, як-от «Живої парафії», є похвальним і навіть потрібним.

Святкування великих подій, наприклад ювілеїв, з’їздів, прощ і зустрічей, значно оживлює сопричастя.

Постійне обновлення катехитичної діяльності, починаючи від заходів самого Синоду Єпископів, також важливий елемент творення єдності. Катехизація охоплює всі покоління. Завдяки їй багато людей, які відійшли від Церкви, повертається до участі в молитві та в житті спільноти. Окрім євангелізації та передавання обряду, катехизація сприяє єдності та зростанню церковних громад.

3. Які ви вбачаєте загрози для нашої єдності та сопричастя — внутрішні і зовнішні?

3.1. Зовнішні загрози — соціальні, релігійні та культурні елементи

3.1.1. Соціальні проблеми

Без сумніву, воєнні обставини в Україні стосуються не лише громадян, а й усіх греко-католиків, які живуть у країні і поза її межами, оскільки щоденно гине багато наших братів і сестер і велика кількість змушені емігрувати, терплячи драматичні наслідки виселення. Насильна еміграція ослаблює нашу Батьківщину й шкодить церковному сопричастю, бо віруючі розсіяні в різних соціальних контекстах.

Наші сім’ї в діаспорі впродовж останніх десятиліть дуже змінилися: багато з них перемістилися із сіл та малих міст до великих міст; їхній соціально-фінансовий стан життя став кращим; зменшилося число дітей; вони розсіялися в суспільстві, втратили свою ідентичність та віддалилися від нашої Церкви.

3.1.2. Культурні впливи

Внаслідок сильного впливу місцевих культур дуже важко зберігати східний дух у мішаних сім’ях. У діаспорі втрата української ідентичності відбувається дуже швидко, як у культурній, так і в церковно-релігійній ділянках.

Вживання української мови в Літургії є однією із причин культурних труднощів. Лінгвістична монокультурність у Церкві, яка зараз стала полікультурною, очевидно, є безпідставною. Нам треба збагнути, як це позначається на парафіяльному житті там, де існують різні етнічні групи, які намагаються гармонійно співіснувати. У багатьох громадах наголос на ідіоматичному патріотизмі, тобто вперте вимагання лише української мови в Літургії, стало чинником виключення, а отже, відкинення сопричастя.

Натомість у деяких середовищах пасторальний провід не подбав про усвідомлення вірними потреби збереження обряду з його традиціями, щоб уникнути їх відходу.

Чимало віруючих — ті, які перебувають переважно у мішаних подружжях, не усвідомлюють свого етнічного походження та обряду, приходять до наших парафій, шукаючи спосіб отримання Таїнств — не стають ефективними членами наших парафій, тобто не входять до нашого церковного сопричастя, до нашої громади.

3.1.3. Загальна деморалізація

Політична і фінансова криза, яка вражає різні країни, спричинює різні соціальні проблеми і особистий, сімейний, соціальний та політичний моральний занепад.

Сьогодні Католицька Церква зі своїми душпастирськими діями не є, як раніше, головним джерелом формування моральної поведінки віруючих. Засоби масової інформації руйнують цінності, християнські принципи та єдність.

Нестримна споживацька культура значно погіршує моральний рівень, знижує якість духовності та моральності віруючих. Глибоких ран церковній єдності завдають матеріалізм, індивідуалізм, гедонізм та егоїзм.

3.1.4. Релігійні зміни

Поширеним явищем в сучасних університетах і школах є те, що вчителі накидають учням атеїзм. Таким чином секуляризм, якого можна розуміти як компроміс зі світськими цінностями, зокрема в галузі моралі та віри, охоплює дедалі більше дітей і молоді. Це веде до втрати багатьох речей, які є серцем живої Церкви.

Для сьогодення властивою є велика релігійна плутанина, яку найбільше зумовлює так звана «Нова ера». Прихильники цього руху шукають якоїсь релігійної практики, впадають у містицизм, призводячи до знищення історичних релігійних інституцій, як-от традиційних християнських Церков.

