Доповідь владики Венедикта Алексійчука «Аналіз молитовного життя в УГКЦ»

ДОПОВІДЬ

Голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ
владики Венедикта Алексійчука

АНАЛІЗ МОЛИТОВНОГО ЖИТТЯ В УГКЦ

1. Вступ

Головну тему нашого Синоду в цій доповіді хочу представити в такій послідовності. Передусім спробуємо розглянути молитовне життя всієї нашої Церкви, потім проаналізуємо, якою є ситуація в єпархіях, яким є молитовне життя в парафіях та якою є особиста молитва вірних, а насамкінець для Синоду будуть запропоновані пропозиції.

Розумію, що така послідовність не є досконалою. Можна було б почати від особистої молитви, адже якою є особиста молитва, такою буде і спільна молитва та й усе християнське життя, бо ж людина, природно, відчуває потребу певного соціального служіння, коли вона справді на молитві зустрілася з Богом. Класичним є приклад доброго самарянина. Троє осіб у свій спосіб брали участь у молитві, але тільки в одного бачимо результат істинної молитви. Наше життя є таким, як наша молитва. Однак для кращого і більш практичного розуміння варто спочатку розглянути загальну ситуацію молитовного життя в нашій Церкві, а потім крок за кроком іти до дрібніших речей.

Коли я буду говорити про парафії і єпархії, то не можна буде уникнути узагальнень, тож намагатимусь вказувати лише на головні успіхи і проблеми. Велика парафія в Україні та в Римі, мала — в діаспорі та в українському селі. Вони є в чомусь подібні й водночас відмінні. І тут не обов’язково відіграє роль їхня величина. Існують однакові за кількістю вірних парафії, а все ж, з огляду на молитовне життя, вони можуть бути живі, напівмертві та майже мертві. Тому я говоритиму лише про головні принципи і проблеми. Розумію, що діаспора не Україна. Навіть більше, діаспора в Америці є іншою, ніж в Аргентині, і точно іншою, ніж в Європі. Однак я переконаний, що проблеми є подібними, а здебільшого тими самими. Бо і Христос всюди той самий, люди ті самі. Незважаючи на певні культурні та ментальні відмінності, ми всюди маємо будувати стосунки з тим самим Господом.

У вступі також хочу наголосити, що для того аби прийняти певні рішення щодо молитовного життя Церкви, варто дуже добре вивчити актуальну ситуацію та порадитися зі спеціалістами. Прийнявши рішення, треба шукати шляхи, як їх втілювати в життя та провадити постійний моніторинг їхньої успішності, щоб у потрібний час щось виправити чи змінити.

2. Загальна ситуація в УГКЦ

У свідомості й у повсякденному житті пересічних українців, як в Україні, так і в діаспорі, Господь насправді є далеким. Бог для них є Тим, кого вони досвідчують у своєму сумлінні у вільний від роботи час, іноді на особистій молитві та ще деколи у храмі. На їхню думку, не можна дозволити Богові занадто втручатися в їхнє повсякденне життя. Унаслідок цього життя розбивається на частини. Одне — особиста молитва чи літургія (богослужіння) в храмі, а інше — в реальному житті. Люди можуть твердити, що вони вірять у Бога, однак насправді поводяться так, ніби Його немає. Це наслідок секулярної ідеології, і вона також залишила свій слід у житті Церкви. Секуляризм веде до розриву між особистою молитвою, церковним богослужінням і життям віруючих. Тому ми, на мою думку, не так аж дуже потребуємо нових молитов чи богослужінь, які були б пристосовані до сучасного секулярного світу. Набагато потрібнішим є наново відкрити істинний зміст, сенс і «силу» як особистої молитви, так і богослужінь. Особливо потрібним є розуміння космічної, еклезіальної і есхатологічної сутності богослужінь.

Коли ж ми відкриємо цінність особистої молитви, справжнє значення і «силу» наших богослужінь, коли молитовне життя стане основою нашого світогляду, саме тоді ця єдина протидія «секуляризму» буде знайдена. Це, звичайно, вимагає великої праці, особливо пізнання і дослідження богослужінь. При цьому треба усвідомлювати, що в деяких випадках маємо усунути з нашого молитовного життя «мертвий вантаж», який часто приймаємо за суть наших «традицій» і «звичаїв». Саме тому немає нічого важливішого в цей час для нашої Української Греко-Католицької Церкви, як повернення до Істини, Світла і Життя, тобто до Христа, який завжди сповнює Церкву, коли вона виражає себе в богослужіннях.

Великою проблемою є те, що богослужіння відправляють священнослужителі з дяками чи хором, а вірні, якщо і моляться в той час, то їхня молитва є приватною і дуже мало пов’язаною з тим, що відбувається у церкві. Тому є велика потреба нарешті укласти парафіяльний Типікон, який відрізнявся б від монастирського, бо очевидна неможливість дотримуватися останнього призводить до того, що в більшості парафій Вечірню, а тим більше Утреню звершують дуже рідко. Устав нашого богослужіння треба переглянути, оскільки він не змінювався вже тривалий час. Унаслідок цього він перестав бути реальним регулятором церковного життя. Тому його необхідно реформувати і пристосувати до потреб і можливостей вірян, щоб Типікон став доступним і можливим до виконання в сучасних умовах життя не лише у виняткових монастирях, а й у звичайних парафіях. Тоді він знову зможе стати життєдайним для духовності наших вірних.

З історії богослужінь чітко зрозуміло, що в питаннях літургійних обрядів Церква завжди діяла з розумною свободою. У кожному періоді вона створювала богослужіння, щоб з їхньою допомогою сходила Божа благодать на людей, але й не вагалася замінювати їх іншими, коли бачила, що попередні підходи вже мало корисні. Первісна Церква завжди уважно придивлялась до потреб часу і потреб душі. Тепер нам не є просто побачити різницю між справжньою традицією та різними звичаями чи навіть відхиленнями, між істотним та історично випадковим, важливим і побічним. Складність нашої ситуації полягає в тому, що кількість дублювань і помилок, які накопичилися в богослужіннях уже не за одне століття, лякають нас. Як до цього всього братися і що відважитися зробити?

