Доповідь отця Василя Говери «Сопричастя в житті і свдченні Української Греко-Католицької Церкви»

ДОПОВІДЬ

апостольського адміністратора для католиків візантійського обряду

«Сопричастя в житті та свідченні Української Греко-Католицької Церкви»

Ваше Блаженство!
Преосвященні владики!

Хочу поділитися з вами досвідом переживання єдності Христової Церкви в Казахстані.

Невелика спільнота Греко-Католицької Церкви в Казахстані переживає свою ідентичність у двох вимірах. По-перше, ми є невіддільною частиною Української Греко-Католицької Церкви, тому що до Казахстану в часи страшних сталінських репресій було вивезено чи ув’язнено тисячі наших вірних із Західної України після її приєднання до Радянського Союзу. Ці люди, незважаючи на час, переслідування та асиміляцію, намагаються зберегти свою національну та церковну спадщину.

По-друге, ми належимо до великої сім’ї багатонаціональної та багатообрядової Католицької Церкви на чолі з Єпископом Рима, Наступником апостола Петра. Адже власне через цю вірність Римському Єпископу в тюрмах і таборах Карлагу опинилися наші єпископи та сотні греко-католицьких священників, які не забажали зраджувати свою віру та переходити на російське православ’я.

Як відбувається сопричастя Греко-Католицької Церкви в Казахстані на цих двох рівнях: на рівні приналежності до однієї зі Східних Католицьких Церков та на рівні Вселенської Церкви?

Питання нашої ідентичності та сопричастя з УГКЦ не є легким. Ми досить віддалені від нашої Церкви-матері. Ідеться, одначе, не тільки про географічні труднощі, бо деякі частини нашої Церкви розташовані набагато дальше, ніж ми, як Австралія чи Бразилія. Набагато складніше із нашою історією. Історія нашої Церкви в Казахстані — це історія Хресної дороги нашого народу та Церкви. Сюди не просто вивозили наших людей, тут їх змінювали, перетворювали на «гомо совєтікус», переваривши в національному котлі понад 140 націй, які примусово опинилися на території Казахстану. Наша Церква, як і в Україні, існувала тільки в підпіллі. Може не в такому вже страшному, як на Батьківщині, просто звідси вже не було куди далі вивозити, тому місцева влада на деякі справи дивилися крізь пальці. Але попри те, час і радянська пропаганда зробили своє. Пізніше була масова еміграція людей на історичну батьківщину. На жаль, асиміляція значно зменшила наші ряди.

Та попри те, наші вірні в Казахстані завжди відчували свою приналежність до України і до рідної Церкви.

Хоча, звичайно, наші зв’язки з Україною не є такими сильними, як би нам хотілося. Дуже потребуємо сталого контакту з Церквою-матір’ю. Дуже б хотілося, щоб нас частіше відвідували наші єпископи, священники та богопосвячені особи. Прикро, що на наші численні звернення здебільшого не отримуємо відповіді. Нам бракує живого, постійного зв’язку із Церквою-матір’ю, з нашим Синодом, монашеством. Часто почуваємося немовби трохи забутими чи кинутими напризволяще. На мою думку, нам треба розробити стратегію для розвитку та контакту нашої Церкви в Україні та поза її межами. Може, там, де існують стабільні церковні структури, краща ситуація, але в нашому випадку цього бракує. Дуже потрібним знаряддям для контакту Церкви-матері з діаспорою є Пасторально-міграційний відділ, але за такого малого кадрового та фінансового забезпечення годі дуже багато вимагати, вони і так роблять часто навіть більше, ніж можуть. Вважаю, що Синод Єпископів недооцінює роль і значення цього Відділу в нашій Церкві. А без кадрового підкріплення та належного фінансування його діяльності багато гарних ідей та необхідних дій залишаться тільки на папері.

Дуже гарно сказав архиєпископ Грабнер з Чехії за обідом в Зарваниці під час всеукраїнської прощі. Свого часу вони отримували допомогу від Німеччини, а тепер вони мають обов’язок допомагати іншим. УГКЦ протягом 28 років незалежності багато отримувала допомоги від нашої західної діаспори, тож, думаю, сьогодні вже настав час допомагати тим, хто потребує.

Одначе, попри всі труднощі, ми все одно переживаємо наше сопричастя з Церквою-матір’ю, яке проявляється в літургійному вимірі, адже молимося одними устами та одним серцем з нашим Главою, Патріархом Святославом, всіма єпископами та вірними. Моя участь у Синодах Єпископів УГКЦ є також цим видимим знаком єдності, надіюся, що нам вдасться в майбутньому організовувати регулярні делегації наших вірних на прощі до України, як до Патріаршого собору в Києві, так і на національні прощі до Зарваниці, Крилоса чи Унева. Надіюся, що нам вдасться налагодити більш тісні контакти з нашими семінаріями та монашими згромадженнями, які хоча б періодично могли відвідувати наші громади та підтримувати нашу місійну діяльність у політичних та соціальних умовах, котрі, на жаль, щороку погіршуються.

Що стосується нашого сопричастя на рівні Вселенської Церкви, то треба згадати, що в тяжкі роки переслідувань власне наші греко-католицькі священники допомагали зберегти Католицьку Церкву в Казахстані. Усі вони служили у двох обрядах і допомагали римо-католикам. Як тут не згадати відважного блаженного священномученика Олексія Зарицького, ісповідника віри владику Олександра Хіру, отця редемпториста Юрія Потерейка, отців василіан Стефана Пришляка, Миколу Шабана, Богдана Тодавчича чи Антонія Станканиця та багатьох інших.

Тому ми можемо сказати, що живемо разом однією великою вселенською родиною. Ходимо один до одного на свята. Щороку проводимо зустріч для всіх католицьких священників і сестер, які служать в Казахстані. Від самого утворення Єпископської Конференції Казахстану я є її членом, спершу як делегат Конгрегації для Східних Церков, а від 1 червня 2019 року як апостольський адміністратор для греко-католиків в Казахстані та Середній Азії. Католицька Церква в Казахстані є релігійною меншиною: римо-католики та греко-католики становлять лише один відсоток від загального населення, тому ми тримаємося разом, як одна єдина католицька родина.