3.2. Внутрішні загрози — церковні елементи

3.2.1. Обмежене застосовування канонічних норм

Знання Кодексу канонічного права і партикулярного права часто було недостатнім, а застосовування норм здійснювалося слабко.

3.2.2. Проблематичні відносини між Церквами

Синодальність є яскравим і дає свідчення тоді, коли Східні Церкви в одній державі єднаються, щоб більш інтенсивно здійснювати сопричастя та й навіть співпрацювати. У Бразилії це поки що, на жаль, не відбувається, бо тільки недавно зроблено перші кроки до інтеграції.

Стосунки нашої митрополії з Конференцією Католицьких Єпископів Бразилії на регіональному рівні — 2-й Південь — тепер є досить добрими. Однак цього не можна сказати про національний рівень, бо Конференція трактує Східні Церкви як звичайні дієцезії, хоч після ІІ Ватиканського Собору таке сприйняття мало б змінитися, зважаючи на наші норми та статути. Справді, нашу Церкву сприймають як підлеглу НКЄБ.

Відбувається сильна асиміляція нашого народу Латинською Церквою. Трапляються численні переходи східних віруючих без належного дозволу, щоб виконувати служіння в Римо-Католицькій Церкві. Невелика кількість наших вірних в державі, де переважають римо-католики, загрожує нашій ідентичності й творить багато труднощів.

Спостерігаємо великий вплив популярної латинської релігійності на наших вірних і традиції, як наприклад, прощі до великих святинь з Апарисіди і Предвічного Отця.

3.2.3. Криза покликань

Наша Церква сьогодні, як ніколи в минулому, переживає кризу покликань, зокрема в жіночих згромадженнях. Крім того, згромадження мають труднощі із здійсненням суті богопосвяченого життя, дотриманням обітів послуху, убозтва і чистоти.

Про кризу покликань можна також говорити і в контексті християнської сім’ї та втрати вічних цінностей внаслідок процесу секуляризації. Багато батьків відмовляються від відповідальності вихователів і перших катехитів своїх дітей. А діти перебувають під сильним впливом секуляризованого суспільства (що вже говорити про студентів, які слухають викладачів, котрі явно виступають проти Церкви й релігії). Внаслідок цього дуже мало молодих людей готові сприймати цінності й брати на себе обов’язки подружнього життя: багато з них зовсім не бажають одружуватися, інші не здатні долати подружні кризи, розлучаються і шукають інші форми співжиття. Які ж покликання до богопосвяченого чи священничого життя можемо очікувати від такого суспільства?!

3.2.4. Криза керівництва

У сучасному суспільстві, як також у Церкві, добре керівництво є основною якістю. Безсиле і хибне керівництво переважно стає причиною занепаду громади.

Одною із головних хиб керівництв є централізм, що дуже часто трапляється в наших церковних середовищах, зокрема стосується єпископа, пароха, священників, богопосвячених осіб та інших пасторальних служителів. Ця хиба полягає в централізації адміністративних і пасторальних рішень та дій в собі самому, не допускаючи участі або співпраці інших.

Централізм ієрархічних лідерів радше характеризується як клерикалізм. Адміністративно-пасторальний централізм чітко проявляється в клерикалізмі та уподібнюється до авторитаризму. Треба звернути більшу увагу на це і запобігти реальним збиткам, що централізм-авторитаризм може спричинити в пасторальнім житті Церкви, ослаблюючи синодальність. Через клерикалізм миряни ще не осягнули відповідного місця в нашій Церкві.

Окрім централізму-клерикалізму, недостатня пасторальна формація і брак комунікації також є негативними явищами в церковному керівництві.

Церковне керівництво також сильно вражають моральні відхилення його представників. Аморальність ранить серце Церкви, бо досить часто тепер трапляються скандали і зловживання з боку духовенства і богопосвячених осіб у моральній, поведінковій і дисциплінарній сферах.