Богослужіння для нас мали б бути фундаментом церковного життя, проте сьогодні вони є наполовину мертві для більшості наших людей. Наважуся сказати, що, напевно, формальне, цілковито незрозуміле богослужіння є однією з причин відчуження народу від Церкви, зростання успіху різних сект і новітніх рухів, а також прогресування дехристиянізації суспільства.

Наші богослужбові піснеспіви дуже повчальні, глибокі та піднесені. Вони містять елементи богословської науки та християнської моралі. Дехто вважає, що, розуміючи їх, можна було б навіть обійтися без богословських книг, проте більша частина цих богослужінь зовсім недоступна для вірних. Тож богослужіння позбавлені можливості послужити мирянам, а саме — сприяти наближенню і зустрічі з Богом, для чого вони призначені. Одним з недоліків богослужбових текстів є не завжди задовільний переклад, іноді хибний, деколи дуже складний для розуміння.

На жаль, часто вірні не розуміють, що таке літургійна молитва. Коли б вони осягнули глибокий духовний зміст богослужіння, то цінували б це. Адже наші літургійні тексти можуть бути найбільшим засобом учительського, освітнього, місіонерського служіння Церкви. Ось чому ми покликані подбати про те, щоб богослужіння були більш доступними людям. Вираз божественних правд у формах культури, також культури літургійної, розвивався з плином століть. Розвиток відбувався і в нашій Церкві, проте в часи підпілля найбільшою метою було зберегти Церкву, бо ж церковне життя опинилося під гнітом богоборчої влади. Тоді літургійний розвиток був немислимим і наче зупинився 1945 року, проте сьогодні він мав би продовжуватися.

Ми прийняли наше богослужіння з Царгорода в X столітті. Це було урочисто-церемоніальне богослужіння, яке спочатку прийняла Київська Русь для своїх парафій. Але незабаром прийшли зі Сходу інші Типікони з монастирських середовищ, характерною рисою яких були довжелезні стихослів’я псалмів та довгі ряди літургійної поезії, які на початку взагалі належали до вибіркового монашого келійного правила. Однією з причин, чому прийняли ці монаші Типікони, була мала кількість священнослужителів, відсутність грамотних співаків, несприятливі часи князівських міжусобиць. Можна вважати, що була ще й інша причина: глибока повага нашого народу до монашества, прагнення наслідувати і долучитися до його молитовного подвигу в церковному богослужінні.

Ми схиляємося перед монашим ідеалом християнського життя. На цьому особливому шляху монахи встановили для себе особливий порядок молитви. І не нам вчити монахів, як їм молитися, яке вони повинні мати церковне богослужіння, бо кожному своє. Ось прийшов у храм наш сучасник, щоб зупинитися і зміцнитися у своєму «світському», сімейному, суспільному служінні. Чи можна сподіватися від нього монашого подвигу? Чи не краще було б запропонувати йому таке церковне богослужіння, яке було б для нього актуальним, давало йому силу і наснагу?

Церковне богослужіння нерідко виявляється таким тільки за назвою, бо не виконує свого призначення — не приваблює, не надихає, не відповідає величі нашої віри. Бувають ситуації, коли люди приходять до храму за так званою нагальною потребою: охрестити дитину, взяти шлюб, поховати когось із родини. Тоді священики мають належно використати цю добру нагоду і показати цим людям красу обряду, явити їм славу християнства. Часом вважається, що «треби» можна служити будь-як. Священик часто служить без дяка, кажучи, наприклад, «Мир всім», і сам собі відповідає: «І духові твоєму», при цьому вважає, що це нормально. Насправді ж, антицерковне і часом агресивне ставлення до священнослужителів частково походить із нашого недбалого та негідного здійснення «треб», з манери служіння яких видно, що священик сам не поважає свого служіння. Крім того, його позиція говорить про те, що він сам не вірить у те, що він служить.

Майбутні форми церковного богослужіння повинні бути привабливі та різноманітні. Серед них можуть залишатися і нинішні напівмонастирські богослужіння, які привабливі для певної частини народу. Але цей тип богослужінь не може бути монопольним. Святий Іван Павло ІІ казав: «Єдність у різноманітті».

Реформа має бути в Церкві не ззовні, але з нутра, із традиції. Декрет про Східні Католицькі Церкви закликає нас «повернутися до древніх, батьківських традицій». Але до яких саме традицій маємо повертатися: до підпілля, до часів митрополита Андрея, до передунійних часів чи аж до Зіслання Святого Духа? Напевно, ідеться не лише про час, а й про розуміння духу традиції. Літургійна традиція у східному християнстві — це цілість життя, а не лише рубрики. Богослужіння є місцем зустрічі з Христом. Усе життя як Літургія: вірний, вийшовши з храму, продовжує звершувати Літургію Церкви власним життям. Реформа молитовного життя має походити із таїнства життя християнина і Церкви. При цьому Церква повинна бути відкритою: не можемо ізолюватися в ритуальній і національній атмосфері чи замикатися в історичному періоді «золотих часів». Отже, реформа молитовного життя — це передусім бути собою і жити своєю вірою.

Богослужіння, згідно з ученням Церкви, є основним священнодіянням Церкви, до якого жодне інше не може дорівнятися ані способом, ані дієвістю. Що ж ми спостерігаємо в реальності? Воно не є в центрі життя наших парафій чи навіть єпархій. Часто ми жертвуємо богослужіннями на користь соціальних служінь, забуваючи, що саме воно показує, як живе і пульсує Церква. Якщо не живитимемося присутністю Христа в літургійних богослужіннях, то швидко вичерпаємося і не зможемо приносити плодів християнського життя.

Якщо не нагадувати собі щоразу і не усвідомлювати того, що Літургія є життям у Христі, навіть не варто говорити про літургійну обнову чи зміни. У Літургії Церкви передається досвід життєдайної присутності Ісуса Христа. Саме тому важливою є передусім реформа свідомості, тверде переконання, що літургійне життя є основною діяльністю Церкви. Існує лише одне, чого жодна інша установа, окрім Церкви, не зможе дати світові, — явління Христа світові через літургійні богослужіння.