3.2.5. Літургійні проблеми

Те, що єпархії, парафії та спільноти богопосвячених осіб ідуть власним шляхом у літургійних та інших питаннях, спричиняє поділ у глобальному вимірі Церкви.

Календарні проблеми в нашій Церкви є в тих країнах, де не дотримуються юліанського календаря. Багато сімей тепер святкує Різдво і Пасху двічі на рік. Це не дуже добра ситуація.

Використання сучасних засобів у Церкві, зокрема медіа, іноді спотворює нашу Церкву. Це спостерігаємо, наприклад, у відправах так званих отців-шоуменів, які використовують сучасну музику і способи проповідування. Релігійний синкретизм та обрядовий гібридизм із застосовуванням елементів інших традицій, зокрема латинського обряду, у літургійних відправах, як-от вінчанні, це дещо інше питання, яке треба серйозно вивчити та вирішити.

Трапляється плутанина елементів віри і культурно-фольклорних аспектів.

Надмірна увага до обряду і недостатнє оцінювання проповіді та духовності не сприяє розвитку християнського життя та синодальності.

3.2.6. Структурні труднощі

Великі спільні проєкти є дуже важливими, але їх застосовування досить проблематичне. Наприклад, проєкт «Жива парафія» є теоретичним, складним, довготривалим і дорогим; однак він не враховує регіональних особливостей, а отже, не допомагає розв’язувати місцевих проблем. Нам потрібна більш адекватна методологія застосовування рішень.

Надмірна кількість церковних документів, що їх треба взяти до уваги, розгублює фокусування на євангелізаційній акції, яка насправді потрібна на місцях. Брак людських і фінансових ресурсів значно ускладнює здійснення офіційних проєктів та утримання створених структур відповідно.

4. Принципи сопричастя

4.1. Сопричастя Пресвятої Тройці

Буття і суть Церкви — це койнонія-сопричастя, здійснене у двох основних вимірах: вертикальному та горизонтальному, ad intra й ad extra, що надає духовної глибини й універсального обсягу. Догматична конституція «Lumen gentium» пропонує бачення Церкви як сопричастя, основане на тринітарній єдності, в якій Отець, Син і Святий Дух, діючи у взаємозалежний спосіб, присутні у створенні, здійсненні та зберіганні Божого люду (пор. 4). Діло, яке Отець був доручив Синові здійснити на землі (Ів. 17, 4), було завершене, а в день П’ятдесятниці був посланий Святий Дух, щоб постійно освячувати Церкву і таким чином дати віруючим доступ до Отця через Христа в єдиному Дусі (Еф. 2, 18). «Койнонія» повинна бути основою еклезіології; Церква стане продовженням сопричастя Пресвятої Тройці в часі й просторі. Христологія і пневматологія, будучи сотеріологією, стають еклезіологією.

Бог є сопричастям і тому може дарувати сопричастя. Тринітарний Бог, що є сопричастям, творить найширше й найглибше людське сопричастя. Людина в сопричасті з Богом входить у сопричастя з усіма іншими людьми, які живуть в тому самому сопричасті. Сопричастя з Христом творить цей зв’язок між Богом і людиною. З цього виникає найглибше бачення людини: Бог є Богом усіх і Христос приносить усіх. Сопричастя з Христом стає відповідальністю стосовно всіх.

4.2. Єдність у різноманітності

Святий Павло передає нам потужний образ Церкви у вигляді Тіла Христа — Церква, в якій здійснюється єдність в різноманітності харизм: «Є і між дарами різниця, але Дух той самий; різниця теж і між служінням, але Господь той самий. Різниця є і між ділами, але Бог той самий, який усе в усіх робить… Так само, як тіло є одне, хоч і багато має членів, і всі члени тіла, хоч є їх багато, становлять одне тіло, так і Христос» (І Кор. 12, 4–6 і 12). Вагомість єдності не видаляє харизм місцевих і регіональних Церков, але має заохочувати і поставити нас у служінні єдиної Церкви.

4.3. Обмін

Рухливою силою Євангелія є любов, здійснена в її духовній глибині та в її практичній ширині, яка є здатна творити сопричастя духовних і матеріальних дібр: «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах… Всі віруючі були вкупі й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було» (Ді. 2, 42, 44–45).

4.4. Синодальність

Папа Іван Павло ІІ у цитованій доповіді (2.1.) підкреслив вагомість синодальності: «Моїм бажанням було, щоб все це стало змістом одного Синоду, чи то задля вагомості того, що сталося, чи то з метою вивести Українську Католицьку Церкву, за допомогою мого втручання, насолодитися моментом синодальної єдності як вияв її сопричастя навколо Христового вікарія».

Від самого початку свого понтифікату Папа Франциск вказує на синодальність як на стиль буття і життя Церкви. За етимологією, грецьке слово «синод» означає «ходити разом». Отож, синодальність — це спосіб, в якому живе Церква, що включає сопричастя і співвідповідальність — цінні концепції Другого Ватиканському Соборі у Догматичній конституції «Lumen gentium». Не сам Папа є відповідальним за Церкву, а й усі єпископи з ним. І кожен єпископ, окрім прямої місії, даної йому в його архиєпархії/єпархії, також несе у співвідповідальному вигляді місію всієї Церкви. Післясоборна Церква за допомогою інституції Синоду Єпископів завжди застосовує більш синодальний стиль, який від самих початків був притаманною характеристикою Східних Церков.

5. На що нам варто звернути увагу в ближчому майбутньому, щоб усувати згадані загрози та зміцнювати нашу єдність і сопричастя?

5.1. Пасторальне навернення

Церква установлена для служіння Царства, в якому вона повинна постійно здійснювати місію євангелізації. Для цього потрібна пастораль із багатьма проєктами. А коли дещо «застоюється», слід приступити до обнови, до навернення, до виходу з такого становища. Тому Папа Франциск у своєму пастирському посланні «Evangelii gaudium» говорить про «Церкву у виході», яка має здійснити різні навернення: навернення охрещених, які не живуть своїм хрещенням (14), «християнське навернення» (182), «церковне навернення» (26), «навернення папства» (32), «пасторальне навернення» (27, 32), «місійне навернення» (30), «пасторальне і місійне навернення» (25).

Церковне навернення впливає на пасторальне навернення, а це — на місійне навернення (25). Пасторальне навернення передбачає реформу структур, щоб «вони всі стали більш місійними, щоб в усіх своїх інстанціях ординарна пастораль була більш комунікативною й відкритою, ставлячи пасторальних діячів в поведінці постійного „виходу“ (27).

Напевно, пасторальна праця з місійним духом виходу в пошуках овець скріплюватиме церковне/спільнотне сопричастя в наших парафіях, архиєпархіях/єпархіях і, ширше, в усій нашій Церкві.

5.2. Реалістичні пасторальні проєкти

Щоб зробити синодальність «більш ефективною», намагаючись збудувати синодальну Церкву, потрібно подолати централізм в його різних проявах, якими є: клерикалізм, авторитаризм, особисті інтереси, змагання, показність і т. п.

З огляду на те, що УГКЦ є глобальною Церквою, а тому перебуває в різних контекстах, її керівники і ті, що складають пасторальні плани, повинні намагатися зрозуміти і проявити чуйність до культурних відмінностей місцевих Церков, — відмінностей, які водночас становлять цінності, що збагачують її власну універсальність і глобальність. Ідеться про єдність у різноманітності.

Саме з цього випливає потреба подолати централізм, сприяючи автономії та самовизначенню, що відкриє можливості до більшої пасторальної оригінальності і творчості. У підготовці пасторальних проєктів на синодальному рівні рекомендується визначити провідні й загальні лінії, але надати архиєпархіям/єпархіям можливість вільніше ввести їх у практику відповідно до своїх релігійних і соціокультурних контекстів та людських і фінансових ресурсів. Потрібно більше давати свободи ієрархам в їхніх осідках, щоб вони могли прийняти ініціативи, відповідно до місцевої дійсності.