Важливо також сказати, що майже всі наші пожертвування відбуваються у формі купівлі-продажу: у храмі в нас — торгівля свічками, образками, вервичками, інтенціями та іншим. До цього всі звикли, однак і над цим маємо замислитися. Можна зауважити, що в більшості наших парафій звершують лише ті богослужіння, на яких є інтенції, але вірні мають право також на Утреню і Вечірню, на котрі нема інтенцій. Маємо аргументи, чому не служимо, але це наші суб’єктивні аргументи. Багато людей не приходять на богослужіння, бо немає пропозиції богослужінь, їх не популяризують на сайтах, розкладах і різних оголошеннях.

Чи ми, як Синод, відчуваємо і усвідомлюємо, яким є молитовне життя нашої Церкви? Усі богослужіння скорочують і часто роблять це самовільно. Чи ці скорочення є доцільні? Хтось придумав якесь скорочення, а інші його повторюють. Чи молитовно-літургійне життя в нашій Церкві розвивається за чітко встановленими правилами та принципами? Що мають робити патріарх, єпископи, священики, миряни в цій ситуації? Визначальну роль відіграють, без сумніву, єпископи. Без участі єпископів ми не можемо робити змін у богослужіннях. Нагальною є ревізія рішень Синодів щодо літургійних справ. Іншим важливим моментом є виконання літургійних законів нашої Церкви. Важливо не тільки те, що ми звершуємо, а й те, як ми звершуємо богослужіння. Наскільки ж ми виконуємо рішення Синодів щодо канонів партикулярного права, присвячених літургійним питанням?

Існує також проблема знань у священиків і вірян про богослужбове життя. Важливо розуміти богослужіння, тому необхідно видавати відповідну літературу з поясненням богослужінь. У такий спосіб відбуватиметься формування літургійного світогляду. Чому іноді священнослужителі не люблять богослужінь? Бо вони не засмакували їх краси в семінарії. Дуже важливо, щоб семінаристи зрозуміли, що для священика найважливішою річчю повинна стати молитва. Сьогодні семінаристи перевантажені, але якщо взяти до уваги літургійний спів, то колись у семінаріях в Україні його вивчали у два рази довше. На якому рівні перебуває в семінарії літургійна практика? Іноді буває й таке, що в семінарії навчають одного, а в парафії інші священики роблять не так.

Монастирі в нашій Церкві також не завжди є прикладом у звершенні богослужінь. Вони могли б створювати школи молитви, де б навчали людей спільної та особистої молитви. Але запитаймо себе: в який з монастирів ми могли б скерувати на вивчення літургійного благочестя вірян, які хочуть глибше пізнати його красу? Як нам потрібні молитовні центри вишколу вірних! Якщо хочемо змін, то повинні вчити мирян молитися, планувати різного типу богослужіння. Потрібно змінювати нашу свідомість, виховуючись на найкращих взірцях літургійних текстів.

Бракує нам також постійних співців, піддияконів і дияконів. Дияконат у традиції Церкви — це служіння в храмі та для людей. Завдання диякона — допомогти плекати літургійну свідомість. Патріарх Йосиф організовував свого часу літні дияконські курси в Римі. Думаю, було б важливо розробити програму для підготування дияконів і піддияконів у наших єпархіях.

Катехизм «Наша Пасха» (№ 334) наголошує: «Людина зростає в сопричасті з Богом у спільноті вірних — Церкві, яка є Тілом Христовим. Найвища молитва — церковна, літургійна, богослужбова, в якій люди єднаються з Богом і між собою, утворюючи родину Божу з „єдиним серцем і єдиними устами“». Отже, молитва є підставою життя Церкви. Ми знаємо про хронос і кайрос, тому крок за кроком приходить до нас кайрос усвідомлення важливості молитви в нашій Церкві. Великим знаком є вже те, що цей Синод присвячений молитовному життю УГКЦ. Наша Церква тепер відчуває, що є потреба зацікавлення богослужіннями і літургійним співом. Певні кроки вже робимо. Завдяки пропозиції Літургійної комісії в наших єпархіях в Україні є покликані до служіння еклезіархи, які відповідають за величні архиєрейські богослужіння, і є також призначені відповідальні за церковний спів у єпархіях. Варто відзначити неймовірний успіх проекту Літургійної комісії на сайті „Дивенсвіт“ та ін.

Наша літургійна традиція є дуже цінним скарбом молитовного та богословського надбання Церкви. Усе ж, як можна побачити із ситуації довкола молитовного життя нашої Церкви, цей скарб досі залишається не надто осмисленим самою церковною спільнотою, а отже, не може реально впливати на життя вірних. Це видно із багатьох факторів, які ми тут намагалися представити. Священики і навіть ми, владики, не дуже дбаємо про те, щоб літургійне життя в парафіях розкрилося в усій його повноті, що можна побачити із розкладів богослужінь, а також, як вже було згадано, із способів звершення богослужінь Требника. Мало хто з вірних може цінувати красу літургійного тексту, уставу, співу та архітектури, бо вони просто нічого про це не знають. Причиною цього частково є те, що впродовж багатьох століть молитовна традиція не піддавалася критичному осмисленню. Створена для вжитку в монастирських середовищах гори Афон, вона часто не придатна для використання в контексті парафій. Складний устав і часто недосяжні для вірних структури й тексти нашої традиції ускладнюють їхню активну участь у церковному житті та спонукають до свавільних скорочень і недбайливого їхнього звершення. Отже, необхідна літургійна реформа, розпочати яку варто з повернення до усвідомлення того, що насправді літургійна молитва Церкви є її найважливішою діяльністю, оскільки вона є унікальним способом явління Христа в Церкві для спасіння світу.

3. Ситуація з молитовним життям у єпархіях

Визначальну роль у розвитку молитовно-літургійного життя в єпархіях відіграють, без сумніву, єпископи. Варто проаналізувати: чи наші катедральні собори є взірцями молитовно-літургійного життя? Як часто ми, єпископи, очолюємо Вечірню чи Утреню в наших катедрах? Чи можна змушувати когось щось робити, якщо ми самі цього не робимо. Часто інвестуємо в будинки, а не в установи, які служать літургійно-молитовному життю, наприклад, не маємо дяківських шкіл, не існує програм для підготовки дияконів.

Взірцем богослужіння повинна стати катедра. Якщо цього не буде, то важко щось вимагати від кліру. Єпископ має бути мужем молитви, а богослужіння в його катедрі — взірцем для кожного ієрея його єпархії. Якщо хочемо відродження літургійного життя в єпархіях, почнімо служити богослужіння в катедрах за участю єпархіальних єпископів. Також дивною є «традиція», за з якою на богослужіннях добового кола єпископ не очолює їх, а сидить збоку. Творити здорову літургійну культуру маємо саме ми, єпископи. Подібно відбувалося відродження нашої Церкви після переслідування: у нас тоді була пустка, а тепер маємо Синод, єпархії, семінарії. Тепер це сприймається як належне, а ще три десятки років тому цього не було. Так само і з літургійним життям. Одне з важливих завдань єпископа — самому заглиблюватися в дух літургійного богослужіння, а відтак заохочувати до літургійного виховання священиків на курсах постійної формації.

Маємо допомагати Богові, щоб цей кайрос являвся дедалі більше. Скажімо щиро, ми не стараємося достатньо, щоб зробити все для покращення літургійного життя. Спочатку відновімо, наприклад, служіння єпископами Утрені та Вечірні у дванадесяті свята. Зі свого досвіду можу сказати, що тут, у Львівській архиєпархії, у катедрі Святого Юрія, ми мали щодня Утреню і Вечірню. Після моєї інтронізації в Чикаго від першого дня я почав служити Літургію не в каплиці, а в катедрі. Моєю першою ініціативою було, щоб ми почали служити щодня перед Божественною Літургією Третій час, в обід — Шостий час, а ввечері — Вечірню. Та на цьому я не хочу зупинятися, а прагну, щоб катедра була взірцем молитовного і богослужбового життя.

Надзвичайно важливим є дбати в катедрах про всенародний спів. Звичайно, набагато легше створити церковний хор, який забезпечуватиме естетичну красу богослужіння, усе ж сам термін «літургія» означає «спільна справа», «справа, в якій кожен бере участь». Важливо нагадувати відповідальним за літургійний спів у катедрах, що їхній успіх залежить від того, скільки людей разом із ними молиться літургійною молитвою Церкви, — саме молиться, а не слухає діалог хору (дяка) і предстоятеля.

Дуже важливо також, щоб у катедрах дотримувалися офіційних літургійних видань. Богослужіння мають звершувати тільки за офіційними виданнями. У єпархіальних крамницях не можна продавати літургійних книг сумнівного походження. Це прямий обов’язок правлячого архиєрея — дбати про відповідність Літургії і молитви офіційній позиції Церкви щодо цього.

Усе сказане стосується також літургійної архітектури та внутрішнього оформлення наших катедральних соборів. Ми не можемо вимагати від священиків гідного оформлення їхніх церков, якщо наші катедри не будуть взірцями літургійного простору.

4. Літургійно-молитовне життя в парафіях

У катехитичному пораднику, який опублікувала Патріарша катехитична комісія, стверджується: «Богослужіння добового кола — це найслабша ланка сучасного молитовного життя парафії. Якщо це не парафія, яку провадять монахи, то спільні богослужіння вечірні, повечер’я, полунощниці, утрені та часів все ще залишаються мрією». На жаль, це правда. Богослужіння добового кола можуть оживати і в тій парафії, в якій є особливі молитовні групи. У поодиноких парафіях в Україні щодня моляться Вечірню та Утреню. У деяких парафіях у містах зазвичай у суботу ввечері та перед святом є Вечірня, в інших — у неділю. Утреню служать лише в деяких міських парафіях у неділю і свята, проте в селах досить рідко буває в суботу ввечері та перед святом Вечірня, а ще рідше в неділю і свята Утреня. В абсолютній більшості наших спільнотах, як в Україні, так і в діаспорі, Божественна Літургія просто витіснила інші богослужіння. Не заперечуючи центрального значення і важливості Літургії в житті парафії, нам потрібно наголошувати на благодатному впливі богослужінь добового кола, а зокрема Вечірні та Утрені. Ці богослужіння є справжньою школою молитви для вірних. Такими їх описує теж Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів для Східних Церков: «Багата і чудово розвинена гімнографія є… мабуть, найбільш оригінальною частиною східних літургійних відправ. Численні впливи, переважно сирійські та елліністичні, взаємно утверджуючись та збагачуючись, ведуть до споглядання християнської містерії, згідно зі всеохоплюючим баченням отців Церкви. Зібрані численними авторами, зокрема монахами, які впродовж століть повністю присвячували своє життя молитві, тексти церковного правила дійшли до нас як джерело багатої і цілісної спадщини духовного життя. Ці тексти відповідають власному генію кожної зі Східних Церков, і вони до сьогодні глибоко закорінені. Подібно до Святого Письма, ці тексти заслуговують на те, щоб їх глибоко вивчати і передумувати, виявити ті дорогоцінні перлини, які містяться в них. Тому церковне правило є сприятливим місцем для вивчення християнської духовности, яка починається з молитви Церкви» (№ 97).

Богослужіння — це основна дія Церкви, однак вона не є в центрі життя парафій так, як це мало би бути. Вірні іноді бездумно беруть участь у богослужіннях, хрещенні, вінчанні, похороні. Із цього випливає важливість літургійної екзегези і видання книжечок-пояснень богослужінь. Насправді, богослужіння в нас звершують, зважаючи більше на людей, а не на Бога. Варто заохочувати людей до участі саме в літургійних богослужіннях, популяризувати молитви Часослова. Важливою є також стабільність богослужінь, незалежно від кількості вірних чи інтенцій. Наприклад, у монастирях монахи завжди моляться, є люди чи немає.