Синод міг би прийняти якусь методологію, але дати єпархії свободу вибору застосовувати її чи ні. Звертаюся до Синоду УГКЦ з проханням більшого розуміння стосовно латинсько-американської діаспори, громади якої теж мають свою довгу історію та столітній досвід. Деякі зміни й осучаснення повинні вводитися спокійно й поступово, бо можуть викликати недобрі реакції та спричинити поділи.

5.3. Декілька конкретних пасторальних вказівок

5.3.1. Покращення Літургії

Як вже було згадано в попередньому пункті, УГКЦ є глобальною Церквою, тому в літургійних богослужіннях необхідно вживати державні мови різних країн, щоб вони були зрозумілі тим віруючим, які українською не володіють. Слід також привести у відповідність катехизацію з Катехизмом «Христос — наша Пасха».

Дуже важливо подбати про кращу формацію священників, богопосвячених осіб і мирян, зокрема щодо літургіки, надаючи відповідні літургійні та методичні матеріали.

Доцільно надати доступ мирянам із музичною освіти, щоб вони могли бути регентами хорів і керувати групами церковного співу в наших парафіях і громадах.

Необхідно вилучити у відправах Таїнств все те, що не сумісне з нашим обрядом.

Крім того, необхідно перевірити деякі практичні питання: недільні читання в нашому церковному календарі занадто часто повторюються.

5.3.2. Поліпшення керівництва

Насамперед, потрібно налагодити комунікацію між священниками. Крім того, вони самі повинні бути добрими комунікаторами. Такі знання і вміння можна набути в різних церковних інституціях. Особливо це важливо для тих, хто виконує керівні уряди в Церкві. Правильне використання масмедіа сприяє єдності.

Важливо бути привітними стосовно всіх, не тільки вихідців із нашої традиції чи культури. Лідер мусить бути захопливим для всіх.

Слід працювати над постійною формацією, як священників, так і мирян — лідерів наших громад.

6. Що ще ви вважаєте за потрібне донести на цю тему до владик Синоду?

6.1. Екуменічний діалог

В останні роки діалог із православними Церквами став в Україні нагальною потребою. Католицько-православний діалог в епоху після Другого Ватиканського Собору повинен бути в центрі уваги нашої Церкви. У цьому ми справді виконуємо головну роль.

6.2. Солідарність

Незважаючи на фінансові й ресурсні труднощі, потрібно докладати зусиль до практичного вияву солідарності, бо це становить суть християнського життя, що ним є любов, допомога, братерство. Це найбільша сила єдності й сопричастя.

6.3. Пророче свідчення

Яким чином можемо здійснювати свою місію в місцевій громаді, що живе в суспільстві, яке не зважає на релігійні та морально-християнські цінності?

Папа твердить, що сьогодні, коли на світ впала тінь браку любові, неморальності, війн, деградації, ворожого ставлення до Католицької Церкви, треба «плисти проти течії».

Тому тепер як ніколи дуже потрібним є пророцтво. Нам треба, за прикладом мучеників, бути відважними, щоб донести помилки суспільства, вірно дотримуватися християнських моральних принципів, проголошувати Євангеліє і навчання Христової Церкви, не виявляючи страху перед тими, хто може накинутися на нас із глузуванням чи навіть спричинити нам смерть за віру і за Церкву.

6.4. Патріархат

Патріархат, офіційно визнаний Апостольським Престолом, це мета, яку треба осягнути з любові до Христової Церкви. Цей статус є не лише джерелом і найвищим ступенем єдності-сопричастя для УГКЦ, але надасть їй духовного й канонічного довір’я не тільки в рамках Католицької Церкви, а й поза географічними і церковними межами.

***

Нехай наші численні святі мученики і мучениці нас просвітять у нашій місії невтомно шукати миру і сопричастя!

† Володимир Ковбич,
архиєпископ і митрополит Куритибський