Парох має молитися за парафію та особисто подати приклад молитви. Може, через цю молитву Бог помилує парафію. Треба нагадувати священикам, що їхнє служіння є також їхнім «робочим днем», в який вони так само, як і вірні, мали б дотримуватися певної «робочої дисципліни». Питанням до сумління мало б бути: чи працює кожен із нас, єпископ і священик, своїх вісім робочих годин упродовж доби? Чи ми часто присутні на своєму робочому місці, яким, безсумнівно, є храм?

Великий успіх у нас, на Галичині мають «народні служби», бо люди співають відомі тексти. Чому люди люблять Хресну дорогу? Бо можуть брати в ній участь. Чому їм не цікава Вечірня і Утреня? Бо не розуміють їх і не беруть у них участі. Звідси можна зробити висновок: нашим завданням є робити богослужіння такими, щоб вірні їх спільно молилися-співали. Тепер здебільшого люди мовчать у церкві, не мають зі собою молитовників, бо богослужіння співає хор чи дяк. Важливо підготувати тексти для людей. Молитви Часослова можна оживити лише тоді, коли вірні братимуть активну участь у богослужінні та матимуть відповідні тексти в руках. Тож не йтиметься про скорочення богослужінь, щоб наблизити їх до людей, а радше богослужіння наближатимуть людей до Бога!

Відразу спробую подати кілька висновків-пропозицій щодо оживлення молитовно-літургійного життя у парафіях:

1. Перейняти досвід у найкращих греко-католицьких, римо-католицьких, православних спільнот.
   
   
2. Богослужіння підготувати так, щоб у них могли брати участь усі люди.
   
   
3. Проводити для парафіян конференції, доповіді на літургійні теми, під час яких пояснювати зв’язок між молитвою і особистим життям.
   
   
4. Перестати зосереджуватися на людях, які ходять до храму, а звернути увагу на тих, хто з різних причин до храму не ходить. Це неустанні роздуми, що робити, аби привести людей, які з різних причин перестали ходити до церкви або й ніколи ще не чули Доброї Новини і ніколи в церкві не були. Що ми можемо зробити, щоб наші богослужіння їх зацікавили?
   
   
5. Наших парафіян, які регулярно беруть участь у богослужіннях, постійно запитуймо, чому їхні рідні, знайомі та друзі не ходять до церкви. Нехай подумають, чому це так, спробують із ними поговорити, зрозуміти їхні проблеми, дізнатися, звідки випливає їхня нехіть перебувати на богослужіннях.
   
   
6. У цій моделі фундаментальне завдання священика — якомога краще, ретельно і вимолено підготувати проповідь, бо вона є важливою частиною богослужіння. Тут хотів би трошки відійти вбік і ще раз підкреслити, що проповідь є частина богослужінь. Ми дуже вимогливі до богослужбових текстів, які мають бути на наших богослужіннях. Ці тексти проходять дуже-дуже довгий шлях, може, часом і задовгий, перш ніж стати доступними для наших вірних. Насамперед це перекладачі або творці цих священних текстів, тоді рецензенти, Патріарша літургійна комісія, Синод Єпископів і остаточно їх потверджує наш Глава Церкви. Тож ми маємо високі вимоги до текстів, які чують люди (думаю, що це правильно!). Однак цілковито не знаємо, що і як проповідують наші священики.
   
   
7. Усе те, про що попередньо було сказано, має лише одну мету — скерувати людей до зустрічі з Господом під час богослужіння. Ключ до успіху в такому моделюванні — мобілізація мирян і залучення їх до богослужіння. Аби це осягнути, потрібна терпеливість і уповання, що Хтось згори нам таки допомагає і що це насправді Його діло.
   
   
8. Великою проблемою є те, що часто такі таїнства і богослужіння, як хрещення, похорон чи вінчання відбуваються дуже недбайливо. Якщо був би гарний чоловічий квартет чи жіноче тріо, — і Чин похорону, співаний напівголосно, пролунав би з великою благодатною силою для всіх. Ще краще, коли співає вся церква. Слово, що виходить з уст людини, краще і більше впливає на її свідомість, ніж слово, яке вона сприймає слухом ззовні.

5. Особиста і родинна молитва вірних

На початку хочу трошки поділитися своїми роздумами про особисту молитву. Така молитва є нашою зустріччю з Творцем. Однак для того щоб ця зустріч відбулася, обидві особи, а це Бог і я, повинні бути реальними, а не уявними. Проблемою є те, що Господь, до якого ми, священнослужителі та вірні, звертаємося в молитві, часто створений нашою уявою. Ми думаємо, що звертаємося до Бога, а насправді звертаємося до нереального Його образу. На це може бути багато причин, як психологічних, так і духовних. Тому важливо зрозуміти, яким є правдивий Бог. Бо ж якщо ми вирішуємо звертатися до Нього в молитві, то цей Бог повинен бути реальним.

У нас є певний досвід уявних образів Бога. Часто ці образи не дають нам зустріти нашого Творця, бо вони не зовсім хибні й разом з тим абсолютно не відповідають реальному Богові. Ми повинні послуговуватися досвідом і знанням, яке здобули особисто, але на цьому не зупинятися і постійно рухатися далі. Сьогоднішнє наше знання про Бога є результатом учорашнього досвіду: якщо ми звертатимемося обличчям до Бога, — такого Бога, яким ми Його пізнали вчора, то завжди будемо повертатися спиною до сьогодення та майбутнього, дивлячись лише на своє минуле. І тоді в молитві зустрічаємося не з Богом, а з нашим минулим досвідом про Нього. Хтось з отців сказав сильні слова, що ми зустрічаємося не з Господом, а з ідолом, який собі витворили.

Якщо ми хочемо зустрітися з таким Богом, яким Він є насправді, то повинні приходити до Нього з нашим попереднім досвідом, але потім «відкласти» цей свій досвід і стояти з благоволінням перед Ним, Господом, який уже нам певною мірою відомий, однак ще більше невідомий. Тоді відбуватиметься щось зовсім просте: Бог, який вільний прийти до нас, може прийти і дати нам відчути Свою присутність, але Він може і не зробити цього. Обидва ці досвіди однаково важливі, тому що в обох випадках ми пізнаємо Боже право відгукнутися або не відгукнутися.

Коли йдеться про нас у молитві, то тут ще гірша ситуація, бо ми є досить нереальними, постійно граємо перед Богом якусь роль. Ми думаємо, що стоїмо перед Ним з усією правдивістю, тоді як насправді виставляємо замість себе когось, хто не є нашим справжнім «я». Кожен із нас поєднує в собі водночас кілька різних особистостей. Це поєднання може бути багатим і гармонійним або ж, навпаки, досить невдалим і суперечливим. У молитви складність полягає в тому, щоб визначити, яка з наших особистостей має зустрітися з Богом.

Це непросто, тому що ми настільки не звикли бути собою, що щиро не знаємо, яка з усіх цих ролей і є наше справжнє «я». Щоб наблизитися до відкриття і пізнання цього правдивого «я», треба робити іспит сумління, який ми насправді не робимо, та аналізувати свої вчинки. Запитаймо себе: коли ж я справді був собою? Можливо, ніколи або лише на частку секунди. Коли спробуємо виділити на свій іспит сумління щодня п’ять або десять хвилин, то побачимо, що немає нічого більш нудного, аніж залишитися наодинці зі собою.

Саме тому важко дослідити особисту молитву, бо це щоразу нова і унікальна та особиста зустріч із Богом, це неповторні стосунки кожної людини з Господом. Переважно вірні вдома моляться лише «Отче наш» і «Богородице Діво». Поширеною є богородична вервиця. Більш побожні не мають із чого молитися, тому моляться з різних книжечок «Дев’ятниці», «Таємницю щастя» тощо, які не авторизовані Церквою. На жаль, моління Акафістів забулося і не є поширеним у нас. Щодо Псалтиря, то лише невеликі групи вірних приватно його моляться, а колись це була найбільш поширена книга в нашому народі. Незначна частина вірних практикує «Ісусову молитву». Молитовник «Прийдіте поклонімся» має найбільший успіх зі всіх молитовників і посідає перше місце з продажу релігійної літератури видавництва «Свічадо». Однак кількість людей, які користають із цих видань, — це краплини в морі мільйонів наших вірних.

Очевидно, що народна побожність у християнстві відіграє важливу роль, однак часом виникають проблеми внаслідок побожних практик і паралітургійних молінь, випуску різного роду молитовників, які не мають офіційного благословення єпископа, суперечать офіційним літургійним книгам і молитві Церкви, несуть неправильне уявлення про Бога, підмінюють Святе Письмо та офіційну науку Церкви різними видіннями чи об’явленнями.

Тому пропоную створити при Патріаршій літургійній комісії у співпраці з Богословським відділом та іншими експертами Колегію рецензентів, котра б здійснювала перевірку різного роду церковної літератури (особливо, коли йдеться про те, що має продаватися в церковних крамницях).

Щодо родинної молитви, то ми тільки цього вчимося і поки що дуже незначна кількість родин, навіть священичих, її молиться.

Постава священнослужителя на богослужіннях показує, які є його стосунки з Богом. Для священиків найкращим взірцем молитви є особисте молитовне життя єпископа. Для парафіян же немає кращого взірця молитви, як молитовний приклад пароха. Якщо парох не вчить людей особистої молитви своїм прикладом, то це є великою проблемою. Також ніхто і ніщо не навчить нас молитися, якщо ми просто не почнемо молитися молитвою Церкви, освяченої століттями. Дуже важливо говорити про потребу молитви в житті християнина та рекомендувати вірним відповідні тексти. Життя постійно тестує нас і повністю залежить від того, якою є наша молитва. Скажи мені, як ти молишся, і я скажу, яким є твоє життя.

6. Висновки

Досвід церковної історії показує, що богослужбові реформи ніколи не здійснювалися адміністративним шляхом і спроби в цьому напрямку не увінчувалися успіхом. Справді, окрім суперечок про час святкування Пасхи і про іконопочитання, собори древньої Церкви майже не займалися питаннями церковного богослужіння, цілком передаючи це владі місцевих єпископів. Зіставляючи історію розвитку церковного богослужіння з історією соборів, ми бачимо, що всі літургійні зміни відбувалися абсолютно незалежно від соборів. Собори не складали і не затверджували чинів Літургії та церковних книг. Церковне богослужіння — це велике мистецтво, багатовікова творчість. Як і всяку творчість, його не можна було здійснювати постановами. У всьому, що стосувалося церковного богослужіння, собори древньої Церкви обмежувалися запереченнями, заборонами деяких явно неправильних речей: не приклоняти коліна в неділю; не мати безперервного псалмоспіву без повчальних читань; не входити у вівтар перше за єпископа… До речі, жодної з цих древніх заборон нині в нас не дотримуються.

Богослужіння древньої Церкви розвивалося достатньо вільно і в постійній живій творчості. Нововведення виникали і приживалися, входили в традицію або не прищеплювалися і зникали. І все це відбувалося поступово, повсякденно, мирно, так що літургісти нерідко губляться в здогадах — коли ж і як утворилася та чи та традиція. Ця «постійна реформація» в Церкві з часом дедалі більше сповільнювалася. І в близькій до нас історії ми майже не помічаємо руху — навпаки, спостерігаємо стійку консервативність щодо форм церковного богослужіння. Але якщо проаналізувати всю церковну історію — вона матиме вигляд «великої реформи»: від старозавітного культу храму і синагоги, в якому брали участь перші християни з євреїв, і від перших євхаристійних зібрань «домашніх церков» раннього християнства до сучасних різноманітних літургійних реформ на Заході й на Сході.

Тут великою силою виявилася в нашому народі особлива літургійна консервативність, яка абсолютно зливається з магічною вірою у священну недоторканність обряду. І серед нас сьогодні є багато неосвічених християн, для яких традиції визначаються звичками одного покоління і не допускають і думки про жоден літургійний розвиток. Доки буде християнство, доти буде розвиватися церковне богослужіння.

Нашою великою проблемою є те, що ця «реформа» відбувається стихійно і ніхто цього не контролює. Наші літургійні книги видані з благословення вищої церковної влади, але численні, однаково добрі та погані, зміни роблять священнослужителі в богослужіннях без будь-яких рішень, часто за мовчазної згоди ієрархії. Враження, ніби все зупинилося і немає жодної реформи, є хибним. Просто ми не хочемо помічати поступових змін. Літургійні зміни відбуваються, однак в якому напрямку? Тому важливо було б, щоб ми, церковна ієрархія, приймали рішення і постанови щодо деяких хибних напрямків, як це було в минулому. Та ще важливіше, щоб єпископи «тримали руку на пульсі» та завжди і своєчасно подавали пропозиції й рекомендації для потрібних реформ.

Наша Церква зараз перебуває в новій, важкій, але разом із тим і надзвичайно перспективній ситуації, яка є викликом для нас і вимагає від нас, людей Церкви, творчої відповіді. До нас прийшли чи принаймні через наші храми пройшли за останні 25 років декілька мільйонів нових людей. Ми не завжди вміли залучати цих людей до реального життя Церкви, сприяти їхньому християнському просвітництву, поглибленню їхнього духовного досвіду. І ось багато з них виявилися номінальними християнами, які не розуміють, навіщо взагалі ходити до церкви, якщо не треба когось хрестити або хоронити.

Ми маємо визначитися з нашою традицією. Головним підходом тут має бути віднова. Як її досягти? Ми вже дещо взяли від православних, дещо від римо-католиків. Це реальний стан, в якому ми перебуваємо. У деяких речах ми індентифікуємо себе як римо-католики: Непорочне зачаття, празники Серця Христового і Співстраждання Богородиці тощо. При цьому ми хочемо почуватися східними. Я цілковито переконаний, що бути греко-католиком — це дар, адже ми являємо єдність Церкви, яка була в І столітті, але одночасно маємо проблеми з самовизначеністю. Бути католиком — це бути причетним до всього скарбу Католицької Церкви, проте є небезпека недооцінювання власної самобутності. Тому тут немає простої відповіді. Однак, я переконаний, що ми, греко-католики, маємо свою унікальну місію. Її треба пізнавати. Насамперед проводити ґрунтовні дослідження, щоб дійти до найстаріших шарів ікони нашої традиції, подібно як роблять реставратори: усувати те, що нам непритаманне і про що не раз до нас звертаються папи і Святий Престол, і шукати те, чого бракує нашій традиції, та доповнювати її.

Важливою є довіра до фахівців. Коли ми хворі, то довіряємо лікареві, а коли маємо канонічні питання, то маємо довіряти каноністам. Однак у літургійних справах усі вважаємо себе спеціалістами: що не попик, то типік — і в цьому є правда. Будьмо щирі: чи ми, єпископи, часто звертаємося до наших літургійних комісій у єпархіях? Ні, ми все знаємо краще… Це проблема, бо що більше влади маємо, то більше накидаємо свою духовність іншим. Бо та чи та наша традиція — це частина нашої духовності, з якою кожен із нас індентифікувався.

Отже, сьогодні викликають занепокоєння три сфери, бо вони важливі для вірних нашої Церкви, проте їм приділяли мало уваги.

1. Участь вірних та їхнє священство. Літургія є справою всього народу Божого, а не лише клерикальної «касти», як це було в античних культах і в юдеїв. Тоді як у поганській або юдейській практиці тільки священик приносить жертву, тут це, очевидно, відбувається під час зібрання всього люду Божого. Упродовж багатьох століть вірні не чують слів молитов, що вимовляє про себе священик, який стоїть біля вівтаря. Також люди «позбавлені» можливості брати участь у молитві, бо співає хор, який зазвичай перебуває не разом з людьми, а в окремому місці, на хорах. Таким чином, вірні стали глядачами, які спостерігають за дійством, в якому беруть участь священики і хор. Ми так і кажемо, що це єпископ/священик служить Літургію, Вечірню, Утреню. Чи ми свідомі того, що насправді говоримо? Роль вірних у богослужінні звелася до мінімуму, вони перетворилися на пасивних глядачів. І оскільки вірні не залучені до богослужіння, воно дуже мало перемінює їх. Тому перше, що необхідно зробити, — це докласти всіх зусиль для того, щоб повернути вірним властиву їм роль. Ієрархи, парафіяльне духовенство і вірні мають обговорити роль мирян у «творенні» богослужінь. Клерикалізм треба подолати, богослужіння — це завжди спільна справа. Потрібно знайти шляхи більш активного залучення вірних до богослужіння.

2. Богослужіння добового кола (Часослов). «Завжди радійте. Моліться без перерви. За все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5, 16–18). Християнство вийшло з юдейської традиції, яка знала дисципліну щоденної молитви. Побожні юдеї та Ісус, оскільки належав до них, молилися щонайменше два-три рази на день. Дідахе, що датується приблизно 125 р., вчить християн повторювати молитву Господню тричі впродовж дня. До кінця ІІ століття встановлюється вже загалом і час молитви — зазвичай вранці, опівдні, ввечері та опівночі. Спочатку кожен християнин молився в себе вдома приватно, а починаючи з IV століття, із розвитком монастирського і храмового богослужіння, щоденна молитва стала публічною. Упродовж століть Церква підтримувала цю практику щоденної молитви в безлічі різних напрямків, пристосовуючи молитву до потреб кожної епохи. Очевидно, що християнське життя не розпочиналося і не закінчувалося відвідуванням Євхаристії недільного ранку.

У нас же не тільки буденні служби, а й навіть суботня Вечірня і недільна Утреня перебувають на межі зникнення і скоро їх можна буде заносити до Червоної книги. Можна наводити безліч причин цього: поширення секуляризації; те, що парафіяни часом живуть далеко від своєї парафіяльної церкви; наслідування західних моделей богослужіння; конкуренція з боку телебачення; розваги чи спорт. Хоч би якими були причини, така ситуація непокоїть. Ми не тільки відмовляємося від молитовної дисципліни, яка завжди була центральною в християнському житті, а й втрачаємо багату гімнографічну спадщину, яка виховувала і формувала незліченні покоління християн.

Ми не можемо існувати тільки як недільна Церква. Ми повинні відновити практику щоденної молитви в сім’ї, як особистої, так і літургійної. Бути членом Церкви — значить мати живі та постійні стосунки з Богом і членами Тіла Христового.

3. Різні богослужбові устави. Сьогодні Церква стоїть на роздоріжжі. Подібно було і в апостольські часи, і в епоху Костянтина. Тоді Церква відповідала на питання, які походили як і зсередини, так і ззовні, творчими рішеннями. Ніде це не є настільки очевидним, як у літургійній царині. Рання Церква створила кілька літургійних традицій, вільно і творчо залучаючи юдейські та язичницькі джерела. У IV столітті у відповідь на абсолютно інші обставини і можливості Церква розробила «соборний» урочистий чин богослужінь, призначений для міських храмів і парафій, а також більш аскетичний «монаший» чин — для монастирів. У наступні століття ці традиції зазнали великої кількості радикальних реформ — щоразу, коли цього вимагали нові умови. Наша сучасна практика щоденної молитви — Вечірні та Утрені — здебільшого походить з Афону з XIV століття, монашої традиції, яка поступово витіснила «соборний» чин.

Ця монаша практика, можемо з упевненістю сказати, вже не є відповідною, про що свідчать наші порожні храми, коли маємо Утреню чи Вечірню. Ця традиція розвинулася в сільському, аграрному суспільстві. Ми ж, здебільшого, живемо в міському індустріальному суспільстві, далеко від церкви. Ці фактори перешкоджають або унеможливлюють нам виконання традиції щоденної молитви, яку ми успадкували.

Маємо почати обговорювати те, що можемо зробити для відновлення цього найважливішого аспекту християнського життя. Як нам відродити нашу традиційну практику регулярної молитви — як загальної, так і особистої? Як нам знову повернутися до тієї багатої гімнографічної спадщини, від якої ми, фактично, відмовилися? Історія Церкви дає нам чимало прикладів: велика різноманітність у виборі часу для молитви, типу богослужіння (особистого і спільного). Беручи за основу нашу багатовікову традицію, ми мали б запропонувати різні молитовні практики, які могли б використати як поодинокі вірні, так і родини та малі спільноти.

Проте спочатку маємо перемінити себе і наш народ в усвідомленні того, що християнство — це спосіб життя, а не просто виконання недільного «релігійного обов’язку». Завдання Церкви, як завжди, полягає в тому, щоб поставити людину віч-на-віч із самим Христом, відновити спілкування між Богом і людиною. Усе, що робить Церква з усіма своїми структурами, програмами і заходами, цінне не саме по собі: воно має спрямовуватися до цієї мети і оцінюватися відповідно до ефективності її досягнення. Це насамперед стосується церковного богослужіння, бо це місце зустрічі Бога і людини. Для більшості віруючих недільна Літургія — це їхня єдина зустріч з Церквою.

Ми можемо просто нічого не робити і скаржитися, що втрачаємо свої «традиції» або відповісти з вірою і творчо на виклики, які ставить перед нами сучасність. Це оновлення має починатися з глибокого зацікавлення нашою традицією, Отцями Церкви і Літургією. У Церкві не може бути анархії: священний обов’язок єпископату керувати і приймати рішення у сфері церковного життя. Наполягаю і прошу, щоб у цій делікатній сфері, яка багато в чому визначає всі інші сторони життя Церкви, важливі рішення приймали на основі серйозних досліджень спеціалістів. Бо не все, що було зроблено за останні сто-двісті років і до чого люди звикли, є правильним у контексті цілісності літургійної традиції. Натомість те, що видається «новим» і навіть «революційним», може бути поверненням до справжньої традиції.

І хоча остаточне рішення приймають єпископи, має минути певний час, необхідний для пошуку правильних рішень, щоб розібратися, що добре і що погано, аби ми справді жили соборністю, про яку багато говоримо і яку так мало практикуємо.

Постійне прагнення мати одноманітність є марним і шкідливим. Цілковитої літургійної однаковості ніколи в Церкві не існувало, тому що Церква ніколи не вважала її умовою і виявом її єдності. Літургійна єдність завжди мала певні принципи, або ordo. Навіть зараз наша Церква не має однакових богослужінь, існує велика різноманітність їхніх варіантів. Така різноманітність була завжди між Львовом та Івано-Франківськом, а тепер є між Києвом і Тернополем, не кажучи про Нью-Йорк чи Куритибу; були і є відмінності між різними монастирськими традиціями. Це просто небезпечно (з духовного і пасторального погляду) змушувати наших людей вірити, що однаковість усіх дій є наріжним каменем християнства.

Робити якісь реформи можна шляхом пошуків і спроб того, що буде втілювати цю традицію саме в нашій ситуації. Однак завжди залишиться неминуче і здорове різноманіття, бо, як показує історія Церкви, воно зникає тільки тоді, коли Церква починає вмирати, а її богослужіння перестають бути життєдайними.

Я розрізняю три рівні літургійної реформи в Церкві:

1. Втаємничення. Полягає в тому, аби вчити і готувати людей до того, щоб особиста молитва і богослужіння реально доторкалися до їхніх сердець, щоб люди розуміли, що вони — храм Божий. Святий Іван Золотоустий писав: «Ви самі храм Божий». Тому допомагаймо робити реформу кожній людині самій із собою, особливо в її серці. Реформа — це насамперед особисте навернення, це не лише зміна рубрик, а зміна ментальності всіх: від єпископа до дітей.
   
   
2. Докладати зусиль, щоб повернути особисту молитву і богослужіння в щоденне життя кожної особи та парафії. Віднаходити автентичне місце богослужінь у житті Церкви, тобто їхнє центральне місце.
   
   
3. Реформа богослужінь. Цей етап можна буде реалізувати, коли пройдемо перші два рівні, бо інакше ця реформа нічого не змінить, а може навіть і зашкодити.

† Венедикт Алексійчук,
Голова Патріаршої літургійної комісії УГКЦ